епіграф
"Все, чого не знаємо
Ми не пригадаємо"
Жорж Дикий

Не дуже маю охоту писати на цю тему святкування Дня перемоги 9 травня, бо вже багато раз роз’яснював, що тут святкувати нічого, особливо україніцям.
Просто набридло дивитись на цьогорічну передвиборчу компанію з тиражування всіляких побрехеньок. Але найбільше мене злять заяви типу "Ви не уявляєте, щоб сталось, якби ми не перемогли фашизм!" А чому не уявляємо? Більш ніж певен, що гітлерівнці б нищили українців так само, як це робили "радянські визволителі" в усі повоєнні роки. Тому я не розумію, як можна радіти перемозі одного зла на іншим, бо це не моя видумка, а світова спільнота визнала злочинними тоталітарні як гітлерівський нацизм, так і сталінський комунізм. Власне тому всі в світі 8 та 9 травня вшановують як День пам’яті та примирення, чого і нам бажаю.
А взагалі я не розумію, чому ніхто не говорить в такі дні про жахіття штучного голоду в Україні 1946 -1947 років? Що це було? Результати перемоги? Кого над ким?
Голод тоді був у 18 з 20 областей України та в Бесарабії, а не було його тільки в Західній Україні де підпілля ОУН та УПА не дозволило створити колгоспи і через них пограбувати селян Галичини. І тоді саме галичани врятували від голодної смерті не одне життя втікачів з центральних та східних областей України.
Вдови і діти українців, що полягли на війні здобуваючи перемогу, пухли і масово вимирали від голоду в мирні (!) повоєнні роки після отої "Великої перемоги" - якою ж треба бути падлюкою, щоб це забути? І ще святкувати, як велику радість...
Чимало істориків спростовують відомий наказ Жукова про виселення всіх українців з України як фальшивку, що, можливо, так і є. Проте голод в Україні 1946-1947 років був! І він має значну доказову базу, як є і документи про те, що Москва та Ленінград забезпечувались продовольством саме з голодаючої України, як тоді ж відправлялись з українських портів кораблі з зерном до країн повоєнної Європи, щоб підтримати там про-сталінські уряди.
Чому про це мовчок? Бо нащо такі теми піднімати... Значно зручніше тиражувати безкінечні фільми про непереможних радянських розвідників та вояків в часи війни, які вже перевершили за своєю абсурдністю навіть пропагандивні фільми часів Сталіна. Достовірність цих фільмів фактично нульова, про що кожен ветеран може підтвердити. А чи не єдиний дійсно правдивий фільм "Они сражались за Родину" чомусь забувають показувати в десяте-соте... Безкінечними горами-курганами трупів власних солдат коштувала нам та перемога 9 травня 1945 року - є причина з того радіти?
І вже зовсім гротескно виглядає самопиха всіх ветеранів ВВ на фоні зруйнованої держави і суцільного зубожіння людей в противагу надбагатіям-олігархам. Оце також ваша славна перемога? Оце ви її святкуєте?
А що вже казати про антиетичне і зловороже економічне ставлення Росії до свого колишнього союзника у війні - України. І це нашим ветеранам ВВ в радість? Уряду? Президенту? Німеччині газ в двічі дешевше Росія продає, ще й самі трубопроводи туди тягнуть, переможці довбані, щоб своїми природніми ресурсами забезпечувати технологічне процвітання німців. Це святкуєте?
Огидно про таке писати, але ж терпіти брехню та інтелектуальну убогість також нема сил. Нас вже за повних ідіотів тримають, а якщо не вірите, то провірте все, що я навів вище і переконаєтесь, що все те є правда.

Богдан Гордасевич

ЖОРЖ ДИКИЙ

ЗАКЛИК 

Боротись хочу зі злобою

й мажорів наглості,

щоб жити в мирі з добротою

без війн і гадості.

Хотіти мало - щось роби!

Саме не зробиться!

Випрямлюй вікові горби -

душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:

- А що я можу?

І не грози, а покажи,

як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту -

вони не варті...

Набий ту гниду золоту

в державній варті.

І стань керманичем життя!

І стань людиною!

Щоби пишалася сім’я,

а ти - країною!

Час не повернеться назад -

чого чекати?!

Щоб було в світі все гаразд -

час повставати!

30.04.2012 р.

Коментар Жоржа Дикого: Хочу уточнити значення слова "повставати", яке багато хто розуміє як безлад-бунт і бійку з силовими структурами влади, а реальний зміст слова є: "повно ставати", тобто ставати повноправним розпорядником власного життя. У вірші йдеться про повстання як духовну категорію кожного - повстати проти власного самоприниження.

Подивився на ту червону чуму серпасто-молоткасту, що вирувала 1 травня по Україні, особливо на Хрещатику і згадав давній вірш Жоржа Дикого, написаний ще десь у 1989 р., а потім ще вражаюче для публіки його було зачитано у достопам*ятному Северодонецьку десь 1996 р.

