І я там був, де небо знає міру,

Де мак цілунком дістає зоря,

Де не живе знецінене і сіре,

Нема ані раба, ані царя.

Там табунами ходять епілоги,

Цвітуть сади межи зелених нив.

І я там був, куди нема дороги,

Та з вічністю про вічне говорив.

Звеселіться, не треба смут!

Піднімайте угору чаші!

Ось мій щит, ось мій меч. Я тут.

І у небо дивлюсь

Наше.

А довкола – такі поля!

Ходять грози й голосять

Басом.

Звеселися, земле моя!

Я і щит.

Ми вернулись разом.

Хто біди оберемки ніс,

Показав з переляку спину.

Звеселіться! Не варто сліз.

Є мій щит.

Я його не кинув.

дощ починається всоте

листя хитає зелене

чи усвідомлюєш хто ти

в даності дивній для мене?

десь загубилися весни

навіть літа уже зблідли

якщо зумієш – воскресни

в пам’яті дотиком світла

думо моя пресвятая

не пропадай за крайсвітом

зайвого зовсім немає

Боженька знав що робити

Може це ява, а може і ні:

День пробігає у ніч манівцями,

Місяць несеться на чорнім коні,

Зорі летять з-під копит камінцями.

Щось завмирає, а може і ні,

Може душі захотілося тиші,

Може їй сон у потилицю дише,

І обіцяє щось дивне мені.

За доби спустошеним порогом,

Де вляглося сонечко рябе,

Ходить вечір малиноворогий

І поля притишені скубе.

І хвилин уже нема неволі,

І слова не тягне в кабалу,

Бо у полі, у великім полі

Сонний мак вколисує бджолу.

Я долі дякую за те, що ми з тобою,

Зустрілися, блукаючи в пітьмі.

За те, що ти торкнулася рукою,

Глибинних струн самотньої душі…

Я долі дякую за те, що я з тобою,

Огорнутий турботою живу,

За те, що можу бути сам собою,

І навіть проявити слабину…

Я долі дякую за те, що ти зі мною.

Не свариш, за характер мій важкий.

За те, що обираєш бути не правою,

І робиш перший крок коли я не правий.

Я долі дякую за те, що ми з тобою,

Переплелися як барвінок у садку, 

За те, що ти, безмежною любов’ю,

Тримаєш наше щастя на замку.

02.05.2021                Олександр Чалий.

Біль розриває. Я безпорадна.
Скільки на світі залишилось нам?
Хоч в цій реальності лячно та складно,
страху я радість свою не віддам.

Скільки вже можна страждати в неволі
власних жахів й мерзенних хвороб?
Доля влаштовує жнива у полі
тут люди - колосся, а смерть - хлібороб.

Через дощі і через спеку,

Перевантажені добром,

Пливли човни Дніпром у греки,

Ще неприборканим Дніпром.

Ліворуч – степ, праворуч – гори,

Пісень плететься виноград,

І жде за круговидом море,

І на порогах жде номад.

картина Реріха "Заморські гості"

Стояти просто і мовчати,

І пити небо аж до дна,

Де синє поле розілляте,

Та ходить долом тишина.

Шукать на виднокраї зливу,

Пускать думок солодкий дим,

Та почуватися щасливим,

І навіть трішечки святим.