Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі. їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас!

Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси.

Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас.

Світло євангелії проповідують преславно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога.

Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя.

Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священномученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу. нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних.

Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь.

Ієрей Віталій Назаровець, благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар, Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ)

Довіра. Довіра, котрої нам так не вистачає у стосунках з людьми. Людських стосунках. Соціальних. Українських. Довіра, котра після подій Революції Гідності та в часи війни необхідна нам, як повітря. Довіра, котру так нещадно винищували в нас, вбиваючи задля цього мільйони українців. Довіра, котру так страшно собі дозволити, але яка посилює наші сили та можливості на ступінь цієї довіри. Довіра, котру так підступно та ницо зрадили, зійшовши зі сцени Майдану. Довіра, як квінтесенція любові, совісності, милосердя та поваги.

Та поки посеред нас, посеред Нації залишились ті, в кому ще панують залишки злого, заляканого та егоїстичного, ми не зможемо відновити це таке тендітне почуття. Тендітне, але надпотужне, наче джерело кришталевої води. Дивишся іноді на сивий широкий Дніпро і тобі важко навіть уявити, що така міць витікає з маленького джерельця.

Довіра, про яку я говорю, вона не до політиків чи преси, не до новітніх винаходів чи органів влади. Ні. Проста людська довіра, котра вимірюється теплом душі й криком, що рветься з грудей, коли зустрічаєшся з порожнечею людської байдужості. Будь її у нас вдосталь, не було б стільки горя в нашому суспільстві. Коли кожна радість примножується десятками, сотнями та навіть тисячами сердець, а біль ділиться поміж усіма, тим самим перестаючи бути нестерпним.

Довіра як базисний принцип існування нашого суспільства. Мене часто називають романтиком. І в цьому є частка правди. Я виріс на злій і навіть жорстокій вулиці. Там, де замість загальноприйнятих правил існувала власна справедливість, право сильнішого. Та попри все, Господь допоміг мені вберегти душу від жорстокості тих місць і того часу. І сьогодні я закликаю суспільство до довіри та милосердя. Розмовляю про це з людьми, знімаю програми, пишу статті.

Користуючись відсутністю довіри та єдності поміж Нацією, московитські агенти та наші власні манкурти роблять все для того, щоб розділяти та володарювати на нашій землі. Як же болить те, що на Півдні та Сході їм це вдалося! Та ще більший біль відчуваєш від того, що Нація не вивчила цей урок і попри те, що об’єдналася на Сході, залишилася роз’єднаною тут, в тилу, тим самим допомагаючи внутрішньому ворогу, п’ятій колоні, знищувати нас зсередини.

Я побачив на території католицького храму невеличку споруду, куди часто заходили люди й вона одразу мене зацікавила. Наш графік під час перебування у місті Бар був доволі напруженим, тому я постійно забував розпитати про цю будівлю. Але відповідь знайшла мене сама, коли настав час знімати «Сповідь» з отцем Віталієм Назаровцем.

Це був тимчасовий храм, в якому служили, в очікуванні на будівництво основного храму. Для мене немає жодної різниці де молитися: вдома, на прогулянці, в машині, на природі. Та ця маленька, затишна церква зустріла мене відчуттям рідної домівки, зігріла душу та надала сил.

Отець Віталій зустрів нас з неймовірним теплом та з повагою поставився до нашої справи. Храм всередині виявися доволі простим, але скільки ж рідного, щирого та справжнього було у цій простоті. Господь там, де Його люблять. Він не потребує розкоші чи пожертв, а лише з батьківською турботою навчає нас любити та вірити. А це фундамент тієї довіри, котра нам вкрай потрібна Нації.

Душі, в якій живе Бог притаманна совісність, тому вчинення гріха завдає їй болю не менш відчутного, ніж фізичний. Я щиро переконаний, що спільна молитва на вулицях нашої незалежної, красивої країни здатна зробити сильнішими усіх нас разом і водночас кожного окремо.