Жорж Дикий

ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ Веселитись будемо i усе забудемо. Все, чого не знаємо, – ми не пригадаємо. Нащо нам iсторiя?! Поперед – вiкторiя! Слава комунiзму! Та дивись крiзь призму: кольори красивi, а батьки вже сивi – їх життя минає, щастя чи хто має? Парость молодая – бур'яну безкрая... Мрiяти не будемо – все чуже огудимо! Лиш своє вiтаємо – тiльки ним ригаємо! Мерзосна теорiя: кожен, як калорiя. Витисли, мов клiзму – слава комунiзму! Скрiзь слова лестивi, скрiзь дiла злостивi. Тiльки Бог те знає, як всiх покарає: винищить до краю недолюдкiв зграю!

І ще пригадався випадок, коли десь ще на початку всіх подій у 1987 р. в Донецьку на площі Леніна виникла якась дискусія між членами тільки но створеним товариством "Меморіал" і ще там іншою публікою, ну і я там був - дискусії розводив. І вже тоді я отримав відповідь на всі часи, яка до цього часу мені пояснює оту черону гниль, що тримається вперто дотепер. Отже один чоловік доводив, що радянська влада чудова і зробила багато доброго, на що я наводи безліч доводів репресій і несправедливості совєтів, масові вбивства і безліч прихованих злочинів. Врешті-решт я дістав того чоловіка і він чесно вигукунув: "А мне нет дела до всего этого - мне было хорошо и я хочу, чтобы и дальше так было!" Огидно, але реальність така, що надто багато подібних червоних трупоїдів ще живе в нашій славній Україні, а це біда для держави і для людей честі, бо з такими яке майбутнє можна збудувати?

- Їй би тепер 31 березня виповнилось символічні 77, але на жаль Галини Гордасевич немає з нами вже 11 років відтоді, як вона 11 березня відійшла у вічність." - такими словами розпочав свій виступ директор знаменитого львівського видавництва "Каменяр" п. Дмитро Сапіга. Власне з його ініціативи і відбулася ця урочиста подія вшанування життя і творчості відомої української письменниці, поетеси, публіциста та громадського діяча Галини Гордасевич. Разом з керівництвом Львівської обласної бібліотеки для юнацтва, що знаходиться в самому центрі міста коло Ратуші на пл. Ринок, та ще власного бажання, бо Дмитро Сапіга започаткував щомісяця проводити тут в якості реалізації проекту "Зустріч з книгою" різнопланові літературно-мистецькі заходи. На березень припало представити читацькій аудиторії 3-и томи "Вибраного" Галини Гордасевич, що вже побачили світ у видавництві "Каменяр" за минулі роки. 

