Коли минає кохання, переможців не буває.

Є тільки дезертири й переможені…

 Навіть у найкращому випадку, коли йдеш від того, хто став тобі байдужим, перериваючи  нежиттєздатні стосунки із власної волі, намагаєшся завершити справу швидко й чисто, – однаково залишається почуття, що довелося голими руками добити дрібне напівмертве звірятко…

А коли це мертве звірятко – твоє власне серце, поразка стає очевидною…

Начебто взяли тебе на ручки, приголубили, прискіпливо оглянули — і гидливо відпустили.

Не гарний, не годишся, не сподобався (як варіант – підібрав би, так ніде тримати)…

Потім, коли перший біль ущухає, тебе очікує підйом: якщо ти не зовсім вже цілковитий  невдаха (чи, як то й було до… і стало чи не головною причиною того, що сталося – заміна справжніх відчуттів маренням під акомпанемент «зеленого змія»), імовірний кар'єрний злет, досягнення небачених досі висот духу, або хоча б вдалий на твій погляд повторний шлюб.

Це твоя загублена душа намагається довести собі свою цінність, підвиваючи на зразок не дуже популярної рудої співачки — «всё равно счастливой стану, всё равно счастливой стану, даже если без тебя, бя-бя-бя».

І доводить, і стає.

Спочатку шукає нову зірку замість втраченої, поступово захоплюється, і їй просто починає подобатися життя — взагалі, безвідносно.

Ну, а потім вони знову зустрічаються. Наприклад, він відвідує спільно нажитих дітей (єдине спільне майно, про майбутнє яких обоє не думають через власний егоїзм), дзвонить або пише.

–       Як справи, як успіхи.

–       Ти як і раніше?

–       Молодець.

–       А раніше ти…

–       Ну-ну…

Це називається «світська бесіда», та скільки б років не минуло, варто повісити трубку, як у витаючаюча в небесах душа чомусь негайно падає й робивається об землю на друзки. Тому що раптом виявляється, що всі її (душі) перемоги були зроблені всупереч, щоб самоствердитися. І що нічого вона ними не довела.

Кар'єра, захмарні, на твій погляд, висоти й навіть той новий шлюб, це інше, інше і чомусь не те.

А ти повертаєшся на те, колишнє, де ти безнадійно програв. І ти знову тільки нелюб і причина усіх власних і чужих нещасть.

Споруджений такими важкими зусиллями бастіон виявляється всього лише меморіалом над тим напівзотлілим звірятком, якого день-рік-три-п'ять-десять років тому придушили двома пальцями і без особливого жалю.

О, психолог би сказав, що потрібно обирати іншу точку відліку, вибудувати систему координат навколо себе, а не вписуватись у чужу. Ну або що там говорять психологи в таких випадках.

Але ти знову йдеш!

Йдеш з місця яке колись було твоїм домом, чи вішаєш слухавку, чи…

Ти сідаєш на порозі фальшивої фортеці, ти закриваєш очі. Ти відчуваєш порожнечу!

Твоє серце давно залите бетоном у фундаменті спорудженого тобою ж п’єдесталу тому мертвому звірятку, а його примара бродить по будинку тінню улюбленої свійської тварини, і ти тремтиш від відчаю і безвиході.

Кохання давно немає у твоєму серці, залишилося тільки відчуття поразки і сірий липкий морок у який огорнена твоя понівечена тобою ж душа...

(із майбутньої книги, що носитиме назву «Легенда про кота», й існує наразі у далеких закапелках свідомості автора і можливо колись буде написана)

Где-то там... далеко... где сознанья предел...

Он дышал - для Неё... Он о чём-то Ей пел...

Он был с Ней... беззастенчив в изысках стихов...

..Пересказывал мелочи... собственных снов...

 

....Запускал... разноцветные в небо шары...

Для Неё для Одной - открывал он миры...

В небесах Ей - периной стелил облака...

...И баюкал, как плавным... теченьем река...

 

...Из заботы своей - Он кроил Ей наряд...

В свою нежность- ловил Её трепетный взгляд...

Он построил - дворец... серебро и хрусталь...

...Он Любовью своей... разукрашивал даль...

...Он дарил Ей себя - до частички Души...

...Той, которую знал… Знал и очень любил...

Где-то там... далеко... Где сознанья предел...

Он дышал - для Неё... Он о чём-то... Ей пел...

 

Одного дня в житті настає момент, коли починаєш розуміти його цінність.

Поки молодий, здається, що житимеш вічно.

Дні схожі на строкатий карнавал, і чхати на обережність,

на «завтра», на причини і наслідки.