Закони, норми, правила, права та обов’язки — все це не здатне зробити життя кращим, а людей щасливішими, якщо в цьому не буде моралі, не буде прагнення добра та справедливості. Не буде Божого. І скільки б років ми не воювали з внутрішнім та зовнішнім ворогом, без довіри, без єдності нам не стати сильною, потужною, непереможною Нацією.

Я безмежно вдячний отцю Віталію за його щиру «Сповідь», котра подарувала мені стільки глибинних усвідомлень та неймовірно щасливий тим, що настільки світлі, чисті та справжні душі віддають себе служінню Богу й Україні.

О великий апостоле, євангелісте громоголосий, Богослове довершений. Ти бачив таємні одкровення, що чекає людство, непорочний і возлюблений наперснику Ісуса Христа! Прийми нас, грішних, під своє заступництво. Випроси у Всемилостивого Чоловіколюбивого Христа, Бога нашого, милості, Який перед твоїми очима Кров Свою пролив за нас. Нехай помилує нас і простить наші гріхи по милості Своїй, і дарує нам здоров’я духовне і тілесне, всяке благодіяння та достаток. Настав нас отримати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого. А по кончині дочасного життя нашого нехай позбавить нас від немилостивих мучителів на митарствах, і щоб ввійти нам в Небесний Єрусалим, якого славу ти бачив в Одкровенні. О, великий Іване! Збережи всі міста християнські, храм цей, тих, хто служить і молиться в ньому, від голоду, згубної смерті, вогню і меча, навали іноземної і міжусобних війн. Порятуй нас від всякої біди і напасті та молитвами твоїми відведи від нас праведний гнів Божий, і випроси для нас Його милосердя.

О великий Боже, Альфо і Омего, джерело і осново нашої віри! На моління уповаємо Івана святого, через якого Ти нам відкрив Себе, незбагненного Бога, в невимовному Об’явленні. Прийми його прохання за нас і даруй нам милосердя в просьбах наших на славу Твою. Понад усе допоможи нам стати духовно вдосконаленими, щоб увійти в Обителі Твої. О Небесний Отче, Творцю всього небесного і земного, Всесильний Царю! Торкнись перстом Твоїм сердець наших, щоб перетворити їх з кам’яних на плотські, щоб цими новими і очищеними серцями ми удостоїлись бачити Славу Твою та розрізняти добро і зло. Духом Премудрості очисти наш розум і нашу душу, щоб Премудрість Твоя вчила нас Заповідям Твоїм і тому, що угодне Тобі. Щоб ми жили не по плоті, а по Духу, і сподобились з Іваном прославляти ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь.

Митрофорний протоієрей Ростислав Процанін, благочинний Бершадського та Чечельницького районів Вінницько-Тульчинськоі єпархії, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (м. Бершадь) та храму св. ап. і єв. Іоанна Богослова (с. Красносілка)

Опікуючись двома парафіями, маючи силу силенну справ, він все одно знаходить час та можливість регулярно їздити на фронт. Щось йому болить, не дає спокійно жити та залишатися осторонь. Щось кличе його на передову до наших воїнів.

Що саме? Спробую розповісти це так, як сам відчув. Відчув душею безмежно милосердну душу мого співрозмовника. Ми познайомилися задовго до нашого приїзду на Поділля. В телефонній розмові я пояснив йому навіщо хочу та що шукатиму. Він уважно вислухав мене й одразу ж відправив мені контакти героїв майбутніх програм: Марії Цимбалюк, Юхима Вигоднера, Володимира Шаматієнка, Надії Фартушняк, Романа Ковальчука.

Різні люди, різні долі, проте всі пов’язані одне з одним невидимою ниткою українства, котре сповнює їх душі та серця. Люди, котрі люблять свою країну самовіддано, беззастережно, безумовно. Я вдячний за ці «Сповіді», котрі відкрили Україні неймовірні душі наших співвітчизників. Проте зняти програму з самим отцем Ростиславом виявилося доволі не просто. Він постійно зайнятий численними справами парафій, допомогою нашим воїнам та ще купою справ, котрих вистачило б на п’ятьох людей.

