Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. Зглянься на нас, що припавши на коліна, з повною надією благаємо Тебе: освяти, просвіти і попровадь наш народ дорогою Божих заповідей. Дай йому, передусім, зрозуміти вагу святої віри в єдність з Апостольським Престолом, закріпи в його серцях прив’язання до неї, яке мав він від самого початку християнства в Україні. І, хоч втягнений опісля в розбрат, вернувся до єдности, то нині знову є загрожений у тому. Щоб він міг віддавати Тобі честь і славу назавжди в святій єдності, хоч треба би понести i мученичу смерть; додай сил тим, що постійно її держаться, скріпи малодушних і тих, що сумніваються. Промов до сердець тих, що відпали, змали їхні закам’янілі сумління, опам’ятай і приверни їх на лоно Католицької Вселенської Церкви як вістунів Твого гніву і прощення. Просвіти нез’єдинених, щоби без упереджень пізнали її правдиву науку і з’єдинилися з нею навіки. Будь виховником української молоді, щоб вона виростала в дусі християнської католицької віри і дорожила Твоїми небесними скарбами. Проникни своїм Божим духом і зверни очі з землі до неба тих, що працюють на ріллі, на фабриках і копальнях, в управах, школах і в наукових установах, тих, що бережуть лад і порядок, та благослови їхній труд і працю рясними плодами. Святий Душе, Ти, що є найчистішою Божою любов’ю, уділи її всещедро українському народові, злучи нею всіх, а передусім страждаючих, до взаємної помочі. Спали вогнем любови його гріхи, вольні і невольні, усунь з його душ злі схильності, виплекай у ньому геройські чесноти і прикраси його своїми дарами та борони його перед людською несправедливістю. Приверни єпископів і священників до свого стада; батьків і матерів, дітей і кровних – до своїх родин; поверни другів і сусідів, усіх, що опинилися далеко за горами і водами, до їхніх затишних осель.

Душе Божий, Ти, що на початку віків уносився над безплідною землею і створив на ній життя, прикрасив її дібровами і наповнив тваринами, зроси і українську землю благодатним дощем, щоби зазеленілись її ниви і принесли сторичний плід та не голодували її жителі; наповни моря і ріки рибами, ліси і гаї, гори і доли – звірятами і птицями, які хвалили б Тебе й оспівували Твою славу; прибери травою і квітами сіножаті і пасовища, щоби випасалися на них череди корів і отари овець, гарцювали табуни коней і бриніли бджоли на пасіках – як образ української трудящости, пильности і запопадливости. Заклич увесь народ до удосконалення свого життя, до розвинених комунікаційних сіток залізничних доріг, самоходів, кораблів і літаків; вкажи щасливі винаходи і відкриття та нахили народ до здвигнення на Твою славу подиву гідних пам’ятників високої культури, яка більше п’яти тисяч літ цвіла на його землях. А тепер і на майбутнє отри, Всеблагий, пекучі сльози з його очей і гарячий піт із його чола і хорони його від журби недостатку, від тілесниих болів і душевних страждань, щоб зажив він праведно і щасливо вже тут, на землі, і в кончині свого життя став безпорочним Твоїм угодником. Амінь.

(З послання на Зіслання Святого Духа, 1947 р.)

Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Минуло вже декілька днів після нашого повернення з мандрівки Поділлям, а я й досі не міг звикнути до того, що за вікном не квапливий, невгамовний Київ, а розмірена неквапливість Вінниччини. Цей затишний, барвистий край гостинно прийняв нас і щедро відкрив для нас свої скарби — діаманти людських душ.

Зустрічі, знайомства, «Сповіді», котрі ставали для мене справжнім уроком буття любові та віри — все це стало для мене настільки цінним та важливим, що сьогодні мені складно уявити, як же я жив, не знаючи, що у нас, у Нації, є такі дивовижні українці.

Книга, котру подарував мені отець Мелетій Батіг, одразу зайняла своє місце у моїй домашній скарбничці. Кожен раз проходячи повз я дивився на неї й з теплом посміхався, поки нарешті не узяв її до рук та не відкрив першу сторінку. Наступні декілька місяців я смакував цю історію разом з кавою, ніби найвишуканіший десерт, читаючи по декілька сторінок після ранкової молитви.

І щоразу подумки я повертався в благословенний затишок монастирських стін, де нас зі знімальною групою так гостинно приймав отець Мелетій. Храм дзвенів молитовною тишею, коли ми сіли знімати «Сповідь». Ледве ми розпочали наш діалог, як сонячний промінчик пробився крізь високі вітражі та ніби осяяв нашу розмову, додавши в неї тепла та світла.

Мудрий, добрий священник, чия душа вже давно стала вищою за мирське, позбавивши його залежності від людської недосконалості та подарувавши мудрість по-справжньому любити кожну людину й кожну мить життя, щоб вони не несли у собі. Досконалі теологічні знання, абсолютна віра та безмежна любов — за зовнішньою простотою цієї людини така глибина, осягнути яку мало в кого вистачить душі.

Стіни храму наповнюють його теплом та силою, його серце співає до Бога молитвою, а щоденне читання святих текстів дарує мудрість та натхнення жити, любити та вірити. Наш такий простий, на перший погляд, діалог я переглядатиму ще не раз. Й більш ніж впевнений, що кожного разу відкриватиму для себе все нові та нові грані цієї «Сповіді», цієї душі.

Сьогодні продовжують точитися дискусії навколо питання єднання Українських Церков. Сповнені гординею, звідусіль лізуть «експерти» з усіх питань, котрі точно знають як усе має бути й забувають тільки про те, що розмова про Бога без молитви — лише слова, котрі не мають ані ваги, ані змісту.

Я й сам неодноразово ставив священнослужителям питання щодо можливості єднання Церков. Та лише тому, що мрію, аби Церква подарувала Нації приклад мудрості та єдності й тим самим допомогла українству стати більш цілісним, потужним, неподільним. Та Господь милосердніший та мудріший за будь-які наші висновки та усвідомлення. Й замість чвар, нам слід молитися за єдність нашої Нації та будь-що любити ближнього, як Він нам це заповів.

Я прийшов до отця Мелетія і побачив в душі цієї людини стільки Бога, що в мене і досі перехоплює подих від цієї згадки. Мені випало щастя помолитися разом з отцем Володимиром Топоровським біля ікони Зарваницької Божої Матері, поспілкуватися на Закарпатті з капеланом Василем Мандзюком, поговорити в Збаразькому парку з отцем Іваном Гунею та зустріти ще багато душ, в яких так яскраво палає Господня іскра, в яких стільки любові та віри, що я можу лише дякувати Богу за те, що такі неймовірні люди є посеред нас.

Сьогодні ворог намагається відібрати у нас не лише землю, але й віру. На території нашої держави активно працює ворог, котрий під виглядом церкви зомбує довірливих вірян служити кремлівським богам. Звучить навіть трохи смішно й здається, що після стількох років війни такого просто не може бути. Та насправді масштаби цієї пухлини вражають й щодня вона розростається новими та новими метастазами.

В країні іде війна й на духовному фронті. Так само як на початку війни такі різні українці об’єдналися, щоб зупинити ворога, так само і Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися, щоб втримати духовний фронт. І я щиро переконаний, що цей крок стане початком повернення Україні тієї величі, котру вона мала ще з часів Русі й на котру заслуговує сьогодні.

Ці мої міркування народилися з любові до Бога і України. Це моя сповідь і моя молитва за українство. Усі ми різні. Кожен з нас особливий. Та у всіх нас під ногами наша рідна земля, котру безжалісно знекровлює внутрішній та зовнішній ворог. А над головами Господь Бог. Тому для усіх нас й для кожного окремо єдиний шлях — це любити та вірувати. А я молитиму Бога про те, щоб він дарував нам мудрість та єдність у нашій любові та вірі.