Олег Володарський: «Сповідь» сьогодні — це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців» (відео)

 Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці

Ікос 11

Як світлоприємну свічку, що в молитві горить, бачачи Тебе в повітрі, Влахернська церква однодушно з великою кількістю людей, які були всеблагу молитву почувши, собор святих подячно взивав: ній, виголошувала: звідки це мені, що прийшла Мати Господа мого до мене? Святий же Андрій з Єпифанієм тепло молилися до Тебе, взиваючи:

Радуйся, всіх дарів духовних і тілесних подателько;

Радуйся, грішників, що починають каятися, вірна заступнице.

Радуйся, тих, хто бореться з пристрастями і підступами ворожими, постійна поборнице;

Радуйся, невидиме приборкання владик жорстоких і звіроподібних.

Радуйся, таємний спокою і відрадо рабів лагідних і страждаючих;

Радуйся, всежадане звершення благих шлюбів.

Радуйся, матерів, що народжують дітей, швидке і безболісне народження;

Радуйся, в час кончини єдина всім нам помічнице.

Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором

Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

Молитва вже давно стала невід’ємною складовою мого буття. День для мене триває від вранішньої до вечірньої молитви, котрі ознаменовують його початок та кінець. Я молюся не задля того, щоб... Звертаюся до Господа зі щиро та по-дитячому відкритим серцем, говорю до Нього. І лише в цій розмові починаю чути власну душу.

Пам’ятаю, як лише ставши на шлях віри, я був впевнений, нібито знаю, що мені потрібно й так щиро та самовіддано прохав Всевишнього про це. А сьогодні, пройшовши цим шляхом трохи далі, я із вдячністю приймаю усе, що Він мені посилає, адже не раз переконався в тому, що Його мудрість та любов набагато більша та далекоглядніша ніж я чи будь-хто інший здатен осягнути.

Моя недовга аскеза і тиша дали мені змогу почути своє серце, котре покликало мене в мандрівку Україною, яка триває вже понад три роки. Я не знав що я шукатиму, й навіть уявити не міг що знайду. Та кожна така знахідка, кожен діамант душі, що зустрічається мені, тільки стверджує мене на цьому шляху.

Раз за разом з благоговінням торкатися душ тих, в кому стільки любові до Бога і України! Озираюся назад і в мене перехоплює подих від того, скільки щастя дивовижних зустрічей, вражаючих «Сповідей» подарував мені Всевишній. Кожне з одкровень, що приходять до мене у цих діалогах варте усіх випробувань, що випали на мою долю. Господь безмежно щедрий у милості своїй.

«Сповідь» сьогодні – це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців. В той осінній день ми виїхали із ранкового Оратова до Немирова, щоб зняти програму зі священиком Романом Ковальчуком. Раніше ми зняли програму з отцем Ростиславом Процаніним, з яким отець Роман їздить до наших хлопців на передову.

Я завжди з особливою вірою та надією дивлюся на ровесників нашої Незалежності. А отець Роман ще молодший за нашу юну державу. Та він настільки потужний, дієвий та переконаний у своїй любові до Бога і України, що, розмовляючи з ним, я захоплювався людиною, котра вже народилася з тими переконаннями, до яких я сам йшов майже півсторіччя.

Лише мій поважний вік дозволяє мені говорити про юність отця Романа. У цьому немає ніякої зверхності чи поблажливості. Лише щире захоплення та глибока повага. І ще, мабуть, прагнення відповідати, бути гідним таких дивовижних Дітей Незалежності, котрі так несподівано подорослішали поруч з нами. Вільні. Сильні. Розумні. Кмітливі. Потужні. Вони набагато кращі за нас.

Ми програли випробування часом, адже не змогли подарувати нашим дітям мирну, квітучу країну. Наше покоління не змогло усвідомити цінність подарованої нам Незалежності, не змогло повною мірою скористатися нею. Ось чому сьогодні ми платимо за Незалежність таку страшну ціну. А вони, юні українці, вже народилися з цим усвідомленням. В ньому вони набагато глибші та переконаніші за нас. Я всією душею прагну відповідати цьому вітру. Вітру змін.

