хочу сюда!
 

ПРЕ мудрая

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 45-58 лет

Заметки с меткой «волонтер»

Олеся знає та відчуває природу душею – Олег Володарський

Про давність села Бабчинці говорять численні знахідки, що знайдені в цьому селі та навколишніх поселеннях. В І тисячолітті нашої ери ця територія була заселена словянським племенем уличів, а в період розширення Київської Русі (під час походів Київських князів на південний захід вона увійшла до складу Київської Русі). На території села Бабчинці знайдено знаряддя праці первісної людини доби палеоліту: кремінний молоток, кремінну сокиру, кам’яні ножі, скребла, долота, різці. Проте, в архівних документах описуються події, які відбувалися в ХІІ-ХІІІ ст., саме тоді вперше згадувалось село Бабчинці, коли воно було спалене татарами та всі його жителі загинули. Живою залишилась старенька бабуся, яка дивом врятувалась і вижила, звідси і назва села Бабчинці.

У 1569 році після Люблінської унії село потрапило під владу польської шляхти. За існуючими документами, а також переказами найстаріших громадян селяни Бабчинців поділялися на панських та державних (казенних). Селяни казенні (ІІ частина від Моївки) працювали на державній землі, одержуючи за свою працю оплату грішми.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Бабчинецької волості Ямпільського повіту Подільської губернії, мешкало 3823 особи, налічувалось 201 дворове господарство, існували 2 православні церкви, постоялий двір, 3 постоялих будинки, 2 лавки та 3 водяних млини. 1892-го в селі існувало 603 дворових господарств, проживало 5480 мешканців. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6702 осіб (3382 чоловічої статі та 3320 — жіночої), з яких 5797 — православної віри.

У 1905 році існувало 1452 дворових господарства, проживало 6472 мешканці, існували волосне правління, православна церква, однокласне сільське училище й церковнопарафіяльна школа, водяний млин, відбувались базари по вівторках через 2 тижні.

22 червня 1920 с. Бабчинці стало одним з місцем битви між об’єднаними українсько-польськими військами та військами більшовиків. Події про це були описані в американській газеті Brooklyn Eagle. Армія Яна Ромера успішно воює з кавалерією більшовицького генерала Будьонного, українським військам на північ від Дністра вдалося здійснити успішний рейд на Бабчинці і захопити дві гармати та парк артилерійських установок.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

«Ті хто був до нас – пращури, ті, хто будуть після нас – нащадки. А хто ми? Тутечки, осьдечки, теперачки!?»

Олеся РуСа

Вперше зустрівшись, ми одразу рушили в мандрівку мальовничим Поділлям під час якої зняли чотири «Сповіді». До цього ми були знайомі лише в соціальних мережах, часто обмінюючись думками стосовно того, що відбувається в нашій країні.

Завжди поважав цю людину саме за її глибоке мислення та усвідомлене ставлення до українства в цілому та до своєї української, генетичної спадщини зокрема. Сьогодні багато хто про це говорить, але не у кожному це відчутно. Українство починає прокидатися і, відчуваючи це, поступово стає модним здаватися українцем. З одного боку це навіть добре. Це початок відродження. Але з іншого боку багато хто забуває, що здаватися українцем – це ще не значить бути ним.

Для того, щоб відродити Українство мало одягти вишиванку чи прочитати декілька віршів Шевченка. Для цього потрібно усвідомити, яку потужну силу віками наші предки за допомогою голки вплітали у полотно, усвідомити, скільки в тому любові, мудрості та краси. Потрібно відчути душею ту величну, потужну, але таку зболілу країну, котру Кобзар любив усією своєю душею. Любив наперекір тому, що внутрішній та зовнішній ворог скалічували тіло та душу нашої Неньки-України.

І в цьому разючий контраст між громадянами України та українцями: одні втомилися від війни та відпочивають від важкого життя шопінгом, вечерями в ресторанах та переглядом розважальних шоу, в яких «немає ніякої політики, ніякої війни». Та в них немає і країни, немає Батьківщини, а є лише держава, котра їм завжди щось винна.

Їхня найбільша мрія – підібратися якомога ближче до годівничого корита, а наступний щабель еволюції, хоча більш вірно буде сказати деградації душі, це приєднання до лав паразитарних провладних організмів, котрі знекровлюють нашу рідну Україну зсередини.

Та на щастя посеред нас є й інші. Ті, кого приваблює не примарний блиск екранів чи розкіш дорогого вбрання, а глибина та велич нашої культури та історії. Ті, хто працює та живе не заради наповнення власної тарілки, а заради майбутнього усіх наших українських дітей, котрі житимуть на своїй любій, Богом даній землі. І таким людям болять глибокі рани нашої Нації: від протікаючого даху маленької школи до багаторічної війни, котра знекровлює Націю.

