https://youtu.be/PwKLPPFhoMk

Святий Михаїле, захиснику Церкви, вимоли нам у Бога відвагу у боротьбі зі злом, перемогу над духовною лінню і щиру любов до всіх людей. Вчини, щоб у нас завжди перебувала любов до Отця, Сина і Св. Духа, а також до Приснодіви Марії, нашої Матері. Святий Михаїле, допоможи, щоб у всіх вчинках ми завжди шукали Божої хвали, старанно виконуючи свої обов’язки. Хочемо, щоб наше життя було свідченням радісної віри, то ж допоможи нам розділяти поміж усіма людьми посмішку дружби та запалювати в їхніх серцях надію. Допоможи у кожній людині помічати обличчя Ісуса, приймати всіх людей, не вимагати вдячності за наше служіння та з новою ревністю виконувати свої обов’язки кожного дня. Святий Михаїле, захищай Святу Церкву! Допомагай, щоб сім’ї жили в гармонії та єдності. Випроси усім християнам любов, працьовитість і радість, а нашим померлим — вічний відпочинок у Господі і небесну радість. Амінь.

Протоієрей Антоній Панасенко, головний капелан військ оперативного командування «Північ», військовий священик 1-ї окремої танкової «Сіверської» бригади

Високий та зібраний наче міцна сталь священик підійшов до нас, привітався та представився. Ми сфотографувалися на анонс програми. В робочому порядку, знімаючи священиків Чернігівської єпархії в Катерининській церкві, були налаштовані плідно та серйозно працювати.

Він широко та щиро посміхався, був відкритий до діалогу. Це завжди надихає. З такими священиками говорити легко та спокійно, у них є своє бачення, своя точка зору і свій погляд на те, чим вони займаються.

Мене здивувала непересічна контрастність цієї людини, від якої віяло генетикою. Відчувалася родовитість. Спадщина Нації. Навіть несмішливо примружені під час розмови очі видавали в ньому козацьку кров.

Дежавю. Мені здавалося, що ми перенеслися на багато віків назад. У старовинній церкві та межі Сіверщини ми говорили про війну з ордою. І потім дивувалися тому, що минуло сотня років, а ворог, війна і розуміння не змінилися зовсім. Минув час. Ми змінилися. Ставлення до глобальних процесів зазнало змін. А суть нашої історії та культури залишилася незмінною. Фундаментальною.

Він воїн. Впевнений. Відважний. Переконаний. Духовний воїн. Військовий священик. По його очам видно, що він завжди готовий прийти на допомогу. Там, на фронті, і тут, в тилу своєї рідної країни. Не багатьом священикам вдається говорити істинну правду і причини проблем, що відбуваються в житті кожного з нас.

Антоній Панасенко буде говорити на найскладніші теми. Відкрито дивлячись в очі тому, хто так потребує Божої допомоги. А значить і його допомоги, як священика. Байдужість є всюди. Але не з цим священиком. Його можна чекати коли завгодно. Але прийде він завжди вчасно. Так він навчений. Таким його любить Господь.

Прямий. Відкритий. Інколи безкомпромісний. Але чесний. Молитовний. Люблячий. Суворий капелан. Суворий вчитель. Тому що він служить Богу і Україні там, де навколо смерть. І він розуміє, що інакше не можна.

Є люди добрі, а є добренькі. Притомно-солодкі та показово-правильні. Часто хочуть зрозуміти різницю між нашою церквою та московитською. Єлейність медових слів промов московитських попів принижує своїм безпринципним цинізмом. Вони брехали, брешуть і будуть брехати дурній та байдужій пастві.

Наш, генетично рідний та кровний священик буде говорити чесно. По-рідному, але як суворий батько. І лише ми обираємо, що нам більше підходить: брехати чи істинно вірувати. В цьому і є принципова відмінність між Нацією з багатовіковою історією, культурою, вірою та плем’ям андрофагів з диких непрохідних боліт. Чути правду, говорити правду, вірити в правду, жити правдою. Воля Христова. Голгофа. Хрест, котрий завжди закликає тебе до чесності та істинної віри.

Він справжній. Капелан Антоній Панасенко щиро посміхався, а я чудово розумів, що поруч Воїн. Воїн Святого Духа, Бога і України. Мені захотілося на прощання схилити голову перед цим капеланом, що я і зробив: ввічливо та з глибокою повагою.

https://youtu.be/G51lra9ZFCY

…Прикладом боротьби за свої права і свободу, за звільнення з-під влади могутнього вінценосного чоловіка є доля Євпраксії (Пракседи, Адельгейди) Всеволодівни (1070/1071 – 1109 роки), доньки київського (1077, 1078 – 1093 роки), переяславського (1054 – 1076 роки) і чернігівського (1077 – 1078 роки) князя Всеволода (Андрія) Ярославича і княжни Марини або половецької княжни Анни. Вона була онукою Ярослава Мудрого, сестрою Володимира Мономаха, Янки і Катерини (Ірини) Всеволодівни. Євпраксія народилася близько 1070/1071 року у високоосвіченій родині (її батько знав 5 мов) і прожила всього 38 років яскравого життя.