Та мені все ж таки пощастило знайти час та можливість і зняти «Сповідь» з отцем Ростиславом. І хоча зйомки відбувалися на подвір’ї його парафіянина, це нікого не бентежило. Навпаки, в цьому було стільки справжнього простого та щирого. Я з гордістю за нас, українців, спостерігав за тим, з якою повагою та любов’ю ставляться парафіяни до свого священика і з якою турботою та теплом приймають у своєму домі. І це тепло між людьми, коли я його побачив та відчув, розповіло мені про ці душі набагато більше за будь-які слова.

Ми сховалися від спеки в затишній тіні дерев і розпочали наш діалог. І якось так мирно було на душі. Блаженно. Неймовірно тихо. Таке враження, що Господь подарував ці хвилини спокою двом постійно заклопотаним мандрівникам, котрим поклик душі не дає спинитися ані на мить. Той сонячний день, сонячний діалог був сповнений смаком життя та ароматом змін. А ще любов’ю до всього, що дарує нам Господь.

Україна була в усьому. У відлунні фраз, у хмаринках над нашими головами, в кожній ниточці павутинки, котру плів працьовитий павук поруч з нами… В кожному звуку та подиху. Ми навіть завмерли на мить від відчуття грандіозності нашої рідної землі та посміхнулись одне одному, розділивши це неймовірне відчуття. В ту мить ми настільки розуміли один одного без слів, що слова здавалися зайвими.

На початку статті я задався запитанням, а потім кожним рядком, кожною фразою усвідомлював відповідь на нього. Що змушує нас, українців – Ростислава Процаніна, Олега Володарського та багатьох інших полишати купу надважливих справ і рушати туди, куди кличе Бог і Україна?

Любов до рідної країни, котра стала більшою за нас самих, масштабнішою, ніж ми могли б усвідомити. Адже за спиною залишається рідна Нація, рідна земля, котрою ходитимуть наші нащадки й котра прийняла в себе тіла наших предків.

Ось тому отець Ростислав раз за разом рушає в дорогу, котра гріє йому серце, адже він везе на фронт частинку тієї любові та вдячності, котру передає нашим захисникам рідна Нація. Болить йому війна. Болить Україна.

А тут, в цей сонячний день він якось враз видихнув клопоти й вдихнув спокою та тиші. Все ж таки любов більша, сильніша та глибша за біль, що б там не сталося. Ось тому вся суть героя цієї «Сповіді» говорила лише одне: «Я люблю тебе, Україно!

Люблю такою, яка ти є: ще такою юною і не свідомою у своїй незалежності, зболілою та знекровленою війною, продажністю й ницістю політиків та чиновників, але такою безмежно красивою барвами та душами українства. Люблю наш мудрий, працьовитий народ. Родючу землю. І ВОЛЮ, котру віками не вдається зламати зовнішнім та внутрішнім ворогам»

Я не знаю чи почув в ту мить душу мого співрозмовника, власну душу чи душу кожного небайдужого українця. Одне я знаю напевне – Господь милосердний тим, що дарує нашій Нації такі душі, котрі вміють так любити Бога і Україну. І саме в таких душах наша сила та непереможність.

Як відомо з історичних та науково-дослідницьких джерел, в місті Бар здавна існував гончарний промисел. В музейних і приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнати за їх стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище суспільної культурної спадщини. Культурну спадщину Вінниччини неможливо уявити без художніх надбань гончарів Бару. Вироби барських майстрів гончарства сьогодні прикрашають музейні експозиції видатних музеїв України і Росії. Витоки художніх традицій барських гончарів, вочевидь, сягають далеких середньовічних часів. Проте естетика гончарного розпису барчан і сьогодні хвилює і приваблює увагу колекціонерів, мистецтвознавців, науковців і інших дослідників культури подільського краю.

