Російська влада прагне демонструвати стабільність, однак війна, кадрові суперечності та конкуренція за ресурси створюють додаткові ризики для режиму. Чи здатні приховані конфлікти серед еліт перерости у відкриту політичну кризу? І чому нез’ясовані обставини смерті співробітниці сибірського протичумного інституту стали приводом для чуток про небезпечну епідемію, яка наразі не підтверджена? А історія з Іркутська показує, як брак прозорої інформації може перетворювати окрему трагедію на масштабний привід для суспільної тривоги.

Путін боїться еліт більше, ніж визнає

Війна проти України дедалі сильніше випробовує російську систему влади на міцність. Усередині режиму стикаються інтереси силовиків, військових і бізнесових груп, а загадкова смерть співробітниці сибірського протичумного інституту оголила іншу вразливість Кремля — нездатність переконливо розвіяти страхи суспільства. Чи здатна ця сукупність криз змінити правила гри навколо Путіна?
У кремлівській Росії є негласне правило: назовні влада повинна демонструвати монолітність, навіть коли за зачиненими дверима її представники готові перегризти одне одному горло. Війна проти України мала зміцнити режим Володимира Путіна, закріпити його історичну велич і перетворити Росію на державу, з якою Захід буде змушений рахуватися. Натомість затяжне протистояння дедалі сильніше загострює суперечності всередині самої системи.
За кремлівською пропагандистською картинкою, російська еліта нібито одностайно підтримує президента, військові впевнено просуваються вперед, економіка витримує санкції, а суспільство готове терпіти будь-які труднощі заради перемоги. Проте за цією декорацією ховається складніша реальність: війна потребує дедалі більше грошей, силовики отримують додаткові повноваження, оборонні підприємства заробляють на державних замовленнях, а частина бізнесового середовища втрачає можливість нормально працювати із Заходом.
У такій конструкції виникає фундаментальне протиріччя. Одні групи зацікавлені в продовженні війни, бо вона забезпечує їм бюджети, контракти та політичну вагу. Інші можуть прагнути припинення бойових дій, послаблення санкцій і повернення до міжнародних економічних зв'язків. І над усіма ними стоїть Путін, який намагається втримати баланс між людьми, чиї інтереси дедалі важче узгодити.
Але чи означає це, що російський режим уже стоїть на порозі перевороту? Ні. І саме тут важливо відрізняти реальні ознаки внутрішнього напруження від сенсаційних прогнозів.

Еліти, які більше не впевнені в майбутньому

У розмові на 24 Каналі журналіст-розслідувач Христо Грозєв та ведуча Анастасія Норіцина порушили питання можливого розколу російських еліт, майбутнього Путіна, діяльності спецслужб і перспектив затяжної війни. У центрі уваги — суперечності між військовими та силовиками, з одного боку, і представниками бізнесових кіл, які могли б бути зацікавлені у відновленні відносин із Заходом, — з іншого.
Цей конфлікт інтересів має цілком зрозумілу логіку. Для керівників оборонних підприємств війна означає великі державні замовлення. Для частини силового апарату — розширення повноважень, бюджетів і впливу. Для чиновників, які відповідають за мобілізацію ресурсів, — можливість зміцнювати власні позиції під гаслами національної безпеки.
Однак для підприємців, орієнтованих на міжнародні ринки, війна означає втрату доступу до капіталу, технологій та інвестицій. Для представників еліти, які раніше звикли до закордонної нерухомості, рахунків і комфортного життя у Європі, санкційна ізоляція стала особистою проблемою. Чим довше триває війна, тим складніше переконувати цих людей, що всі втрати виправдані майбутньою перемогою.
Головне запитання полягає вже не тільки в тому, чи підтримують вони Путіна. Важливіше інше: чи вважають вони його політику гарантією власного майбутнього? Авторитарні режими рідко руйнуються лише через невдоволення населення. Набагато небезпечнішим для них стає момент, коли частина людей, які забезпечують функціонування державного механізму, починає сумніватися в доцільності подальшої особистої лояльності.
Водночас невдоволення не дорівнює готовності діяти. Російські еліти можуть критикувати війну приватно, але продовжувати підтримувати президента публічно, побоюючись репресій, втрати майна чи боротьби з конкурентами. Саме тому розмови про неминуче усунення Путіна залишаються припущеннями, доки немає переконливих доказів організованої змови або реального розколу силового апарату.

Чому переворот — не такий простий сценарій

Путін будував свою систему влади десятиліттями. Її основою стала не лише персональна лояльність чиновників, а й розгалужена мережа взаємного контролю, залежності та страху. Жодна впливова група не повинна отримати настільки багато самостійної сили, щоб безкарно кинути виклик президенту. Силові структури конкурують між собою, посадовці залежать від президентського рішення, а великі бізнесмени знають, що їхні активи можуть стати інструментом політичного тиску.
Така конструкція здатна довго витримувати внутрішні суперечності. Але вона має і зворотний бік: що більше влада зосереджена в руках однієї людини, то небезпечнішим стає питання наступництва. Якщо Путін демонструє слабкість, еліти можуть почати оцінювати не тільки його нинішні рішення, а й те, хто здатний гарантувати їм безпеку в майбутньому. Якщо ж він посилює репресії, то може тимчасово придушити невдоволення, водночас зробивши його ще менш помітним і ще складнішим для прогнозування. Звідси випливає важливий висновок: відсутність відкритого бунту не доводить відсутності конфлікту, але й сам конфлікт не є доказом близького перевороту.
Для України та її союзників значення має не пошук конкретної дати падіння російського президента, а розуміння того, що затяжна війна змінює стимули всередині російської системи. Чим дорожче обходиться продовження агресії, тим більше груп можуть почати шукати альтернативу нинішньому курсу.

