Поліція виявила у сховку "злодія в законі" в Одесі понад мільйон доларів

В Одесі правоохоронці проводять масштабну операція для покращення ситуації в регіоні. Для цього особовий склад Одеського гарнізону поліції був піднятий по тривозі.
Одним з перших «успіхів» одеських правоохоронців стало виявлення сховку "общака" "злодія в законі", в якому було 1,069 мільйонів доларів, 90 тисяч євро та 500 тисяч гривень. Про це повідомив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.
Окрім того, з сьогоднішнього дня, 7 вересня, та до особливого розпорядження співробітники поліції працюватимуть в посиленому режимі несення служби, повідомили у відділі комунікації поліції в Одеській області.

Одеські правоохоронці працюватимуть у посиленому режимі
Читайте також: Рекордна партія наркотиків: в Одесі вилучили психотропні речовини на 15 мільйонів доларів
Також оперативно-розшукові заходи на Одещині проводитимуть і правоохоронці з інших регіонів.
Варто зазначити, що по Україні почали вилучати незареєстровану зброю. Масштабна спецоперація "Зброя" почалася з Одеси.
Напередодні 24-го Форуму видавців у Львові представники українського книжкового ринку розповіли в Українському кризовому медіа центрі про реалії та перспективи українського книговидавництва у 21 столітті.
Катерина Бабкіна, поетеса, письменниця, зазначила, що останні п’ять років український книжковий ринок дуже стрімко розвивається. «Ще кілька років тому, я була тією людиною, яка вголос говорила, що книжкового ринку, як системи інституцій, скерованої на налагодження певних процесів, у нас не було. А тепер він є», – вона розповіла. «Частково це зумовлено тим, що менше російських книжок заїжджає в Україну. […] Два-три роки послаблення російської експансії вже дали змогу українським видавцям зекономити якісь гроші і дати їх на купівлю прав», – додав Іван Малкович, поет, засновник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Він зазначив, що кількість нових видавництв в Україні зростає. «Ці видавці молоді, вони цікаво подають книжку, вони її гарно дизайнують. Книжкова виставка українська уже подібна на європейські чи інші світові виставки», – розповів пан Малкович. І все ж, українському ринку, ще є куди рости. «У нас дуже велика країна і дуже маленький ринок, і це досить таки сумна диспропорція», – підкреслила Оксана Форостина, директор видавництва Yakaboo Publishing.
Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, розповів, що в порівнянні з 2015 роком різко зросла кількість перекладеної літератури – на 80%. «Переважно вони виходять тому, що для перекладів цих книжок є гранти, забезпечені інституціями з тих країн, з яких купуються права», – зазначила Катерина Бабкіна. З’являються також переклади української літератури. Пані Бабкіна розповіла, що цього року Українсько-Канадська фундація створила грант на переклад українських книг на іврит. Грант надаватимуть на регулярній основі. «Це є офіційна українська підтримка ізраїльських перекладачів та ізраїльських видавців», – зазначила Катерина Бабкіна. Марія Шубчик, проектний координатор відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні доодала, що в Україні спостерігається тенденція обміну досвідом між міжнародними та локальними інституціями з підтримки видавців. «Ми дійсно зараз можемо говорити, що ми також можемо навчити», – вона додала.
Олександр Афонін розповів, що зростання грошового обігу на книжковому ринку в Україні в порівнянні з 2015 роком незначне – 110-112 мільйонів доларів. «У галузі немає капіталів – видавництва існують виключно за рахунок обігових коштів», – він підкреслив. Найбільшим попитом серед українців і надалі користується художня та дитяча література. Водночас, на українському ринку також з’явилась нова ніша – література у жанрі «нон-фікшн».
Однак цей розвиток не є системним. У країні все ще відсутня загальнодержавна стратегія розвитку книжкової сфери. «На сьогодні в Україні немає політики в області книговидання […] – мова йде про кредитну політику, інвестиційну політику, про видання книги як інструменту розвитку особистості на державному рівні», – підкреслив Олександр Афонін. Він додав, що для того, щоб популяризувати книгу в Україні, цим має зайнятись уся площина, яка пов’язана з гуманітарною політикою, у тому числі профільні міністерства та, особливо, новостворений Інститут книги.
24-й Форум видавців у Львові відбудеться 13-17 вересня. З детальною програмою форуму можна ознайомитись на сайті bookforum.ua.