В середній школі № 1 міста Бар зберігається миска невідомого барського майстра, очевидно, виготовлена в час на межі ХІХ-ХХ століть. Ця миска є класичним зразком барського гончарства ХІХ-початку ХХ століття своєю формою і стилем розпису. В центрі миски змальовано стилізований образ птаха на яблуневій квітучій гілці. По краю миски нанесено кілька темних ліній, що своєрідно обрамляють малюнок в центрі, а по вінцю миски намальовано хвилясту лінію, яка остаточно завершує всю композицію розпису. Вражає, в першу чергу, графічна вишуканість зображення птаха і гілки, що основується на вичерпному лаконізмі і образній точності ліній. Жодного зайвого штриха. Графіка ліній створює враження динамічної стрімкості в поставі самого птаха і цей динамізм підтримується лінійною експресією зображення квітучої яблуневої гілки. Образ птаха на гілці в розписах мисок на Поділлі найпоширеніший, але в кожному гончарному осередку майстри протягом тривалого часу виробили оригінальні стилістичні традиції малювання і цим були не схожі на інших. Розпис барських майстрів особливий своєю каліграфічною вишуканістю, яка, очевидно, культивувалася в практиці середньовічних гончарських цехів, де культура розписування регламентувалася цеховим уставом і чітко сповідувалася в кожному цеху усталеними правилами. Це засвідчують ті артефакти, що дійшли до нашого часу і зберігаються в музейних сховищах Києва, Львова, С-Петербурга та приватних зібраннях.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/statti/bar_pottery

Тетяна Біньковська, майстриня народно-прикладного мистецтва, вчителька, практичний психолог

Минуло вже досить багато часу від дня нашого знайомства, а я й досі пам’ятаю тепло родини Біньковських, що зігрівало не гірше за багаття. Тетяна, Максим та їхні діти – Анастасія і Максим, гостинно та привітно зустріли нас. Я давно не бачив настільки світлих людей, світлих душ. Знаєте, так буває, коли лише переступаєш поріг і одразу розумієш, що тут живе щастя та злагода.

Краса людини – це зміст, а не форма. Справжня краса йде із душі. Тому коли зустрічаєш настільки глибоку, люблячу, натхненну душу, то зупиняєшся і ніби зачарований милуєшся дивовижним творінням Господа. Тетяна вміє любити. Це відчуваєш, як тільки потрапляєш в дім, де живе ця тендітна Берегиня зі своєю чудовою родиною.

І вона любить Україну. А наша Ненька-Батьківщина відповідає їй взаємністю, виграваючи для неї все новими та новими гранями народного мистецтва, раз у раз причаровуючи свою любу донечку-україночку ще більше. Історична реконструкція епохи Русі X-XII ст., вишивка, музика, гончарство – і це далеко не повний перелік умінь, натхнень та інтересів цієї дивовижної людини.

Ми розмовляли, а я дякував Богу за те, що такі щирі, відкриті, небайдужі, справжні душі навчають наших українських дітей і вогнем власних сердець надихають та виховують маленьких українців.

Після зйомок програм з Тетяною та Максимом ми весь вечір насолоджувалися гостинністю цієї родини. Між ними панує така єдність та любов і в цьому вони настільки цільні, що мені навіть трохи важко говорити окремо про Тетяну та Максима. Хоча, без сумніву, обидва вони надзвичайно яскраві особистості, про яких є що розповісти.

Творчість наповнює кожен день їхнього життя. І цю любов вони привили і молодшому поколінню родини Біньковських. Коли батьки надихнулися відродженням барської кераміки, юні митці одразу ж приєдналися до творчих пошуків і також сіли за гончарне коло, а ловець снів, сплетений Анастасією і подарований на згадку, досі тішить мою колегу і нагадує про теплу зустріч та цікаве знайомство.

Як радіє душа, коли бачиш таку любов до життя. Любов, котра не випалює, але осяює та зігріває все навколо. В цьому стільки сили, глибинної мудрості і стільки Бога! Той осінній вечір видався доволі прохолодним. Пронизливі осінні вітри розігнали залишки літнього тепла. Я кутався в затишну ковдру та грів руки біля багаття, на якому тільки-но приготували вечерю для раптових гостей. Аромат вогнища, смачнуща рибна юшка та запечена картопля… Так по-домашньому просто, смачно і доречно. І ця простота додала чарівності та затишку цьому вечору.

Я спостерігав за щастям цих людей і сама думка про те, що воно існує і живе в серцях таких люблячих і красивих українців, зігрівала не менше, ніж вогонь та ковдра. Сьогодні ця родина поставила собі за мету відродити барську кераміку. Це справжній шедевр української культури і доволі не простий процес пошуку.