Кремль готується до довгої війни — і цим сам себе послаблює

Серед тем, які обговорюють у зв'язку з російськими елітами, — перспективи війни до 2029 року та можлива нова хвиля мобілізації. Такі сценарії потребують обережного трактування: без конкретних документів і незалежного підтвердження їх не можна вважати остаточно ухваленими рішеннями Кремля.
Проте сама логіка затяжного протистояння очевидна. Якщо Москва не відмовляється від своїх максималістських цілей, їй доводиться підтримувати оборонне виробництво, поповнювати армію, відновлювати запаси озброєння та шукати додаткові джерела фінансування.
Це створює довгострокове навантаження на економіку й суспільство. Військові витрати конкурують із цивільними потребами, підприємства відчувають дефіцит робочої сили, а мобілізаційні рішення можуть посилювати невдоволення родин і бізнесу.
Для одних представників еліти продовження війни стає способом зберегти вплив. Для інших — дедалі дорожчим ризиком. У цьому і полягає парадокс путінської системи: що довше вона намагається довести незворотність свого курсу, то більше залежить від ресурсів, які не є безмежними.

Сибірська тривога: загадкова смерть і питання без відповідей

Поки в Москві намагаються демонструвати політичну стабільність, інша історія привернула увагу до Сибіру. 2 жовтня померла 28-річна Дар’я Шипілова, співробітниця Іркутського науково-дослідного протичумного інституту. За повідомленнями міжнародних медіа, перед смертю вона перенесла тяжку пневмонію. Обставини події спричинили занепокоєння, оскільки в перших повідомленнях ішлося про можливий контакт із небезпечним збудником у лабораторії.
Це не звичайна медична установа. Протичумні інститути займаються вивченням особливо небезпечних інфекцій, а тому будь-яка підозра на можливий лабораторний інцидент потребує ретельного розслідування. Спочатку з'явилися повідомлення про можливе зараження чумою. Російська влада, однак, не підтвердила цей діагноз і заявила, що причиною смерті стала пневмонія невстановленого походження.
За інформацією Reuters, російські служби перевірили близько 200 контактних осіб і дослідили майже 5000 зразків. Небезпечних збудників серед перевірених матеріалів не виявили, а люди, які контактували з померлою, залишалися здоровими. Всесвітня організація охорони здоров'я запросила додаткові відомості про результати досліджень і причини інциденту.
Отже, станом на 9 жовтня немає достатніх підстав стверджувати, що в Росії підтверджено масштабний спалах чуми, який охопив п'ять регіонів. Так само повідомлення про заклик США до своїх громадян залишити Росію не слід автоматично трактувати як доказ епідемії: для такого висновку потрібні конкретні офіційні попередження та їхній контекст.
Але є інша проблема, яку неможливо відкинути. Чому ситуація навколо смерті працівниці спеціалізованого інституту викликала стільки запитань? Чому міжнародним організаціям доводиться вимагати додаткової інформації? І чому офіційних запевнень про відсутність небезпеки виявилося недостатньо, щоб припинити поширення тривожних повідомлень? Саме брак прозорості перетворює окремий медичний випадок на проблему суспільної довіри.

Коли влада приховує інформацію, страх поширюється швидше за хворобу

У Росії є трагічний історичний досвід замовчування небезпечних подій. Найвідоміші приклади — аварія на Чорнобильській АЕС і приховування обставин сибірської виразки у Свердловську 1979 року. Ці історії не доводять, що нинішня ситуація в Іркутську повторює минулі катастрофи. Але вони пояснюють, чому суспільство та міжнародні спостерігачі не готові беззастережно покладатися лише на офіційні заяви російських органів.
Коли влада повідомляє, що небезпеки немає, але не надає достатньо зрозумілих доказів, виникає вакуум інформації. Його швидко заповнюють чутки, сенсаційні заголовки та взаємовиключні версії. Так з'являється враження, ніби небезпечна інфекція вже поширюється країною, хоча наявні дані цього не підтверджують.
Водночас було б неправильно ігнорувати сам інцидент. Смерть працівниці протичумного інституту, карантинні заходи та запити міжнародних організацій є достатніми підставами для незалежної перевірки й відкритої комунікації. У сфері громадського здоров'я довіра — не декоративний елемент. Від неї залежить, чи виконуватимуть люди рекомендації медиків, чи повідомлятимуть про симптоми та чи не сприйматимуть кожне офіційне попередження як спробу щось приховати.
Якщо Кремль прагне продемонструвати, що ситуація під контролем, найкращим аргументом будуть не обурення через публікації та звинувачення в дезінформації, а повні й перевірювані результати розслідування.

Російська держава витрачає ресурси на війну, але не може дозволити собі слабкість

Історії про суперечності в елітах і тривогу навколо небезпечної інфекції на перший погляд не мають нічого спільного. Одна стосується політичної влади, інша — медицини та громадської безпеки. Однак їх об'єднує фундаментальне питання: наскільки ефективно російська держава здатна реагувати на кризові ситуації, коли її головні ресурси й увага зосереджені на війні?
Війна проти України вимагає величезних бюджетних видатків, адміністративних зусиль і постійного контролю над суспільством. Водночас країна має забезпечувати роботу лікарень, лабораторій, транспортної інфраструктури, систем соціального захисту та цивільної оборони. Чим більше ресурсів поглинає військова машина, тим гострішим стає питання пріоритетів.
Натомість очевидно: закритість державних інституцій ускладнює оцінювання реального стану справ. Якщо суспільство не має доступу до надійної інформації, воно не може відрізнити локальну проблему від масштабної кризи. І це стосується не тільки медицини. Так само складно оцінювати реальний рівень невдоволення серед російських еліт, готовність населення до нової мобілізації чи можливості економіки витримувати ще кілька років війни.