В красивому, доглянутому парку розташувався дерев’яний храм. Тільки-но переступивши поріг, ми відчули, як це місце огортає душу теплом та світлом. Червоно-чорний стяг одразу ж звертає на себе увагу. Бог і Україна. Моє щире та глибоке переконання – поруч з куполами українських храмів мають майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори. Це фундаментальні цінності нашої Нації. І якби ми це усвідомили раніше, то ворог не мав би жодного шансу ввести в оману щодо приналежності кремлівських богів українській церкві. Навіть після стількох років війни на зовнішньому та внутрішньому фронтах це ще треба пояснювати багатьом. Але не нашим дітям. Не Дітям Незалежності.

Ми розмовляли з отцем Романом про життя парафії та участь церкви у цьому житті. Я із захопленням спостерігав, як він відкидав будь-які застарілі заданості та слідував духу часу. Сміливо та рішуче він виводить віру із-за стін храму й інтегрує її як частину життя громади.

Креативні ідеї, засновані на глибокому розумінні потреб як парафіян, так і містян в цілому, котрі об’єднують церкву та суспільство в єдине нероздільне ціле, привносять часточку Бога не тільки в життя вірян, а й у буденність кожного. В цьому стільки новітнього й водночас стільки Божого, що в мене перехоплює подих від того, наскільки яскраво сяє Господня іскра в душі отця Романа. Така юна й така мудра душа!

Ми завершили програми й рушили далі. Мальовничі дороги Поділля вели нас до Гайсина, Бершаді… Я їхав і молився Богу… Господи, дякую Тобі за наших дітей! Вони виросли настільки досконалішими за нас, що це могло статися лише Твоєю волею, Твоєю милістю. Дякую Тобі за все!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/wIrUK06eEbo

Вийшовши з авто, Анатолій Боженко сказав: «Дякую волонтерам!». Він повторював це кілька разів. Сьогодні о сьомій ранку вінничани зібрались на площі Героїв Небесної сотні, щоб зустріти військовослужбовця АТО Анатолія Боженка, який понад два з половиною місяця пробув у ворожому полоні. Зустрічали Анатолія активісти і бойові побратими, представників влади не було. Журналістів лише двоє. «Ми проривались на 32-й блокпост, він був оточений з усіх боків. Ви щоб бачили, що там діялось! Все горіло — від мінометних вибухів на землі не було живого місця. На нашому бетеері заклинило башту і гармату, лише після цього в нас поцілили. Ми півдня лежали на голому полі без тями, стікали кров’ю. Багатьох можна було б врятувати, якби вчасно надали медичну допомогу. Та де там! Нас навіть відбити не спробували», — зі сльозами на очах говорить Анатолій.

Анатолій частково від вибуху втратив слух: не чує на одне вухо. Зараз йoму потрібно підлікуватись. Він розповів, що саме завдяки волонтерам він перебуває на волі: його обміняли на бойовика, але потім сепаратисти повідомили: «тебе ніхто не хоче забирати». «От, його візитка, — бережно виймає з кишені візитівку (підприємця по ландшафтному дизайну), — це волонтер, я йому буду вдячний до кінця своїх днів, адже він, ризикуючи своїм життям, приїхав, домовився за мене і вивіз з того пекла», — тремтячим голосом каже Анатолій Боженко.

Джерело: vlasno.info

Анатолій Миколайович Боженко, учасник російсько-української війни, командир батальйону оперативного призначення, військова частина № 3008 (2014-2015рр.)

Тільки зараз, коли перед написанням статті почав вивчати наявну в Інтернеті інформацію про цю людину, я усвідомив масштаби того, що йому довелося пережити. Цей діалог став фінальною програмою Вінницького циклу проекту «Сповідь» і несподівано для нас обох відбувся в приміщенні художнього музею в оточенні неабиякої краси експозицій та експонатів.