Саме її життєпис з-поміж інших жінок києво-руського походження найбільше відобразили європейські джерела і не оминули увагою західні дослідники. Проте, не зважаючи на унікальність долі та самої постаті, в Україні вона незаслужено забута. Виїхавши за межі Києва задля династичного шлюбу із німецьким маркграфом, вона змушена була повертатися на Русь, де після прийняття чернечого постригу померла і похована у Києво-Печерській обителі. Євпраксія за власної ініціативи розірвала шлюб зі своїм чоловіком – деспотичним імператором Священної Римської імперії Генріхом IV через фізичне знущання над нею й приниження її честі та гідності. Відтак, факт зазвичай за цієї доби (в Середньовічній Європі) розлучення у сучасному розуміні не було можливим на підставі самого тільки акту насильства з боку чоловіка, що робить розірвання стосунків між Євпраксією (Адельгейдою) і Генріхом IV феноменальним явищем для свого часу.

…Аналіз шлюборозлучного процесу імператорського подружжя Генріха IV і Адельгейди дозволяє стверджувати, що розірвання шлюбу було ініційовано дружиною під впливом комплексу обставин як особистісного, так і політичного характеру. Втім, вирішальним став особистий чинник – обставини укладання шлюбу за відсутності батьківського благословення, жорстоке ставлення й відкрите насильство з боку чоловіка, смерть новонародженого сина, невизначеність її імператорського статусу, відданість канонам християнської церкви і небажання підтримувати чоловіка в його протистоянні з легітимними Папами Римськими. Розлучення, затверджене церковним собором і Папою Урбаном ІІ особисто, набуло характеру дозволу не проживати спільно (divortium a mensa et thoro). Розірвання стосунків прискорило деконструкцію сакрального статусу Генріха як імператора, однак не стало вирішальним у його конфлікті з церквою, оскільки Генріх ще до того неодноразово відлучався від Церкви. Вихована ж на традиційних християнських цінностях Євпраксія здобула особисту свободу і можливість повернутись на Батьківщину, що стало прикладом безпрецедентного протистояння жінки усталеним середньовічним шлюбним традиціям.

…У подоланні гендерних стереотипів значну роль може відіграти зміна методологічної парадигми історіописання: відхід від традиційного «чоловічого» варіанту історії й перехід до більш гендерно збалансованого її трактування за рахунок «ожіночнення» минулого. Нерівне із чоловіками місце жінки в історичному наративі пов’язане не стільки із самим фактом того, що вона упродовж століть була позбавлена можливості проявляти себе у соціальному вимірі на рівні із чоловіками, скільки із тим, що про жінок набагато менше згадували джерела. Іноді вони просто мовчали, що зумовило й мовчання дослідників, котрі свідомо оминали гендерну проблематику. Як наслідок, відсутність фактів і фахових оцінок породила низку міфів, серед яких поширеним є теза про повну безправність і соціальну ізольованість жінки у середньовічній Європі. Однак історія знає чимало кейсів її успішного протистояння соціальній системі.

Марина Кеда, Ірина Чугаєва

Джерело https://n-v.com.ua/vintsenosne-rozluchennya-kejs-yevpraksiyi-adelgejdy-vsevolodivny/

Кеда Марина Костянтинівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Шевченка, керівник та менеджер міжнародних проектів

Чесно? Скажу від душі: боюся писати цю статтю. Бо героїня викликає в мене паніку, як у «професійного двієчника». Можна робити різні вправи з інтелектуальністю, але наступає час категоричного іспиту, коли ти маєш налаштуватися та скласти його гідно.

Я записав «Сповідь» з Мариною Кедою, але це виявилося найпростішим. Я розумів, що це лише вершина айсбергу. Глибина кожного з нас вимірюється його вихованням та метою. Досягненнями, котрими живе людина. І можна знати усе, а можна зустрітися із силою, котру несе в собі герой програми та думати, розуміти, що ти не маєш права на помилку, тому що ця людина – людина ВОЛІ.

Пані Марина — переможець за своєю суттю. Людина, котра розвиває свою Націю, котра представляє рідний університет на міжнародному рівні. Котра відстоює генетичну усвідомленість українства на очах у великого цивілізованого світу. Ми маємо показати себе такими, як є. Ми зобов’язані достукатися до мудрих та складних умів, що наша генетична зрілість заснована на історії, культурі та генетиці нашого давнього народу.