Є лише бажання, імпульси., є ураган пристрастей, той вир, в який хочеться з головою. І сонце світить лише для тебе, і небо завжди блакитне,

і світ біля твоїх ніг, і вічна весна за вікном.

Та обного разу приходить той день і година. І розумієш: УСЕ НЕ ТАК!

Розумієш, як усе хистко.  І життя не вічне, і ти разом з ним.

Сьогодні живеш, а завтра… Ніхто не знає, що несе завтрашній день...

І ти знімаєш рожеві окуляри.

Ти так само прокидаєшся зранкуз ранку. П'єш каву, і неначе вперше відчуваєш її терпкий  смак, наче вперше дивишся у вікно, слухаєш з дитинства знайому пісню

Ти розумієш – тобі подаровано дар, найцінніший, єдино важливий – дар жити.

І ти бачиш небо над головою, бачиш не лише тоді коли йде дощ, а ти без парасольки.

Відчуваєш запах кави і булочок з корицею.

І емоції яскравіші і гостріші – усе як уперше... і відчуваєш, що ЖИВЕШ!

Смак життя. Його можна відчути лише коли майже втратив. І світ стає іншим. Точніше світ завжди колишній, але ось ми бачимо його інакше.

І радіємо можливості дихати, бачити, чути, відчувати. Серце б'ється!

Я прокидаюся з ранку!

Я не знаю, чи буде у мене завтра!

Але сьогодні – у мене є СЬОГОДНІ.

І я живу СЬОГОДНІ!!!

ЖИВУУУУУУУУУУ!!!

 

Краще шкодувати за тим, що зробив,

Аніж за тим – чого НЕ ЗРОБИВ!

(народна мудрість)

Я бачив дивний сон,

Немов мені відкрилась

Твоїх очей безмежна глибина…

Губами ти мене спокусливо пестила

І ми кохались, випивши вина…

 

Я цілував і пестив твоє лоно

Я випив сок із нього весь, до дна

Ти мене ніжно-ніжно цілувала

Твоїх сосків дзвеніла твердизна

 

Волосся твоє пахло різнотрав’ям

І постілі невинна білизна

до себе знов і знову нас манила

Час зупинився, ніжна тишина світ огорнула…

 

Лише душі струна  твоя й моя

схвильовано і в унісон бриніла

І було все так світло й загадково

Я з юності так палко не кохавсь…

 

І я прокинувся, на що я сподівавсь?

Чого чекав? Чи сон то був? Чи яв?

 

То увісні виходять душі наші на гулянку

І повертаються щасливі спозаранку

Зробивши те чого не робим ми

І сміючись над дивними людьми

Котрі свої найкращі роки

Марнують на непотріб, чвари, склоки

І тратять час їм даний на кохання,

Щоб кудись бігти, сумніватись зрання

Не думаючи що минуть роки

Й залишаться лиш спогади й думки…

Про те що міг, та так і не зробив

Згадати нічого – тоді навіщо жив?

МІРАЖ

Міраж… Я часто подумки вимовляю це слово, бо інколи виникає враження, що ледь не все, що зринає перед твоїми очима, – такий собі міраж.

Та й сам ти – не більше, ніж примарне видиво… Колись під впливом, мабуть, сме такого відчуття я й написав ось це:

«В лункій самотині на тихий серця стук

плете невпинно сонцесяйну нитку

моїх ілюзій крихітний павук».

Міраж – символ надії (нехай і марної!), страху, сумніву, ба навіть смерті… Та навіть якщо вже наше життя – міраж, то варто жити бодай тому, що цей міраж наповнений емоціями й буває неймовірно прекрасним…Але й навпаки теж буває…

Отже варіант перший – це коли і нести важко, бо навіщо заморочуватись, напружувати свої почуття і кинути шкода – бо цікаво, захопливо і хочеться ж!

Але нема на то ради, внутрішнє еґо і бажання до чогось сталого, непорушного, що передбачає «стан спокою або рівномірного прямолінійного руху» до якого прямує усяке середньостатистичне тіло (з курсу фізики, розділ «Механіка») переважає. Нехай за рахунок примарних амбіцій чи бажання лідерства скрізь, дома, на роботі, в побуті…

Чи варто? Якщо подумати про кінцевий результат – то мабуть НІ!

Бо «вчора» вже немає і його не повернеш, а спогадами не проживеш – хочеться реальних почуттів, а не ілюзорних.

«Завтра» ще немає і ніхто не гарантує, що буде! Грань надзвичайно тонка, майже невідчутна. Я навіть не про смерть – бо це цілком загадковий процес усвідомити таїнство якого нам не дано. Я про те, що наш крихкий на піску збудований світ може розвалитись миттєво і схоронити під руїнами все те, що ми так берегли і оберігали. Людина народжується сама і помирає сама. Ніхто не може змінити ці постулати.