Якби сьогодні перед українцями стояв вибір, вони б підтримали проголошення незалежності України. У 2017 році за незалежність проголосували б 76% опитаних. Цей показник залишається незмінним з 2014 року.
Про це свідчать результати опитуванння соціологічної групи "Рейтинг".
Кількість українців, які підтримують незалежність країни, суттєво зросла з 2013 року – тоді ця цифра становила 61%. До слова, на Всеукраїнському референдумі щодо проголошення незалежності України, який відбувся 1 грудня 1991 року, незалежність підтримали 90,32% виборців, які прийшли проголосувати.

76% українців підтримали б сьогодні проголошення незалежності України
Найбільше тих, хто підтримує проголошення Незалежності України, – на Заході (93%). У Центрі таких опитаних 76%, на Півдні – 66%, на Сході – 64%. Чим молодші респонденти та чим вищий рівень їхньої освіти, тим рівень підтримки проголошення Незалежності України серед них вищий.
Водночас патріотами сьогодні себе вважають 83% українців. У кожному з регіонів цей показник не є нижчим, ніж 75%: на Заході таких 88%, у Центрі – 84%, на Сході – 83%, на Півдні – 77%.

83% опитаних назвали себе патріотами України
Українським громадянством найбільше пишаються на заході країни, найменше – на півдні, як показали результати дослідження фонду "Демократичні ініціативи" імені Кучеріва. Загалом понад 60% наших співвітчизників пишаються тим, що вони українці. Наразі на заході України пишаються своїм громадянством 81% (не пишаються 7%), у центральній частині 67% (не пишаються 16%), на півдні 46% (не пишаються 28%), на сході 56% (не пишаються 17 %). На неокупованих територіях Донецької та Луганської областей 39% співвітчизників пишаються своїм громадянством, 27% – не тішаться, 34% опитаних не змогли визначитися з відповіддю.

Найбільше пишаються українським громадянством на заході, найменше – на півдні
Серед почуттів, які охоплюють українців, коли вони думають про наше майбутнє, називають надію (47%), тривогу (30%), оптимізм (26%) та страх (17%). Відчуття надії превалює в усіх регіонах (особливо на Півдні); тривога також посідає друге за частотою згадувань місце в усіх регіонах, крім Заходу (в цьому регіоні на другому місці опинився оптимізм).

З якими почуттями українці думають про майбутнє України
Серед основних страхів у 2017 році превалюють економічні. На думку опитаних, зараз люди найбльше бояться зростання цін (77%), невиплати зарплат, пенсій (63%), а також безробіття (61%). Ще серед найбільш вагомих страхів – зростання злочинності (43%), напад зовнішнього ворога (38%). Побоювання зростання цін посідає перше місце в усіх регіонах, але частіше про цей страх згадували на Сході України (87%), а відносно рідше – на Заході (66%).

Найбільше українці бояться зростання цін
У 2017 році 12% опитаних висловили намір найближчим роком виїхати за кордон на тимчасові заробітки – це найвищий відсоток за час постановки цього питання (у 2002 році таких було 7%). Регіонально найбільше охочих виїхати працювати за кордон виявилося у Західному регіоні – 18%. Водночас майже 51% українців зазначили, що нікуди б не виїжджали зі свого населеного пункту – ні в межах України, ні за кордон.

Малюк нетерпляче репетує.
– Терпи, терпець тебе шліфує, – кажу на автоматі, поки дістаю для малечі бажане.
Скільки було йому, коли він це почув вперше? 6 днів?
А мені?
Це десь почулося, вивчилося і прошилося.
І прожилося.
Хоча. Дякувати Богу, дідам і батькам, мені прожилося менше, аніж їм. Тож колишу сина, вчу терплячки і уповаю, що його життя зашліфує менше. Але знайомлю зі Стусом. Це ніколи не рано. Особливо на цій землі.
Нам не дано знати, а отже й не личить судити про розмір і вагу хреста ближнього.
Але автор рядка про терпець – Василь Стус – сходив на Голготу з високо піднятим чолом.
Він не один. Таких – мільйони. Він – один. Такого в нас ще не було.
Гладкий, зашліфований до ковзкості льоду, шмат уділеного йому дерева, уявний, але від того не невагомий, висковзував, мабуть, йому з рук. А нести треба було, і хилити голову, навіть, щоб знову підняти свій власний хрест – йому не личило.
Василю Стусу стало снаги не лише отак пройти, а й залишити нам спогад. Пам’ять про себе, про нас колись і навіть нас нинішніх. Про пережите.
Скороминущий ачи ні, стусовий витесаний із слів, гострий і різкий, хрест залишається пам’ятником Україні та українцям, всьому прожитому, терпцем відшліфованому, люттю поруйнованому, любов’ю скріпленому і вірою освяченому.