Ми не маємо права не показати свою генеалогічну складову, котра мала неперевершений успіх в королівських домах Європи. Знайти себе. Відшукати. Показати те, що байдуже не хочуть помічати з-за спини жорстокого та брехливого ворога. Це — Голгофа, де є тільки Бог і ми. Саме це мені складно, але так принципово важливо розповісти читачу.

Марина Кеда — українка, котра пише про нашу співвітчизницю, яка була європейською імператрицею, знов і знов намагаючись звернути увагу на наше історичне коріння. Це відбувається тоді, коли людина доводить усе, що вона колись уміла та буде вміти у цьому житті.

Це складна перемога. На зламі й виключній напрузі. Чи не це підтвердження того, що ми є прабатьками Європи? Цивілізаційну першість можна мати, але, впустивши її, набагато складніше повернутися в перші ряди істинних переможців.

Ми повертаємося в Русь. Це розуміють та відчувають щирі серця, котрі свято вірують в нашу державу. Ми йдемо до серйозного майбутнього і те, яким воно буде, залежить лише від нас. І не більше. І ні жодного міліметру праворуч або ліворуч.

Марина Кеда відчуває це досить гостро. Вона переможець. Мудрий. Спокійний. Простий. Але категоричний у своїй направленості та незламності. Мені залишається побажати їй перемоги і, подивившись у небо, попросити у Всевишнього миру та щастя тим, хто так самовіддано та сміливо веде свою Націю до усвідомленості.

Скульптуру робить місцевий коваль, завершити роботу над нею має за місяць — до дня народження Олександра Довженка. Віталій Онищенко цілує молот — це, каже, давня ковальська традиція. Ковальство — спадкова справа Віталія Онищенка. Ковалями були його дід і батько. Металеву композицію «Ведмідь на сосні», встановлену у центрі Сосниці, зробив він.

Тепер у своїй кузні працює над іншою скульптурою з металу — Довженковою кінокамерою, яку теж планують встановити в центрі селища. Вона складатиметься з понад сотні деталей, розповідає автор. Вони зараз розкладені в різних кутках кузні. Частина — тут, у слюсарні.

Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/foto-i-video/105877-u-centri-sosnici-vstanovljat-kameru-dovzhenka-video.html

Віталій Іванович Онищенко, коваль

— Знаєте, я і коваль, і токар, і художник… Уже й не знаю, скільки у мене тих спеціальностей. Мабуть, від Бога все це. А ще у мене дід Дмитро, по материнській лінії, був майстром. Чого тільки не виготовляв! Музичні інструменти, меблі… Вчився я у технікумі в Сосниці. Якось учитель, що слюсарну справу викладав, загадав нам дверні гачки з дроту зробити. Показав — як треба, дав матеріал. А я взяв і по-своєму зробив, обрізав рівненько, зігнув, де треба, прокрутив, пошліфував. Поки я один гачок робив, інші встигли — по чотири-п’ять. Повикладали на стіл, а я не поспішаю. Тоді вчитель: «Онищенко! Що там у тебе вийшло?» Показав учителю, а він мені: «Ого, подаруй!»…

Джерело: https://desnyanka.com.ua/publications.php?id=225

В той день Любов Миколаївна Наконечна запросила до музею тих, хто любить Україну, хто живе нею та надихається духом українства у своїй творчості. Ми познайомилися з героями наших програм і почали знімати.

Першою в той день була «Сповідь» з Віталієм Івановичем Онищенко. Дивовижна людина. Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва. Він надзвичайно талановитий. Знаний. Працьовитий та неймовірно відданий своїй не простій справі.

Він подарував мені підкову — оберіг, символ удачі та добробуту. Цікавий у нас вийшов діалог про творчість. Так, саме про неї. Але про творчість через призму неймовірно глибокої душі цього українця.

Віталій Іванович не звик говорити про себе. Звик висловлювати себе справами, а не словами. Та усім, хто його знає, очевидно, скільки добра та тепла ховається за зовнішньою суворістю та стриманістю цього чоловіка.

Батьківська душа. Він не лише гідний син своєї країни, нащадок козацького роду, а й люблячий батько та дідусь. Він пишається своїми нащадками та шанує своїх предків. Та все ж таки відчувається, як йому болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні.

Віталій Онищенко, на відміну від багатьох, не ховається у творчості від реалій сьогодення, а відчуває пульс своєї Батьківщини, відчуває її біль. Йому не байдуже. Не однаково. Він з такою любов’ю втілював у життя монументальну скульптуру з гербом рідного міста, з такою шаною розповідає про роботи, котрі робив для храмів та церков.

Коваль Онищенко багато подорожував світом і кожна така подорож лише поглиблювала його любов до рідного краю. Ця людина живе там, де велить його душа і займається там улюбленою справою.

Щаслива, поцілована Богом людина. Дух, загартований полум’ям та металом. Про нього можна розповідати багато, але більше за слова говорять його справи та переконання. Інколи слова бувають зайвими. І це саме той випадок.