Чи може Путін втратити контроль?

Падіння авторитарного режиму рідко відбувається за сценарієм, який заздалегідь оголошують у телевізійних заголовках. Частіше вирішальним стає збіг кількох обставин: військових невдач, економічних труднощів, конфлікту між центрами влади та втрати впевненості в здатності керівника гарантувати стабільність.
У Росії є передумови для посилення таких суперечностей. Війна затягується, її людська та економічна ціна зростає, а інтереси силовиків, чиновників і бізнесових груп не завжди збігаються. Але між передумовами для кризи та реальною зміною влади лежить значна відстань.
Путін зберігає інструменти примусу, контролю над політичною системою та перерозподілу ресурсів. Навіть якщо частина еліти незадоволена його рішеннями, вона може не мати ні спільної стратегії, ні довіри одне до одного, ні готовності ризикувати власним становищем. Тому головна інтрига полягає не в тому, чи існують у Кремлі невдоволені люди. Вони майже напевно є. Питання в тому, чи перетвориться приватне невдоволення на організовану політичну дію — і за яких обставин.
Для України було б помилкою будувати стратегію на очікуванні швидкого внутрішнього обвалу Росії. Значно важливіше послідовно послаблювати її здатність вести війну, підтримувати міжнародну коаліцію та використовувати ті суперечності, які виникають усередині російської системи.

Кремлівська монолітність — це ще не стабільність

Путінська Росія намагається показувати світові картину держави, яка здатна одночасно вести війну, протистояти санкціям, контролювати суспільство та забезпечувати безпеку на власній території. Але за цією демонстрацією сили накопичуються питання, на які немає простих відповідей.
Чи зможуть російські еліти й надалі миритися з війною, яка змінює їхні економічні інтереси та політичні перспективи? Чи вистачить державних ресурсів для продовження затяжного протистояння? Чи здатні російські інституції переконливо реагувати на кризові ситуації, якщо інформаційна закритість породжує підозри швидше, ніж офіційні пояснення розвіюють їх?
Історія навколо Іркутська поки що не дає підстав говорити про підтверджену епідемію чуми. Так само інформація про внутрішні суперечності в російській верхівці не доводить, що переворот проти Путіна вже готується. Проте ці сюжети нагадують про вразливості системи, яка прагне контролювати не лише рішення, а й саму картину реальності.
Кремль може вимагати від еліт демонстративної лояльності. Може переконувати громадян, що всі труднощі тимчасові. Може називати тривожні повідомлення ворожою пропагандою. Але він не здатний нескінченно скасовувати суперечності між власними обіцянками та реальними наслідками своїх рішень.
І саме в цьому полягає головний ризик для путінського режиму. Не в тому, що завтра обов'язково станеться переворот чи підтвердиться масштабна епідемія, а в тому, що війна поступово перетворює кожну нову проблему на випробування довіри — до президента, до державних інституцій і до самої системи влади.
Поки що Кремль зберігає контроль. Але контроль і справжня стабільність — не одне й те саме. І що довше Росія продовжуватиме війну, то більше залежатиме від того, чи зможе її влада втримати разом інтереси еліт, ресурси держави та довіру суспільства.

PostFaktum
ВООЗ запитала у Росії інформацію, чи не заразилася ще одна людина чумою

Всесвітня організація охорони здоров'я стурбована повідомленнями про можливе зараження чумою ще одного співробітника Іркутського протичумного інституту. Москва, як і раніше, заперечує чуму і говорить про «пневмонію».
Глава ВООЗ Тедрос Адханом Гебрейєсус написав у X, що хотів би отримати більше інформації від Росії. 2 жовтня молода лаборантка Дар'я Шипілова, ймовірно, померла від легеневої чуми. Передбачається, що причиною її загибелі стала аварійна ситуація під час роботи зі збудником хвороби. Москва досі не підтвердила, чи справді причиною смерті стала чума.
У відповідь на запит ВООЗ російські органи охорони здоров'я повідомили, що останнім часом в Іркутську не зареєстровано жодного випадку чуми. Проте п'ять лікарень в Іркутську тимчасово закрили, а тих, хто контактував із хворою, ізолювали.
«ВООЗ запросила додаткову інформацію, щоб з'ясувати причину важкої пневмонії, встановити збудника, через якого було вжито заходів громадської охорони здоров'я, а також прояснити повідомлення ЗМІ про другого співробітника з пневмонією нез'ясованого походження», — йдеться у заяві організації.
США також запросили до Росії додаткову інформацію, повідомляє американський телеканал Fox News.

Дональд Трамп заявив, що можливе знищення Лос-Анджелеса та Сан-Дієго може бути прийнятною ціною за безпеку США. Гостра реакція Каліфорнії, пояснення Білого дому та суспільна критика знову загострили дискусію про війну з Іраном і наслідки президентської риторики.

Трамп про знищення двох мегаполісів: це «мала ціна»

Коли президент США говорить про можливе знищення американських мегаполісів як про прийнятну ціну війни, проблема вже виходить далеко за межі одного невдалого вислову. Це питання політичної відповідальності, довіри громадян і того, якою мовою наймогутніша держава світу говорить про ціну людського життя.
Дональд Трамп знову продемонстрував, наскільки небезпечною може бути політика, в якій гучна фраза випереджає її наслідки. 5 жовтня на мітингу в Небрасці президент США, захищаючи війну проти Ірану та пояснюючи американцям зростання цін на пальне, заявив, що можливі економічні втрати є «дуже малою ціною» заради безпеки країни. А потім перейшов до слів, які вже неможливо було сприймати лише як чергову політичну метафору: «Нехай вони знищать Лос-Анджелес. Нехай знищать Сан-Дієго».
Саме так цю фразу зафіксували американські медіа. І тут виникає питання, від якого неможливо відмахнутися словами про «контекст». Чи може президент Сполучених Штатів називати можливе знищення американського міста прийнятною ціною?