Та й живе теж сама! Сама по собі. Хіба не є беззаперечним той факт, що навіть найближчим ми не розкриваємо свого внутрішнього світу. ВІН НАШ І ТІЛЬКИ НАШ! Врешті «все сказане може бути проти нас». Аксіома. Та я відхилився від теми.

Отже – залишається сьогодні! Залишаються ті дорогоцінні секунди, якими ми б мали насолоджуватися, отримувати від них максимум позитивних емоцій. А чи хтось колись задумувався скільки насправді живуть наші почуття, і чому й куди вони так раптово зникають незалежно від наших намагань їх утримати? Не думали… ОТОЖ,,, Бо цінності сповідуємо хибні… Не цінимо того, що мали б… І хвалимося посадами, дипломами, становищем у суспільстів, колективі, сім’ї…

 А що отримуємо? Суєту, нікому не потрібні гризню і свари, купу «заклятих» друзів, які готові перемивати тобі кісточки позаочі і при тому солоденько підлабузнюватися при спілкуванні… І т.д.,  і т.п… Одним словом побут!

Та біда навіть не в тому. Біда в тому, що вирватись за межі того порочного кола не вважається потрібним. Краще я поживу у болоті, бо то моє, мною випестуване болото, де все звично і розмірено, де дома все так, як я хочу, навіть якщо хтось хоче не так, де примарне «Я» не допускає існування чогось іншого.

Ні, дурю, допускає, навіть часом розкривається і на якусь хвильку виглядає із ним же створеної клітки. А там, за її межами щось цікаве, захопливе, не таке як всередині!

Але ж ні… Щоб його торкнутися треба прикласти зусилля. Сприйняти чужі душевні муки й переживання, змінити щось усталене і звичне на невідоме!

СТРАШНО!!! НЕ БУДУ!!! Мені ДОБРЕ так як є! А якщо комусь хочеться поділитися зі мною своїми емоціями, своїм сокровенним – то нехай! Я послухаю (чи ж почую?), поаплодую, похвалю і ПРИЙМУ! Це ж так цікаво, так нестандартно. Й ілюзія дотичності до іншого світу присутня. Власне лише ІЛЮЗІЯ, бо щоб сприймати – треба тим жити!

Ілюзії. Вони приходять нас безсонними ночами. Вони надають нам сил. Вони рятують нас від самотності. Іноді нам здається, що ілюзії крадуть частину нашого життя. Але чим би було наше життя без них? Щастя, багатство, слава і кохання не більше ніж рекламки, які усі ми отримуємо на своєму шляху від народження до смерті. Ми думаємо, що знаємо чого хочемо: зустріти своє кохання, одружитись, народити дітей…Свої бажання ми повторюємо день у день як мантру. Ми повторюємо їх так часто, що одного дня вже не можемо сказати – чи  це насправді наші бажання чи ми присвоїли їх, зазіхнувши на красиве формулювання й прийнявши схему – «бо всі так роблять».

От і живемо в створеному нами ж ілюзорному світі обожнюючи придумані для себе цінності які насправді такими не є й поставивши собі шори, відгородившись від такого іншого і нетипового світу, беручи ззовні все, що вдається і віддаючи мізерну частку, лише те, що самому вже не потрібно.

Про що я? Про те, що не можна отримати не віддавши! Про те, що отримуєш завжди більше ніж віддаєш, якщо віддаєш щиро.

А якщо ні – то маємо варіант перший – споживацький!

Міраж… Я часто згадую це слово, коли намагаюсь знайти людину готову взяти від мене все, що накопичилось за такі довгі самотні роки, що із задоволенням віддав би за добре слово, за чуть-чуть ласки і не знаходжу. От тоді в мене виникає враження, що ледь не все, що зринає перед очима, – така собі химера, ілюзія, міраж…

Don’t Worry, Be Happy!

Кожен із нас має близьких людей, про яких ми турбуємося і намагаємося їм допомогти. У дорогих нам людей є певні труднощі в житті та недоліки норову, які нам часто «муляють очі» й нам боляче бачити, як вони страждають через те, що діють неправильно. І ми всіма силами намагаємося допомогти їм, вказуючи на їхні помилки та недоліки. Майже завжди ми наполягаємо на тому, щоби близька людина почала негайно змінюватись, адже це їй буде «тільки на краще». І майже ніколи нам не вдається нічого змінити та тільки псуються стосунки. А все через те, що ми забуваємо «одну маленьку дрібничку»: коли «майже силоміць» ми намагаємося «виправити» іншу людину, то позбавляємо при цьому її права власного вибору. Навіть якщо людина відчуває правильність вашого твердження, вона при цьому ніколи не погодиться мінятись, бо відчуває себе приниженою через те, що їй не дали змоги обирати власний шлях в житті, навіть якщо він помилковий. Часто таким чином ми просто «душимо» й принижуємо інших, вказуючи їм на те, що вони несамостійні, нерозумні та залежні від постійної сторонньої «допомоги». Ми повинні поважати життєвий вибір інших, яким би він «безглуздим» не був і дати їм можливість самим вчитися на своїх помилках. Людина може стати кращою лише добровільно й вона обов’язково (може із часом) прислухається до порад, якщо побачить, що при цьому їй залишають право вибору й самовизначення. Це надзвичайно важлива річ для кожного із нас.

Yet Another Movie
      Ще одне кіно.    

Музика:    Гілмор, Леонард
Текст:    Гілмор, Леонард
Вокал:    Девід Гілмор

One sound, one single sound
      Один звук. Один єдиний звук.
One kiss, one single kiss
      Один поцілунок. Один єдиний поцілунок.
A face outside the window pane.
      Лице по той бік віконного скла.
However did it come to this?
      Як же до цього дійшло?
A man who ran, a child who cried
      Один чоловік, що втік, одне дитя, що плакало...
A girl who heard, a voice that lied
      І дівчина, що погодилася. І голос, який брехав...
The sun that burned a fiery red
      І Сонце, ця червоно-вогняна куля,
The vision of an empty bed
      і вигляд пустого ліжка...

The use of force, he was so tough
      Безтямний примус... Він був такий наполегливий...
She'll soon submit, she's had enough
      Вона скоро обм'якне, вона втомилася...
The march of fate, the broken will
      Вирок долі. Зламана воля...
Someone is lying very still
      І хтось бреше дуже тихенько...
He has laughed and he has cried
      Він сміявся, і він плакав.
He has fought and he has died
      Він бився, і він здався.
He's just the same as all the rest,
      Він такий самий, як всі решта,
He's not the worst, he's not the best
      ні найгірший, ні найкращий...

And still this ceaseless murmuring.
      І до цих пір ці безперервні нарікання,
the babbling that I brook.
      ці схлипування, які я терплю,
The seas of faces, eyes upraised
      океан облич, звернені вгору очі,
The empty screen, the vacant look
      та згаслий екран і відсутній погляд.
A man in black on a snow white horse.
      Вбраний у чорне чоловік на білосніжному коні* -
A pointless life has runt its course.
      цей карлик, чий курс - безцільне життя.
The red rimmed eyes, the tears still run
      Ці почервонілі повіки, ці сльози, що тихо течуть,
As he fades into the setting sun
      коли він розчиняється в сяйві сонця, що сходить...

         фоновий діалог
M: you're going on that plane to take you where you belong.
         Чоловічий голос (Ч): ...ти вже близька до того, щоб піти, звідки прийшла.
W: but no, i have...
         Ж: але ж все не так, я лише...
M: you have got to listen to me. do you have any idea what
   You have to look forward to if you stay here? nine chances out of 10 we both end up in a concentration camp and that....
         Ч: ...ти лише маєш послухати мене. Ти маєш хоч якесь уявлення про те, що тебе чекає, якщо ти лишишся тут?
            Дев'ять шансів з десяти, що ми обоє сконаємо в концтаборі, і от це...   
W: you're only saying these things to make me go.
         Ж: ...ти кажеш це, тільки щоб змусити мене піти.
M: i'm saying it 'cause it's true. inside us, we both know we belong in different......
....maybe not today, maybe not tomorrow, but soon, and for the rest of your life.
         Ч: Я кажу так, бо це правда. В глибині душі ми знаємо, що ми різні... тож, можливо, не сьогодні,
            може й не завтра, але скоро... і на все життя, що лишилося.
W: but what about us?
         Ж: Але що ж з нами діється?

But what about us?
         Але що ж з нами діється?
But what about us?
         ЩО З НАМИ ДІЄТЬСЯ?

* одне зі сленгових значень слова horse означає наркотик, а саме, героїн //Білий (або з домішками — світлий сірувато-коричневий) порошок у вигляді дрібних кристаликів з неприємним запахом_Вікі//.
Перекладач жодною мірою не наполягає категорично на цьому трактуванні. Але ми знаємо, часом це трапляється з маленькими слабкими людьми, що не змогли адаптуватися в цьому житті. А щоб сучасний невдаха залишав родину, від'їжджаючи верхи на білосніжному коні, таке важче собі уявити. Разом з тим, слів з пісні не викинеш, тому залишаю в цьому місці образ темного вершника на сніжнобілому коні.

                                                15.06.2014
Слухати

Уявимо собі таку ситуацію: