Вийшовши з авто, Анатолій Боженко сказав: «Дякую волонтерам!». Він повторював це кілька разів. Сьогодні о сьомій ранку вінничани зібрались на площі Героїв Небесної сотні, щоб зустріти військовослужбовця АТО Анатолія Боженка, який понад два з половиною місяця пробув у ворожому полоні. Зустрічали Анатолія активісти і бойові побратими, представників влади не було. Журналістів лише двоє. «Ми проривались на 32-й блокпост, він був оточений з усіх боків. Ви щоб бачили, що там діялось! Все горіло — від мінометних вибухів на землі не було живого місця. На нашому бетеері заклинило башту і гармату, лише після цього в нас поцілили. Ми півдня лежали на голому полі без тями, стікали кров’ю. Багатьох можна було б врятувати, якби вчасно надали медичну допомогу. Та де там! Нас навіть відбити не спробували», — зі сльозами на очах говорить Анатолій.

Анатолій частково від вибуху втратив слух: не чує на одне вухо. Зараз йoму потрібно підлікуватись. Він розповів, що саме завдяки волонтерам він перебуває на волі: його обміняли на бойовика, але потім сепаратисти повідомили: «тебе ніхто не хоче забирати». «От, його візитка, — бережно виймає з кишені візитівку (підприємця по ландшафтному дизайну), — це волонтер, я йому буду вдячний до кінця своїх днів, адже він, ризикуючи своїм життям, приїхав, домовився за мене і вивіз з того пекла», — тремтячим голосом каже Анатолій Боженко.

Джерело: vlasno.info

Анатолій Миколайович Боженко, учасник російсько-української війни, командир батальйону оперативного призначення, військова частина № 3008 (2014-2015рр.)

Тільки зараз, коли перед написанням статті почав вивчати наявну в Інтернеті інформацію про цю людину, я усвідомив масштаби того, що йому довелося пережити. Цей діалог став фінальною програмою Вінницького циклу проекту «Сповідь» і несподівано для нас обох відбувся в приміщенні художнього музею в оточенні неабиякої краси експозицій та експонатів.

Наша розмова різко контрастувала з витонченістю та багатогранністю творів мистецтва, котрі нас оточували. Різкі, стримані слова, нічим не завуальована правда про війну, про біль зради, про такі вже очевидні, але все одно для багатьох непомітні реалії сьогодення. Нас оточували роботи талановитих майстрів, але ми у своїй бесіді перенеслись туди, де найкраща, найбажаніша картина — це чисте небо, з якого на тебе та побратимів не падають кулі та снаряди. На контрасті двох світів усе сказане бачилося ще яскравіше, відчувалося більш гостро, бриніло оголеним нервом душі.

Війна. Підступна, жорстока війна. Коли з одного боку в тебе стріляють ті, кого ти донедавна вважав братами, а з іншого зраджують ті, у чиїх руках всі засоби для того, щоб зупинити цю війну. Втрата побратимів. Найкращих з нас. І за кожну смерть, за кожне поранення відповідальність лежить як на зовнішньому, так і на внутрішньому ворогові. Вони, наші Вої, зневірилися у суді людському, але моляться за Божу справедливість для кожного. І від глибини та щирості цієї молитви не буде спокою ворогам України ні за життя, ні у вічності.

Та внутрішньому ворогу не достатнього того болю, котрий він приніс на нашу землю. Він продовжує знищувати Націю зсередини. Руками олігархічних, продажних ЗМІ, дешевих, порожніх селебрітіз та продажних активістів нас розділили. З одного боку, ті, хто воює, хто чекає з війни, хто допомагає Нації боротися у цій війні. А з іншого боку, ті, у кого немає України, немає Батьківщини. Є лише держава, котра їм постійно щось винна, котрою вони постійно незадоволені. І прірва між цими двома світами все шириться.

Нацією поширюється та інфекція, котру нам завезли разом з вагонами тупих, ненажерливих андрофагів, котрих умисно заселяли замість розстріляних та засланих українців. В них немає ані Бога, ані України. В них немає нічого святого, окрім повної чарки, повної тарілки та повних кишень.

Зараз всі ці хворі, глибоко інфіковані люди ходять поміж нас та розповідають про втому від війни. Ця зараза шириться суспільством з такою швидкістю, що інколи здається, що це ми з нашими націоналістичними переконаннями та українськими душами якісь не такі. Не такі, як усі. Але це ілюзія. Майстерно та підступно створена ворогом ілюзія. Нас, СПРАВЖНІХ, щосили намагаються ізолювати одне від одного. В нас культивують відчай та зневіру, адже ворог краще за нас усвідомлює, що наша сила в єдності та будь-що намагається не дати нам зібрати цю силу.

Комбат Боженко, нагадав мені про те, що ми не маємо права розслаблятися ані на мить. Ні в якому разі. Адже ворог не спить. Анатолій Боженко говорив й ніби розрізав повітря правдою: пекучою, вогняною, гострою, наче козацька шабля. Такі люди, як Анатолій Миколайович, нічого не забудуть ворогу. І нічого не подарують.

Сьогодні їх здобутки, статус та авторитет настільки потужні, що їх намагаються не чіпати. Адже всі вони настільки люті тим, що відбувалося там, на фронті, і численними зрадами тут, в тилу, що досить найменшої іскри, аби вони вибухнули. Цим вибухом будуть спалені всі метастази ворожої пухлини. Вони знають п’яту колонну в обличчя і поіменно. І їм вже не розкажеш ані шоколадних казок, ані про «кулювлоб».

Ось чому на них озираються, але їх не чіпають. Намагаються ізолювати один від одного і від суспільства, занурити їх у забуття. З кимось виходить. Когось нейтралізують забуттям, когось залякують кримінальними справами, когось купують коштами, посадами чи іншими вигодами.

Я дивився на чоловіка, на воїна навпроти мене і раптом усвідомив: тим, що ворог пачками скуповує мертві душі тих, кому не вистачило Бога й українства, не вистачило душі, щоб боротися за Батьківщину в тилу, він робить нам послугу. Відсіює зайве, викристалізовує справжніх, залишає нам лише істинних.

В очах, в душі бойового командира, що Божою ласкою опинився в той день поруч зі мною, я бачив перемогу України та українства над зовнішнім і внутрішнім ворогом. І водночас я бачив ціну, котру платили, платять і ще змушені будуть заплатити найкращі з нас за цю перемогу.

https://youtu.be/hG-UnTjBO5o