Зазвичай такі люди скромні та виховані. Вони цураються зайвої публічності й повністю віддають себе своїй діяльності, часто жертвуючи заради цього навіть спілкуванням з близькими та друзями. Їх не зустрінеш в дорогих спортзалах чи на елітних курортах, але завжди можна побачити там, де вони так потрібні українству: в класах маленьких шкіл чи аудиторіях ВНЗ, у шпиталях біля поранених, на фронті поруч з нашими хлопцями.

Вони мають купу знайомих, але, зазвичай, вкрай самотні у своєму завзятому служінні Нації. Але це і не дивно. Ми звикли дружити за балачками та чаєм, а вони не мають часу на порожні розмови й розкривають себе не словами, а справами. Цим вони вільні від задушливості соціуму, та водночас така поодинокість дає змогу внутрішньому та зовнішньому ворогу знищувати найліпших з них, адже вони не дають ворогу животіти на стражданнях Нації.

Ворог намагається їх купити: впливом пропагандистської машини, обіцянками, благами чи залякуваннями. Все, що завгодно, аби переконати тебе. «Навіщо це тобі?», «Ніхто не оцінить», «Живи, як усі», «Вони невдячні, а весь цей час можна було б присвятити собі та близьким»… Все що завгодно, аби похитнути віру та вірність. Зрада сьогодні має великий попит. І коштує дорого. 30 срібних монет можуть мати який завгодно вигляд, але зрада завжди має єдину ціну – це власна душа, котру ти нівечиш такими вчинками.

Там, на фоні дивовижно красивого пейзажу я розмовляв з красивою українською душею доброї та небайдужої українки, котра вчить дітей та вивчає свій рідний край, день у день закохуючись у нього все більше і прагне так само закохати у нього інших. Вона знає та відчуває природу, душею усвідомлює історію та традиції, збирає фольклор.

Потужна, енергійна, комунікабельна, вона вміє привертати до себе людей. Спілкуючись з людьми, вона водночас навчається у них, переймає досвід і постійно розвивається та вдосконалюється. Це справжній талант. Здатністю не тільки слухати, а й чути, не тільки говорити, а й бути почутим наділено досить небагато людей. Лише одиниці чують та відчувають душею. Спілкування з такими дієвими, живими, небайдужими, справжніми людьми живить віру в майбутнє нашої потужної, величної країни.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

https://youtu.be/BAucBaPbSpE

Кіндрат Корінь живе Україною та українством – Олег Володарський

Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Гірко від того, що Нація дорослішає на війні – О. Володарський


«Місто Бершадь відоме з 1459 року як фортеця з шестиметровим валом на південному кордоні Литовського князівства. В середині XIV ст. Поділля було самостійним князівством, на чолі якого стояла родина князів Коріатовичів. Брати Юрій, Олександр, Костянтин та Федір вдало лавірували між сильними сусідами — Литвою, Волинню і Польщею, орієнтуючись більше на останню. Згодом, литовський князь Вітовт, зосереджуючи усі сили проти Польщі, наділив подільськими землями іншого представника з когорти Гедиміновичів — Корибута-Дмитра Ольгердовича, сина славнозвісного Ольгерда. Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких. Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у тому числі в Літині, Могильові, Теплику, Бершаді.

За місцевою традицією часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, адже підтвердження її архівними даними автору допоки не відоме. Можна лише стверджувати, що розташування Бершаді свідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром. Однак, на рубежі XV—XVI ст. майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами. Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію — козацтво».

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B4%D1%8C

Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

Вже третій рік поспіль внутрішній плин часу я обраховую не тижнями чи місяцями, а проміжками між вівторком та суботою, а потім між суботою та вівторком – днями виходу в ефір чергових випусків «Сповіді». Адже як би не вирувало життя, потрібно встигнути зупинитися, помолитися, відкинути все зайве і розповісти глядачам про неймовірних українців, чия душа сповнена любові до нашої воюючої країни.

Це важливо для мене. Це принципове питання. Адже наша країна воює, бореться на внутрішньому та зовнішньому фронті без перерви на відпочинок. А ще це справжнє диво – спостерігати за тим, як така юна у своїй незалежності Україна зростає та дорослішає духовно, морально та генетично. Та водночас стає гірко від того, що Нація дорослішає на війні. Сьогодні любов до України має присмак полину.

Та, мабуть, нам все ж таки треба було відчути загрозу втрати аби навчитися любити та вірити в Бога і Україну. Лише ці любов та віра здатні спрямувати локомотив нашої з вами сучасної історії до щасливого, квітучого майбутнього. Але ми їдемо краєм прірви і мусимо пам’ятати про те, що і навколо і поміж нами достатньо тих, хто прагне нас у цю прірву скинути. Тому допоки над країною висить грозова хмара, ми не маємо права дозволити кому б то не було звернути нас зі шляху, не маємо права власними руками віддати на поталу ворогові майбутнє наших дітей та онуків. Мусимо, віддаючи себе до останнього подиху, щосили рухатися вперед.