Наша розмова різко контрастувала з витонченістю та багатогранністю творів мистецтва, котрі нас оточували. Різкі, стримані слова, нічим не завуальована правда про війну, про біль зради, про такі вже очевидні, але все одно для багатьох непомітні реалії сьогодення. Нас оточували роботи талановитих майстрів, але ми у своїй бесіді перенеслись туди, де найкраща, найбажаніша картина — це чисте небо, з якого на тебе та побратимів не падають кулі та снаряди. На контрасті двох світів усе сказане бачилося ще яскравіше, відчувалося більш гостро, бриніло оголеним нервом душі.

Війна. Підступна, жорстока війна. Коли з одного боку в тебе стріляють ті, кого ти донедавна вважав братами, а з іншого зраджують ті, у чиїх руках всі засоби для того, щоб зупинити цю війну. Втрата побратимів. Найкращих з нас. І за кожну смерть, за кожне поранення відповідальність лежить як на зовнішньому, так і на внутрішньому ворогові. Вони, наші Вої, зневірилися у суді людському, але моляться за Божу справедливість для кожного. І від глибини та щирості цієї молитви не буде спокою ворогам України ні за життя, ні у вічності.

Та внутрішньому ворогу не достатнього того болю, котрий він приніс на нашу землю. Він продовжує знищувати Націю зсередини. Руками олігархічних, продажних ЗМІ, дешевих, порожніх селебрітіз та продажних активістів нас розділили. З одного боку, ті, хто воює, хто чекає з війни, хто допомагає Нації боротися у цій війні. А з іншого боку, ті, у кого немає України, немає Батьківщини. Є лише держава, котра їм постійно щось винна, котрою вони постійно незадоволені. І прірва між цими двома світами все шириться.

Нацією поширюється та інфекція, котру нам завезли разом з вагонами тупих, ненажерливих андрофагів, котрих умисно заселяли замість розстріляних та засланих українців. В них немає ані Бога, ані України. В них немає нічого святого, окрім повної чарки, повної тарілки та повних кишень.

Зараз всі ці хворі, глибоко інфіковані люди ходять поміж нас та розповідають про втому від війни. Ця зараза шириться суспільством з такою швидкістю, що інколи здається, що це ми з нашими націоналістичними переконаннями та українськими душами якісь не такі. Не такі, як усі. Але це ілюзія. Майстерно та підступно створена ворогом ілюзія. Нас, СПРАВЖНІХ, щосили намагаються ізолювати одне від одного. В нас культивують відчай та зневіру, адже ворог краще за нас усвідомлює, що наша сила в єдності та будь-що намагається не дати нам зібрати цю силу.

Комбат Боженко, нагадав мені про те, що ми не маємо права розслаблятися ані на мить. Ні в якому разі. Адже ворог не спить. Анатолій Боженко говорив й ніби розрізав повітря правдою: пекучою, вогняною, гострою, наче козацька шабля. Такі люди, як Анатолій Миколайович, нічого не забудуть ворогу. І нічого не подарують.

Сьогодні їх здобутки, статус та авторитет настільки потужні, що їх намагаються не чіпати. Адже всі вони настільки люті тим, що відбувалося там, на фронті, і численними зрадами тут, в тилу, що досить найменшої іскри, аби вони вибухнули. Цим вибухом будуть спалені всі метастази ворожої пухлини. Вони знають п’яту колонну в обличчя і поіменно. І їм вже не розкажеш ані шоколадних казок, ані про «кулювлоб».

Ось чому на них озираються, але їх не чіпають. Намагаються ізолювати один від одного і від суспільства, занурити їх у забуття. З кимось виходить. Когось нейтралізують забуттям, когось залякують кримінальними справами, когось купують коштами, посадами чи іншими вигодами.

Я дивився на чоловіка, на воїна навпроти мене і раптом усвідомив: тим, що ворог пачками скуповує мертві душі тих, кому не вистачило Бога й українства, не вистачило душі, щоб боротися за Батьківщину в тилу, він робить нам послугу. Відсіює зайве, викристалізовує справжніх, залишає нам лише істинних.