Талановитий митець, висококласний професіонал своєї справи, люблячий чоловік, батько та дідусь. І справжній, щирий, небайдужий українець. Я щасливий, що моє знайомство з Сосницею розпочалося саме з діалогу із цією душею під час якого я відчув цей край так, як не описали б його жодні слова.

Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу

Мене потягнуло на самісінький дах цієї будівлі. Підвів очі, а над головою похмуре небо, що плаче холодними сльозами дощу. Я знав що він на даху. Знав, що він на мене чекає. І розумів, що обрав найбільш негодяще місце для нашої зустрічі. Там було так холодно і мокро, що я не міг навіть уявити як витримаю хоча б хвильку. Можливо, саме на це він і розраховував.

Я ніколи не вмів і вже ніколи не навчуся сердитися на нього. Просто раніше наші діалоги ніколи не тривали так довго коли я бачив, що він починає вередувати. Наразі все інакше. Він залишається такою ж маленькою дитиною, а я, хоча давно вже подорослішав, з величезною ніжністю ставлюся до його дитячих примх.

Великі очі мого янгола дивилися на мокрі дахи будівель й з подивом споглядали за зливою. Він здивовано подивився на мене і промовив:

— Холодно!

Я сів поруч із ним на край даху і відповів:

— Осінь.

Він замислився, розгублено розглядаючи знайоме місто. Вода була усюди, дощові краплі вигравали свою мелодію, на віконних шибках та дахах. Він, схрестивши руки, намагався щось сказати, але вдихнув дощу і знову замовк.

— Скажи, — раптом спитав він, — ти у щось віруєш?

— В тебе, — не вагаючись ані секунди відповів я.

— Любов, — після паузи промовив він, — Твоя любов! Ти завжди знав до чого прагнеш?!

— Так, маленький, — з ностальгією відповів я. — Я просто дуже люблю життя. Я усвідомлюю, що воно було мені даровано Богом, але не завжди розумів для чого і чому.

— А зараз? — з якоюсь тугою запитав мій співрозмовник.

— Зараз я усвідомив, що Бог — це любов. І коли ця любов оживає у твоєму серці, ти усвідомлюєш, що живеш не даремно. Усвідомлюєш, що був народжений для того, щоб стати щасливим в цій любові.

— Так хочеш ти? — спостерігаючи за поривами вітру видихнув він.

— Так хоче Господь. Я довірив йому свою долю. І Він веде мене тим шляхом на який я заслуговую.

На деякий час на нашому даху запанувала тиша, котру порушували лише мелодія дощу.

— Скажи, — раптом порушив тишу малюк, — а люди, котрі відкривають тобі душі, вони вірують в великий і красивий світ?

— Так! Саме ця віра, ця мрія нас і єднає.

І знов затишна тиша, оповита краплинами дощу.

— Любити людей — це боляче? — несміливо питає він.

— Так. Люди страждають. Вони не навчені бути щасливими. Не навчені любові, вірі та вдячності. Не вміють цього.

— Хіба не у кожного є любов до чогось чи когось?

— Ти плутаєш любов та прив’язаність. Любов дарує силу та волю. А прив’язаність робить тебе слабким, залежним, обплутує павутинням примарних задоволень і знекрилює тебе.

Злива продовжувала омивати місто, а містяни щосили намагалися сховатися від неї: під парасольками, дахами, в машинах та будівлях. Ззовні було холодно. Та в душі панувала любов, котра дарувала тепло, котра зігрівала зсередини. Я спустився з даху, зайшов до краєзнавчого музею і відчув в руках філіжанку гарячої кави.

— Ви промокли, — сказав хтось із моїх колег. Я ніби схаменувся, повертаючись в реальність. Де тільки що була моя душа?

— На даху, разом зі мною, — ніби на яву почув я голос янгола.

— Що ми там робили? — роблячи ковток гарячого напою подумки запитав я.

— Говорили про ту любов, котра не дає нам опустити руки.

— Так буває?

— Тільки так і має бути, — не здавався малюк.

— Чому мені зараз говорити складніше ніж там, на даху?

— Там ти був моїм другом, — привітно відповів він, обіймаючи мене за плечі.

— У нас вийде?

— Навіть не сумнівайся. Просто закрий очі та беззастережно люби. Для цього ми і народжені.