Затишна невеличка читацька зала з величним склепінням старовинних львівських мурів першого поверху бібліотеки створювала надзвичайну естетичну приємність бути тут, вслухатися у витончену гру на скрипці прекрасного виконавця Богдана Дворника, що бездоганно співпадала в тональність з декламацією віршів знаної акторки-заньківчанки Тетяни Павелко. Класично свіча горіла на столі, щоб своїм живим полум*ям означити душевну присутність Галини Гордасевич, а поряд стосиками лежали книги з її творами, поезіями, з її думками і почуттями. І хоч відомий львівський поет Богдан Чепурко у своєму виступі зазначив, що митець не вмирає доти, доки живуть його твори, доки вірші поета звучать - то він живий разом з ними, проте мусимо сумно визнати, що з певного моменту цих творів вже ніколи не побільшає... В чому принадність таких зустрічей - це щира духовна єдність всіх присутніх, через що надзвичайно важко потім переповісти і передати весь той настрій піднесення і благородства, що був там присутній. То треба бути і відчути, після чого закарбувати в душі як сакральну цінність, на чому зробив особливий наголос у своєму виступі син і спадкоємець письменниці - Богдан Гордасевич. Оскільки значна частина присутніх була молодь і учні Гуманітарного ліцею, то він підкреслив, що їм варто пильно вдивитись в усіх присутніх тут особистостей, уважно вслухатись в усе ними сказане і запам*ятати, тому що це все є унікальні люди. Поетеса Ганна Вівчар одна з останніх із знаменитої плеяди львівських жінок-письменниць, до якої належали окрім Галини Гордасевич, і Оксана Сенатович, і Марія Хоросницька, і Жанет Максимович тощо. Присутній на зустрічі побратим Галини Гордасевич по фаху і по долі-недолі письменник Микола Петренко є просто унікальною величиною, бо особисто пережив і голод 33-го, і воєнні лихоліття, і сталінські табори - таких людей серед сучасних письменників вже більше немає! А хіба не унікальною людиною є директор "Каменяра" Дмитро Сапіга, що так само є чи не останнім представником видатного шляхетського роду, що в сучасній Україні рідкість неймовірна, бо винищенна вся наша еліта вщент. Хоча і з одного зерня може відродитись щедрий лан, якщо того припильнувати, до чого і закликав син письменниці Богдан Гордасевич, бо також пишається приналежністю до шляхетського священичого роду Гардасевичів, нехай і не такого гучного, як вельможні Сапегі. Не обминули увагою і присутнього серед публіки відомого художника Миколу Горду, що єдиний з митців живопису є автором прижиттєвого портрету Галини Гордасевич. Завершив свій виступ син письменниці не менш ефектним представленням присутнього на урочистостях гостя з Кремянця, де народилась і навічно упокоїлась письменниця, - п. Романа Дубровського, що спеціально приїхав до Львова в якості представника кафедри української мови та літератури Кеременецької гуманітарної академії, щоб вручити сину письменниці Богдану книгу-монографію "Галина Гордасевич: життя і творчість" за авторством відомих кременецьких дослідників Валентини та Гаврила Чернихівських. Книга була написана до відзначення ювілейної дати 75-річчя Галини Гордасевич і тривалий час йшла до свого оприлюднення та адресантів, але врешті-решт дійшла. Важливу тему про Галину Гордасевич як громадсько- політичного діяча розкрив присутнім професор університету ім. Івана Франка п. Богдан Якимович, який багато часу провів пліч-о-піліч з Галиною Гордасевич у Демократичній партії України від часу її утворення, а також в багатьох інших громадсько-політичних акціях. Галина Гордасевич була завжди не передовій боротьби за Україну і народ на всіх рівнях цього нелегкого чину і як письменник, і як політик, і як громадянин. Вона була найпершою, хто організовувала на Донбасі установчі зібрання Товариства української мови та Народного Руху України, Демократичної партій України та ще цілого ряду різних громадських товариств як Спілка матерів України тощо. Декілька раз балатувалась Галина Гордасевич у депутати різних рівнів, але зазнала у тому долі аналогічної у Івана Франка, бо ніде не була обрана, тому що не вміла гарно брехати і обіцяти того, чого виборцям хотілось би почути, але не можна було виконати реально. То була людина честі і справедливості, а таких дуже і дуже мало як серед наших політиків, так і в багатьох інших українських державних установах, тому ми й борсаємось в нікчемності суспільних негараздів. Галина Гордасевич була тим взірцем громадянскої мужньості, який треба пам*ятати назавжди. А найточнішою епітафією про Галину Гордасевич є рядки "І хоч брела крізь горе бродом / Була я зі своїм народом" з символічного циклу поезій письменниці "Острозькі сонети". Найкращим свідченням вдалого заходу є те, що публіка не поспішає розходитись після закінчення, а хоче і продовжує спілкування приватно з учасниками дійства. Зокрема Богдан Гордасевич подарував кожному з присутніх по одній із збірочок поезій Галини Гордасевич з проекту "15 + 1", а потім ще довго роздавав автографи разом зі своєю особистою збірочкою поезій в стилі андеграунд, яка присвячена мамі. Купували також книжки Галини Гордасевич у видавництва "Каменяр", що є найкращою ознакою небайдужого читача і гарною підтримкою українського видавця. Однозначно захід щодо вшанування 77-ї річниці письменниці Галини Гордасевич вдався на славу, а це приємно усвідомлювати в час значної економічної і одночасно й духовною кризи в Україні. Відродження духу - найперша складова відродження держави та її економіки, а тому берімось діяти, змагатись і перемагати! Також варто оприлюднити своєрідну заяву Богдана Гордасевича, коли він сказав, що перші 5 років після смерті Галини Гордасевич він вважав своїм обов*язком завершити розпочаті нею справи, як видати окремою книжкою автобіографічний роман "Соло для дівочого голосу", видати наступні 4 готові збірки поезій з проету "15 + 1", перевидати дуже важливу книгу-розвідку "Степан Бандера: людина і міф", а ще завершити роботу над головною працею Галини Гордасевич, яка певним чином і вкоротила життя письменниці через надвиснажливу працю над нею, а саме - мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 жінок-політв*язнів, що стали жертвами московсько-комуністичного терору у 1919 - 1991 роках. Всі ці роботи були успішно завершено сином, а потім за його ініціативи було проведено презентації всіх видань громадськості як у Львові і Дублянах, так і в Кремянці та Тернополі, а ще у Донецьку, Києві, Новоград-Волинську та Нововолинську, Стрию і Червонограді, Ужгороді, Черкасах тощо. Після чого, як зауважив Богдан Гордасевич, він визначив свою місію стосовно мами як завершену, бо є і сам творчою людиною, має чимало задумів, а потім як він зазначив дослівно: "Мама писала все не для мене, а для людей, тому я і вважаю, що не я, а люди повинні перейматись долею і значенням творчої спадщини Галини Гордасевич. Їм належить визначати, їм належить читати, їм належить шанувати, отже і організовувати подібні заходи, як ось цей, що відбувся. Як син я з щирою душею готовий відгукнутись на кожну ініціативу громадськості, проте сам особисто вже нічого не організовую стосовно мами, окрім суто сімейних урочистостей".   Одразу по смерті письменниці її син утворив Видавничо-благодійний фонд імені Галини Гордасевич, але не як юридичну установу, а виключно як інформаційно-організаційний центр, що не займається коштами і не проводить жодних фінансових оборуток, а переймається виключно допомогою у доступі до праць та архівів письменниці усім бажаючим науковцям та видавцям, і ще популяризує й розповсюджує свої та інші виданння посеред українського обширу. Хто зацікавиться співпрацею з ВБФ ім. ГГ та Богданом Гордасевичем, можете надсилати повідомлення або дзвонити за телефором 0978228421, або листовно на адресу: вул. Тараса Шевченка д. 400 к. 61, м. Львів-69, 79069. Також ще хочу повідомити, що у нас є вже домовленність з Богданом Гордасевичем про інтерв*ю або й ширшу розмову про все, що може бути цікаве читачам, отож найближчим часом розпочнемо цю публікацію. Сподіваємось на зацікавлену реакцію у тому числі чекаємо на запитання до вищезгаданого співрозмовника за вищевказаною адресою. Зиновій Зимний ІМ "Відверто"