В очах, в душі бойового командира, що Божою ласкою опинився в той день поруч зі мною, я бачив перемогу України та українства над зовнішнім і внутрішнім ворогом. І водночас я бачив ціну, котру платили, платять і ще змушені будуть заплатити найкращі з нас за цю перемогу.

https://youtu.be/hG-UnTjBO5o

Познайомившись з Берегинею Польського дому – Маргаритою Дмитрівною, зрозумів, що тут стільки душі, стільки українства, що від того перехоплює подих – Олег Володарський (відео)

У Барі відкрито Будинок польської культури

21 травня у нашому місті відбулося урочисте відкриття Польського Дому. До Бару цього святкового дня прибули високоповажні гості, серед яких: за ступник Голови Верховної Ради України Оксана Сироїд, офіційна делегація Сенату Республіки Польща на чолі з Віце-маршалком Сенату Богданом Борусевичем, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генрик Літвін, голови Вінницької обласної Ради Анатолій Олійник та обласної державної адміністрації Валерій Коровій, делегації з польських міст Рибніка, Квідзина та Стараховіце. Також на урочистості завітали: голова Барської районної державної адміністрації Володимир Саволюк, його перший заступник Неля Мельник, голова райради Михайло Піддубний, Барський міський голова Артур Цицюрський, депутати обласної, районної, міської рад, представники освіти, науки, культури району та області, видатні барчани, представники засобів масової інформації.

Створення Будинку польської культури, який будувався упродовж декількох років, стало можливим завдяки фінансуванню за рахунок дотацій Сенату та Міністерства закордонних справ Республіки Польща, а також коштів, виділених місцевою владою. Як запевнив Віце-маршалек Сенату Республіки Польща, новозбудований та урочисто відкритий заклад є дарунком усього польського народу не лише землякам у Барі, а й загалом місту та району. Також високопосадовець висловив вдячність обласній, районній та міській владі за сприяння у роботі зі створення цього культурно-освітнього центру.

Ще одну приємну місію виконав Віце-маршалек – вручив відзнаку Сенату директорові Польського Дому Маргариті Медвєдєвій, яка зробила вагомий вклад у створення та розвиток районного культурно-освітнього товариства поляків, налагодження міцних дружніх стосунків між нашим краєм та польськими містами-побратимами, а також доклала чимало зусиль для реалізації проекту щодо будівництва Польського Дому. Як зазначила заступник голови Верховної Ради України Оксана Сироїд у своєму вітальному слові, волею історії сталося, що частина Польщі та частина України і для поляків, і для українців стали рідною землею. І треба навчитися жити в мирі, відчуваючи, хто є поруч з тобою. Незалежно від того, який гріх мали твої предки, ти мусиш простити і знаходити шлях для розвитку і взаємодії. Цей Дім має бути місцем паломництва політиків, щоб вони подивилися, як треба лікувати історичні рани. І сьогоднішній захід – це не тільки урочистості з нагоди відкриття Польського Дому, це успіх людської мудрості та гідності.

Генрик Літвін, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні, вітаючи усіх учасників урочистостей, підкреслив, що захід відбувається саме на землі Вінниччини. Як компетентно запевнив дипломат, Вінницька область в Україні є лідером міжрегіонального українсько-польського співробітництва, на наших теренах є багато ак тивних польських громад, у співпраці з якими зацікавлені органи місцевого самоврядування як Польщі, так і України. Також політик висловив щиру вдячність представникам української влади республіканського, обласного, районного та міського рівнів за політику, що спрямована на встановлення та зміцнення дружніх стосунків між нашими країнами, за підтримку місцевих польських культурно-етнічних громад, зокрема і громади, що існує на теренах Барського краю.