Поет та лицар, Василь Стус став наріжним каменем нашої пам’яті про ХХ століття. Войовничий поет, який не схибив і не схилився, який воював і творив – уособлення мільйонів. Він увібрав у себе біль командирів за непрожиті життя їхніх солдат. Явився запальною стихією юного таланту митця, квасного, гіркого, але такого непересічного, як молоде вино. Вічно юного таланту сотень митців, полеглих за свободу.
Це в нас, в Україні ХХ століття, епітафії поетів та воїнів однакові. Тож полеглий у бою з ворогом поет Василь Стус мусів і мав стати і одним, і другим. Навіть не взявши зброї до рук, він виконав життєве покликання.
Стус вів смертельний бій, і хрест, даний йому Богом і відточений його власним талантом, був зброєю в руках поета. Стус жбурляв ним у ворога і ницість, у зло і байдужість, цілився у зневіру і зневагу.
І не хилив чоло…
Здавалося, оця ноша стала частиною людини, а людина стала частиною хреста…
Врешті сам Стус став хрестом для нашого народу. Який ми досі не в силі підняти і встановити, як пам’ятник. Який ми не зможемо підняти, поки не покараємо зло. Бо ж непокаране зло зростає.
Набуває вибагливих форм і ранить все більше людей.
І поки воно ще й ходить на перемовини, Україна далі народжує воїнів-поетів. Чи режисерів.
Але яка врешті різниця там, на небесах і на Сибіру? Яка врешті різниця ТИМ.
Питання ж насправді до нас. Стусові побратими, які винесли його неписані рядки із в’язниць, втримали окопи нашої свободи. В поту, крові і сльозах вони не забули ні Василя, ні віршів, і теж здійснили своє покликання.
А заразом – прожили забране життя Поета. Прожили ті мільйони українських доль, які поет витяг із небуття.
Стус міцно засів у голові Сверстюка, чи Овсієнка, чи… та в багатьох. Звільнені рядки врешті оселилися і у моїй голові. Мабуть, і у вашій, якщо читаєте про Стуса. Відтак вони стали отим спільним прожиттям для нашого колективного «ми». Спогадом про історію всіх наших батьків і прадідів. Спільним спогадом про спільну історію. Навіть не пам’яттю, а цим прошитим-прожитим дитячим спомином.
Про те, що дорога йдеться. Про те, що свободу не ув’язнити. Про те, що терпець шліфує зброю.
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху

Варшава – Понад 100 тисяч українців початок Другої світової війни зустріли на полях битв із німецьким та радянським тоталітаризмами. Українські солдати були другою за чисельністю національною групою у польській армії, яка захищала Польщу від нападу з двох боків – з боку гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Тисячі українців під польським прапором воювали проти фашизму аж до переможного завершення війни. Про призабуті сторінки Другої світової Радіо Свобода розповів польський історик Юрій Гжибовський, який вивчає минуле польської армії.
Польський історик білоруського походження Юрій Гжибовський, який досліджує історію Другої світової війни, каже, що участь українців у Польському війську дотепер недостатньо вивчена і описана. За його спостереженнями, про роль українських солдатів у героїчних сторінках польського минулого знають передусім фахівці-історики. Він зазначає, що українці були другою за чисельністю національною групою в польській армії – після поляків, але служити їм довіряли не в усіх родах військ.

