Чомусь згадалась сьогодні одна пісня... Свого часу вона допомогла мені вибратись з доволі важкого депресивного стану. Пам ятаю, яким я був тоді - як ходив, усміхався, спілкувався... І якою страшною була порожнеча в душі. Провалля... Ельфи від такого вмирають.
Приятель приніс мені диск. Він не знав... Ніхто не знав... Ніхто не знає й досі, що сталося.
Все це давно минуло. Тільки оці дні перед Зимовим Сонцестоянням наповнені смутком. Чекаю відродження Сонця. Тоді я відродився разом з Сонцем - потрапив випадково до гурту язичників, їв кутю, співав колядок, і зрозумів раптово, що нічого, ну нічого страшного не трапилось. Що можна відродитись наново в сяючій броні нового Світила.
А зв язок залишився... Пісня Лори... Найтемніші ночі року... Наближення чогось... Загибелі... Ні - відродження.

Познайомився з дівчиною. Вродливою, веселою, з почуттям гумору, амбіційну, дійову... Зустрілись пару разів у місті, прогулялись ввечері у парку, запросив її до себе в гості на вечерю.. і все було б напевно за сценарієм, якби не отримав у відповідь "точно обищять не буду(" (це було після "вабще", і "патом")

Все... на слові "обищять" мене перемкнуло, і я зрозумів, що краще б у неї всі справи склались так, щоб не було жодної можливості прийти в гості.  Просто воротити починає від думки, що людина може дозволити так нехтувати культурою мови. Краще б вона неохайно виглядала або дивакувато поводилась, чи мала б якісь фізичні вади - з цим простіше зміритись, ніж з розумінням, що культурний рівень для неї нічого не значить, і розвитку в цьому напрямку вона не прагне.

Я навіть не зможу уявити тепер, що цілую її туди, звідки вона таке казала , і не тільки туди, а й взагалі )-:

Виявляється, мені простіше миритись із самотністю, ніж бути простіше, і не заморочуватись подібними речами. 

Здається, я просто вимру, тому що не знайдеться у світі - Саме Та, Єдина У Світі, Моя Друга Половинка... 

Рятууууйтеееее !!!! 

На мій блог підписані 284 читачі.. Свою замітку про участь у конкурсі я розіслав 319 друзям... А досі маю лише 17 голосів у конкурсі... Яка цікава статистика... Ось так, мабуть, і виміряється справжність "дружби в Інтернеті".

Зуби - то фігня. І конкурс цей - для мене нічого не значить. А сумно через те, що люди ось так залишаються в стороні від доброї справи, для якої потрібно приділити лише пів хвилини, щоб допомогти "другу".

П очути не завжди в нас є причина,
Р озбити світ душі – лиш мить і все…
А гонія любові з мрій очима
В останнє нам нагадує про це.
Д арма любов не цінимо завчасу,
А   потім сльози… – що з тих сліз тоді?!

Д ано нам жити раз і більше шансу
О двіку в долі не вблагати, ні!
Б ез рідних ми – птахи без крил й польоту.
Р озваги не замінять, даль доріг,
Е крани моніторів чи робота,

А    ми міняємо на це не рідко їх…

Щ о варті сонця дивні переливи,
А корди зір без усмішки очей?
С карби які зрівняються з щасливим
Т аким бажаним порухом плечей?
Я кби зібрати всі багатства світу,

Щ едроти, блага всіх же поколінь –
Е дем із них навряд чи сотворити,

К оли не буде душ й сердець сплетінь.
Р озправте крила, бережіть коханих,
А   миті вдвох цінуйте повсякчас,
Щ об мрій не розгубити, – довгожданий
Е кспрес любові мчить по них до вас!

Це такий вік, коли позаду вже було достатньо часу, щоб стати КИМОСЬ.

А ще в 30 років нормальна людина вже точно встигає визначитись із своїми бажаннями та пріоритетами. До консерватизму мабуть ще далеко, але завзятій впевненості та твердим позиціям якраз самий час.

Минулого року більш за все мене лякало, що до 30 я так і не досягну хоча б того мінімуму, за який міг би сам себе поважати. Напевно, саме цей страх бути нікчемою, нездарою, пустим місцем, змусив мене вийти зі сплячки, залишити позаду всі свої нудотні проблеми, розворушитись, зайнятись пошуком нових можливостей реалізуватись та обов'язково отримати успіх в цих справах.