Та їм до снаги відновити минуле заради власного майбутнього та майбуття прийдешніх поколінь. Таке віднаходять лише душею. Глибокою люблячою українською душею. Щораз згадуючи цю родину, я подумки бажаю їм щастя. Красивим людям, котрі люблять одне одного красивими українськими серцями і зігрівають теплом прекрасних душ.

https://youtu.be/Inj73X9YTxM

У XVII сторіччі замок був уже повністю мурований. В плані квадратний, на рогах його були бастіони чи башти, які задалеко відступали від периметру мурів і висовувалися по діагоналі. Але мало що збереглося вже на початок 20 ст.

Дослідник подільської землі Сіцінський Юхим Йосипович пише: «На місці ставу сіножаті та городи. На краю міста руїни замку, рештки мурів, що оточували замок. Заввишки мури 6-7 м, а над ним бійниці. Башт до нашого часу не збереглося».

Новий кам’яний замок було збудовано під керівництвом Мартіна Гербурта, який був старостою барським у 1553-1570 рр., з метою укріплення південних рубежів Речі Посполитої, перекриття виходу до Чорного моря.

У 1636 р. у Бар переніс свою резиденцію гетьман великий коронний Станіслав Конецпольський. Кам’яна фортеця будувалась у 1630-1647 рр. за проектом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана . За його планами створено чотирикутну фортецю з чотирма бастіонами, 6 м у висоту. Замок Бар став третьою за величиною (після Кам’янця і Меджибожа) фортецею Речі Посполитої, й разом із Бердичевим Бару дали назву «брама польської України». Сьогодні на місці фортеці є парк, оформлений на початку ХХ століття.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику: «Кам’яний Бар — справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати». У 1671 році Ульріх фон Вердум писав в нотатках: «На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста».

В 1640-і роки йшло будівництво в Барі арсеналу інженером-архітектором Кшиштофом Арцишевським і Павлом Ґродзицьким. На озброєнні у всій державі в 1640 р. було 325 гармат, з них Барська фортеця мала 4 колюбрини (гармата калібром 21 см), 2 бастардові колюбрини (10 см), 8 польових діл.

Під час повстання 1648 р. Максим Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар — місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів. Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.

29 лютого 1768 в Барі була проголошена Барська конфедерація. Проти конфедератів було послано російські війська під командою генерала Петра Кречетнікова, яких підтримувала вірна Станіславу Августу Понятовському коронна армія під командуванням Франциска Ксаверія Браницького. 9 червня 1768 із боями місто було взяте, за іншими даниим облога Бару (або оборона Бару) почалась 19 червня 1768 року. 30 червня 1768 замок був взятий штурмом під командою Апраксіна. Після цього Барський замок був значно поруйнований і з тих пір став занепадати.

Ігор Лозінський, громадський діяч, голова БФ «Барський замок. Відродження»

Не можу писати автоматично. Після «Сповіді» не може бути шаблонних фраз чи стандартних слів. Кожна душа особлива і ставитися до неї можна тільки з максимальною увагою та глибокою повагою. Треба її відчути. Це як спіймати вітер в парус. Спіймати той самий потік емоцій, вражень та відчуттів.

Господь дарує зустрічі, знайомства та діалоги, проте тобі має вистачити душі для того, щоб усвідомити та оцінити кожен Його Дар. Тут вже не можливо змусити себе писати, просто одного разу ти відчуєш, що настав час переосмислити саме цю «Сповідь» і тоді слова самі прийдуть і зберуться в потрібні фрази, речення та тексти. Скільки не намагався розпочати написання, сподіваючись, що натхнення з’явиться в процесі, проте окремі думки та фрази так і не ставали текстами, доки не приходило відчуття того, що настав їх час.