Інтерв’ю кореспондента ІМ "Відверто" Зиновія Зимного з літератором Богданом Гордасевичем Відомий львівський літератор Богдан Гордасевич, як виявилось, є зовсім невідомою персоною, бо все, що вдалось вивідати стосовно його біографії зводилось до кількох банальних речень: що він є сином відомої української письменниці і громадської діячки Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001), що займався журналістикою і що народився 19 червня 1961 р. у м. Макіївці Донецької області, а з 1991 р. проживає у м. Львові. Заінтригований такою утаємничістю, я зателефонував до п. Богдана і домовився про зустріч. І ось що з того вийшло. Наперед зазначу, що поставивши крапку під цим матеріалом, я так і залишився з дивним відчуттям, що я і далі нічого не знаю про цю людину: Богдана Горадсевича. ЗЗ - Шановний пане Багдане, розкажіть про себе. БГ - А для чого? Я не політик і не державний службовець, щоб звітувати, а вільний митець - кому яке діло, хто я і що я. У мене принципова позиція, що для митця важить тільки його особистий творчий доробок, а його особистіть - це навіть не другорядне, а подесяте. ЗЗ - Дивно? Якось зазвичай всі починають робити грунтовні оповіді про себе і свою родину, де ріс і де навчався, про вчителів, друзів розповідають і тому подібне, щоб краще могли розуміти їх творчість митця. БГ - Так і я про це: біографію і критику зачасту вивчають більше за самі твори мистецтва. То є повний маразм! Для мене головним є книга, картина, музика, вистава, пісня, фільм, вірш і так далі, тобто узагальнюючи - важливим є суто витвір мистецтва, який мене вразив, зачепив, зацікавив як такий сам по собі. І мені байдуже в цей момент, хто його автор, хто виконавець, актор чи режисер і всі інші персоналії, а тим більше мені начхати на їх особисте приватне життя! Я ж отримую естетичні враження від самого твору мистецтва!  ЗЗ - Тоді я навіть не знаю, як продовжити нашу розмову, тому що мав намір в основному розпитувати вас про біограіфю і життєві стосунки з вашою видатною мамою. БГ - То все зайве! Знаєте, коли я вчився кілька років у Донецькому державному університеті, який потім кинув на третьому курсі у 1986, то в нашій чоловічій компанії виникла цікава традиція: після чергової гучної студенської гулянки хтось наступного дня обов’язково вимовляв заповітну фразу: "І коли під кінець життя він озирнувся, то не побачив нічого, окрім купи порожніх пляшок та товпи покинутих жінок" - це була у нас своєрідна команда і ми дружно всі брались за науку. ЗЗ - І що можете сказати, коли зараз озираєтесь? БГ - Озираюсь і залишаюсь задоволеним. Безпосередньо за моєю участю було видано 9 збірок поезій і два томи поезії і прози "Вибраного" Галини Гордасевич, а ще я довів до логічного завершення і видав працю останніх років життя мами - величний мартиролог "Нескорена Берегиня", присвячений українським жінкам-політв’язням в СРСР. Ще горджусть, що спричинився до перевидання значними тиражами книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф". І своїм особистим доробком задоволений, а особливо тим, що упорядкував, відредагував і видав альманах "Наш Львів" ч.1, який приурочено до видатного ювілею 750-річчя Львова. А ще видав поетичний альбом "Мотлох", де під псевдонімом Жорж Дикий опублікував вже власний поетичний доробок в стилі "андеграунд". Є ще ціла купа різних проектіів, в яких я приймав участь - всього не перлічити та й нема такої потреби. Краще перейдемо до інших тем. ЗЗ - Навіть не знаю, як скерувати нашу подальшу розмову. БГ - Я вам допоможу. Перш за все я, звичайно, хочу заторкнути тему творчої спадщини моєї мами Галини Гордасевич. Я дуже вражений, безмежно вражений! Якась дика ситуація, що людина страждала по таборах ГУЛага, потім за сприяння руху дисидентів переслідувалась, все особисте життя присвятила творчості на ниві української поезії та літератури заради майбутнього України, коли були часи тоталітаризму і тотальної русифікації, а тепер в часи свободи і незалежності України раптом