Як у студентів - доки сесія не настане, не думаєш про час, не готуєшся наперед... а потім наче підсмажений - стрибаєш, бігаєш з панікою: "Ай-яй-яй, Ой-йой-йой! Що ж тепер робити?!". Цього разу мені пощастило - отримав чесний "залік". Отримані зауваження мають вже бути перероблені в життєвий досвід, і врешті втілені в життя у вигляді нових корисних звичок, які допоможуть запобігти повторення такої ситуації (-:

Наступна межа - 40. До того часу хочеться виправити всі старі помилки і досягти нового рівня, надбати соціальну та персональну цілісну гармонію, прийти до духовної рівноваги, заснувати "твердий ґрунт під ногами" - забезпечити надійне джерело прибутку, збудувати власну оселю, створити міцну сім'ю, сповнену взаємним коханням та порозумінням. Можна і конкретніше. Мінімально достатнім рівнем заробітку хай буде 10 тисяч доларів на рік, оселею - власний будинок зі шматом землі ~1Га за межами міста, але неподалік цивілізації, для сім'ї - дружину і ще якнайменше одну дитину. В духовному та соціальному напрямку - стати людиною, що своїми вчинками та засобом життя викликає повагу серед знайомих і у самого себе.

Плани - далекі-далекі, планка - висока-висока. Чому я впевнений, що тепер за 10 років я зможу зробити те, що не вдалось зробити попередні 30, і навіть більше? Тому що тепер у мене є багатий життєвий досвід, визначеність з метою, розуміння куди я хочу потрапити і навіщо це мені. Завдяки цьому я не стану витрачати час на зайві блукання в пошуках найкращого шляху, мені потрібно буде витрачати менше зусиль для досягання навіть більших, ніж раніше, результатів. Хмм... я так чудово собі все це уявляю, що можу навіть оформити у вигляді математичної теореми разом з доведенням (-:

Для того, щоб в мене закохалась Богиня, потрібно самому стати таким як Бог. І є у мене впевненість, що спроба досягти цього - варта тієї нагороди. Тому, наступні 10 років із радістю присвячу саме цій справі (-:

--------------------------

Всім вдачі та здоров'я!

Ваш, Миколка-що-постійно-впадає-у-крайнощі (-:

 

Рай в моїй  оселі

                                               Іронічно-реалістичний вірш,  з прихованими між рядками  надією

та вірою в майбутнє

 

Окрайчик сонця відламаю,

Гвіздком до стелі –світло в хаті!

Зірки - у лантух, ось і маю

Підлогу  в зорях. Волохаті

     М’які хмарки – перинки в ліжко,

     Квіткові пахощі – до скрині

     (Лише до свят виймати.) Діжку,

 Ще й не одну, повітрям синім

Наповню щільно – до комори;

Вдихатиму повітря чисте.                 

Відкраю кусень щедрий – море

В оселі хлюпатиме…

                Місто,

     Багатолике й метушливе

     Гуде, вирує, підганяє;

     Наш одяг - клопоти важливі…

     Храм неба двері відчиняє…

 

 

25.11.2010

© Stepans’ka Marina (SMG)

 

     

 

 

В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...

Чому у світі усе так складно –
знайти, почути, йти до мети.
От ніби раптом знайшов розраду,
так ні, – за мить всі горять мости…

Чому у долі нема натхнення
життя картини писати так,
щоб тільки радісним в них знаменням
був кожен крок, кожен штрих і знак.

Чому всі мрії такі крилаті
і їх так легко спалити вщент,
а потім ночами знов шукати
вчорашніх зустрічей ніжний щем.

Чому у світі усе так важко –
любити, мріяти, берегти,
на півдорозі впізнати щастя
і в суєті мимо не пройти…