Між «контекстом» і сказаним уголос

У Білому домі поспішили пояснити слова президента. Директор із комунікацій Стівен Чун заявив, що Трамп не закликав Іран атакувати американські міста. За його версією, президент говорив про те, якою була б загроза для США, якби Іран отримав ядерну зброю.
Це пояснення має значення. Його не можна просто викинути з картини. Але є й інша частина картини — сама промова. Трамп не сказав абстрактно: «Ядерний Іран становив би величезну загрозу американським містам». Він назвав конкретні міста — Лос-Анджелес і Сан-Дієго — і поставив їх можливе знищення в один ряд із ціною війни.
Саме тому реакція в Каліфорнії виявилася такою різкою. Губернатор Гевін Ньюсом назвав слова президента небезпечними. Мер Лос-Анджелеса Карен Басс заявила, що такі висловлювання потенційно можуть поставити під загрозу безпеку міста. Мер Сан-Дієго Тодд Глорія наголосив: його місто не є «побічною шкодою» і не може бути «малою ціною».
Цікаво й те, що критика пролунала не виключно з демократичного табору. Reuters повідомляв про негативну реакцію також окремих республіканців. І це вже політична проблема для Трампа.

Лос-Анджелес — не абстрактна точка на карті

У політичній риториці легко говорити про «місто», «територію», «об'єкт», «ціль». Але за цими словами стоять мільйони людей. Лос-Анджелес — один із найбільших мегаполісів США. Сан-Дієго — не просто велике американське місто, а важливий військовий центр. Reuters звернув увагу, що в районі Сан-Дієго перебувають понад 115 тисяч військовослужбовців дійсної служби.
Тому будь-яка розмова про можливий удар по цих містах — це не розмова про абстрактну геополітичну карту. Це розмова про американських громадян. Про родини. Про дітей. Про військових.
Про лікарні, порти, університети, підприємства, транспорт і мільйони людей, які вранці виходять на роботу, навіть не думаючи про те, що їхнє місто може колись стати частиною президентської риторики про «ціну війни». І саме тут риторика Трампа переходить небезпечну межу.

Чи справді Іран міг би знищити ці міста?

Це ще один принципово важливий момент. Американські медіа звертають увагу, що твердження про можливість Ірану завдати удару по материковій території США не можна подавати як встановлений факт. Los Angeles Times зазначає, що немає ясності, на яких розвідувальних даних ґрунтувалося твердження Трампа, а також нагадує: Іран історично обмежував заявлену дальність своїх балістичних ракет приблизно 1240 милями. Водночас американські посадовці давно висловлювали побоювання щодо потенційного використання космічної програми Ірану для розвитку міжконтинентальних ракет.
Тобто тут необхідно розділяти дві речі. Загроза потенційного створення Іраном ядерної зброї — одна проблема. Твердження про неминучість ядерного удару по Лос-Анджелесу чи Сан-Дієго — зовсім інша. Змішувати їх в одну політичну формулу означає підміняти складну стратегію страхом.

Америка вже платить за цю війну

Є ще один парадокс. Трамп намагався пояснити американцям, чому вони мають миритися з високими цінами на пальне: мовляв, це невелика ціна за безпеку. Але проблема полягає в тому, що американці вже оцінюють цю війну не тільки через риторику президента.
Вони оцінюють її через власні рахунки. Через бензин. Через ціни. Через інфляцію. Через державні витрати. Через загиблих. І через питання: скільки ще триватиме війна і якою буде її кінцева мета?
Дослідження Pew, оприлюднене в травні, показувало: 62% американців не схвалювали те, як адміністрація Трампа веде військові дії проти Ірану, тоді як лише 36% схвалювали цей курс. 59% опитаних вважали рішення застосувати військову силу проти Ірану неправильним.
Brookings у своєму аналізі також зазначав, що війна є політично непопулярною, завдає економічної шкоди через зростання енергетичних цін, інфляційний тиск і військові витрати та може впливати на позиції республіканців напередодні проміжних виборів.
Отже, слова про «малу ціну» прозвучали в момент, коли значна частина американського суспільства вже ставить під сумнів саму ціну війни.

Небезпечна політика страху

Тут проблема вже не тільки в Трампі. Проблема — у державі, яка звикає до того, що президент може говорити про найстрашніші сценарії так, ніби йдеться про черговий пункт передвиборної промови.
Президент Сполучених Штатів має унікальну вагу кожного слова. Його заяви чують союзники. Їх аналізують противники. Їх читають військові. Їх оцінюють фінансові ринки. Їх розбирають розвідки інших держав. І, найважливіше, їх чують самі американці.
Тому фраза, яка для політичного шоу може бути лише імпровізацією, на міжнародній арені здатна сприйматися як сигнал. Саме в цьому і полягає головна небезпека.

Трамп уже змушений пояснювати власні слова

Показово, що наступного дня Трамп знову повернувся до цієї теми. Цього разу він заявив, що США не дозволять Ірану атакувати Лос-Анджелес чи Сан-Дієго: «Ми захищаємо наші міста. Ми захищаємо нашу країну». Фактично президент був змушений пояснювати попередню заяву.
Але сама необхідність такого пояснення вже багато про що говорить. Якщо президенту Сполучених Штатів доводиться наступного дня переконувати американців, що він не мав на увазі можливість дозволити знищення американських міст, значить, його попередня риторика виявилася настільки неоднозначною, що породила серйозне суспільне питання.
Для глави держави, яка володіє ядерним арсеналом і претендує на роль глобального лідера, це далеко не дрібниця.

