Янгол любить і ніколи не кине — Ніна Заболотна, поетеса
- 03.11.21, 12:20
Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу
Мене потягнуло на самісінький дах цієї будівлі. Підвів очі, а над головою похмуре небо, що плаче холодними сльозами дощу. Я знав що він на даху. Знав, що він на мене чекає. І розумів, що обрав найбільш негодяще місце для нашої зустрічі. Там було так холодно і мокро, що я не міг навіть уявити як витримаю хоча б хвильку. Можливо, саме на це він і розраховував.
Я ніколи не вмів і вже ніколи не навчуся сердитися на нього. Просто раніше наші діалоги ніколи не тривали так довго коли я бачив, що він починає вередувати. Наразі все інакше. Він залишається такою ж маленькою дитиною, а я, хоча давно вже подорослішав, з величезною ніжністю ставлюся до його дитячих примх.
Великі очі мого янгола дивилися на мокрі дахи будівель й з подивом споглядали за зливою. Він здивовано подивився на мене і промовив:
— Холодно!
Я сів поруч із ним на край даху і відповів:
— Осінь.
Він замислився, розгублено розглядаючи знайоме місто. Вода була усюди, дощові краплі вигравали свою мелодію, на віконних шибках та дахах. Він, схрестивши руки, намагався щось сказати, але вдихнув дощу і знову замовк.
— Скажи, — раптом спитав він, — ти у щось віруєш?
— В тебе, — не вагаючись ані секунди відповів я.
— Любов, — після паузи промовив він, — Твоя любов! Ти завжди знав до чого прагнеш?!
— Так, маленький, — з ностальгією відповів я. — Я просто дуже люблю життя. Я усвідомлюю, що воно було мені даровано Богом, але не завжди розумів для чого і чому.
— А зараз? — з якоюсь тугою запитав мій співрозмовник.
— Зараз я усвідомив, що Бог — це любов. І коли ця любов оживає у твоєму серці, ти усвідомлюєш, що живеш не даремно. Усвідомлюєш, що був народжений для того, щоб стати щасливим в цій любові.
— Так хочеш ти? — спостерігаючи за поривами вітру видихнув він.
— Так хоче Господь. Я довірив йому свою долю. І Він веде мене тим шляхом на який я заслуговую.
На деякий час на нашому даху запанувала тиша, котру порушували лише мелодія дощу.
— Скажи, — раптом порушив тишу малюк, — а люди, котрі відкривають тобі душі, вони вірують в великий і красивий світ?
— Так! Саме ця віра, ця мрія нас і єднає.
І знов затишна тиша, оповита краплинами дощу.
— Любити людей — це боляче? — несміливо питає він.
— Так. Люди страждають. Вони не навчені бути щасливими. Не навчені любові, вірі та вдячності. Не вміють цього.
— Хіба не у кожного є любов до чогось чи когось?
— Ти плутаєш любов та прив’язаність. Любов дарує силу та волю. А прив’язаність робить тебе слабким, залежним, обплутує павутинням примарних задоволень і знекрилює тебе.
Злива продовжувала омивати місто, а містяни щосили намагалися сховатися від неї: під парасольками, дахами, в машинах та будівлях. Ззовні було холодно. Та в душі панувала любов, котра дарувала тепло, котра зігрівала зсередини. Я спустився з даху, зайшов до краєзнавчого музею і відчув в руках філіжанку гарячої кави.
— Ви промокли, — сказав хтось із моїх колег. Я ніби схаменувся, повертаючись в реальність. Де тільки що була моя душа?
— На даху, разом зі мною, — ніби на яву почув я голос янгола.
— Що ми там робили? — роблячи ковток гарячого напою подумки запитав я.
— Говорили про ту любов, котра не дає нам опустити руки.
— Так буває?
— Тільки так і має бути, — не здавався малюк.
— Чому мені зараз говорити складніше ніж там, на даху?
— Там ти був моїм другом, — привітно відповів він, обіймаючи мене за плечі.
— У нас вийде?
— Навіть не сумнівайся. Просто закрий очі та беззастережно люби. Для цього ми і народжені.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу
Допоміжним завдання сайту є висвітлення діяльності ВБФ ГГ.
Надідеєю і завданням проекту ВБФ ГГ і цього сайту є розвиток і поширення всього українського, що було, що є і що буде!
Автор проекту і виконавець - син письменниці Богдан Гордасевич
Слава Україні! Героям слава!
Бог! Україна! Свобода!
Будьмо!
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА
(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м. Львів).
Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським
підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.
Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці.
Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині,
відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім
більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову
порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви.
Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.
Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г.
заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень,
співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.
Як неповнолітню,її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були
майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).
За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну.
Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір (м. Сусуман, Колима) до батька, який став вільнонаємним на золотих копальнях після відбування там терміну ув'язнення, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно (теп. Донецьк). Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб
поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.
З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті
"Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлат. Там познайомилася з
Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а
не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля
експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружилась.
1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і
Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..
Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.
У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.
1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.
1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка.
Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.