Місто Бершадь зустріло нас сонячною погодою, котра раптово змінила недавні дощі, затишком вуличок і невпинним гомоном суботнього ринку. Це місто подарувало нам знайомства з Марією Цимбалюк, котра неймовірно вразила нас своїми красивими ляльками, красивими віршами та неймовірно красивою українською душею. Подарувало «Сповідь» з Юхимом Вигоднером у старовинній глинобитній синагозі.

Також нам випала радість поспілкуватися з Ростиславом Процаніним, благочинним Бершадського та Чичельнянського районів, котрий познайомив нас із волонтером, справжнім українцем та патріотом – Володимиром Шаматієнко, а також з талановитою та щирою майстринею-вишивальницею – Надією Фартушняк.

Відкрита душа священика любов’ю та молитвою пробуджує людські душі єднаючи таких здавалося б не схожих між собою, але єдиних у своїх почуттях до Бога і України українців. Різні люди, різні долі, характери, інтереси для яких така важлива єдина та неподільна Соборна Україна.

Та якими б ми не були, кожному з нас, переконаних українців, важливо бачити, чути та знати, що ми не самотні у своїй любові до Батьківщини, що поміж нас є ті, з ким можна розділити біль від втрат і щастя перемог. Наша сила в єдності і лише об’єднавшись, ми не здолаємо будь-які складнощі та будь-якого ворога і досягнемо спільної для всіх нас мети – мирної, вільної, квітучої, суверенної України.

Володимир Шаматієнко один із нас. Разом з отцем Ростиславом він збирає допомогу нашим воїнам та відвозить її на фронт. Він поруч з Нацією і в ньому так само пульсує той біль війни, що розриває нас вже восьмий рік поспіль. Йому вкрай болить те, що відбувається в країні.

Йому не звичні зайві слова, він звик виражати себе справами і тому усіма силами намагається допомогти нашим хлопцям, котрі там, на фронті, боронять мирне небо над нашими головами. І він щасливий тим, що має змогу допомагати.

Він робить свою справу скромно та щиро, не вважаючи, що вчиняє щось визначне. Просто живе так, як підказує йому серце та совість. Людина зі стриманим характером, аналітичним складом розуму і величезним серцем, сповненим любові та милосердя.

Ми всі дуже різні: хтось відкритий та привітний, хтось стриманий та скромний, хтось завжди перебуває в центрі уваги, а хтось воліє залишатися в тіні… Але для всіх нас Україна – найдорожче. Ми любимо Бога і Україну. Любимо нашу Націю. І для нас це настільки природно, що ми навіть не розуміємо, навіщо говорити про це в голос, адже інакше просто бути не може.

Саме тому герої «Сповідей» часто не розуміють, навіщо говорити про такі звичні для них речі. Адже ми не обговорюємо як ми прокинулися, застелили ліжко, почистили зуби. Ось так і для цих людей любити Україну, вірити в Бога і щосили допомагати Нації – прості, звичні, буденні речі, про які вони навіть не замислюються. Бершадь зачепила моє серце знайомствами зі справжніми, щирими та відданими українцями…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

https://youtu.be/ulOtm4SyV8U

Саме душею справжні відчувають справжніх

Олег Володарський: «Олександр Клец співає, працює, сердиться, жартує і усім цим змінює світ на краще» (відео)

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Ще дихаю, ще борюсь через раз,

ще сили не покинули навіки.

Вже вік не той, щоб бути напоказ,

а потайки в кишені носиш ліки.

На зломі днів, епох і поколінь,

Живеш, крокуючи у ногу з часом.

Гартований і твердий як кремінь,

вже не підвладний речам і образам.

Обтесує, вибілює життя,

здається, що замилюються очі.

Буває підведе серцебиття,

і ноги крутить на погоду серед ночі.

Але той внутрішній, незламний, сильний дух,

не піддається вітрам і негоді.

Так, стала менша, звісно менша сила рук,

спина підводить часом, при нагоді.

Але, ще дихаю, ще борюсь, ще іду,

до обрію, до свого небокраю.

Я впертий, я назло собі дійду,

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Автор Олександр Клец

Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Ми звикли мовчати про те, що на душі. І часто трапляється так, що поки почуття всередині тебе не досягнуть певної критичної маси, котра від найменшої іскри виллється назовні вибуховою хвилею, ми не здатні ними ділитися навіть з найдорожчими.