Найгірший наслідок — не один скандал

Трамп може пережити ще один інформаційний скандал. Його політична база може пробачити ще одну різку заяву. Його противники можуть використати її у виборчій кампанії. Але для США накопичення подібних епізодів створює значно глибшу проблему — ерозію довіри до президентської комунікації.
Коли громадяни перестають розуміти, де закінчується політичне шоу і починається реальна державна позиція, кожна наступна заява стає важчою для інтерпретації. А в питаннях війни та ядерного стримування двозначність — надзвичайно дорогий ресурс.
США десятиліттями будували свою силу не лише на авіаносцях, ракетах і доларі. Вони будували її на передбачуваності. Союзник має знати, що Вашингтон виконає обіцянку. Противник має знати, де проходять межі.
Громадянин має бути впевнений, що президент не ставиться до його життя як до статистичної одиниці. І саме тому слова про «малу ціну» можуть виявитися значно дорожчими, ніж здається їхньому автору.

Америка воює не лише з Іраном — вона сперечається сама із собою

Нинішня історія показує головний американський конфлікт значно краще, ніж черговий мітинг. З одного боку — президент, який наполягає, що Іран не повинен отримати ядерну зброю і що військова кампанія необхідна для безпеки США. З іншого — суспільство, яке дедалі голосніше запитує про ціну цієї стратегії.
Між ними — Конгрес, союзники, військові, економіка та американські міста, які не хочуть бути статистикою в чужій політичній формулі. І в цьому сенсі Лос-Анджелес та Сан-Дієго стали символами.
Не тому, що завтра їм обов'язково загрожує ядерний удар. А тому, що президент США вперше настільки недвозначно поставив життя мільйонів людей у рамку «ціни», яку суспільство нібито має бути готове заплатити. Саме тут і проходить межа між жорсткою політикою та небезпечною політичною риторикою.
Трамп може стверджувати, що його неправильно зрозуміли. Білий дім може пояснювати контекст. Американські медіа можуть ще тижнями розбирати кожне слово. Але залишається проста річ. Президент Сполучених Штатів не повинен привчати свою країну до думки, що знищення американського міста може бути «малою ціною».
Бо держава стає слабшою не лише тоді, коли програє війну. Вона стає слабшою тоді, коли її громадяни перестають бути впевненими, що ті, хто наказує воювати від їхнього імені, розуміють справжню ціну людського життя.

Політична траєкторія Олексія Гончаренка переживає черговий поворот. Після виходу з парламентської фракції «Європейська солідарність» він просуває власний сценарій припинення війни, який передбачає переговори з Росією та поступове послаблення санкційного тиску.

Як Олексій Гончаренко приміряє на себе роль головного миротворця

Депутат, якого ще вчора знали як одного з найгучніших критиків Росії, тепер пропонує Україні домовлятися з Кремлем про нейтралітет, мову, санкції та поступки. Але за риторикою «миру» дедалі виразніше проступає питання: чи не йдеться вже про підготовку до власного політичного старту?
В українській політиці мир давно став не лише дипломатичною метою, а й політичним товаром. На ньому можна будувати кар’єру, критикувати владу, мобілізувати втомлене суспільство і водночас претендувати на роль людини, яка нібито знає коротку дорогу до припинення війни. Олексій Гончаренко, схоже, вирішив зайняти саме цю нішу.
На початку жовтня депутат публічно запропонував владі шукати домовленості з Росією, допускаючи обговорення нейтрального статусу України, питання російської мови та поступового зняття санкцій. Президент Володимир Зеленський у відповідь заявив, що Україна не повинна «прогинатися під Путіна», а переговорний процес не визначається заявами окремих політиків.
6 жовтня стало відомо про виключення Гончаренка з парламентської фракції «Європейська солідарність». У самій фракції причиною назвали політичні та ідеологічні розбіжності. Це вже не просто суперечка всередині опозиції. Це момент, коли Гончаренко дедалі виразніше намагається вийти з чужої політичної команди й створити власний порядок денний.

Мирний план, який дивним чином збігається з російськими вимогами

У своїй публічній «мирній» програмі Гончаренко виходить із припущення, що Україна нібито вже досягла паритету на полі бою, а у війні на виснаження неминуче програє. Звідси — пропозиція рухатися до домовленостей поступово.
Спочатку — домовлятися про невикористання певних видів зброї проти конкретних об’єктів. Далі — розширювати перелік таких обмежень. Потім переходити до інших домовленостей і, зрештою, до поступового зняття міжнародних санкцій із Росії.
На папері це можна назвати прагматизмом. Але виникає фундаментальне запитання: що саме Москва має віддати Україні в обмін на ці поступки?
Адже Росія неодноразово демонструвала, що навіть підписані нею домовленості можуть бути для Кремля лише інструментом тактичної паузи. Український досвід Мінських домовленостей, численні порушення режимів припинення вогню та повномасштабне вторгнення після років дипломатичних переговорів не дозволяють ставитися до російських гарантій як до звичайного політичного контракту.
Особливо дивно виглядає ідея української ініціативи за Гончаренком щодо зняття санкцій. Санкції — це не покарання заради покарання. Це один із небагатьох механізмів міжнародного тиску на державу-агресора. Якщо Київ сам починає пропонувати їх поступове скасування, виникає ризик перетворити санкційний режим із важеля примусу Росії на предмет торгу.
І тут виникає головна проблема плану Гончаренка. Росія повинна припинити агресію, щоб отримати поступки. Але що станеться, якщо вона використає поступки для того, щоб отримати час на продовження агресії?