О, преславний угоднику Христів Іоане Воїне, хоробрий ти в боротьбі, що ворогів проганяєш і за ображених заступаєшся, усім православним християнам великий заступниче й угоднику Христів, пом’яни нас, грішних і негідних рабів, у лихах, скорботах і печалях, і в усякій злій напасті, і від всякої злої й лихої людини захисти нас: дана бо тобі благодать від Бога молитися за нас, грішних, дуже стражденних. Позбав нас від ображаючих нас, будь нам поборником міцним на всіх видимих і невидимих ворогів наших, щоб твоєю допомогою, міцним заступництвом і поборством осоромились всі бажаючі нам зла! О, великий поборнику, Іоане Воїне, не забудь нас, грішних, що моляться тобі і просять твоєї допомоги і багатої милості, і сподоби нас, грішних і недостойних рабів, отримати від Бога незліченні блага, що уготовані люблячим Його, бо належить Йому всяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Євген Орда, капелан ВЧ НГУ 3082, благочинний Чернігівського району, настоятель церкви Мученика Івана Воїна

Грайливий сонячний промінчик зазирнув до величної Катерининської церкви й своїм доторком ніби оживив образи святих на старовинних іконах. Намолене місце. Священне. Поки знімальна група налаштовувала техніку, я підійшов до ікон та почав молитися.

«Сповідь» зі священиками та капеланами — це зажди важлива та значуща для мене подія. Особливий Дарунок Господа. Доторкнутися до душі людини, котра присвятила себе служінню Богу і Україні… Без молитви, без Бога в душі я не дозволю собі цього зробити. Я завжди прошу Господнього Благословіння. Для мене дуже важливо почути цих людей, але не менш важливо ані словами, ані думками не образити їх.

Отець Євген — священик і капелан. Це принциповий та самовідданий УКРАЇНЕЦЬ. У таких людей на серці викарбувано: «Бог і Україна». У сьогоднішні часи інформаційної війни наш підступний ворог підло намагається ототожнити український націоналізм з нацизмом, а наше прагнення ціною власних життів захищати рідну землю від ворога намагається закарбувати в інформаційному просторі як жорстокість та «безпідставну» агресію. Під гнітом цих та багатьох інших ворожих наративів ми втратили Крим та Донбас.

Сьогодні кров’ю тих, хто віддали своє життя та здоров’я за Україну, зі свідомості українців змито цю маніпулятивну брехню, а «руській мір» давно став синонімом чуми чи прокази. Натомість Нація почала об’єднуватися саме на хвилі УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. І цієї сили, цієї єдності ворог боїться понад усе.

Отець Євген — український священник. Він переконаний націоналіст. І священнослужителів з такими переконаннями більшість в нашій українській церкві. Церква стала однією з твердинь, котра зберегла для нас Українство, коли його знищувала червона чума. Й оберігає його більше сотні років, і сьогодні залишаючись оплотом Українства.

Голодомор, вбивства та заслання мали на меті перетворити нас на націю рабів, котрі не мають мови, віри, історії та культури. Перетворити нас на безправну провінцію московитського ханства. За Мову вбивали, а храми перетворювали на музеї атеїзму чи навіть на корівники. Й наслідки цього Нація відчуває на собі досі.

Посеред нас залишилося зовсім не багато тих, хто вірує в Бога і Україну. Та їхня незламна віра, їхній сталевий дух для ворога ледве не страшніші за кулі та снаряди. Адже війна ведеться не тільки на Сході нашої країни, а й на духовному фронті, де йдуть невпинні бойові дії за наші душі, за нашу свідомість. І наша Українська Церква була, є і буде оплотом Українства не лише на фронті, а й у цій гібридній війні.

Я більше нічого не можу сказати про капелана Євгена Орду. Ця людина настільки багато говорить своїми вчинками, своєю суттю, самим своїм життям, що будь-які слова здаватимуться зайвими й недолугими.

Я звик багато розповідати про своїх співрозмовників, про власні враження, емоції та відчуття від спілкування з героями програми. Та бувають миті, коли зустрічаєш настільки цільну, цілісну та потужну особистість, що мимоволі замовкаєш.

Ніби дивишся в небесну височінь та спостерігаєш політ вільного, сильного птаха і промовляєш молитву, дякуючи за зустріч з цим уособленням ВОЛІ. Скажу лише одне: «Я безмежно щасливий тим, що такі люди поруч із Нацією в найболісніших проявах сьогодення. І я безмежно вдячний Господу за це».

https://youtu.be/8HfcjLx-tNc

«Українське козацтво — феномен, який став візитною карткою України в світі. Крім того, з козацтвом тісно пов’язана історія нашого міста, вся стара частина якого просякнута козацьким духом і легендами. 10 вересня нам пощастило відвідати презентацію книги «Шаблею та пером: мандрівки лабіринтом таємниць історії козацького Ніжина», що присвячена легендарним постатям, таємничим фактам і доленосним подіям з минулого міста та Ніжинського козацького полку XVII-XVIII століть.

Автор — Роман Желєзко, завідувач відділу історії міста Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського. Він сам є нащадком давнього козацького роду і сфера його наукових інтересів полягає в дослідженні життя ніжинців у добу Гетьманщини.