виявляється, що весь значний творчий доробок письменниці нікому не потрібний. І не тому, що він поганий якісно, а просто тому, що всім байдуже до існючих надбань української культури взагалі. Тобто ця проблема стосується не тільки однієї Галини Гордасевич, але й інших письменників, як Михайло Осадчий, Ростислав Братунь і ще цілий ряд значних постатей в літературі та мистецтві Львівщини. ЗЗ - В чому причина такого деструктивного стану? БГ - Як у чому? У людях, що сидять по різних чиновницьких кабінетах. Наводжу простий приклад: зараз йде унікальний ювілейний рік 100-річчя Степана Бандери і що? А нічого! Все тишком-нишком списують на кризу! Всі ювілейні урочистості відбуваються виключно на громадській ініціативі, а в той самий час ювілей комсомолу святкують на державному рівні у всеукраїнському маштабі, а недавно всі Східні області помпезно вшанували пам’ять міфічної "Молодої гвардії". Чому у нас є криза з святкуванням ювілею Степана Бандери, а з тими ювілеями кризи нема? А це тому, що наші місцеві чиновники самі перші бояться ідейної спадщини Степана Бандери! Знають добре, що оживи він зараз, то не москалів, а їх, наших місцевих чиновників перевішав на тій шибениці, що спорудили за його плечима у Львові. Скарав би їх за дискредитацію національної ідеї, української влади, за корупцію, за клановість і саботаж всіх позитивних реформ в економіці та застій в культурі. Не думаю, щоб багато з наших чиновників тоді б уціліло. ЗЗ - Ви це серйозно? БГ - Майже. Взагалі я вважаю, що найбільшою карою для чиновника було б позбавити його посади із забороною прийому на іншу будь-яку державну службу. ЗЗ - Так не любите чиновників? БГ - Я взагалі не люблю людей, які погано виконують свої фахові обов’язки: і медиків, і вчителів, і політиків, але поганих чиновників - найбільше. Занадто багато, на жаль, в нашому житті від них залежить. Поганий чиновник подібний до тромба в системі кровообігу - бац, і праця багатьох людей йде наніц, бо тромб-чиновник так схотів. У мене саме з цим проблема у спробах перевидати чи закупити готові видання книг Галини Гордасевич для шкільних бібліотек, особливо це стосуєтьс мартиролога "Нескорена Берегиня", яка саме розрахована за подачею матеріалів на молодь старших класів. Куди не звертався - відписки є, а результату - нема. А хіба це мені особисто треба? Прикро, дуже прикро... ЗЗ - Невже немає жодного виходу? БГ - Дуже малоймовірно, шо будуть зміни в найближчому часі. ЗЗ - І що тоді збираєтесь робити? БГ - Працювати! Однозначно, працювати далі. Роботи маю безмір. До того ж я знайшов обхідний шлях - інтернет: усі книги я перевожу в електронний вигляд і розміщаю на різних веб-сайтах. Досить непогано виходить, хоча, звичайно, це не замінить книги у звичайному поліграфічному виданні, як ніколи віртуальне спілкування не замінить безпосередньо живої розмови. Отож я шукав і буду далі шукати можливості видавати книги та їх розповсюджувати, бо я без цього не можу - це зміст мого життя. ЗЗ - І все? БГ - Ні, не все. Я ще дуже багато часу приділяю громадській роботі. Раніше переважно самостійно діяв, або долучався до інших товариств, а тепер третій рік є членом правління Громадської організації "Разом", гаслом якої є - "Разом змінимо життя на краще". Розумієте, зараз в Україні якась парадоксальна ситуація в суспільстві: розумних і поінформованих людей у нас багато, більшість, можна сказати, але чомусь всі потуги загалу зводяться тільки до критики. Президента, прем’єра, міністрів, голів різних рівнів чи депутатів обговорють по повній, критикують на чому світ стоїть, але якщо перевести справу в іншу площину конкретних дій і вчинків, то виявимо диаметрально протилежний стан - нема нікого. Проста громадська робота мало кого цікавить, бо то не язиком плескати, а треба справу робити і щоб результат був. І тут всі задкують від громадських обов’язків, а допоки так буде - нам в країні добра не бачити. ЗЗ - Такі вже наші люди: ніхто не хоче мати зайвий клопіт на голову - краще собі відпочити.