Недобитки совкових наративів в наших головах не дають нам бути собою, адже «суспільство може не прийняти» та «що люди скажуть». Особливо це помітно там, на фронті, коли доводиться бачити такі речі, про які вони не скажуть нам тут в тилу, аби не затьмарити попелом війни мирне небо над нами, і лише зможуть помовчати про це поруч з побратимами. А в той час всередині стискається пружина…

І коли раптово туди, де здається, що СВОЇ залишилися десь далеко, а ворог ось він, зовсім поруч, приїздить такий Сашко: живий, справжній, нервовий, потужний, СВІЙ, котрий так щиро та по-справжньому співає, говорить, жартує чи навіть обурюється чи сумує, хлопці відчувають, як пружина всередині починає відпускати.

Спадає напруга, і після пісні, котру заспівали разом із побратимами, раптово вдихаєш на повні груди й лише тоді розумієш, як довго не міг зробити цей вдих. І разом із цим ковтком повітря, від якого п’янієш дужче, ніж від найміцнішого алкоголю, видихаєш все те, що скувало тебе зсередини. А музика і потужний вокал продовжують омивати душу тією щирою та справжньою піснею.

Такі пісні навряд чи будуть збирати стадіони. Вони лунатимуть від серця до серця, лікуватимуть душі, обпечені війною, захищатимуть від зневіри відчаю чи байдужості, надихатимуть жити, боротися та перемагати.

А послідовники червоно-комісарських щурів, навіть не на рівні усвідомлення, а на рівні інстинкту самозбереження здригатимуться, раптово почувши ці пісні. Здригатимуться від того, скільки в нас генетичної, усвідомленої ВОЛІ, незламності, непереможності. Відчувши самим прогнилим нутром, що справжній УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ уже прокинувся в нас і варто лише завершити із зовнішнім ворогом, як ми візьмемося за внутрішнього. Вони дрижачими руками витирають раптом спітніле чоло і похапцем втікають від того страху до дорогих ресторанів, де шум музики та блиск позолоти дасть їм можливість хоч ненадовго забути про невідворотне.

Ці відчуття створюються не словами та акордами, а народжуються лише тоді, коли в піснях бринить величезна любляча душа. Саме душею справжні відчувають справжніх. Лише відкривши душу, хай як би боляче це не було, справжні, щирі, люблячі, небайдужі зможуть відчути одне одного і врешті-решт об’єднатися.

Коли ми будемо чути одне одного душею, то всі суперечки й проблеми вдасться вирішити, а ми станемо єдині та неподільні. Час цього єднання набагато ближчий, ніж усім нам здається. І складно буде переоцінити вклад в єднання Нації таких справжніх, талановитих, дієвих та небайдужих, як Олександр Клец.

Мене наче дитину вразило те, що сам Сашко цього не розуміє. Навіть не усвідомлює того, наскільки він своїм талантом, своєю любов’ю та творчістю робить світ кращим і як багато дарує Нації своїми піснями, своєю діяльністю.

Він співає, працює, сердиться, жартує… і усім цим змінює світ на краще. Ми інколи квапимося, втрачаємо віру, сили натхнення, сповнюємося розчарувань від дрібних поразок та невдач, не усвідомлюючи того, як багато для Нації й для нас самих значить чесно та самовіддано робити власну справу.

І не важливо, чим ти займаєшся: сієш пшеницю чи печеш хліб, захищаєш країну, навчаєш маленьких або дорослих дітей, працюєш в офісі, пишеш картини, вірші пісні… Коли щиро, самовіддано та з любов’ю займатися своєю справою, тим самим ти змінюєш світ на краще. Це проста, давно відома істина, котру ми так часто забуваємо. Почнімо змінювати Україну з себе, жовто-сині?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Хто відчув, що таке Майдан, більше ніколи не забуде це відчуття

Олег Володарський: «Герой цієї «Сповіді» — справжній українець, майданівець, волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти» (відео)

 

А сотню вже зустріли небеса

Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав.
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній сивий-сивий…
І рани їхні вже їм не болять…
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

ЛюдмилаМаксимлюк

Василь Дмитрович Смажелюк, Волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»
Декілька днів не наважувався сісти за написання цієї статті. І лише коли місто вкрила вечірня темрява, заховавши від людей денне світло і буденну метушню, я все ж таки наважився перетворити на слова все те, чим болить душа останні сім років.

 

МАЙДАН. Я не спав разом з ним. Він кликав, закликав, виховував. Він говорив зі мною. Той, хто відчув на собі, що таке МАЙДАН, більше ніколи не забуде це відчуття. Запах гарі, відлуння пролитої крові бриніло в повітрі, а навколо лунали тисячі голосів, зливаючись в один голос, ГОЛОС НАЦІЇ, котрий ми, хоча і надвисокою ціною, але змусили почути увесь світ. Тоді Нація згадала, що таке ВОЛЯ.

 

Перша суспільна молитва. Священники. Віра в Націю і Бога. Відкриті двері Михайлівського монастиря. Наша сила в єдності.
— Ви майданівець? — запитав я у свого співрозмовника.
— Так, — спокійно та скромно відповів він.
Мене ніби обпекло зсередини від цих простих слів.

