У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін"

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Частина сьома. "Смерть у Белграді"

Якось повз увагу історичних хронік проходить ще одна смерть, котра вплинула на розвиток подій не набагато менше ніж вбивство у Сараєво.

10.07.1914 року посол Російської імперії у Белграді Миколай Гартвіг зустрівся з послом Австро- Угорщини  у Белграді Артуром Гізлем. А повернувшись до себе після сніданку і розмови з Гізлем, несподівано помер.

Тут же Белград почав трястися в істериці і твердити, що Гартвіга отруїв Гізль. Поховання Гартвіга переросло у масову анти австрійську демонстрацію, на якій перебувало близько 80 тис. осіб. Шпальти сербських газет рясніли викривним статтями, офіційні особи робили істеричні заяви про причетність австрійського посла до вбивства. При тому всьому офіційне розслідування нічого не встановило і ніяких офіційних звинувачень не було.

Для розуміння ситуації треба процитувати слова російського історика Валерія Шамбарова: «Для того щоб зрозуміти усю абсурдність цих звинувачень, напевно досить лише уявити таку картину: в ХХ ст. респектабельний посол великої держави, боязко озираючись, сипле отруту в келих посла іншої великої держави…Вибачте, це скоріше сцена із дешевої балаганної драми або ілюстрація порядків часів Катерини Медичи…Безумовно повірити такому міг тільки темний сербський простолюд (в Петрограді звісно ж не повірили)».

Жодна держава, в тому числі Російська імперія, жодної претензії не кинула в бік Відню з приводу цих подій. Навіть після закінчення війни, коли було вилито купу абсурдного бруду на Австро – Угорщину та Німеччину, в цій події ніхто не звинуватив австріяків, адже це було б занадто абсурдно й явно пропагандистсько.

А зараз все ж таки що сталося? Щоб зрозуміти, хто це зробив шукайте кому вигідно. Аналізуючи події ми можемо сказати, що вигідно це було тим, хто намагався вбити клин між Австро – Угорщиною та Російською імперією, щоб ще дужче накалити обстановку. Тобто знову ж таки виринає все та ж Сербія та міжнародні фінансові клани.

Гартвіг був одним з найбільших спеціалістів по балканським відносинам та усього місцевого підводного каміння. Більш того в Белграді встановився такий собі союз прем’єра Сербії Пашича, посла Австро – Угорщини Гізля та й власне Гартвіга, котрі намагалися вгамувати події та відвести світову катастрофу.

Якщо допустити гіпотезу (офіційна версія то сердечний приступ), що Гартвіга було вбито, то це мало свої вигоди для світової закуліси та їхньої маріонетки Сербії. По - перше було відсторонено спеціаліста, котрий міг подати об’єктивну інформацію, причому з офіційного боку. По-друге вбити одразу двох зайців – вибити грунт з –під ніг ярого противника ескалації конфлікту та й всього сербського військового штабу Пашича у вигляді підтримки Гізля та Гартвіга. По – третє остаточно посварити Австро – Угорщину з Російською імперією, адже жодна з західних держав не вступила у війну, якби знала, що супротивник буде воювати з одного фронту. По – четверте позбавити й Російську імперію, й Австро – Угорщину компетентного висвітлення подій з Белграду.

Так це лише версія. Але наступні події, зокрема фатальна роль російського посольства у початку Першої світової війни, підтверджує цю версію. Та про це пізніше… 

Далі буде...

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Винуватці нападу Габріновіч та Принцип були схоплені австрійською поліцією на місці злочину. Згодом зловили ще двох учасників замаху – Т.Грабеча та Д.Іліча. В ході розслідування справи австрійці з’ясували, що підготовка теракту відбувалася ззовні. До нападу всі, окрім Іліча, перебували в Сербії. Тренування зі стрільби проходили в королівському тирі парка Топчиндер у Белграді. Вони мали зустріч з принцем Олександром, котрий невдовзі перед замахом «за дивним співпадінням» здобув престол в наслідок перевороту. Бомби та револьвери їм було надано з державного арсенала в Карагуєваце. Що стосується Іліча, то він був координатором акції, належав до декількох соціалістичних терористичних організацій і вів прямі контакти з сербською розвідкою. Свою участь у акції Сербія визнала офіційно після завершення Першої світової, коли керівники «Чорної Руки» Р.Путнік, Д.Дмітрієвіч та В.Танкосіч були нагородженні званням героїв саме за цю операцію, котра «внесла великий вклад у визволення балканських народів».

От з позиції цих висновків давайте подивимось уважніше на «Липневий ультиматум».

Згадайте, що нам кажуть у школі. «Австрія пред’явила Сербії образливий і принизливий ультиматум з нездійсненними умовами». Зараз подивимось повний текст вимог ультиматуму, котрий в школі нам не показують.

Вимоги ультиматуму:

.    1.Заборонити видання, що пропагують ненависть до Австро-Угорщини і порушення її територіальної цілісності.