Цього разу текст покликав мене, коли я знову відчув себе на стежках напрочуд красивого парку, дерева якого сягають своїм корінням глибини віків, адже на місці цього парку ще в XVI ст. була побудована перша фортеця, а в XVII ст. було збудовано Барський замок, котрий на той час вважався другим за потужністю після Кам’янецького, тому його називали «ключем від Східного Поділля». Це неймовірне відчуття, коли бачиш над головою чисте небо, до якого завше підіймаєш очі в молитві, а під ногами в тебе б’ється пульс славетного етапу нашої історії, ніби в очікуванні того, як зможе розповісти своїм нащадкам про велич давнини, а поруч протікає ріка, своєю плинністю та мінливістю пов’язуючи минуле і майбутнє, небо та землю.

Познайомив нас із цим дивовижним місцем Ігор Лозінський — людина, котра опікується відродженням Барського замку, співпрацюючи з істориками, етнографами, археологами та місцевими адміністраціями, вкладаючи в цю справу багато праці, любові та зусиль. В той день він люб’язно погодився провести для нас екскурсію та розповісти про той потужний пласт історії, котрий лежав у нас під ногами, де-не-де виринаючи на поверхню. Саме завдяки Ігорю, його глибоким знанням та щирому ентузіазму, ми зуміли відчути це місце душею.

Ігор розповідав про Барський замок, ми з цікавістю та увагою слухали його, але мене не полишало відчуття якоїсь недомовленості. А потім ми підійшли до невеличкого будинку, поруч з яким зберігся великий фрагмент стіни замку, і я навіть несподівано для себе запитав про цю таку непримітну будівлю. Виявилося, що здавна ця будівля належала римо-католицькій церкві, храм якої возвеличувався неподалік, проте під час радянських репресій була конфіскована і перетворена на катівню, де велися допити, застосовувалися тортури та відбувалися страти. Пізніше в цій будівлі розмістили піонерську організацію і лише нещодавно споруду знову повернули в лоно церкви й світлі душі зараз відмолюють це місце.

Як на ґрунтовому профілі ми бачимо як змінюють один одного горизонти ґрунту, так і у цій дивовижній місцевості, варто лише «копнути» глибше, ми бачимо, як змінювали один одного горизонти нашої історії останні 600 років. І в цьому стільки мудрості, величі та болю, що душа крається від усвідомлення усього цього. Проте лише це усвідомлення усіх барв нашого минулого може створити нам підґрунтя для того, щоб ми відновили своє коріння, котре дасть нам рости та квітнути.

Після екскурсії ми рушили в Польський дім, де нам люб’язно надали приміщення для зйомок програми. Я ніяк не міг відійти від тих почуттів, що в мене викликала розповідь Ігоря під час екскурсії, а для нього самого відродження замку, відродження нашої історії – це справа життя. Тому під час «Сповіді» ми говорили здебільшого про історичні та соціальні аспекти нашого буття.

Так буває. Такі люди, як Ігор Лозінський, котрі так натхненно віддають себе своїй діяльності, зазвичай сповнені переконанням того, що справа понад усе і тому їм і на думку не спаде, що можна говорити про себе, замість того, щоб розповісти українцям те, чому присвячують себе. Та й що говорити? Слова варті лише тієї частинки душі, котра в них вкладена.

А ті, хто вкладає душу у важливу для Нації діяльність, говорить своїми справами, масштаб котрих інколи затьмарює потужність особистості, проте аж ніяк не зменшує. І чим більше зустрічаю таких людей, тим більше моя віра у величне майбутнє України перетворюється на впевненість. Я вдячний Богу, що посеред нас є ті, хто відроджує наше коріння, тим самим створюючи нам підґрунтя для того, щоб Нація росла та розквітала.

Приймаючи присягу Українського Патріота, перед Богом нашим Всевишнім, перед народомсвоїм, іменами Матері і Батька моїх, святою землею моєю українською клянуся, що буду твердо стояти за державність, свободу, незалежність України, вірно служитиму їй… Якщо ж я порушу клятву, то нехай прокляне мене рід мій і народ український. І нехай покарають мене Всевишній і побратими мої Слава Україні, Героям її – Слава!