Очільники Вінниччини Валерій Коровій (голова ОДА) та Анатолій Олійник (голова облради) підтримали своїх польсько-українських колег, а також висловили вдячність представникам Сенату Польщі за ту велику допомогу, яку їхня країна надає нашій державі, особливо в умовах тієї непростої ситуації, яку переживає Україна. Губернатор та голова обласної ради були одностайні у тому, що відкриття Польського Дому в Барі – важливий день у новітній історії, що спільно написана українським та польським народами на теренах Вінниччини. По завершенні офіційної частини урочистого заходу відбувся концерт творчих колективів польсько-української спільноти району. Виступи артистів були цікавими та різноманітними, представили аудиторії усю різнобарвність української та польської культур. Завершився захід теплими словами, привітаннями, подарунками та урочистим прийомом.

Роман ГРИГОР’ЄВ

Джерело: https://bar-city.gov.ua/article/u-bari-vidkryto-dim-polskoyi-kultury/

Маргарита Дмитрівна Медведєва, директорка Польського дому (м. Бар Вінницької області), Заслужена діячка культури Польщі, почесна жителька м. Бар Вінницької області

Затишними вуличками гостинного міста Бар ми дійшли до Польського дому.Це місто мене настільки вразило яскравими, цікавими та різнобарвними знайомствами, що я вже навіть не намагався уявити людину, а лише з цікавістю та нетерпінням чекав на зустріч.

Цього разу у нас була запланована програма з почесною жителькою міста Бар, директоркою Польського дому Маргаритою Медведєвою. Переступивши поріг, я одразу відчув, що опинився в місці, де люблять культуру та люблять людей. А познайомившись з його Берегинею, Маргаритою Дмитрівною, зрозумів, що тут стільки душі, стільки українства, що від того перехоплює подих.

Комусь вистачає життя лише на те, щоб задовольняти власні потреби та лаяти все навколо, вважаючи, що їм усі винні. Для них немає ні Бога, ні України, ні Нації. Є лише робота, дім, холодильник, а єдина мета – краща робота, краща квартира, більший холодильник. Таких людей можна впізнати по викарбуваному на обличчі виразу постійного незадоволення життям, світом, та країною. При цьому зазвичай вони переконані, що краще за всіх знаються на суспільних подіях, політиці, медицині, економіці, релігії та усіх інших сферах життя і ніколи не відмовляють собі в тому, щоб лаяти та повчати інших.

Та на щастя є й інші: ті, в кому вдосталь душі для того, щоб знати, любити та цінувати одразу дві Нації, дві культури, дві історії. Дві країни. Багатьом з нас знадобився Майдан і війна, щоб усвідомити українство. В той день навпроти мене сиділа дивовижна жінка, що все своє життя усією своєю суттю відчуває дві величні культури: українську та польську, як частинки самої себе. І при цьому в неї вистачає душі прививати культуру та любов до культур нашим маленьким українцям.

Мені випало щастя зростати на руках у людей, душі яких також уміщали в собі культурне розмаїття, і від того в них було ще більше любові до людей та до життя. Тому під час цього діалогу, зігрітий теплом душі навпроти, я знову відчував себе маленьким хлопчиком.

Головним постулатом цієї «Сповіді» для мене стало ВИХОВАННЯ. Згадуючи себе маленького, дивлячись на юних вихованців Польського дому я усвідомлював, яким важливим є те виховання, котре отримують наші діти в родині та за її межами. І як важливо самому відповідати тому рівню людей, котрі вкладають душу у виховання молоді.

Чи вистачає у нас самих душі для того, щоб любити ближнього і створений Господом світ так, як Він нам це заповідав? Якщо ні, то може перш ніж навчати дітей, ми самі маємо навчитися в них безумовної любові та довіри? Адже лише від виховання залежить чи будуть посеред Нації забуті після втрати батьків діти, покинуті самотні літні люди чи безпритульні тварини.