«Поза дужками» залишається саме те, за що Україна воює

Олексій Гончаренко йде на тлі зруйнованої школи. Краматорськ, Україна. 10 квітня 2022 року. Фото: Marko Djurica / Reuters / Scanpix / LETA

Особливо промовистою є пропозиція тимчасово винести за дужки питання окупованих територій Донбасу. Такий підхід може звучати як спроба відкласти найскладніше питання заради припинення бойових дій. Проте для України територіальна проблема — не другорядна деталь переговорного протоколу.
Йдеться про території, людей і державний суверенітет. Російська війна почалася не через відсутність можливості домовитися про гуманітарні коридори чи режим невикористання ракет проти мостів. Кремль поставив під сумнів саме право України самостійно визначати власне майбутнє.
Тому коли російські вимоги щодо нейтралітету, обмеження української зовнішньої політики, мовного питання та статусу церковних структур накладаються на запропоновану Гончаренком модель переговорів, виникає неприємна для автора цієї ініціативи схожість.
План, який мав би бути українським рецептом миру, у низці ключових пунктів небезпечно близький до переліку вимог, які роками висуває Москва. Це ще не означає, що Гончаренко свідомо працює на російські інтереси. Такі твердження потребують доказів.
Але політична відповідальність полягає не лише в намірах. Вона полягає також у наслідках запропонованих рішень.

Від «Одеса — російське місто» до «домовляймося з Росією»

Найбільш незручна частина цієї історії — політичне минуле самого Гончаренка. За наведеною у матеріалі Ольги Мусафірової інформацією, на початку політичної кар’єри він був пов’язаний із Партією регіонів і брав участь у її мітингах в Одесі. Авторка також нагадує про його колишню проросійську риторику та заяви щодо України.

Згодом політична траєкторія Гончаренка змінилася радикально. Він став депутатом Верховної Ради, одним із найгучніших критиків Росії, приєднався до «Європейської солідарності», виступав із різкими заявами щодо російського суспільства та підтримував жорстку антиросійську позицію.
Тепер — новий поворот. І саме тому сьогоднішні мирні пропозиції Гончаренка неможливо розглядати у відриві від його політичної біографії. Політик має право змінювати погляди. Більше того, демократичне суспільство передбачає можливість переглядати власні позиції. Але тоді виборець має право поставити просте запитання: що стало причиною чергового політичного перевтілення?

Політичний розрив із Порошенком — випадковість чи старт нового проєкту?

Олексій Гончаренко у Верховній раді України. Київ, Україна. 10 лютого 2015 року. Фото: Igor Golovniov / ZUMA Wire / Alamy Live News / Vida Press (edited)

«Європейська солідарність» тривалий час була для Гончаренка політичним дахом і водночас майданчиком для його публічної активності. Тепер цього зв’язку немає. Фракція пояснила рішення ідеологічними розбіжностями. Формально — цілком зрозуміла причина. Але політичний контекст значно ширший.
Гончаренко виходить у самостійне плавання саме в той момент, коли в українському суспільстві зростає втома від війни, а тема майбутніх переговорів із Росією стає дедалі гострішою. Це величезне політичне поле.
Мільйони українців хочуть миру. Вони хочуть повернення додому, припинення ракетних ударів, нормального життя для дітей, можливості працювати без повітряних тривог і не боятися чергової ночі. І саме на цій втомі можна будувати дуже успішну політичну кампанію. Формула проста: «Влада не може закінчити війну — я знаю, як це зробити».
Саме тому фраза «Я вам потрібен, панове!» у контексті нинішньої політичної активності Гончаренка звучить уже не просто як ефектний заголовок. Вона звучить як заявка.

«Гончаренко-центри» — політика, яка будується не лише в парламенті

Є ще один важливий елемент цієї історії — мережа «Гончаренко-центрів». За наведеними у матеріалі даними, в Україні працюють десятки таких просторів, які проводять освітні, культурні, соціальні та волонтерські заходи. Мережа має амбітні плани розширення.
Це не обов’язково означає політичний проєкт. Але з точки зору майбутньої виборчої кампанії така інфраструктура має очевидну цінність: вона створює присутність у регіонах, формує спільноти та забезпечує політику прямий контакт із людьми поза межами телевізійних студій і парламентської трибуни.
Саме тому питання фінансування та донорської підтримки таких структур має залишатися предметом максимальної прозорості. Не через політичну симпатію чи антипатію до Гончаренка. А тому, що будь-який великий політичний проєкт в Україні під час війни повинен мати зрозуміле походження ресурсів.

Гетьманцев — ще один симптом

Паралельно з Гончаренком із подібними тезами виступає Данило Гетьманцев — представник уже не опозиції, а провладної «Слуги народу». Його заяви про «людей світу», необхідність об’єднання громадян навколо відмови від порядку денного «партії війни» та можливість референдуму щодо умов миру також викликали гостру реакцію.
Це важливий сигнал. Бо коли однакові за напрямом дискусії виникають одночасно в опозиційному та провладному таборах, це означає, що запит на тему миру вже став частиною внутрішньої політичної боротьби. І тут Україні потрібно бути особливо уважною.
Втома від війни — реальна. Але втомлене суспільство є також особливо вразливим до простих відповідей на надзвичайно складні питання.

Мир потрібен усім. Але якою буде його ціна?