У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в польське військо мобілізували 100
«У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в Польське військо мобілізували 100 тисяч, а деякі дослідники говорять навіть 150 тисяч солдатів української національності. Передусім їх мобілізували в піхоту та кавалерію, рідше – у війська іншого типу – зв’язку, танкові чи авіацію. Це був результат досить складної національної політики у Польському війську, яка була прийнята ще в міжвоєнний період», – розповідає Гжибовський.
Українські солдати проявили відвагу т
Гжибовський наголошує, що українські військові у Польському війську показали себе дуже відданими і сміливими солдатами. «Українські солдати проявили відвагу та жертовність під час боїв і є багато доказів цього. Наприклад, вони відважно захищали Варшаву, проявили себе у славнозвісній в битві над річкою Бзура чи в боях у Померанії. Натомість після поразки у вересні 1939 року їх спіткала доля польської держави, більшість із них потрапила у німецьку та радянську неволю. Вважається, що приблизно 8 тисяч польських солдатів української національності загинули в боях у вересні та жовтні 1939 року», – каже спеціаліст з питань Другої світової.
Історик наголошує, що офіцерів-українців Польського війська, які опинилися у радянській неволі не оминула трагічна доля їхніх польських побратимів, деяких із них розстріляли в сумнозвісній російській Катині.
Дослідник говорить: «У лютому 1940 року в трьох спецтаборах НКВС, тобто в Осташкові, Козельську та Старобільську перебувало кілька десятків українців, тобто тих офіцерів, які вказали українську національність. Можливо, їх було більше, та ця тема поки що не до кінця вивчена. В катинському списку є офіцери українського походження, варто згадати хоча б священика, капелана, майора Польського війська Миколу Ількова, який був душпастирем солдатів греко-католиків. Таких прикладів було більше».
Як розповів Юрій Гжибовський, деякі українські солдати Польського війська, які опинилися в радянському полоні, зголом потрапили в армію генерала Владислава Андерса, яка зароджувалася на території СРСР.
«Разом із цією армією вони вийшли з Радянського Союзу і їх евакуювали в Іран, де розпочалася їхня довга «одіссея» через Близький Схід, Північну Африку, Італію. Відомо, що ці польські формування брали участь у війні з гітлерівцями на італійській частині фронту», – зазначив історик.
У Польському війську були українці, звільнені з ГУЛАГу, колишні полонені та добровольці з Аргентини – Гжибовський
Юрій Гжибовський спробував підрахувати кількість українців, які в роки Другої світової служили у лавах Польських збройних сил на Заході. Він робить припущення: «За моїми підрахунками, в цих Польських збройних силах на Заході служили дві, а той більше тисяч українців. Це були колишні в’язні ГУЛАГу, колишні полонені, але також добровольці з Південної Америки, тобто ті українці, які ще в 1930-ті роки емігрували в Аргентину, Бразилію, чи Парагвай, а потім під час війни подалися в Польські збройні сили на Заході і брали участь у битвах у Західній Європі».


Історик звертає увагу на те, що в лавах Польського війська по-геройськи воювали ветерани Армії Української Народної Республіки. За словами Ґжибовського, ці офіцери не мали обов’язку брати участь у війні, що вибухнула у вересні 1939 року, та вони до кінця були вірними своєму обов’язку перед польською державою.
Серед цих
Дослідник наводить промовистий приклад: «Серед цих офіцерів був Павло Шандрук, який у Польському війську служив підполковником. У вересні 1939 року він прославився акцією виведення з оточення 29-ї піхотної бригади, за що його відзначили орденом Virtuti Militari, тобто найвищою військовою нагородою у Польщі».
Юрій Ґжибовський каже, що про відвагу українських солдатів, які під час Другої світової воювали у Польському війську, є згадки не тільки в багатьох документах, але й тогочасних журналістських матеріалах чи навіть у художній літературі. Скажімо, один із найвідоміших польських публіцистів Мельхіор Ваньковіч у своєму епічному репортажі «Битва за Монте Кассіно» описав винятковий героїзм Івана Савчука – українця родом з Волині.
Польський історик жалкує, що поки що ніхто не написав наукової монографії, яка узагальнювала б участь українців у Польському війську під час Другої світової війни. Він каже, що автор такої монографії мусив би збирати матеріали не лише в польських чи українських архівах, але у США, Великобританії та інших країнах світу.