Замітки україна

Замітки з міткою «україна»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Григорій Косинка НА «ЗОЛОТИХ БОГІВ»

Григорій Косинка (загинув у лабетах чекістів 1934 р.)

НА «ЗОЛОТИХ БОГІВ»

Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина, гукає-сміється ворожа артилерія,— а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...

Горить село.

А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу...

Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий...

— А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: «За мною, вперед!»

— Та-та-та!.. — залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:

— Ура, слав-а-а!

— Хлопці, ріж і бий!

— Дай кулемета! Сенька!

І летить... Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і — смага з піни на губах припала пилом, чорніє...

Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах...

А бій кипить... Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами. а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...

— Чорна короговка майнула на Козацькому шляху...

— З батареї б'ють!

— З вилками, на шлях!

Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські...

— Прикладом гада!

Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка — похитнулась назад: «Ай!»

Креше полум'я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і...

— Цю-у-уй — цюв-уй...— співають кулі, і рветься пил горбами.

— Юшковці одходять і... куль немає... і...

Страшно, рішуче гукнув тоді до селян .Чубатенко:

— За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!..

Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і — пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували востаннє горби і...

Сонце здивоване сталої похитнулись вороги!

— Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами.

— Чубатенка нема...

І тінь хрестом лягла на гречці...

— Цю-у-уй — цюв-уй... — співають кулі, і рветься пил горбами...

— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!

І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенькакулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді...

— Ой хто ж оце так здорово вціляє?..

Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю...

* * *

Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо «золотих богів», і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...

І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться...

Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:

— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж — люди, так — ні-і...

Цілі вулиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері...

— На Гордієнкових горбах... сини в бою за волю лягли!

Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..

Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.

У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:

— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито...

— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають...

Ой у полі жито копитами збито...

— Хи-хи!

— Дочко, Парасю, бачиш — під обніжком Сенька з кулеметом?

— О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло луні пролетить: «мамо, мамо»!

...Копитами збито жито...

— Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невістка?

— Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти,бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти...

Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала — плакала:

— Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов:

Ой не зорі з неба: горе!

Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:

Ой голуб ти, сивенький,

Ой скажи-скажи ти мені,

Де мій син молоденький?..

І замовкла, заніміла.

Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...

1920 р.

Коментарі: 4

Богдан Бо

Український письменник Григорій Косинака

Один з моїх улюблених письменників

В цей день 29 листопада, 1899 року народився Григорій Косинка - український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження».

Григорій Косинка (справж. прізвище – Стрілець; 1899-1934) - автор збірок новел і оповідань «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Він народився у бідній селянській родині Наталки і Михайла Стрільців у селі Щербанівка Київського повіту Київської губернії (тепер Обухівський район Київської області). Першою українською книжкою стала «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ'яненка (з яким він, до речі, народився в один день).

За словами Косинки: « Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми і чиї ми діти...»

Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова». Максим Рильський зауважував: «…Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися»

.Наприкінці 20-х років Григорій Косинка зазнав гонінь з боку тодішніх радянських ідеологів. Восени 1929 року вождь більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку «буржуазним націоналістом», і вже на початку 30-х років цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце».

4 листопада 1934 року Григорій Косинка був викрадений працівниками органів НКВС і ув’язнений. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Усіх їх звинувачували у підготовці до скоєння замаху на життя комуністичних керівників. 15 грудня 1934 року, виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу. Його не стало 18 грудня 1934 року.

Письменнику ледве виповнилося тридцять п'ять... З тюрми, вже перед смертю Косинка писав до дружини Тамари Мороз (українська письменниця, літературознавець): «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все…»

19 жовтня 1957 року його було реабілітовано посмертно. У 1979 році в селі Щербаківці було встановлено пам'ятник Косинці. Дружина письменника Тамара Мороз-Стрілець, яка, разом з подругою, буквально під страхом смерті, пробралася вночі на кладовище, вказала місце поховання на Лук'янівському кладовищі, на межі дільниці N7, що тривалий час було невідоме. У 1994 році там встановили хрест. 2001 року на Київщині було засновано обласну літературну премію імені Григорія Косинки

Коментарі: 1

Богдан Бо

Відзначаємо 6-го грудня Святого Миколая

До Святого Миколая лист

Святий Миколаю, не хочу дарунків,
Я зовсім не хочу того, що колись -
Отих загадкових, красивих пакунків...
Я хочу, щоб мрії про інше збулись.

Закрий наше небо своїми руками,
Щоб вражі ракети не падали знов...
Щоб син повернувся скоріше до мами,
Щоб тут, в Україні, розквітла любов...

Лікуй наші рани... бо їх не злічити,
В окопи холодні неси теплоту...
І дай нам терпіння усе пережити,
Спини, якщо можеш, цю кляту війnу!