Кожен з нас сам обирає – зламати гілку, проходячи повз дерево чи самому висаджувати дерева, зателефонувати бабусі чи дідусю або відвідати їх чи провести час з друзями в ресторані, миритися з несправедливістю, жалітися на неї чи кожним своїм вчинком змінювати світ на краще. Лише від нас, від нашого виховання залежить те, що завтра та через роки обиратимуть наші діти. Але таке виховання дається не словами, а лише власним прикладом, власною душею. Тому приймаючи будь-яке рішення, ми маємо запитати себе: чи такими вчинками ми прагнемо виховувати наших дітей.

Розтривожила мене ця «Сповідь». Змусила глибше зазирнути у власну душу та поставити доволі не прості запитання. Тому із красивої будівлі Польського дому я виходив трохи розгублений і навіть дезорієнтований. Я вже взявся за ручку вхідних дверей, коли раптом згадав, що коли ми тільки-но заходили сюди, маленький хлопчик відчинив для нас двері та терпляче їх тримав, доки ми заходили всередину.

І після всього, що я усвідомив про виховання під час цієї «Сповіді», цей епізод розповів мені і про це місце, і про його дивовижну Берегиню набагато більше за будь-які слова. Цим діалогом Маргарита Дмитрівна подарувала мені частинку дитинства та беззастережну віру в майбутнє, заради якого ми маємо невпинно працювати над собою. І я безмежно вдячний Богу за цю зустріч.

Авторська програма Олега Володарського«СПОВІДЬ». Герой програми – Маргарита Дмитрівна Медведєва, директорка Польського дому (м. Бар Вінницької області), Заслужена діячка культури Польщі, почесна жителька м. Бар Вінницької області

https://youtu.be/uYQL2VOr7fI

Харків’янка за походженням, Ольга не тільки набула у Жмеринці родинного щастя, а й почула та відчула душу цього міста – Олег Володарський (відео)

Я народилася у місті Харків. В Жмеринці я живу 11 років, маю чудову родину, виховуємо з чоловіком двох дітей. Я з родини залізничників, трудову діяльність розпочинала на залізничному підприємстві і 10 років пропрацювала в Харківській академії залізничного транспорту. У мене дві вищих освіти в сфері економіки та державного управління. Маю ступінь кандидата економічних наук, виконала 35 наукових праць, в тому числі 3 навчальних посібника.15 років поєднувала наукову та викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах. Є досвід роботи в органах місцевого самоврядування на посаді заступника міського голови. Освіта, молодіжна політика, соціальний захист, захист прав дітей, спорт – коло питань, якими я займаюсь на цій посаді.

В своїй професійній діяльності займалась стратегічним плануванням підприємств транспорту та промисловості, розробляла бізнес-стратегії для малого бізнесу. Я – жінка, сповнена амбіцій та надій на чудове майбутнє. Комфорт, затишок та спокій панують в моїй родині і пануватимуть в нашому рідному місті та об’єднаній громаді. Я – жінка, тому знаю наскільки важливі дрібниці. Те, що місцева влада звикла не брати до уваги, може змінити життя цілих районів, а можливо і цілої ОТГ.

Я впевнена, що живу серед гідних, достойних людей, тих, що не продають себе і майбутнє своїх дітей. Саме на підтримку чесних, цілеспрямованих громадян я розраховую. Жмеринська ОТГ процвітатиме завдяки нашій з Вами співпраці. Я доведу, що жінка при владі – це гарантія благополуччя та комфорту, компромісів та порозуміння, поєднання досвіду з сучасними технологіями, мудрий підхід до усіх сфер інфраструктури Жмеринщини! Я – жінка, яка змогла очолити команду професіоналів, готових змінювати майбутнє. Ми маємо ідеї, шляхи вирішення проблем, стратегію. А ще в нас є головне – СИЛА І ЧЕСТЬ.

Джерело: https://zhmerynka.city/articles/104629/olga-borovska-kandidat-na-posadu-miskogo-golovi-zhmerinki

Ольга Боровська, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Жмеринськоі міської ради

Вранішній туман ще обіймав гостинну землю Поділля, коли ми в’їхали до Жмеринки. В затишному, світлому офісі нас привітно зустріли й пригостили запашною кавою. Крізь високі вікна в приміщення безперешкодно потрапляли цікаві сонячні промінчики, розфарбовуючи інтер’єр теплом та світлом, а обличчя посмішками.