БГ - А я і не кажу, що всі як один мають братися до громадської роботи і ставати членами різних організацій. Ні! Головне в іншому - в розумінні! Люди повинні зрозуміти, що ніяка одна особистість чи невеличка групка людей, якими б геніальними вони не були. - не зможуть навести і проконтролювати порядок в усіх сферах суспільно життя. Це може зробити тільки сама громада. Якість громадянского суспільства творить велика кількість різноманітних громадських ініціатив і справ, що проявляються через діяльність різних громадських організацій і товариств, чи навіть просто неформальних спілок. У нас повинні почати розуміти, що є люди, які полюбляють заняття спортом, інші люблять бути просто вболівальниками, хтось надає перевагу рибальству чи туризму, а є люди, які хочуть реалізувати свої суспільні ідеї, якусь громадську справу. Людям потрібно це зрозуміти і підтримувати по-можливості таких ентузіастів, якщо бачать реальний позитив від їх діяльності, а не тільки проекти і слова обіцянок. Якщо цей механізм громадських ініціатив запрацює - наше життя докорінно зміниться на краще. 

ЗЗ - А можна сказане вами конкретизувати? БГ - Звичайно. Наша громадська організація від перших днів своєї діяльності зайнялась темою упорядкування озер та водоймищ на території нашого Львова. Вирішили для початку прибрати коло озер сміття, а в подальшому хоч трозшки їх чистити і робити коло них реакреаційні зони відпочинку. Було проведено кілька акцій, зокрема очистка озер у Парку "Знесіння", було проведено громадські слухання та обговорення теми озер і водоймищ, але сама справа виявилась настільки маштабною і глобальною, що більша частина роботи у нас ще попереду. Значно більших успіхів ми досягли у створенні соціальних спортивних майданчиків та безкоштовних спортивних груп для дітей і підлітків, що не мають чим зайнятись і тиняються по вулицях міста. Проект виявився досить продуктивним і корисним для суспільства. Величезне здоволення мали члени нашого товариства від вдалих культурологічних акцій для дітей з інтернатів області: їх привозили на безкоштовні вистави у дитячий театр, а ще до Львівської філармонії на концерт видатного гурту "Піккардійська терція", де одночасно був проведений конкурс молодих талантів. Тобто вже є конкретін справи і досягнення, якими наше товариство може пишатись.  ЗЗ - На майбутнє багато маєте планів, задумів, ідей? БГ - Багато. Але поки що головна увага на продовжені вже початого: це озера Львова та спортивні майданчики та спортгрупи. Також нагальною справою є тема відкриття музею Олени Степанівни у Львові. ЗЗ - Зрозуміло. Але на завершення хоч би коротко про себе, найголовніше. БГ - Якщо вже так наполягаєте, то я народився і майже 25 років прожив у Донецьку, служив в Радянській Армій тут на Львівщині коло Червонограда у 1980-1982 роках, потім 1984 поступив у ДонГУ, потім перевівся до Тернопільського педінституту, де завершив навчання і отримав фах "вчителя української мови та літератури". Приймав активну участь в різних громадських подіях 1988-1991 років, як створення молодіжного товариства "Вертеп" у Тернополі, першого в Україні Обласного осередку Товариства української мови, Народного руху України, товариства "Меморіал" і цілого ряду інших товариств та партій. Як журналіст, активно співпрацював з редакціями часописів "Українське слово", "Поклик сумління", "Демократ", "Ратуша", "Літературний Львів" та іншими. Потім перейшов у сферу книговидавництва і розповсюдження, чим і займають до цього часу. Є редактором альманаху "Наш Львів". Одружений. Маю доньку Соломію, яка вже пішла у випускний клас. Я думаю, що цього досить. ЗЗ - Дякую за відверту розмову. БГ - І вам дякую, бо якщо відверто, то увагою ЗМІ я не переобтяжений, а є теми, варті обговорення поокремо кожна. Сподіваюсь - до зустрічі. ЗИНОВІЙ ЗИМНИЙ

липень 2009 р., м. Львів

Богдан Гордасевич Я, Гордасевич Богдан народився 19 червня 1961 року у м. Макіївка Донецької області і перший рік прожив разом з мамою у кімнатці серед великого порожнього бараку в шахтарському селищі Ханжонково, а з 1962 по 1988 рік жив у м. Донецьку. Після закінчення восьмирічки 3 роки з 1976 по 1979 навчався у Запоріжжі в будівельному училищі №29, після чого провів 2 роки в Радянській армії в ракетній частині коло м. Червонограда Львівської області. Працював потім 2 роки столяром на Донецькій меблевій фабриці. З 1984 по 1986 вчився в Донецькому державному університеті, який покинув через тотальну русифікацію навчального процесу по курсу української філології: всі предмети окрім суто профільних мови і літератури та ще історії КПРС велось на російській. Після короткотривалого одруження та розлучення, поновився 1988 р. в Тернопільському педагогічному інституті, де також стикнувся з тотальною русифікацією: набір на російську філологію був 150 чоловік, а на українську - 50! Але принаймні скрізь населення говорило українською. Закінчив навчання 1997 р. і є за фахом "вчитель української мови та літератури". З 1990 року переїхав жити до м. Львова. Тоді ж одружився вдруге і разом з жінкою ми виховуємо доньку Соломію. Приймав активну участь у процесах державотворення Незалежної України в якості журналіста і помічника своєї мами, відомої української письменниці Галини Гордасевич. З 1998 року перейшов до книговидавничої справи і видав понад 10 книг, серед яких особливо відзначаю 3 перевидання книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф", мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 українських жінок-політв’язнів, альманах "Наш Львів", приурочений до 750-річчя Львова.

Сайт ГО "Разом"

ОГОЛОШЕННЯ 30 БЕРЕЗНЯ 2012 Р. О 16 ГОД У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ БІБЛІОТЕЦІ ДЛЯ МОЛОДІ ТА ЮНАЦТВА (Пл. Ринок, 9)  ПРОЙДЕ УРОЧИСТЕ ЗІБРАННЯ З НАГОДИ ВШАНУВАННЯ 77-ЛІТТЯ ВІДОМОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ. ОРГАНИЗАТОР ЗАХОДУ ДИРЕКТОР ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ВИДАВНИЦТВА "КАМЕНЯР" ДМИТРО САПІГА ЗАПРОШУЄ НА ЗАХІД ВСІХ ШАНУВАЛЬНИКІВ ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИЦІ, А ТАКОЖ ПРОПОНУЄ ПРИДБАТИ ТРИТОМНИК ТВОРІВ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ, ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЯКОГО ПРОЙДЕ В ПРОЦЕСІ ПРОВЕДЕННЯ УРОЧИСТОСТЕЙ. В ЗАХОДІ ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ СИН ПИСЬМЕННИЦІ - БОГДАН ГОРДАСЕВИЧ