Прийди до малят, що лишились без мами,
Й до тих, чий татусь не вернувся з війnи...
Візьми їх в обійми святими руками,
Щоб дотик батьківський відчули вони...

Святий Миколаю, не хочу дарунків,
В нас інші бажання в ці темні часи -
Ти замість отих загадкових пакунків
Нам мир у торбині своїй принеси...
@mirikels4891

Коментарі: 1

Богдан Бо

Зона "Совка"

Роздуми над "Совком"

Зона "Совка" ч. 1

Нещодавно почув пропозицію створити музей "Совка", тобто про реалії життя в СРСР (Союз радянських соціалістичних республік) і, відповідно, - УРСР (Українська радянська соціалістична республіка), щоб люди розуміли що то була за погань. Я відреагував, що важко відтворити реалії буття в Радянському Союзі, тому що це не так матеріальне, як більше "стан душі", що ми і називаємо "совком". То є досить специфічний менталітет чи точніше: його покруч, оскільки люди різних етносів починали називати себе "русскими", а в офіційній термінології це мало дефініцію "советский человек". Українською "радянська людина" майже не фігурувало, окрім як буквальний переклад в компартійних виданнях українською мовою. Основне гасло часу звучало як "весь советский народ", тобто увесь СРСР з усіма республіками і всіма етносами. Іронічне порівняння з відомим усіма пристроєм для збирання сміття "совком" цілком виправдане і швидко прижилося, тому що сміття у тому скупченні все і вся було куди більше за щось цінне.

Мені не раз доводилося чути від різних людей, як було гарно комусь жити за комуністів у серусеру. Буквально ось заходжу до порожнього магазинчика, де чую розмову-промову такого кругленького гарненького чоловіка під 60 років, що повідав: "Я тоді за 5 рублів міг купити чвертку горівки, ковбаски й хліба, ще й цукерок-смоктунців на здачу, а тепер де таке можливо?" Згоден, що неможливо, але я жив тоді і знаю, що ту 5-ку ще треба було мати. При зарплаті у 60-90 рублів за місяць у більшості людей серусеру на день вони мали 2-3 рубля включно з комуналкою, одягом та проїздом, тому все і було дешево відносно: з такими прибутками не розгуляєшся. Звичайно, як і тепер, були різні підзаробітки в когось більше. у когось менше, але в основному - ніц, тому значна частина людей "совка" жила буквально від зарплати до авансу і навпаки. Хто не вірить, нехай передивиться радянське кіно і побачить достаток й благодать незрівнянну. Моя улюблена теза на такі вихваляння життя за "совка", що нащо було переплачувати? В тюрмі і житло, і харчування, і одяг та взуття за СРСР взагалі були задурно. Живи і розкошуй по фен шуй! Життя тюремне благодатне.

Ми вийшли на головну тему: чи можна гарно жити в тюрмі? Зараз придумали цікаве покарання: домашній арешт. Це коли тюремною камерою стає ваша люба квартира, яка чомусь одразу стає нелюбою від того, що ви не можете з неї піти за власним бажанням коли захочете. Як вам таке? А коли це держава, яка вас нікуди не відпускає в інші краї, то як це називається? Тюрмою це називається. Зона може бути великою від Магадана до Воркути, від Курил до Карелії, але все одно то є Зона! Тюрма. Тюрма для людей і народів! То однозначно.

Так, доведено мільйонами, що в тюрмі можна жити і навіть добре, як і доведено війнами, репресіями, голодоморами і техногенними злочинами, що життя в зоні СРСР для багатьох мільйонів було неможливим - така ось діалектика марксисько-ленінсько-сталінська була: хто не з нами - той проти нас, а як ворог не здається - його знищують. Головні тези буття в СРСР, тому вижили ті, хто був "з ними" будучи під ними. Давно відоме правило в тюрмах, що якщо охорона має на в'язня злобу - тому довго не прожити, отож яким би ти не був "злодієм в законі", а в зоні веди себе "по понятиям" і тоді тобі буде щастя.

Завершити цей розділ роздумів про "Совок"-СРСР я хочу дещо особистим, про що вже колись писав: у Львові були збори політв'язнів, до яких належала моя мама, тому і я прийшов як син і онук політв'язнів, а там почув обурення жіночок, що ось вони понад 10 років мали терміни каторги, а ось та і та в тюрмі і одного року не мали, а щось з себе показують... Тому я взяв слово і кажу, що серед присутніх я наймолодший, але термін ув'язнення у мене найбільший з усіх тут присутніх: я народився в тюрмі 19 червня 1961 року і вийшов на свободу 24 серпня 1991 року. Я маю понад 30-ть років перебування в тюрмі.

