Непорочно і тихо.

Перші кроки пітьми.

Небо сипле на стріхи

Біле просо зими.

Триста кроків до раю,

Чути сни де-не-де.

Тільки стежки немає,

Що у весну веде.

Праворуч – лід,

Ліворуч – лід,

На хмарі – сонечко стокриле.

О, скільки за тобою вслід

Пустив думок я світом, мила!

А ті верталися назад,

А думи й тіні не спіймали,

І проростає в небо сад

Моєї тихої печалі.

Не піднімай на мене очі –

Не закидай на мене сіть.

Скажу тобі слова пророчі,

Руки торкнусь несамохіть –

Не піднімай на мене очі.

Не зваблюй ніжними вустами –

Ще пам’ятаю їх тепло...

Було кохання разом з нами,

Було кохання... та спливло –

Не зваблюй ніжними вустами.

Такі жаркі серпневі ночі,

Природа спрагло жде дощу...

Не піднімай на мене очі,

Я в них загляну – і прощу...

Такі жаркі серпневі ночі.

Бідненко, Наталія Якби не Ти... 

Над землею імла

Ані руш білокрила,

Чи зима не змогла,

Чи весні завинила.

Від початку і до

Непробудної ночі

Ходить дужий ніхто,

І мені щось бурмоче.

О ті, хто будуть після нас,

Кого на світі ще немає,

Хто подолає смерть і час,

Шляхи небесні подолає,

Хто міркувати про святе

Буде із Богом наодинці,

Чи ви згадаєте про те,

Як предки тішились росинці?

Ну і де та зима?

Помилились синоптики,

Світ оцей мов родивсь

Для заплаканих зим.

Сонце чистить вікна

Незашторену оптику,

І пускає зайців

Золотавих у дім.

Ну яка ж то зима?

То весняна фантастика,

У якій не живуть

Ані сніг, ані лід.

На підлозі моїй

Золотаві пухнастики,

На колінах моїх

Тихий сонячний кіт.

Одиноко і прісно.

В музи – повно боргів.

Небо хмарами висне,

Серце – хоче снігів.

Пам’ять мрякою вкрита,

Що за ній – все одно,

І четвер дощовитий

Бубонить у вікно.

Той світ на клапті не роздертий,

У нього дивна сила є,

Там ходить білий сніг за смертю,

І слід лишати не дає.

Там сльози є – та не солоні,

Там думи є – та не гіркі,

І місяць гріє у долонях

Новонароджені зірки.