.    2.Закрити товариство «Народна Одбрана» і всі інші союзи організації, що ведуть пропаганду проти Австро-Угорщини.

3. Виключити антиавстрійську пропаганду з народної освіти.

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін"

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

В 1914 році нічого не передбачало якихось екстрених подій, а тим паче світової війни. Літом 1914 року Австро – Угорщина запланувала маневри своїх військ в Боснії. Тут знову виринула Сербія, котра заволала, що це підготовка агресивних дій проти неї. Але це не відповідало дійсності, адже то були чергові звичайні маневри, тому навіть ультра лояльна Російська імперія не звернула на ці істерики уваги. І ось напередодні цих вчень в Сербії стався державний переворот – військова кліка скинула поміркованого Петра і посадила на престол Александра.

            Король Сербії Александр І Карагеоргієвич

Всі добре знали, що на вчення приїде ерцгерцог Франц Фердинанд. Тоді в недрах масонської організації «Чорна Рука» виник план вбивства Франца. А чому саме його? Річ у тім, що сербські націоналістичні організації та міжнародні масонські структури вирішили покарати Франца за його…славянофільство!

            Ерцгерцог Франц Фердінанд

Ще спочатку свого створення Сербія стала позиціонувати себе як захисниця слов’ян від утисків та збирач слов’янських земель (нічого не нагадує?).  Австро – Угорщина, незважаючи на кількість слов’ян в її складі була імперією двух народів – германців та угорців. Франц Фердинанд був людиною прогресивних поглядів, всі добре знали, що він виношував план реформ з перетворення дуалістичної монархії в троїстому монархію трьох народів – Австро- Угро – Славія. Зараз кажуть, що ці плани були суто корисливого характеру, але то брехня. Франц Фердінанд любив слов’ян і навіть його дружиною була чешка Софія Хотек. Він одружився на ній, незважаючи на протести батька. Історія роману і шлюбу Франца і Софії заслуговує певно не одного жіночого роману про справжню любов.

            Дружина Франца Фердінанда Софія Хотек

Франц Фердінанд взагалі був приємною особистістю, котра виділялася на фоні Габсбурзького монаршого двору Австро – Угорщини. В газетах про нього писали: «Він терпіти не може азартних ігор, не любить офіційних бенкетів і ненавидить офіційні промови». Всі визнавали його доброю людиною, гарним полководцем, хорошим знавцем історії. Його любили австрійські солдати. Він навіть їв не в офіцерських їдальнях, а з простими солдатами, щоб знати що їх турбує. Наприклад саме по наказу Франца в армійських казармах були змінені матраци, тому що він провів ніч у казармах і на його думку вони виявилися незручними для солдат. Я не думаю, що треба пояснювати, що він був першим ерцгерцогом, котрий звернув увагу на солдатські матраци.

            Франц Фердінанд з родиною

Це все звісно ж не влаштовувало Сербію, адже всім південним слов’яна втокмачували в голову, що саме «Велика Сербія» зможе захистити інтереси балканських слов’ян. Звісно ж реалізація планів Франца Фердінанда руйнувала великосербські концепції. Кому були б потрібні ці ідеї, якби слов’янам були надані рівні права та й матеріально забезпечити Австро-Угорщина могла забеспечити краще, ніж мілітаріська Сербія. Тим паче це зняло би напругу на Балканах і посилила ворожий Антанті табор.

Після закінчення Першої світової всі почали зображувати ерцгерцога, як таку собі карикатуру і посміховисько. Але це брехня. Навіть під час замаху Франц Фердінанд проявив героїзм та мужність.

Напередодні візиту прем’єр – міністр Сербії Пашич, котрий не підтримував діяльності військової кліки попередив ерцгерцога про можливий замах. Проте Франц не міг скасувати візиту в слов’янські землі, адже це значило б, що він боїться слов’ян, права котрих й відстоює. Прибувши Сараєво за декілька днів до офіційного візиту, він ходив разом с дружиною абсолютно вільно, знайомився з побутом життя своїх підданих і населення зустрічало його радо.

Після проведення маневрів, котрі так і не переросли в агресію, як заявляла Сербія, відбулася поїздка Франца по вулицям Сараєво. Кортеж мав у складі 4 авто, котрі рухалися за маршрутом, котрий був опублікований ще заздалегідь в газетах. Перша спроба замаху сталася на набережній Аппель, коли терорист з «Млодої Босни», террористичної організації, що входила до складу масонської організації «Чорна рука», Н.Габринович під час того, як мешканці Боснії закидали авто Франца квітами, кинув бомбу заховану в букеті в напрямі авто. Але в останню мить Франц побачив дим від букета і вставши своєю тростю відбив смертельний букет. Монарша пара отримала легкі ушкодження. Проте мужній ерцгерцог не скасував заходів, а наказав рухатися далі. Він не бажав ховатися від власного народу. На всі заклики і прохання скасувати поїздку по місту, Франц заявив : «Не смішіть мене, я приїхав сюди, щоб люди мене бачили».