Автор зізнався, що вирішив відійти від наукових канонів і свої напрацювання виклав для широкого кола читачів живою і доступною мовою. Тому, хоча книга написана на основі історичних джерел і є повноцінним дослідженням, сприймати її легко навіть пересічному читачеві. Відтепер колекція книжок про Ніжин у нашій бібліотеці поповнилася ще одним екземпляром, завдяки якому ви можете поглибити свої знання з історії рідного міста».

Джерело: http://nati.org.ua/node/1331

Роман Желєзко, головний спеціаліст управління культури і туризму Ніжинської міської ради, історик, екскурсовод

Ніколи не дотримувався стандартів написання публіцистичних матеріалів. Мало того, не хочу прив’язуватися до грубих налаштувань розбалансованого суспільства, котре лише починає отямлюватися від того інформаційного сміття, що ллють політизовані ресурси та олігархічні ЗМІ.

Попри багаторічний досвід, й досі вважаю себе любителем, чи навіть аматором, а не професіоналом. Третій рік поспіль, сідаючи писати статтю, нервую ніби вперше. Кожного разу переймаюся тим, що Бог дарував мені щастя у «Сповіді» роздивитися діамант людської душі, і я мушу виправдати цю довіру, розповідаючи про таких неймовірних українців. Але кожного разу душа радіє, народжуючи слова чергової статті.

Так, це не медійний контент і я це усвідомлюю. Він не візьме великих рейтингів та не буде публікуватися у топових ЗМІ. Але інакше я вже не зможу. Лише від душі. Лише по-справжньому. І нехай «Сповідь» не набирає мільйонних переглядів, але я вірю у свого глядача, у свого читача. Вірю в небайдужих українців, котрими квітне наша дивовижна країна.

Роман Желєзко допомагав нам під час нашого перебування в неймовірному Ніжині. І нам дуже пощастило, що саме він опікувався нашим знайомством з цим містом. Роман не тільки знає все про історію та сьогодення рідного міста, він відчуває його душу, і як історик та екскурсовод відкриває її для небайдужих містян та гостей Ніжина.

Наше знайомство з цим краєм було наповнене різноманіттям вражень та відчуттів: ми відвідали Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, краєзнавчий музей, побували у Свято-Покровського храмі, в музеї рідкісної книги, насолоджувалися запашною кавою в кав’ярні «Gogol point», в коледжі культури та мистецтв; спілкувалися з науковцями, священиками, волонтерами, громадськими та політичними діячами.

І пан Роман постійно був поруч, доповнюючи наше перебування історичними фактами про видатні місця та події, розповідаючи багато цікавого про місто та містян. Він чує це місто. Воно говорить до нього. Говорить відлунням дванадцяти поколінь предків, що жили на цій землі. Він син цієї землі. Гідний нащадок славетного козацького роду, котрий міцно стоїть на землі, усвідомлюючи своє коріння, свою генетичну спадщину, заповідану предками.

У цього чоловіка сильний характер. При тому це не та сила, котрою розмахують, наче мавпа палицею і скрізь, і кожному прагнуть її довести. Ні, ця людна сильна своєю ВОЛЕЮ. Маючі потужні наукові знання та високі аналітичні здібності, він здатен приймати свідомі рішення та слідувати власним переконанням, не зважаючи на думку юрби чи на будь-які інші фактори.

Роман Желєзко не буде нікому нічого доводити, не буде ні з ким сперечатися. В нього достатньо ВІЛЬНОГО, козацького духу, щоб прожити це життя, слідуючи власним принципам, власному покликанню та не підлаштовуючись під систему. І в цьому настільки глибока, навіть глибинна, його мудрість та сила!

Ми звикли бути як усі. Звикли жити, озираючись на суспільство. І не важливо, бунтуємо ми проти системи чи прогинаємося під неї, ми все одно залишаємося в ній. А це нове покоління українців вже зовсім інше. Вони не сперечаються, не намагаються ламати систему. Просто не дають змоги себе в неї затягти та перетворити на гвинтики. На них не працює ворожа пропаганда, вони категорично не сприймають будь-які маніпулятивні наративи внутрішнього чи зовнішнього ворога.

Вони знають лише ВІЛЬНУ, незалежну Україну і не дозволять нікому нав’язати собі щось інше. Так, з ними досить не просто. Їх важко, практично не можливо, змусити до чогось. Але якщо їх слухати та чути, то можна не тільки з ними домовитися, а й багато чому у них навчитися.

Вони, зі своєю непокорою будь-яким авторитетам, наче лакмусовий папірець для нас, котрий виявляє, скільки в нас Бога, скільки в нас душі й чи здатні ми, приборкавши гординю та пиху, почути їх, таких вільних та сильних. В них, цих дивовижних українцях Незалежної України, стільки Бога і України, що від усвідомлення цього перехоплює подих!

21 грудня 2019 року Олег Калиняк, лікар Рубанської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Бахмацького району Чернігівської області, передав до Музею Голодомору унікальні та історично важливі медичні документи.