Поки ми знімали програми, Ольга працювала, занурена у власні справи й лише під час зйомки четвертої «Сповіді» я помітив її уважний погляд. Вона спостерігала. Вивчала. Аналізувала. Робила висновки. Так дивляться люди, котрі за зовнішньою формою одразу бачать суть речей, подій та обставин. Така здатність набувається лише коли людина накопичує достатню кількість знань та досвіду і при цьому не втрачає здатність любити та відчувати світ душею. Це виняткові люди. Тому для мене особливе задоволення сприяти тому, щоб Нація почула та побачила таких людей. Дізналася, що такі неймовірні українці є посеред нас.

Харків’янка за походженням, вона за покликом серця переїхала до Жмеринки. В неї вистачило душі не тільки для того, щоб набути тут родинного щастя, а ще й для того, щоб почути та відчути душу цього міста. Відчути та полюбити її. Можливо саме це надихнуло її піти працювати до місцевого самоврядування, а потім і балотуватися на посаду міського голови.

Це дивовижна, потужна гармонія, коли й аналітичний розум науковця, й багаторічний досвід роботи, й любляча душа спрямовують людину рухатися в одному напрямку. Коли немає жодних сумнівів та вагань у виборі життєвого шляху, а щоденна праця додає сил, натхнення та задоволення працювати все більше і досягати все нових і нових вершин.

І коли ця людина з аналітичним складом розуму фахового економіста з такою материнською любов’ю та гордістю розповідала, як юні містяни їздять на екскурсії звідки привозять жолуді, шишки, листочки дерев та інші природні матеріали, для того, щоб розвиватися у творчості та творити красу, я переконався у правильності своїх висновків стосовно цієї людини.

Спостерігаючи між зйомками програми за тим, як потужна команда живе своїм життям, як просто, відкрито та щиро Ольга спілкувалася з нашими героями-захисниками: з Максимом Ліхачовим, Олегом Левченком, Віктором Новицьким, Сергієм Швецем я вкотре переконався у вірності мого першого враження стосовно цієї людини.

Зізнаюся, що залишки червоної, совкової плісняви у провладних чиновників та бюрократів, котрі являють себе у не просто байдужому, а зверхньому та навіть споживацькому ставленні до людей змушують мене з насторогою ставитися до державних та політичних діячів. На теренах нашої країни багато років панувала система, котра підносила бюрократів та чиновників на вершину харчового ланцюга, а звичайних людей усіляко намагалася перетворити на нижчі форми життя, суцільно залежні від влади еліти. І як же мені болить, що ані незалежність, ані Революція гідності та війна так і не змогли до кінця вимити із бюрократичної машини ці «особливості»!

Тому «Сповіді» з Марією Нікорич, головою Новоселицької міської ради, Олександром Сичем, головою Івано-Франківської обласної ради, героїнею цієї програми, Ольгою Боровською займають особливе місце в моїй душі, адже наочно демонструють, що зміни на краще відбуваються навіть на найвищих щаблях нашої держави, а мрії про розквіт нашої країни стають набагато ближчими до реальності.

На прикладі цих, та багатьох інших людей я відчуваю, наскільки складно змінювати як свідомість людей, так і сьогодення країни й наскільки простіше йти розбудованою радянщиною дорогою чиновничого свавілля, аніж крок за кроком прокладати нову стежку до якісно іншого, по-справжньому вільного та сильного майбутнього України.

Водночас я переконався в тому, що в тих, в кому немає Бога і України, не вистачить душі для того, щоб не піддатися спокусі хибного шляху, і тим більше не вистачить її для того, щоб прокладати нову дорогу. Тому я безмежно вдячний Господу за даровану ним «Сповідь» з душею, котрої вистачає для того, щоб день за днем перетворювати мрію про квітучу Україну на реальність.