Гончаренко говорить про збереження життів, економіки, Києва, Одеси, Харкова, Дніпра. Це сильні аргументи, тому що вони апелюють до найприроднішого бажання людини — вижити.
Але питання не в тому, чи потрібен Україні мир. Питання в тому, що саме називати миром. Тиша після домовленостей — ще не гарантія безпеки. Припинення обстрілів — ще не гарантія завершення війни. Підписаний документ — ще не гарантія того, що Кремль його виконуватиме. А зняття санкцій — тим більше не гарантія того, що Росія відмовиться від своїх імперських цілей.
Україна вже має трагічний досвід, коли дипломатичні формули створювали ілюзію стабільності, а Москва використовувала паузу для підготовки до нового удару. Тому будь-який мирний план повинен починатися не з питання «на що погодиться Україна?», а з питання «які реальні гарантії не дозволять Росії розпочати наступну війну?» Саме цього у політичних рецептах швидкого миру часто бракує найбільше.

Головний ризик — не Гончаренко

Втім, було б надто просто зробити з цієї історії персональну драму одного депутата. Гончаренко — лише симптом значно ширшого процесу. Українське суспільство виснажене. Армія виснажена. Економіка виснажена. Мільйони людей живуть роками в умовах війни. І тому політики, які скажуть: «Я припиню це швидко», неодмінно матимуть аудиторію.
Питання лише в тому, що вони запропонують цій аудиторії натомість. Якщо це буде справжній мир із надійними гарантіями безпеки — суспільство лише виграє. Якщо ж під словом «мир» продаватимуть капітуляцію, замасковану під компроміс, — Україна може отримати не кінець війни, а відкладену війну. І тоді рахунок за сьогоднішню політичну «мудрість» доведеться сплачувати вже наступному поколінню.
Гончаренко, схоже, зробив ставку. Він вийшов із фракції, виніс на публіку власний рецепт завершення війни і фактично заявив політичному класу: «Я вам потрібен, панове!».
Тепер черга суспільства відповісти. Не оплесками й не свистом. А найскладнішим для будь-якого політика запитанням: потрібен — для чого саме?

Від справи «Львівського арсеналу» до закупівлі бракованих мін і кризи навколо Агенції оборонних закупівель — оборонна сфера України не раз ставала центром корупційних розслідувань та суспільних скандалів. Тепер Берлін прямо заявляє про необхідність контролю й вимірних результатів.

Берлін вимагає не обіцянок, а результату

Візит канцлера Німеччини Фрідріха Мерца до Києва мав продемонструвати незламність європейської підтримки України. Але за дипломатичними заявами й домовленостями прозвучала тема, яку українській владі дедалі важче відкладати на потім, — корупція.

Разом із Мерцом до української столиці приїхала міністр економіки Німеччини Катаріна Райхе. Вона зустрічалася не лише з українським керівництвом, а й із представниками німецького бізнесу, які вивчали можливості участі у захисті критичної інфраструктури України від російських атак.
За словами Райхе, переговори з президентом Володимиром Зеленським були непростими. І серед тем, які обговорювалися, була корупція.
«Так, звичайно, про це теж треба говорити, і ми це робимо», — заявила німецька міністр у підкасті шеф-редактора BILD Пауля Ронцхаймера.
На перший погляд — звичайна дипломатична фраза. Насправді ж за нею стоїть значно серйозніший сигнал.

Європа платить — і хоче знати, куди йдуть гроші

Німеччина стала одним із найбільших донорів України. Йдеться про мільярди євро допомоги — на озброєння, протиповітряну оборону, інфраструктуру та інші потреби держави, яка воює. Тому для Берліна питання корупції давно перестало бути виключно внутрішньоукраїнською проблемою.
Райхе сформулювала позицію німецького уряду максимально чітко: Берлін хоче бути впевненим, що виділені кошти використовуються саме за призначенням. І це принципово.
Європейські партнери готові допомагати Україні вистояти у війні, але вони не можуть погодитися з ситуацією, коли гроші платників податків перетворюються на джерело збагачення чиновників, посередників або наближених до влади бізнесменів.
Ще важливіше інше. Україна претендує на членство в Європейському Союзі. А отже, боротьба з корупцією — не декоративна вимога для красивих звітів перед Брюсселем, а одна з фундаментальних умов європейської інтеграції.
«Нам також доведеться стежити за тим, щоб справа не обмежилася одним запевненням, а щоб ми мали вимірні результати», — наголосила німецька міністр. Фактично це можна прочитати як дипломатично коректне: Європа більше не хоче чути лише обіцянки. Європа хоче бачити результат.

«Львівський арсенал»: 1,5 мільярда і жодної міни

Особливо болісно питання корупції звучить тоді, коли йдеться про оборонні закупівлі. У 2022 році Міністерство оборони уклало контракт із компанією «Львівський арсенал» на закупівлю 100 тисяч мінометних снарядів. Держава перерахувала 100% передоплати — близько 1,5 млрд гривень. Але українські військові не отримали обіцяних боєприпасів.
Гроші були переведені на рахунки іноземної компанії-посередника. У справі фігурували, зокрема, колишній керівник департаменту військово-технічної політики Міноборони Олександр Лієв, тодішній очільник департаменту Тоомас Нахкур та директор «Львівського арсеналу» Юрій Збітнєв.
Важливо, що кошти зрештою вдалося повернути до оборонного бюджету. Але залишається принципове питання: чому взагалі під час великої війни держава змогла віддати мільярди за боєприпаси, яких армія так і не побачила?
Для родини загиблого військового це не просто бухгалтерська помилка. Це питання, чи могла на фронті бути врятована чиєсь життя, якби замість паперових контрактів і фінансових схем армія вчасно отримала необхідні боєприпаси.