Не раз доводилося стикатись з особами, у яких при слові "націоналізм"
починалося понаднормове виділення жовчі. При чому жодних доказів про те,
що націоналізм є злом вони не приводили. Одні одразу починали згадувати
Гітлера, інші - Бандеру, найпродвинутіші оповідали, що націоналізм є
зомбуванням, а вони, мовляв, є не зомбованими, стильними і вільними. Про
те, хто зомбує бідолашних націоналістів, і для чого - знов таки
відповідей нема.
Отже - націоналізм з точки зору формальної логіки.
Людина, хоче вона цього чи ні, є часткою якогось народу. Не належить до жодної нації Землі хіба що інопланетянин з Марса.
Для того, щоб певний народ міг спокійно жити на своїй території,
створюється держава. З кордонами, військом і т.п. Можливо це не є
найкращим способом керування і захисту народу, але іншого ще не
вигадано. Бездержавні народи зникають з мапи світу. Є лише один виняток з
цього правила - коли народ об єднує релігія, котра пропагує його
винятковість.
Зникнення народу є поступовим - спершу він втрачає мову, потім самовизначення, потім
пам ять.
Приклади:
Франція - бретонці та окситани. Були цілком відмінними від т.зв.
французів за походженням і за мовою. Вважали себе такими аж до т.зв.
Великої Французької революції. Революція поламала стародавній поділ
країни на провінції якраз з метою повної асиміляції заходу і півдня. У
відповідь вибухнула справжня партизанська війна (шуанерія) котра
продовжувалась десятки літ. Зрештою, сили у нащадків кельтів
вичерпались, військові дії припинились, і Париж почав додушувати рештки
самосвідомості бретонців та населення Лангедоку в першу чергу за
допомогою лінгвоциду. Окситанську мову, прекрасну мову трубадурів та
менестрелів, було оголошено говіркою і остаточно переведено в "діалект"
вже в 20-му столітті. Те саме сталося з бретонською мовою - родичкою
гельської (Ірландія).
Англія - ірландці, шотландці, валійці. Той самий принцип, ті самі дії.
Ірландцям вдалося зберегти тожсамість лише через те, що вони зосталися
католиками, а Англія стала протестантською. Ірландія втратила мову, але
відвоювала волю, Шотландія та Уельс і досі вважаються англійськими
провінціями. Англійці в цьому випадку вжили хитрощів - дозволили кельтам
те, за що раніше їх вішали - картаті спіднички, волинки, національні
пісні. Приблизно так, як "хахлам" в Союзі дозволяли танцювати гопака у
вишиванках.
СРСР - ну тут нема чого повторювати всім відоме. Метою сов. Імперії було
перемелення всіх "інородців" в єдиний радянський народ. З російською
мовою спілкування і азійським обличчям.
Зброєю проти забуття і асиміляції є націоналізм.
Основним принципом націоналізму (трохи повторюся) є усвідомлення себе частиною свого народу.
До речі - чому зомбі від космополітизму або шовінізму так ненависне слово "свідомий"? Вони навіть лайку вигадали - "свідомит"
А тому, що людину, котра усвідомлює своє місце в соціумі, не зазомбуєш.
Вона має власний розум і вміє думати. Вона розуміє, що націоналістичний
уряд робитиме добро всій нації, а отже і їй - її частині. Прикладом є
Прибалтика - ці маленькі країни мають справді національні уряди, які й
намагаються забезпечити громадянам пристойне життя.
Людина несвідома бажатиме, щоб нею керували чужі дяді. Або з-за кордону,
або і у власній країні. Вона забуває про одне - не націоналістичний
уряд буде розпродувати майно її країни оптом і вроздріб. Що і робиться в
Україні вже майже 20 років.
В нашій країні жодного разу не було при владі справжніх націоналістів. А
люди цього бажали щиро - навіть Ющенко, ця незграбна пародія на
національного президента, викликав вибух народного ентузіазму.
Лише жорстка національна диктатура могла 5 років тому надати Україні
можливість вибратись з економічної ями, і зайняти гідне місце серед
країн Європи.
Прикладом є Польша, яку її трагічно загиблий президент-націоналіст буквально підняв з болота.
На останніх виборах Ю. Тимошенко теж грала ролю національного кандидата в
президенти. Лише грала - і майже перемогла. Завадили "противсіхи" -
їхні голоси якраз і дали б їй перевагу.
А отже - національна ідея в Україні, хто б там що не казав, спрацювала, і працюватиме далі.
А хто ж такі шовіністи, або як їх ще називають, нацисти?
Якщо націоналіст відзначається любов ю до свого народу, то шовініст - зненавистю до інших народів.
Націоналіст захищає свій народ, виступаючи задля цього проти інших
народів, якщо вони чинять його нації зло. Як тільки вони перестають
чинити зло - ставлення до них стає нейтральним.
Шовініст виступає проти інших народів, бо йому потрібні їх території,
багатства, ресурси. Задля цього він висуває програму обраності свого
народу - Богом, фюрером, генераліссімусом - і знищує інші народи з
чистою совістю, адже народи ті не є обранцями.
Націоналіст любить свою культуру і вивчає чужу. Шовініст не знає власної культури, і знищує культуру сусіда.
Націоналіст пишається тим, як він захищав вітчизну, шовініст тим, скільки народів проковтнула його Імперія.
Націоналіст бажає жити і померти у себе вдома і повертається додому
завжди, шовініст покидає свою країну без жалю, варто їй послабнути і
захиріти. Або перекваліфікується на космополіта, т.зв. громадянина
Всесвіту. Бо поважає шовініст лише грубу силу.
Звісно, серед людей, які звуть себе націоналістами, є особи з
шовіністичним баченням світу. Однак їх не так багато - зазвичай
націоналіст не є агресивним. А от шовініст просто піною сходить при
звуках чужої мови, вигляді національного вбрання і т.п.
Доходить до смішного - бачив в Криму бігборди: "Сьел борщ, заговорил на мове - тебе должно быть стыдно".
Тобто шовіністична злоба доходить до того, щоб і борщу не їсти. Сала, напевне теж
Так що, шановне панство, не плутайте грішне з праведним, а націоналізм з
шовінізмом. Або - нацизмом, це ж хтось оце скорочення від сумнозвісної
націонал-соціалістичної партії Німеччини навмисне ліпить сюди по
співзвуччю, по типу - Росія і Русь є одним і тим самим.
Не одним. Як і націоналізм з нацизмом.