 

Це був не останній Майдан. Я їжджу країною. Дивлюся людям в очі. Бачу їхній біль. Бачу, як їм болить смерть найкращих, байдужість суспільства та свавілля влади. І не тільки бачу. Ті події змінили мене назавжди. Молитва Майдану стала гімном моєї душі. Ми десятиліттями носили в собі цей біль.

 

Категорична незгода жити в сатанинській, комісарській державі. Настав той момент, коли мовчання стало нестерпним. Мовчазна згода з існуючим свавіллям картковим будиночком розсипалася після першого пострілу. І Нація піднялася. З усіх терен України з’їхалися УКРАЇНЦІ. З маленьких сіл. З невеличких містечок. З величного Львова. З усміхненої Одеси. З колись потужного Донецька…

 

Зараз багато хто дозволяє собі жити й чинити так, ніби Нація більше не вибухне. Вибухне, заіскрить, здійметься ввись і полетить білим соколом. Нас зрадили. Нас продали. Про нас забули. Тисячами наших життів заплатили за власне збагачення. Ми довго відмовлялися в це вірити. Дехто і досі не здатен це усвідомити. Дійсно, в голові не вкладається весь цинізм вчиненого гріха.

 

Тепер, коли наступає прозріння, а на зміну одним манкуртам приходять інші, ще безпринципніші, ми, як і тисячі років тому, підіймаємо голову в небо і просимо у Господа мудрості для прийняття такого категорично важливого для нас рішення. Ми не потрібні нікому, окрім нас самих. І поки голоси Нації не зіллються в один, як це відбулося тоді, ми не будемо почуті. Майдан кипів. У темряві кімнати я слідкував за новинами та репортажами з місця подій. І хоча пройшло вже багато років, відлуння тих подій раз у раз крадуть мій сон і сьогодні.

 

В жерлі Майдану рабське, радянське минуле переплавилося на ВІЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ майбутнє. Багато хто прагне і далі жити й жиріти так, ніби нічого цього не відбулося. Прагне і далі перетворювати наше майбутнє на золоті батони чи спускати його в золоті унітази. Вони чомусь приймають наше мовчання за мовчазну згоду з існуючим станом речей. Історія семирічної давнини так нічого їх і не навчила…

 

Я молюся. Щиро та ревно. Молюся за Україну. Тисячам, мільйонам українських сердець болить ця країна. Там, на Майдані ми заявили про себе, як НАЦІЯ. Саме там ми усвідомили наскільки сильними та ВІЛЬНИМИ ми є. Проте, зраджені внутрішнім і зовнішнім ворогом, так і не зуміли показати це. Тому сьогодні нам потрібно відроджувати себе заново. Потрібно вивчати — хто ми і звідки, потрібно навчитися знати та цінувати нашу мову, історію та культуру, адже це те, без чого Нації не буде. Не буде українців.

 

Герой цієї «Сповіді» — переконаний, справжній УКРАЇНЕЦЬ. Людина з Великої літери. Майданівець. Волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти. Діалог, котрий не потребує зайвих слів чи церемоній. Сьогодні не треба пояснювати нікому з тих, хто живе і дихає цією країною, як ми себе почуваємо через те, що відбувається.

 

Ця людина менш ніж за годину стала для мене близькою та рідною. Він — українець від БОГА. І цього більш ніж достатньо для того, щоб сісти поруч і затишно по-братньому поговорити й помовчати… Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василь Дмитрович Смажелюк, волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»

https://youtu.be/Uhqwbszgox0

Цей Вчитель не словами, а своїм прикладом навчає любити Україну

Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

 

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла,у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

 

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

 

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

 

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

 

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

 

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

 

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

 

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

 

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

 

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno

Христина любить лише тому, що сама сповнена любов’ю до людей

Христина така сильна, рішуча, яскрава, бачить себе просто жінкою матір’ю, дружиною, донькою Олег Володарський

 

Боже, я звертаюся до Тебе. Я сподіваюся на Тебе. Я чекатиму тут Тебе. Ти обіцяв, що, коли я очікуватиму Тебе, Ти даси мені нові сили. Ти обіцяв, що я літатиму на крилах, як орел; бігтиму і не втомлюватимусь, ходитиму, не знаючи втоми. Ісусе, Ти говорив, коли буду втомлена, змучена і обтяжена, мені потрібно прийти до Тебе. Я приходжу до Тебе сьогодні. Щоб Ти дарував мені спокій і силу. Господи, мені потрібен відпочинок, глибоко в моїй душі. Навчи мене, як сподіватися на Тебе. Покажи мені, як скласти мої тягарі до Твоїх ніг.