Олеся Стасюк, директорка Національного музею Голодомору-геноциду, зазначила:

«Для позначення масового штучного голоду 1946–1947 років використовувалося дуже багато нав’язаних радянською владою ярликів: післявоєнний голод, тимчасово важке життя тощо. Але варто нагадати, що політика СРСР стосовно українського народу протягом усього його існування була геноцидною. Це підтверджують і усноісторичні джерела. Нещодавно вийшла друком книга «Голод 1946-1947 рр. в Україні: колективна пам’ять», яка ілюструє усю реальність тих років. Її упорядником є доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Василь Марочко».

Історик Ростислав Мартинюк зазначив: «Комуністи цілеспрямовано знищували усі документи, аби приховати злочини та протиправні дії, які вони робили. Журнали, передані сьогодні до Музею Голодомору, могли коштувати людського життя. За зберігання антирадянських матеріалів людей карали різними способами: від звільнення до заслання у концентраційні табори. Проте відважні лікарі, які розуміли їхню цінність, зберегли ці документи. Працівники лікарні розробили власну мітку для позначення смерті від голоду й зберігали журнали протягом 73 років, тому такою важливою є сьогодні їх передача до музею».

Наразі медичні документи, виявлені та привезені Олегом Калиняком, передали до музейних фондів на постійне зберігання.

Джерело: https://www.istpravda.com.ua/short/2019/12/27/156797/

Олег Калиняк, лікар, ветеран АТО

Отець Володимир Павлина показав нам храми дивовижної краси, в яких йому Божою милістю даровано служити. Це завжди відчувається, коли священик стільки душі віддає своїй парафії, коли так добре знає та відчуває своїх парафіян. Вони його сім’я. Діти Божі. Брати та сестри в Господі. Проповідями та власним прикладом він надихає любити ближнього, як це заповідав Отець Небесний.

І саме в цьому і полягає контраст між нашою рідною та ворожою церквами. Наші священники наставляють Любити та Вірити, а запорєбрікові попи зомбують на служіння кремлівським богам та возвеличують страждання. Здавалося б усе так очевидно, але чомусь навіть після стількох років війни очевидно настільки не для всіх… Таке враження, ніби сьогодні існують дві різних України. І як же боляче СПРАВЖНІМ усвідомлювати існування цієї викривленої московитською пропагандою реальності.

Олег Калиняк. Лікар. Учасник російсько-української війни. Просвітянин. Українець. Справжній. Небайдужий. Переконаний. Коли почалася війна, він не залишився осторонь. Не маючи відповідних навичок та підготовки, він пішов на фронт, готовий віддати всього себе заради Батьківщини.

Це поклик крові. Сама суть нащадка стародавнього українського роду. Лікар Олег Калиняк. Той, чиє покликання рятувати життя, поїхав туди, де смерть проводить свої криваві жнива. Поїхав боронити чужі життя, ризикуючи власним.

Мені яскраво запам’яталася та мить, коли ми завітали до Олега Калиняка додому, а він з гордістю та ніжністю показував нам красивий, доглянутий квітник. Мало хто здатен настільки любити життя в усіх його проявах.

Наша «Сповідь» виявилася досить недовгою. Складалося таке відчуття, що все що хотів, цей чоловік вже сказав своїми справами. Слова здавалися зайвими. Громіздкими. Досить було того, що два небайдужі українці зустрілися, подивилися один одному в очі та переконалися в тому, що СПРАВЖНІ ще є посеред нас. Були, є і будуть.

В гостях у пана Олега ми відчували себе ніби вдома. В цьому домі так багато душі. Там є Бог і Україна. Ми вже збиралися, коли берегиня цього дому запросила нас залишитися на обід. Це по-справжньому важливе відчуття — розділити хліб і те, що Господь послав з тими, кого поважаєш. Зі СПРАВЖНІМИ. Зі СВОЇМИ. З УКРАЇНЦЯМИ.

Пишу ці рядки та згадую добрі та мудрі очі цього українця. Я безмежно вдячний за усе, що дарує нам Господь. Наша справжня, істинна Україна — неймовірно щедрий, цінний Дар Отця Небесного усім нам.

https://youtu.be/qnQPvRXo8Rw

«На території музею-садиби Олександра Саєнка пройшов перший дводенний пленер для вихованців чернігівської арт-студії «Колібрі». Керівник творчої студії, член національної спілки художників України Лілія Ібрагімова зазначила: «Це перший пленер нашої студії на території садиби Саєнків. Таке місце ми обрали через його дивовижність, майже магічність. До цього ми влаштовували пленери на теренах Чернігівщини, іноді виїжджали у Національний музей народної архітектури та побуту України у Києві». Загалом у пленері взяли участь 6 живописців: Маргарита Тишковець, Іван Калашніков, Наталія Мельниченко, Олександра Труш, Вероніка Шевченко, Василь Трохименко та Вероніка Шевченко. Перший день пленеру почався з екскурсії музеєм від наукового співробітника музею Алли Кривець. Надихнувшись творчим доробком родини Саєнків, кожен учасник пленеру створив по одній картині аквареллю. Серед творів вихованців арт-студії «Колібрі» — фасад дому-музею, пейзажні композиції, види садиби зі сторони саду та вікові дуби.