Приєднатися до події

Сайт Видавничо-благодійного фонду імені Галини Гордасевич (ВБФ ГГ) створено для популяризації творчого доробку письменниці з нагоди її 77-річчя від дня народження 31 березня 1935 р. Головним завданням сайту http://fondhg.io.ua/ є найповніше зібрання творів письменниці Галини Гордасевич  та оприлюднення її архівів, світлин, щоденників тощо. Допоміжним завдання сайту є висвітлення діяльності ВБФ ГГ. Надідеєю і завданням проекту ВБФ ГГ і цього сайту є розвиток і поширення всього українського, що було, що є і що буде! Автор проекту і виконавець - син письменниці Богдан Гордасевич Слава Україні! Героям слава! Бог!  Україна!  Свобода! Будьмо! ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА (нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м. Львів). Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка. Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25. Як неповнолітню,її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір (м. Сусуман, Колима) до батька, який став вільнонаємним на золотих копальнях після відбування там терміну ув'язнення, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно (теп. Донецьк). Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлат. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружилась. 1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.. Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років. У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір. 1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ. 1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

                                  ОГОЛОШЕННЯ

30 БЕРЕЗНЯ 2012 Р. О 16 ГОД У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ БІБЛІОТЕЦІ ДЛЯ МОЛОДІ ТА ЮНАЦТВА (Пл. Ринок, 9)  ПРОЙДЕ УРОЧИСТЕ ЗІБРАННЯ З НАГОДИ ВШАНУВАННЯ 77-ЛІТТЯ ВІДОМОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ.

ОРГАНИЗАТОР ЗАХОДУ ДИРЕКТОР ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ВИДАВНИЦТВА "КАМЕНЯР" ДМИТРО САПІГА ЗАПРОШУЄ НА ЗАХІД ВСІХ ШАНУВАЛЬНИКІВ ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИЦІ, А ТАКОЖ ПРОПОНУЄ ПРИДБАТИ ТРИТОМНИК ТВОРІВ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ, ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЯКОГО ПРОЙДЕ В ПРОЦЕСІ ПРОВЕДЕННЯ УРОЧИСТОСТЕЙ.

В ЗАХОДІ ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ СИН ПИСЬМЕННИЦІ - БОГДАН ГОРДАСЕВИЧ

Галина Гордасевич (справа) з батьками: о. Леонід і Олена Збірка поезій "І СКАЗАВ ІСУС" Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко Від автора Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!” По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу. Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта. Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді. В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила? Молитва Ангеле Божий, хоронителю мій! Бережи мене і вночі, і вдень, Коли сонце пече і коли сніговій, Від хижих звірів і злих людей. Ангеле Божий, Хоронителю мій! Коли горе чорний день принесе, Коли сльози пекучі підступлять до вій, Дай мені силу знести усе. Ангеле Божий, хоронителю мій! Над Тобою небо ж таке голубе! Коли в серці моїм загніздиться змій, Дай мені силу здолати себе. Перстень царя Соломона Поверни, царю, круг пальця мене. Повір, премудрий, – і це мине, Образливо?.. Гірко?.. Біль серце тне? Треба потерпіть – і це мине. А цариця Савська була ж наче пальма... А цар персня зриває з пальця. А з персті земної ще раз змигне:

– І це мине!

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА (нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м.Львів). Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка. Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила. 1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.. Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років. У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір. 1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ. 1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог. Бібліоґрафія Г.Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф. - Львів: В-во "СПОЛОМ", 2000. - 192 с. з іл. Г.Гордасевич. Соло для дівочого голосу. – Дзвін, ч. 2 – 3, 2001 р. (Автобіоґрафічна повість). Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. - Українське слово, ч. 20 (3072), 2001. - 17 травня. Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. - Шлях перемоги, ч.13 (2500), 2002. - 21 березня. Надія Романюк. "Жила. Любила. Плакала. Сміялась". - "Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. - 13 квітня.  2.03. 2004 р. Василь Овсієнко

Тарас ШЕВЧЕНКО

Іван Підкова

I

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Треба було б якось прореагувати на начебто важливі події, як обрання Путіна, засудження Луценка, перебування в колонії Тимошенко, два роки президенства Януковича - а немає що сказати.

Хто би сумнівався, що Путін стане знову президентном Росії? Ніхто. Чи можна поважати політичного лідера, який отримав перемогу по-суті безальтернативно? Звичайно, що ні. Рейтинги і всяка інша електоральна складова - то одне, але є ще честь боротьби, яка власне і відсутня. Якщо фактично між виборами Лукашенка і виборами Путіна можна поставити знак рівності, то і як особистості вони стають на одинаковий рівень нікчемності. Шкода. Я, якщо чесно, від Путіна чекав більшого, але вже ясно, що це явно не Ден Сяо Пін чи подібний значний реформатор - така собі посередність типу Суслова, тільки той був принаймні поряднішим і без манії величчя, яка в Путіна вже прямо зашкалює, чим він дуже нагадує мені нашого Ющенка.