Господи, мій душевний біль такий сильний, що я не можу спати ночами. Через зайнятість я змушена прокидатися завчасно. Я занадто багато працювала і втомила своє тіло і душу. Замість того, щоб живити мій дух Твоїм Словом, я підживлювала його болем, стражданнями, своєю роботою, всім тим, що я повинна зробити впродовж дня. Тепер я обезсилена.

Зараз я зрозуміла, що це все було намарно. І я прошу Тебе дати мені спокій. Дай мені сон. Дай глибокий відпочинок моїй душі, щоб я могла прокинутися, відчуваючи себе оновленою — тілом, душею і духом. Небесний Батьку, моя душа втомилася, мій дух виснажений і стривожений. Але Твоє Слово свідчить, що Ти даєш здоровий розум і душу. Ти також говориш, що допоможеш мені перебувати в Твоїй надії й безпеці. Я хочу скласти увесь тягар із мого серця. Я хочу отримати Твій світ, впевненість і надію. Будь ласка, дай спокій моєму тілу, душі і духу.

Боже, я вибираю сьогодні — зараз, вже — присвятити цей день Тобі. Сьогодні я приймаю рішення залишити свої рани, образи, біль і своє минуле. Сьогодні я вибираю прийняти радість, яку Ти даєш: радість Господа. У Своєму Слові Ти обіцяєш, що Твоя радість дає силу, притулок, безпеку, захист. Ти обіцяєш, що Твоя сила — це фортеця, в яку я можу втекти і де можу заховатися. Прошу, будь моєю силою. Будь моїм притулком і моєї фортецею. Дай силу моєму тілу, душі і духу — силу, яку тільки Ти можеш дати. Амінь!

 

Волонтер Христина Феціца

«Ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Ісая 40:31).

Тільки той, хто відчуває та співчуває своїй Нації зможе зрозуміти, що відчуває душа воюючої країни. Це справді вчинок пробудити свою душу в молитві. В молитві за мир, за світлу, рідну посмішку українських матерів та дітей, воїнів і волонтерів.

 

Авангард нашої Нації всі ті, хто не вагаючись полинули в самий епіцентр війни за минуле та майбутнє, котра йде сьогодні не лише на Сході, а й по всій країні. Війни із зовнішнім і внутрішнім ворогом. Ці люди не замислюються про те, що буде з ними самими.

 

Вони живуть, долаючи біль численних втрат, щоб дарувати любов та милосердя тим, хто так цього потребує саме сьогодні. Такі люди, самі того не усвідомлюючи, виграють духовну війну, війну з розчаруванням та байдужістю, лише самим фактом свого існування. Але їм також буває складно. Складно, боляче, страшно. Та вони сильніше за це.

 

Саме тому, залишаючи своїх рідних та друзів вони линуть на допомогу тим, кому вона найбільше потрібна. Вони піклуються про тих, хто на передовій, допомагають діткам, доглядають за пораненими…

 

Я бачив навпроти себе тендітну, красиву жінку. Красиву, в першу чергу, тією любов’ю, котру вона випромінює. Любов’ю до України і до українців, любов’ю до Бога і молитви. Христина любить не за чесноти, а лише тому, що сама сповнена любов’ю, і не усвідомлює себе інакше ніж в любові до Нації і Бога. Бог і Україна!

 

А ще, така сильна, рішуча, яскрава, вона прагне бути просто жінкою матір’ю, дружиною, донькою і інколи навіть маленькою дівчинкою.

 

Як Ольга Батагова, Анна Іллющенкова, Христина Панасюк, Наталя Гузак, Оксана Сусяк, Христина Головачова, Ганна Гарус (Широкова)… І ще багато ніжних, таких генетично рідних українок.

 

Я не перестаю дивуватися тому, яка величезна сила захована в цих ніжних, тендітних жінках. Які незламні вони в своїй любові до Нації і Бога. Та інколи і їх долає втома і в такі миті вони прагнуть, щоб поруч був той, хто самою своєю присутністю дозволить відчути себе слабкою та захищеною. Той, чия любов і міцні обійми укриють від усіх життєвих негараздів і дарують крила протистояти викликам нового дня. Той, чия душа любить, не зважаючи ні на що.

 

Та вони заслуговують такої любові та підтримки не тільки від найдорожчих, а й від кожного з нас. Як же я мрію, щоб ми навчилися ставитися одне до одного з довірою та турботою, щоб ми посміхались одне одному і розуміли, що ми Українці Є. І окрім нас, українців, у нашої любої України нікого немає. А піднімуть нашу Націю ось ці милі, ніжні та рідні дівчатка, котрі так самовіддано линуть до найболючіших місць, щосили намагаючись розрадити, врятувати, допомогти.

 

Її схвилювала наша бесіда. Розмова про Бога і Україну зачепила струни її душі. Вона не розуміла, як так сталося, а я дивився на неї і щиро бажав їй Божого щастя, чудово усвідомлюючи, на чиї тендітні плечі лягли безжальність та підлість війни.

 

Моліться за них. Моліться зранку та ввечері. Їм це життєво необхідно. Моліться та віруйте.

Христина Феціца. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/rgUUX7vIs0w

Христина прокидається ночами від розриваючих душу рифм і мелодій

Олег Володарський: «Як же це по-українськи – під час війни жити рідною Україною»

 

Співачка, волонтер Христина Панасюк

І.

Бережи себе, мій друже, бережи,

І якщо на серці туга – розкажи.

Не впади, мій друже, тільки не впади,

А до неба свої очі підведи.

Буде мир і буде спокій, знаю я,

Нас біда з’єднала – ми одна сім’я,

А журавлики здіймаються у вир

І несуть на крилах спокій нам і мир.

ПРИСПІВ:

Дай, Боже, сили нашим солдатам,

Щоб не лилась українська кров,

І щоб не плакали батько і мати,

Щоб не страждала їх вірна любов.

Дай, Боже, сили нашим солдатам,

Ти збережи їх усіх від біди!

Життя країні готові віддати,

Ворожі кулі від них відведи!

ІІ.

Ваші друзі – в яснім небі журавлі,

Уклонилися заплаканій землі.

Ми пишатимемось вами все життя,

Бо жевріє в серці біль до забуття.

Бережи себе, мій друже, бережи

І якщо в душі тривога – розкажи.

Обійми, закрий плечима від біди,

Я тебе благаю, тільки не впади!

Слова і музика: Христина Панасюк

 

Автор-виконавець Христина Панасюк. Складно любити свою Батьківщину. Складно чути інших. Та як же це по-українськи, як генетично передбачувано – під час війни свідомо присвятити своє життя рідній Україні. Немає в цьому нічого героїчного. Є лише особливе служіння самому собі, своїм принципам та переконанням. Котрі формувалися завдяки тій любові до рідної землі, котра з такою ніжністю та відданістю передавалася з покоління в покоління.

 

Це велич української душі, котру так і не змогли підкорити люті вороги. Це молитовний хор голосів Небесного воїнства, котрий тисячу років молиться за втомлену та знекровлену Націю, даючи їй змогу в молитві усвідомити себе. Не питай чому так. Краще зрозумій для чого. Що несе в собі тягар випробувань багатьох поколінь. Людині, українцю, звичайній людській душі стає неймовірно складно і вона починає молитися і співати.

 

А іноді просто співати. І це теж молитва. Молитва за все те, що оточує співаючу душу, котрій так важко переусвідомити біль. І ця душа не відчуває каменів під ногами, забуває пори року, не відчуває спеки чи холоду в своєму прагненні служити, допомагати своїй Нації, своїй Батьківщині.

 

Ця душа не бачить небезпеки і не відчуває втоми. Вона летить на фронт, чимдуж рушає на передову, забуває про їжу та сон… вона живе… вона дихає в унісон диханню Нації…

 

Вона пассіонарно заряджається від щирих посмішок на втомлених прифронтових обличчях, вона радіє вірі у щирих дитячих оченятах, пишається військовою формою, на якій квітне жовто-синіми кольорами український прапор.

 

Вона прокидається ночами від розриваючих душу рифм та мелодій, вона співає, вона лине до Бога і просить змилуватися над найціннішим для неї – її українським народом.

 

Така душа забуває про мирське, вона створена любити і обіймати. Такій душі потрібен спокій. Вона не потребує слави та визнання. Така душа здатна на все. І лише ти, жовто-синій, можеш дати цій душі мир та спокій.

 

Побачивши її, обережно та дбайливо обійми цю душу і помолися їй вслід. Мовчазною молитвою. До самого Бога. Молитвою без зобов’язань, щирою та довірливою, не залишаючи в собі нічого окрім істинної віри в прекрасне майбутнє своєї країни і такий довгоочікуваний мир.

 

Така душа ніби співає: «Віруй в себе і власним прикладом навчай інших любити Бога і Україну». Така душа наче свічка… такі душі потрібно берегти… в них істинний сенс нашого Українського існування.

Христина Панасюк. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/nfAEoaAbpw0

Для лікаря і волонтера Віктора Панфілова Україна – понад усе!

Патріот Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Він живе своєю країною – Олег Володарський

 

Офіційна заява Руху Ветеранів України щодо суспільно-політичної ситуації, пов’язаної з підписанням угоди в Мінську

1. Ніхто не має права навіть думати, а не те, щоб вголос припускати, що Ветерани допустять хоча б крихітну здачу інтересів України, не кажучи про капітуляцію.

2. Ми ніколи в житті не дозволимо маніпуляції святим іменем Ветеран на користь будь-чиїх політичних амбіцій. Захист Української держави стоїть набагато вище за політичні чвари, і лише відкинувши їх, можна досягти справжньої консолідації, що було продемонстровано, приміром, на Марші Захисників України.