            Франц Фердінанд з дружиною виходять з ратуші

Після візиту в міську ратушу, машина як здавалося випадково, по помилці водія звернула на вулицю Франца Йосиф, а потім водій зупинився, щоб розвернути авто і поїхати у вірному напрямку. Та ще дивніше, що тут опинився ще один терорист з «Млодої Босни» Гаврила Принцип. Він вистрілив тричі. Франц затулив собою дружину, проте зберегти їй життя не зміг. Останніми його словами було звернення до Софії «Ти повинна вижити зарад наших дітей». Але вони обоє загинули…

           Гаврило Принцип

                                          

Далі буде...     

              

У мене давні сантименти до старовиних єврейських цвинтарів. Бо сама перша моя краєзнавча експедиція була на старе "окописько". Мені ще й 8 років не було. За кілька місяців до того у нас в Городку при розбирані старої єврейської хати знайшли "жидівський скарб". Отож я теж захотів скарб. А де шукати "жидівські скарби", як не на "жидівському окопиську". Зауважу, що слово "жид" тоді антисемитським у нас не вважалося. Ця норма потім перейшла в українську мову з російською. Який антисемітизм, коли старі містечкові євреї, які ще тоді у нас були (лапсєрдаки, чоботи, бороди та капелюхи" самі себе називали "їд" (еврей на ідиш).

Отож, сталося це на 1-ше травня 1974 р. Я утік з першотравневої демонстрації  (вже тоді не любив коммі-шоу та ходити строєм) і пішов у напрямку окописька, що височіло на горі за містом.

Досі я пам"ятаю, як йдучи долиною Смотрича, я зустрів Корову, яка паслася на його березі. Я був начитаним хлопчиком, і знав про корриду. Тому обходячи стороною Корову, відколов з сорочки ЧЕРВОНУ жовтенятську зірочку.

А золота на цвинтарі я так і не знайшов. Та й не шукав. По-перше одразу зрозумів, що глечиків з золотом під кожним кущем там нема. По-друге, мене дуже вразили надгробки. Таємничі літери-закорючки, загадкові барельєфи та інша екзотика...

Оце днями завершив свою розвідку на тему, що значать сюжети барельєфів на старіх еврейських надгробках. Дослідження багато ілюстроване. Думаю сподобається всім, хто цікавиться історією. Тай різблення дуже красиве і високохудожнє.

Отож, велкам! - http://gorodok-region.narod.ru/symvoly_j.html

Прошу прокоментувати цю замітку. Дякую! Серед десятків мільйонів загиблих радянських громадян - німці вбили лише невелику частину, більшість-же була знищена сталіном.

Міністерство освіти відмовилося надати текст підручника з історії України для 11 класів, який готується до друку.

Після завершення останніх президентських виборів в Україні мені до
Детальніше »

Мисливці за мавпами казали, що у мавп є так званий «синдром 101-ї мавпи». Тобто мисливець, який спіймав 100 мавп однією якоюсь хитрістю, тою самою хитрістю ніколи не зловить 101-ї мавпи. Тобто у мавп з досвідом небезпек виробляється якесь «передчуття небезпеки», що дозволяє 101-й мавпі уникнути тої самої небезпеки на яку наразилися її соплемінники.

У людей «передчуття небезпеки» притуплене цивілізацією, і роль його виконує історія. Історія, як відомо у кожного своя. Історія розвитку, існування, життя, панування нації – то її, нації, правда і наука. Коли нація здорова, то до своєї «правди» вона додає ще «силу й волю» і така нація прогресує у розвитку, не відстає від інших націй, або навіть випереджає їх у певній галузі. Коли нація хвора і терпить наругу над власною історією, така нація значно відстає від інших націй у розвитку. Її розвиток йде по колу, і врешті-решт, така нація може зникнути взагалі з історії людства.

Видатний поет Юрій Клен писав, що коли в нації навіть відсутня історія, то нація має її вигадати, вигадати, не заради дурного хизування, а з метою виховання достойної молоді. Та Україна має історію, якій можуть позаздрити багато націй. Біда лише полягає в тому, що українська «еліта» чомусь завжди вважає себе занадто мудрою, тому не вивчає історію і навіть не мріє виховати собі достойну заміну, нації і дітям своїм достойне життя, собі спокійну старість.

Історія Українського народу дійсно написана кров’ю, але ця історія гідна великого народу! Україну, за останню тисячу років ніхто і ніколи не завойовував. Єдиний наш недолік, це простуватість і довірливість до незнайомих людей. Усі завойовники користалися цією найгіршою рисою українців і розповівши гарну байку примудрялися зіштовхнути наш народ на братовбивчу війну між собою, на радість провокаторам та загарбникам.

Історія української нації має ще ту відмінність від історії інших народів, що записували її великою мірою саме інші народи. Тобто при вивченні її треба зважати на правдивість джерела. Вважайте друзі, що є багато в світі сил, які б хотіли отруїти наші славні сторінки історії брехнею.

Вивчайте історію! Не уподібнюйтесь до «братів наших менших» за Дарвіном!