Найгірше з того, що відтепер однозначно ясно, що жити найближчі років 10-15 буде і трудно, і нудно з такими світовими державними лідерами довколо нас і в нас, але що поробиш - кращого не дано і не світить...

Стосовно Луценко і Тимошенко, то я, звичайно, мало радію цій "картині маслом", але і тут не бачу чогось реально позитивного, а найсумніше, що ми (у тому числі і я!) власне для того і робили "Кучму геть!", а з того - Помаранчову революцію й надали владу Тимошенко і Луценко, щоб вони знищили подібну бузувірську систему суду і влади як такої, але ні - їм засмакувало бути безконтрольними крутеликами при владі, тому вони і не здійснили жодної правдивої реформи влади - жодної! Навіть простого поіменного голосування нардепів у ВРУ не зробили, бо теж було не вигідно... Одним словом: отримали і мають те і так, як того заслужили...

З тим все ясно, тоді як з їх статусом "лідерів опозиції" якось дуже неясно, тому що судячи з реакції суспільства головна маса електоральної "опозиційної" підтримки Тимошенко і Луценка знаходиться за кордоном, а не в Україні. Переважно іноземні представники постійно бушують на захист цих персон яко "опозиційних", тоді як саме громадського руху в середині України на їх захист абсолютно не спостерігаємо. Не те, щоб масового - взагалі ніякого. Отож давайте не дурити в черговий раз один одного міфами: ніякі Луценко і Тимошенко не опозіціонери і тим більше - не лідери опозиції. Це звичайні невдахи, що надто зарвались, будучи при владі. І тільки не треба казати про якусь там "помсту помаранчовим лідерам", тому що вже стільки з тої когорти вже опинилось коло Януковича, що аж дратує. Один Каськів чого вартий з своєю тодішньою "Порою" 2004-5 року - і вже скільки часу ручку виціловує його сіятельству...

Нарешті щодо амністії Луценко і Тимошенко, то я тут теж чогось тупо не розумію, тому що все їх особисте поводження, як і поводження всіх їх захистників і з боку нардепів особливо БЮТу, і закордонних захистників - воно є дуже агресивним і провокаційним, тобто його така влада як Янукович і його гоп-компанія апріорі не можуть визнати. Зеківська психологія як основу-основ не визнає тиску як вимоги, тому що тоді поступка буде виглядати як поразка. Тільки прохання і компроміси могли би дати реальні результати, якщо б хтось дійсно хотів звільнення Луценко і Тимошенко. Але щоб їх Янукович звільнив в ореолі мучеників-переможців з усіма почестями - то навряд чи можливе. Тоді це буде величезна дурість: що-що, але агітувати і "охмуряти" електорат Тимошенко вміє, а Луценко допоможе, причому не тільки і не так Захід (ми вже вчені!), але набагато скорше Центр та Схід України піде за ними...

Нарешті щодо 2-річного терміну ув*язнення Януковича на Банковій, то я ось постійно одержую електронну розсилку з його Адміністрації про діяльність Президента України та його розпорядження і ось вже по часі можу порівняти з діяльністю Ющенка, якого я особливо звинувачую за державну бездіяльність як лідера країни. Ну, а тут все начебто до навпаки: казанок кипить, аж вихлюпує, але результат чомусь той же самий - негативний. Чогось я в цьому світі не розумію - щиро зізнаюсь. Тому і хочу запитати панів при владі з нардепами включно: "Гей-гей, нешановні, ви дійсно думаєте, що робите справу? Бо виглядає, що ви поросто бавитесь, тому що ігри в дітей на тому і збудовані: важить сам процес гри, а не власне її результат"

Перед написанням цього матеріалу я заглянув на передвиборчу програму Віктора Януковича в обіцянках і картинках-діограмах для інтелектуально обмеженого електорату - дійсно гарна казочка. І так хочеться в неї повіртити, хоч і наперед знаєш - в житті такого ніколи не буває! А знаєте, що найжахливіше у тому всьому? Зовсім не наша електоральна довірливість - значно страшніше те, що в цю фігню вірять самі обранці: і Янукович, і Путін, і Лукашенко, і бувший Ющенко, і... ( далі продовжуйте самі) Вони себе несуть яко "Богом данні венціносці", тоді як реально це ж нереально обмежені люди, які власне тому думають про інших людей, що то конкретні ідіоти - весь отой народ довколо... Вони ж і тільки вони нас рятують, а без них ми всі пропадемо ні за цапову душу...

http://www.president.gov.ua/docs/udl_rus.pdf
президенська програма Янука

а це її результати: http://hvylya.org/analytics/politics/20039-2-goda-janukovicha-tsifry-fakty-rejtingi-i-nevypolnennye-obeschanija.html

На завершення можу сказати леше одне: панове, я не песиміст за характером, але справа не у тому, що жити важко - справа у тому, що це все взагалі життям назвати важко! Це просто нудьга! Безкінечна і безмірна нудьга! І як сказав Черчіль: "Nou komments"

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!