3. Повністю підтримуючи право та бажання членів нашого руху індивідуально брати участь в акціях протесту, ми поки що утримаємось від масового заклику.

4. Виходити на вулиці просто, щоб вийти, ми не будемо, АЛЕ, якщо будь в кого з владних структур, незважаючи на посади та ранги, з’явиться бажання посягнути на святі для нас речі – розмова з ними буде за законами воєнного часу.

5. Президент перед всім Народом України присягнув бути Гарантом Конституції, в якій чітко описані наші права, свободи, територіальний склад нашої Батьківщини та непорушність її кордонів, тож Рух ветеранів України радить йому ЗАВЖДИ ПАМ‘ЯТАТИ присягу, адже кара за зраду буде жорстока і невідворотна. Хочеться думати це для нього так само чітко зрозуміло, як і для нас.

6. Ми пильно слідкуємо за геополітичними процесами та якщо чітко побачимо зраду інтересів України – одразу дамо заклик до дій. Акцій попереджувального характеру не буде.

 

Ми вже помирали за нашу Країну, тож з радістю зробимо це знову.

А ВИ?

Джерело http://svato.kh.ua/language/uk/ofitsijna-zayava-ruhu-veteraniv-ukrayiny-shhodo-suspil-no-polity-chnoyi-sy-tuatsiyi-povyazanoyi-z-pidpy-sannyam-ugody-v-mins-ku/

 

Панфілов Віктор Миколайович, терапевт-кардіолог, волонтер, учасник проекту «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова»

Нація рветься в бій. Кожен нерв, кожен м’яз неймовірно напружені. Нація не погодиться стати на коліна перед давнім ворогом. Кровожерливим ворогом, хижим до безпринципності і неймовірно небезпечним. Небезпечним своїм невпинним бажанням викрасти нашу історію та культуру. Ненаситним до нашої неймовірно красивої землі. Лютий до нашої щирої віри в Господа нашого Ісуса Христа.

Жадібний та жорстокий хижак харчується нашими помилками та роз’єднаністю. Живе за рахунок зради «еліти» посткомуністичного зразка. Злий дух, із чужого нам болотного храму на курячих ніжках, котрий по-варварськи калічить свідомість та душі українців, які не розуміють всю серйозність загрози.

 

Протягом останніх шести років мене оточують люди, котрі присвятили себе Україні. Події останніх років змусили мене більше уваги приділяти вивченню історії, культури та генетичної фундації нашої Нації. І коли я бачу в соціальних мережах світлини з проханням про допомогу пораненим та їх сім’ям, вкотре відчуваю біль від нашої байдужості та роз’єднаності. Адже ці люди – герої, котрі боронять нашу країну. І це не вони або волонтери повинні просити про допомогу, а саме суспільство, об’єднавшись, має опікуватися тим, щоб вони були забезпечені всім необхідним.

 

Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Український лікар, патріот, котрий живе своєю країною. Він справжній. Простий. Витриманий. Він в строю!

 

Мене дуже зацікавило ставлення його жінки, дружини, берегині до тієї діяльності, котрій Віктор присвячує своє життя. І я побачив абсолютно симетричне ставлення до того, що відбувається. Вона не менше за чоловіка радіє, коли їм вдалося віднайти рідкісні ліки чи закупити необхідні препарати. Їм обом болить війна, болить Батьківщина. Та між ними є та гармонія та взаємопідтримка, котра надає їм сил та наснаги допомагати іншим. Пишаюся такими людьми! Пишаюся тим, що в них є Україна, а в нашої любої України є вони!

 

З такими людьми можна товаришувати чи сваритися, домовлятися чи сперечатися, та коли йде мова про Україну, вони стають категоричними та безкомпромісними. Україна понад усе!

 

Там, глибоко в наших з вами сім’ях, є тонкий та делікатний аспект – довіра. Вона народжується в теплі родинної любові, загартовується в полум’ї родинного затишку і поступово виростає в довіру до своєї країни і свого народу.

 

А ті, хто захищає зараз нашу країну на сході, і ті, хто їм всіляко допомагає в цьому, не покладаючи рук, насамперед варті нашої довіри. Адже і вони нам довіряють. Довіряють побудову нашого майбутнього, в той час як вони зі зброєю в руках, ризикуючи життям, боронять сьогодення.

Саме таку довіру я побачив, спостерігаючи за цією родиною. Дивлячись на таких людей, ані на мить не сумніваюся, що МИР, про який ми так молимося обов’язково настане. Мир не будь-якою ціною. Мир – як перемога над ворогом, що так жорстоко та цинічно винищує нас вже не одну сотню років. Божий Мир.

Віктор Панфілов. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/bX--Zk02aiE

Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая