хочу сюда!
 

Александра

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 42-47 лет

Заметки с меткой «серпень»

Ти поклич мене, поклич...


Ти куди мене покличеш,
Мій неспокою ранковий?
Є чим втішити чи нічим –
Відгукнись у першім слові.

Обнадієний я встану
І своїм займуся – звичним…
Ти принаймні "Добрий ранок!"
Лиш промов, як втішить нічим.

І кружляй мене у русі,
Доки прагнеться та йдеться…
Я у слові обізвуся
Тим, що в серці, тим, що в серці.

Хочеш знати? Дуже просто,
Мій неспокою, мій брате:
За вікном он серпень – в гості,
Cкоро осінь зустрічати!

Навіть хай і нічим втішить,
Побажай
спокою нині.
Сонце. Хмариться. І – тиша.
Серпень в гості,
будьте пильні!

З чим ти, гостю урожайний,
Радість нам чи сум примножиш?
Мій неспокою, бажаймо
Серпня мудрості. Дай, Боже!

Ти дрімав у мене на руках…

Закохався серпень в осінь золоту,
Й попросив розлучення у літа.
Втратив сон, бо юність згадав молоду,
Дарував коханій ласку, ніжність , квіти.

Листям засипала милого вона,
Ніжилась в обіймах, до серця горнулась.
Та забула мабуть – не його пора,
Нащо тільки доля усміхнулась.

Вересень вітрилий в снах її ховав,
Жовтень прикривав її дощами.
Листопад зустрічатись з милим не давав,
Обіцяв засипати коханих.

Залишився серпень з літом назавжди,
Та у серці образ ніжний носить.
Знає, що від долі нікуди втекти,
Одне щастя – поруч завжди осінь.


Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…

Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.

Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті… Вмирає від того, що їй несила більше жити…

Побудь ще трохи, не йди… я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись… І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною… Я на диво спокійна… Я легка… Я в ту хвилину майже свята... Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
           
Коханий, не йди… до осені...

Answer the question!

Краще шкодувати за тим, що зробив,

Аніж за тим – чого НЕ ЗРОБИВ!

(народна мудрість)


Я бачив дивний сон,

Немов мені відкрилась

Твоїх очей безмежна глибина…

Губами ти мене спокусливо пестила

І ми кохались, випивши вина…

 

Я цілував і пестив твоє лоно

Я випив сок із нього весь, до дна

Ти мене ніжно-ніжно цілувала

Твоїх сосків дзвеніла твердизна

 

Волосся твоє пахло різнотрав’ям

І постілі невинна білизна

до себе знов і знову нас манила

Час зупинився, ніжна тишина світ огорнула…

 

Лише душі струна  твоя й моя

схвильовано і в унісон бриніла

І було все так світло й загадково

Я з юності так палко не кохавсь…

 

І я прокинувся, на що я сподівавсь?

Чого чекав? Чи сон то був? Чи яв?

 

То увісні виходять душі наші на гулянку

І повертаються щасливі спозаранку

Зробивши те чого не робим ми

І сміючись над дивними людьми

Котрі свої найкращі роки

Марнують на непотріб, чвари, склоки

І тратять час їм даний на кохання,

Щоб кудись бігти, сумніватись зрання

Не думаючи що минуть роки

Й залишаться лиш спогади й думки…

Про те що міг, та так і не зробив

Згадати нічого – тоді навіщо жив?

Нiч така зоряна….

********************************************
Рясно   розсипав   зiрки - дiаманти
Майстер,  Малюючий  небо  вночi.
Рiд  наш  завжди  зберiгае  Оранта.
Мати, нас  житии, в Любовi, навчi!
[ Читать дальше ]