Браковані міни — коли корупція може ставати питанням життя

Ще більш небезпечною виглядає історія із закупівлею непридатних мін майже на 2,9 млрд гривень. За даними, наведеними у матеріалах справи, було укладено п’ять державних контрактів із фіктивним товариством на постачання артилерійських мін. Боєприпаси виявилися технічно непридатними та бракованими.
Проблема не обмежувалася фінансовими втратами. Наприкінці 2024 року українські військові масово повідомляли про проблеми зі 120-мм мінами — осічки, нештатне спрацювання та аномальні вибухи. Тобто там, де держава повинна була забезпечити військового надійною зброєю, з’явився ризик перетворити боєприпас на загрозу вже для самого військового.
ДБР повідомляло про затримання чотирьох учасників схеми. Підозри отримали також військовослужбовці Міноборони та посадовець державного підприємства. І тут уже важко говорити лише про «економічні злочини». Бо корупція під час війни має іншу ціну. Вкрадений мільйон — це гроші. Вкрадений оборонний ресурс — це потенційно чиєсь життя.

23 мільярди, прикордонники і питання прозорості

Наприкінці 2024 року серйозні питання виникли й навколо рішення Кабінету Міністрів перерозподілити 23 млрд гривень з Агенції оборонних закупівель на Державну прикордонну службу для закупівлі боєприпасів. Антикорупційні розслідувачі побачили в цьому спробу обійти прозорі процедури АОЗ.
Особливе занепокоєння викликала польська компанія PHU Lechmar, з якою намагалися укласти контракт. За інформацією розслідувачів, компанія вимагала 100% передоплати, не мала необхідної експортної ліцензії та вже мала проблеми з постачанням у 2023 році. Навіть якщо відкинути політичні оцінки, сама конструкція подібних контрактів породжує питання, на які влада повинна відповідати публічно.
Адже під час війни прозорість оборонних закупівель — це не бюрократична забаганка. Це механізм, який має захищати державні кошти від тих, хто може сприймати війну як найкращу можливість для заробітку.

«Війна реєстрів» навколо Агенції оборонних закупівель

На початку 2025 року Україна отримала ще один удар по довірі до системи оборонних закупівель. Конфлікт між тодішнім міністром оборони Рустемом Умєровим та очільницею Агенції оборонних закупівель Мариною Безруковою переріс у масштабну кризу, яку називали «війною реєстрів».
У центрі конфлікту опинилося питання: хто і як контролюватиме багатомільярдні закупівлі зброї для української армії. Громадські антикорупційні організації звинувачували керівництво Міністерства оборони у спробах повернути закупівлі під ручний контроль та відновити практику роботи через неефективних посередників.
НАБУ повідомляло про кримінальне провадження у зв’язку з подіями навколо АОЗ. Для міжнародних партнерів це був дуже тривожний сигнал. Адже Україна просить у Заходу дедалі більше зброї, грошей і технологій. І водночас всередині самої держави точиться боротьба за контроль над системою, через яку проходять сотні мільярдів гривень.

Бронежилети, які не захищали

Окрема історія — справа колишнього заступника міністра оборони В’ячеслава Шаповалова та екскерівника департаменту закупівель Богдана Хмельницького. На початку повномасштабної війни держава закуповувала для армії величезні обсяги амуніції. Але, за даними слідства, частина бронежилетів, касок та іншого спорядження виявилася непридатною. Йшлося про закупівлі на понад 1,4 млрд гривень.

Захист не відповідав заявленому класу безпеки.
Уявімо просту ситуацію: військовий одягає бронежилет, тому що вірить державі. Він виходить на бойове завдання, переконаний, що має хоча б мінімальний захист. А потім з’ясовується, що цей захист не працює.

Тоді корупція перестає бути абстрактним словом із кримінального кодексу. Вона стає питанням між життям і смертю.

«Мідас» і новий рівень суспільного запиту

На цьому тлі особливо показовим є нинішній резонанс навколо справи «Мідас» та інших масштабних антикорупційних проваджень. Українське суспільство вже не готове сприймати корупційні скандали як неминучий побічний ефект державного управління. І тим більше — під час війни.
Коли мільйони українців донатять армії, коли військові збирають гроші на автомобілі, дрони, тепловізори та зв’язок, коли родини загиблих рахують кожну гривню, інформація про мільярдні оборудки викликає не просто обурення. Вона руйнує довіру. А довіра — один із головних ресурсів держави у війні.

Німецьке попередження Києву

Саме тому слова Катаріни Райхе варто сприймати не як чергову дипломатичну репліку. Берлін фактично поставив перед Києвом просте питання: чи здатна Україна довести, що міжнародна допомога використовується чесно, прозоро і за призначенням?
Німеччина готова підтримувати Україну. Німецький бізнес готовий дивитися на можливості відновлення та захисту української інфраструктури. Європа готова допомагати Україні наближатися до ЄС. Але разом із грошима, зброєю та політичною підтримкою приходить і відповідальність.
Не може бути європейської інтеграції без верховенства права. Не може бути довіри без контролю за бюджетними коштами. І не може бути справжньої європейської держави, якщо мільярдні оборонні контракти залишаються територією для непрозорих схем.
Україна воює не лише за територію. Вона воює за право стати іншою державою. Саме тому боротьба з корупцією під час війни — це не вимога Берліна, Брюсселя чи Вашингтона. Це українська вимога до самої себе.
І тепер європейські партнери дуже чітко дають зрозуміти: обіцянок недостатньо. Потрібні вимірні результати.

«Внутрішній ворог України» – звіт Гельсінської комісії США

«КОРУПЦІЯ не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства», – йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству», – зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

– обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

– маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії – десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчували тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно було тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь».

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України.

Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

https://youtu.be/2gkyGlaSFpE

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Тетяна Пірус, завідувач навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

https://youtu.be/Lg2rGE7_GSY