Богдан Гордасевич, 28 листопада, 2023 р. м. Львів

Коментарі: 2

Бес Понятия

28 листопада вбито Аллу Горську

27.11.23, 22:43
україна

28 листопада 1970 року за "невідомих обставин" було вбито Аллу Горську, українську художницю-шістдесятницю, відому діячку правозахисного руху 1960-х років в Україні.

***

Аллу Горську знайшли мертвою з численними травмами голови в будинку свекра в містечку під Києвом. У злочині підозрювали чоловіка художниці, друзів і врешті звинуватили… свекра. Попри те, що тіло свекра знайшли обезголовленим наступного ж дня на залiзничнiй колiї.

Похорон Горської 7 грудня 1970 на Міському (Берковецькому) цвинтарі у Києві перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні.

В Україні поширювалися жахливі чутки про цю смерть, закордонне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі влада обтинала. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстився Горській ще за оприлюднення разом з Лесем Танюком та Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі (імовірно, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Сміла Симоненка, внаслідок чого він помер у лікарні через кілька місяців).

......

Свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту.

.......

1964 р. у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

......

У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників.

.....

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

.....

... На питання чоловіка чи довго вона мучилася, офіцер відповів: «Вона вбита професіоналом, одним ударом!»

Коментарі: 5

Богдан Бо

Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ:

« НЕ ХОЧЕМО ЧУЖОЇ КУЛЬТУРИ, ХОЧЕМО ЖИТИ СВОЄЮ»

( Лист до матері)

Моя Найдорожча Мамо!

Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.

І вчора я почував те, воно сталося.

Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.

Між іншим, Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.

Як тяжко, Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти, Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень про вартість українських ікон.

Але одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я до цього «рускєго цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони, але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний смак, як естетика.

І хоч численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій, товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.

Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.

А вслід за тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна, вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського, католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх, культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі, завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу, але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми будучої нашої національної культури?

Інтелігенція наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те, що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того, що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих у народі культурних сил.

Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам'ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров'ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов'язку, даного мені Богом і «до кінця днів моїх», кажучи словами псалмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть другі, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «шовіністом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакракум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що св. Євангелія є і повинна бути тільки духовим кормом, а матеріальний світ до св. Євангелії не належить, під час коли сам Спаситель навчив нас молитися про «щоденний хліб». І тому для мене, місіонера, нема й не буде ні однієї ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом. Нема, бо й не буде під сонцем науки, котра була б відповіднішою дорогою до ладу і сили економічної, як св. Євангелія Ісуса Христа, бо нема і не і буде науки, котра б у рівній мірі, як Євангелія, заховувала рівновагу прав і обов'язків у відношенні до себе, означала межу самолюбства й любові ближнього чи розв'язувала так легко труднощі суспільного життя і свобідної волі, даної Богом кожному з нас особисто й кожному народові загально.

Грядуть часи переслідувань, Мамо, часи мучеництва. Ти тепер, Мамо, у стіп Христа молися, Мамо, за мене й за мій Богом мені повірений народ, молися, щоб Господь дарував мені мучеництво й щоб цією людиною, яка уміла б зі зрілого зробити менше зло, з не дуже доброго – добре, а з доброго – найкраще І Богові наймиліше – був.

Твій син о. Андрей

У день св. Апостола Матія

Коментарі: 5

Богдан Бо

Хто захистить перевізників на кордоні?

Протест чи грабунок діється на кордоні з Польщею? Давно кажу, що протест, це є оголошення свого незадоволення владі і людям, але коли люди починають розв'язувати свої проблеми тим, що створюють проблеми іншим людям - це ніякий не протест, а злочин. Бувало, що і у нас у Львові люди перекривали траси, бо щось не могли з владою порішати і я був завжди проти таких дій. Точніше я був за відповідальність: перекрили, поліція зафіксувала хто і що, а тоді відповідно закону про адміністративне правопорушення йде покарання: вирок суду і штраф. А не балуйтесь у вседозволеність і безкарність під прикриттям демократії, як це зараз робиться у Польщі.

Якби польські перевізники влаштували на узбіччі міжнародних трас багатокілометрові ланцюги зі своїх фур з написами: "Ми протестуємо проти нашого безробіття!" - це був би справді протест. Зовсім інше, коли вони своє безробіття нав'язують іншим перевізникам, силою позбавляючи їх роботи і заробітку. То ніякий не протест! То є злочин! І мене дивують заяви, що все законно! Тобто протестувальники відсторонили польську поліцію від виконання службових обов'язків і почали самі довільну керувати рухом на міжнародних трасах - і це законно?! А свою митницю протестувальники також можуть організувати законно? Дивує мене правопорядок у Польщі, а ще більше - в Євросоюзі, тому що Україна межує з Польською державою, але кордон між нашими державами є кордоном з Євросоюзом, а не суто Польщі. Відповідальність за транзит на Польщі, а збитки від його порушень - на ЄС. Що за бардак у вас, Європо? Перекрито транзитний рух міжнародними трасами і всім як заціпило. Як так?