Творчий відпочинок молоді митці провели у Мистецькій галереї імені Олександра Саєнка, яка розташована у Борзнянській загальноосвітній школі №1 ім. Христини Алчевської. У ній дбайливо зберігає твори художника директор школи Зінаїда Москаленко. Перший день пленеру завершився переглядом фільму «Новели старого саду» про життєвий і творчий шлях художника».

Джерело: https://www.dolesko.com/Plener-u-muzeyi-sadibii-Oleksandra-Saienka.html

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Лілія Ібрагімова, художниця, засновниця арт-студії «Колібрі»

Коли людина бачить світ власними очима — це чудово і правильно. Ми бачимо, значить розуміємо. І тоді ми здатні усвідомлювати. А якщо усвідомлюємо, значить душа відчуває цей світ і дає тобі змогу відчувати, а завдяки цьому і творити красу.

Очі людини навпроти не просто бачили, вони відчували. Випромінювали світло. Лілія Ібрагімова. Мені знадобилося доволі часу, щоб налаштуватися на цю статтю. Інформаційний потік напоював мене відомостями про Чернігівщину, її минуле та сьогодення, а також про її яскраве культурне життя.

Наш діалог з цією людиною завершися понад місяць тому, а я подумки й досі повертаюся до нього, відтворюючи в пам’яті слова, думки та відчуття. Все це залишилося жити в моїй пам’яті й одного дня спогади перетворилися на ці рядки. Слова складалися у речення, речення в абзаци. І ось вже на великому письмовому столі, котрий вже давно є мовчазним свідком народження історій про красиві душі українців, лежать колись чисті аркуші, зараз заповнені рядками про ще одну нашу дивовижну співвітчизницю.

Грайливий сонячний промінчик пробігшись по столу, зупинився на розкладених аркушах і з цікавістю почав їх розглядати. А я знову згадував очі цієї людини. Трохи втомлені, але настільки добрі та мудрі, вони мені сказали набагато більше, ніж слова.

Пані Лілія навчає маленьких українців творчості. Творчості та українству. Колись у розмові з Олексієм Альошкіним я запитав у нього: «Чому у творчості я відчуваю стільки Божого?» «Тому що творчість дарована нам Творцем і в ній ми наближаємося до Бога. Творчість — це молитва без слів, наповнена любов’ю до світу та усвідомленням краси», — відповів мені тоді мій мудрий співрозмовник.

В дивовижному місці, викоханому душею цієї неймовірної жінки, в артстудії «Колібрі», понад 250 юних чернігівців навчаються творчості та українству. Бог і Україна. Мені доводилося зустрічати таких Вчителів. Таких, котрі віддають усіх себе своїм учням та вихованцям. Вони запалюють очі та душі, наповнюють красою та знаннями дитячі серця. Та мало хто знає, наскільки втомленими вони можуть бути. Знесиленими від того, що не залишають ні часу, ні сил для себе самих.

Тим приємніше мені було бачити поруч з собою людину, котрій вдалося знайти гармонію між вчителюванням, творчістю та собою. Звісно, інколи цей баланс порушується, та раз за разом їй вдається його відновлювати та продовжувати творити, навчати та любити. Продовжувати ЖИТИ.

Діти. Вони у нас такі неймовірні. Ми прагнемо їх навчити жити правильно, але правда в тому, що вони навчаються на нашому прикладі, а не на наших словах. Важливо усвідомлювати, що для того, аби стати прикладом для них, ми самі маємо в них багато чому навчитися. А це досить не просто зрозуміти та прийняти. Дуже важливо спочатку почути дитину, а лише потім навчати дитину слухати нас. Лише так можна зберегти дитячу індивідуальність та викохати яскраву, потужну особистість.

Навчати навчаючись. В цьому величезна мудрість. Це так важливо – уміти жити, всією душею радіючи кожному дню, кожній миті. Уміти насолоджуватися маленькими радощами та відчувати життя захопливою казкою, в якій на тебе чекають захопливі пригоди та цікаві, дивовижні відкриття. Для нас, дорослих, ця здатність часто виявляється недосяжною. Радіти. Любити. Дякувати.

Насолоджуватися життям, замість того, щоб втрачати себе в гонитві за «благами цивілізації». Лілія Ібрагімова це знає. І саме цьому навчається у дітей сама, а потім навчає їх. А я вдячний Богу за те, що наша Нація має таких Митців, таких Вчителів, такі Душі.