Йосип Едуардович Кібітлевький, директор ВСП «Барський фаховий коледж транспорту і будівництва», почесний автотранспортник України, почесний дорожник України, почесний громадянин м. Бар Вінницької області

Довго не хотів відпускати цю згадку, цю статтю і сам посміхався таким по-дитячому теплим відчуттям. Знаєте, як буває в дитинстві, коли ти нікому не хочеш показувати свій наївний скарб, щоб він не втратив свою магію. Ось так і ця зустріч, це знайомство потрапило до скарбнички моєї пам’яті й до таких дорогоцінностей я ставлюся вкрай ревно.

Коли мені розповідали про Йосипа Едуардовича, мені одразу сказали, що ця людина – скеля. Власними зусиллями, переконаністю та ентузіазмом він зібрав в очолюваному ним коледжі настільки потужну матеріально-технічну базу, обладнав наукові лабораторії, в яких є навчальні та виставкові моделі, від двигуна до фари та найдрібнішої деталі найновіших автомобілів відомих автовиробників, зібрав потужний викладацький склад та створив всі умови для того, щоб студенти могли отримувати сучасні, прикладні знання.

Ми поспілкувалися з Йосипом Едуардовичем, відвідали музей, аудиторії та побували на уроках. І я з повною впевненістю можу сказати, що сьогодні в Барському фаховому коледжі транспорту і будівництва створені всі умови для того, щоб вчорашні школярі, в стінах цього навчального закладу мали змогу отримати вдосталь знань та умінь. Щоб його випускники мали не багаж марних знань, котрі припадатимуть пилом в закутках пам’яті, а здобули потужні прикладні навики та уміння, котрі дозволять стати висококласним спеціалістом у своїй справі.

Тут дають змогу отримати квиток у життя, причому не лотерейний, де все залежить від удачі, випадку чи знайомств, а той, котрий дасть змогу забезпечувати себе власною працею та не перейматись за майбутнє. І я неймовірно радий за те, що наші українські діти мають таку змогу.

Та чим більше я дізнавався про коледж, тим більше росла моя повага й разом з нею цікавість до особи очільника коледжу. На початку нашої зустрічі я розповів про «Сповідь». Йосип Едуардович уважно слухав та спостерігав за мною, а потім сказав: «Ви робите дуже важливу для України справу. Тому я поруч із вами. Я обожнюю свою країну».

Першим, на що я звернув увагу в кабінеті директора, був прапор коледжу. Йосип Едуардович розповів мені, що у коледжу є прапор та герб, для розробки яких залучали майстра геральдики. Я здивувався такому ґрунтовному підходу, на що співрозмовник відповів: «А як може бути інакше? Ми бачимо цю символіку як на вході до навчального закладу, так і на канцелярських товарах,що на партах наших студентів, тому від самого початку її створення маємо ставитися до неї з повагою та відповідальністю».

І цією фразою він одразу пояснив мені яким чином коледжу вдалося досягти такого надвисокого рівня. Небайдужість, наполеглива праця, уважність до найменших деталей та багато душі. Усе це, вкладене в будь-яку справу завжди приносить видатні результати.

Поки мої колеги налаштовували апаратуру, я роздивлявся кабінет і побачив жіночий портрет, котрий було видно лише власнику кабінету.

– Мама? – запитав я.

– Так! – трохи сором’язливо, але з неймовірним теплом відповів він.

Численні здобутки та досягнення цієї людини – це те, що видно одразу. Та глибинним, фундаментальним в усвідомленні цієї людини для мене стало те, що саме усвідомлення свого коріння, українського, материнського коріння дозволяє йому настільки міцно стояти на ногах і дає сили, енергію та натхнення настільки потужно змінювати сьогодення та творити майбутнє.

І такий самий фундамент він намагається відбудувати у своїх студентах. Вшанування пам’яті Героїв Крут, козацькі забави, молитва студента, пам’ятка громадянина України та потужні, сучасні прикладні знання з професійних та загальноосвітніх дисциплін. Знаєте, під час цього візиту я ніби потрапив в інший світ, в той, де юні та дорослі українці, своєю завзятістю у передачі та отриманні знань будують ту Україну, про яку ми усі з вами мріємо.

https://youtu.be/UFvjR8eG5rY