Я розумію терплячу покірність українських перевізників, що чекають в чергах, бо штрафи в Євросоюзі значні, а своя держава не заступиться ніколи за якогось хлопа з фурою, а ось поляка його держава не дасть в образу, тому одні нагліють, а інші - терплять, мліють і помирають. Так, вже два випадки смертей українських водіїв, що були в чергах на території Польщі. І що? Нічого. Чекають далі, хто наступний. Дикість. Владі Польщі байдуже. Українській владі ще більше до дупи то, бо ось на днях в Україні була Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і українська влада скромно змовчала щодо проблем на кордоні з перевізниками - як же на святі говорити про покійників. Дурниці то все.

Тому я не очікую рішучих дій від того, хто має найвищу нагороду Польщі - Орден Білого Орла, бо самі розумієте, що то не театральна вистава, а будні і трагедії реального життя. Тому мусять перевізники захищати себе самі і зробити це можливо цілком законно: виводьте всі свої фури на траси у 3-5 рядів і створюйте "живу чергу". Згідно закону є автотранспорт і в ньому немає дискримінації, що легковик важливіший за бус чи автобус, а ті і ті мають перевагу перед фурами - такого немає! Всі є рівні! Ставайте в живу чергу і нікого не пропускайте на митні пункти - нікого! Легковики і автобуси - всі нехай займають чергу і чекають, як чекають фури. Жаліти когось чого, як вас ніхто не жаліє! Дійте!

З повагою, Богдан Гордасевич.

23 листопада 2023 р. м. Львів

Коментарі: 4

ajnbybz

Хвиля істерик.

07.11.23, 23:30
війна, закон, мова, україна, фаріон

Щодо хвилі істерик про висловлення
пані Ірина Фаріон відносно деяких рускагаварящіх воїнів Азову.

10 років новітньої війни, а в Україні все ще море захисників зросійщеного наріду... Скільки ще потрібно тортур, аби українці почали ідентифікувати себе українською. Вчиться у поляків, чехів, словаків, литвінців, естонців і ще море народів у світі не говорять мовою ворога.

Активний словниковий запас складає 1500-2000 слів. Такої кількості слів вам вистачить, щоб спілкуватися протягом всього дня. За 10 років війни, а це 3650 днів, можна вивчити подвійний словниковий запас. Не кажучи вже про закон що його згадувала пані Ірина Фаріон та про гравця на фортепіано, якому вдалося вивчити українську мову.
Закон для всіх один, чи не так

Коментарі: 8

Богдан Бо

1-го листопада відзначеємо 105-ту річницю ЗУНР

В умовах сучасної важкої українсько-російської війни, яка розпочалася 20 лютого 2014 року з анексії півострова Крим та частини Донбасу і набула глобального масштабу 24 лютого 2022, якось важко надати поважної уваги історичним подіям, зокрема такій, як утворення Західно-Української Народної Республіки. Багато, дуже багато що з подій тих часів перегукується з нашою сучасністю, але найголовніше: українці хотіли мати власну державу і були готові за неї жертовно битися. І билися! Билися й гинули, але водночас передавали естафету боротьби наступним поколінням і саме тому наша Україна така, а не інакша типу Білорусії чи ще когось поряд або далі як Грузія. Українці бились і б'ються за свою державу і саме тому Україна переможе. В поміч нам наша героїчна історія тривалої боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Подаю невеличку історичну довідку про ЗУНР.

1-го листопада 105-та річниця утворення ЗУНР

Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина і Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет (за іншими даними, Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК)), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась Конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва (близько 500 осіб[6]) і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії[7].

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу — початково в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй Австрійської імперії — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття[8][9] (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.

Та 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові 23 послами Райхсрату[10]), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою делегації в складі: Кость Левицький, Іван Кивелюк, о. Олександр Стефанович, Сидір Голубович, Лонгин Цегельський, Степан Баран.[11] Тоді на вечірньому засіданні УГВК (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий зрив

Докладніше: Листопадовий чин

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (крім залізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. — Українській Національній Раді.[12]

Діяльність УНРади

Документ «Тимчасового основного закону»

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, якого 13 листопада 1918 р. було перетворено на уряд — Державний секретаріат ЗУНР.

13 листопада 1918 р. УНРадою затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії»[13], згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км, населення — 6 млн осіб. Затверджено опис герба держави — золотий Лев на синьому тлі, та прапор — синьо-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).

Коментарі: 1

Богдан Бо

Переклад українською листа Держдепу США до керівництва України

Переклад українською листа Держдепу США

до керівництва України

Коментарі: 0