Ярослав Старух (17.11.1910 — 20.09.1947) – очільник ОУН на Закерзонні (сучасна Польща)

Автор 12 прикмет націоналіста. Людина, що заповіла своє серце Україні. Убитий поляками під час етнічних чисток на наших питомих землях. Закерзоння — назва крайньо західних українських етнічних територій, розташованих на захід від сучасного українського кордону, що за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі. Автор нарису історії України.

https://www.youtube.com/watch?v=bNvpcZdmNa4

h1 { margin-bottom: 0.21cm } h1.western { font-family: "Liberation Serif", serif } h1.cjk { font-family: "Noto Sans CJK SC"; font-size: 24pt } h1.ctl { font-family: "Lohit Devanagari"; font-size: 24pt } p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 115% } a:link { so-language: zxx }

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сім’ю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Шановні друзі і Подруги!

Будьте щасливими і здоровими та вірними нації!

Перпрошую, за думки)))

Українці розумні люди, але кожен має свою правду. Аби змінити життя на краще:

1. треба поважати Бога, якого істина: „Україна!”
2. уважно скласти власні правди таким чином, аби не зробити кривди істині, це розумніше, ніж чубатися, чия правда гладша)))
3. вдумливо прочитати „Южнорусский букварь” Тараса Шевченка, хоча б „його” народні прислів’я, наприклад: „Ледачому животові і пироги вадять)))
4. Берегти власне здоров’я, для нації. Плекати власну силу. Дружити лише з тими, хто і Вас другом вважає!
5.  Тримайте свій настрій в бойовому стані)))

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Козак, розум

Україна перемогла російську агресію на Сході, зупинивши російські війська. Це дійсно, неймовірна перемога, як згадати, що з палками вийшли українці на захист держави проти вишколеної світової потуги, що періодично у „локальних” війнах перевіряє сили найбільших потуг світу. Але, переоцінка себе може і зашкодити. Амбіції – добро, але не надмірні. 

Якось так склалося, що останнє тисячоліття українці ріжуть один одного з приводу „з ким дружити!” З цим на часі щось робити. Проти моноліту „запутіна”, українці „чудять”.

Одні намагаються підлащитися до загарбника розмовляючи його мовою. З рук агресора, самі себе називають хохлами, або казаками. При цьому, багато українців переконані, що їх не відрізнити від загарбника, намагаються „увійти в долю” на рівних. Пересічні загарбники тішаться з того підлабузництва, вдаючи, що його не помічають до пори, до часу.

Другі намагаються прислужитися знищуючи братів своєї нації сподіваючись, що його дітей загарбник буде поважати як дітей своєї нації.

Треті сцать читати історію власного народу, або читають написану катом і довіряють тим політикам, що гучніше кричать, або лагідніше стелють, чи копійочку дають.

Четверті стидаються розмовляти українською, аби її не „псувати” і не соромляться користатися мовою агресора, підтримувати загарбника економічно, читаючи його газети, журнали, книги, заходячи на його сайти в інтернеті. Тим самим допомагають РФ назбирати кошти на „гуманітарні” конвої зі снарядами та мінами.

Оплот, технологія

І що маємо. На дворі третє тисячоліття, завтра з мумії наука зможе відтворити людину, вже скоро людей, або їх окремі органи вирощуватимуть в пробірках на запчастини, а багато українців досі не осягнули навіть трагедії Богдана Хмеля, Симона Петлюри, Михайла Грушевського, науку Івана Франка, Тараса Шевченка, не оцінили жертовність Євгена Коновальця, Степана Бандери, Петра Дяченка, Миколи Міхновського і  сотні тисяч їм подібних. Воістину на плаху йдуть і діточок своїх ведуть.

Санкції, які, можливо, трохи стримують РФ, можуть протриматися до літа. Все. Тому питання, що має вирішитися: бути українцям господарями на своїй, богом даній землі чи зникнути – як ніколи на часі! Тим часом, більшість сподівається на Захід або Схід, ніби не розуміючи, що з чужого корита ситий не будеш, чи на продовження санкцій держав Світу.

Та санкції проти Путіна може ввести не лише Президент. Президент у демократичній державі боїться бігти попереду нації, бо не кожен має рішучість батька Хмеля. Санкції, конкретно проти Путіна може ввести кожен українець хоч сьогодні. Заодно і відчути на власній шкурі що то за холера – санкції. Передусім, це не слово порожнє, це праця яку Людина, чи держава не бажаючи робити, через лінощі, часові чи фінансові втрати, але мусить робити, бо обіцяла, інакше смерть, їм – політична, українцям – фізична. То є трохи різниця. Тому у санкціях саме ми, українці повинні бігти попереду Світу! Навіть випереджаючи власну владу. Путін прийшов захистити /каже, підтримує/ російськомовних, яких в Україні мільйони. Коли бажаємо аби війна не докотилася до нашої хати, зробімо найпростішу санкцію проти агресора – перейдімо на українську мову в побуті, а згодом і на роботі. Це не просто, але легше, ніж Америці ввести санкції проти РФ. Хоча, багатьом, цей перехід буде коштувати лише трохи часу витраченого на зауваження сусідів. Буває, нема часу вести роз’яснювальну роботу, або щоб не „метати бісер”, можна відповісти, що книжку українську читаю, тому й розмовляю українською, бо перейти з мови на мову не просто. Так і Америці, чи Франції не просто втратити мільйони доларів через якогось Порошенка. Це найпростіша санкція, з тисяч можливих, яку може, відносно легко, здійснити  ледь не кожна фізично здорова, молода, не хвора людина. І все.

Залишиться лише копнути загарбника аби пощез з його брехливим захистом язика з тих споконвічно українських земель, де якраз мова і потребувала захисту.

Так завжди, коли власні політики держави є ідіотами, тому нездатні осягнути важливість забезпечення прав громадян на вивчення  державної мови, як і важливість застосування її у галузях відпочинку і професійної діяльності, то цим користаються політики сусідніх держав і дерибанять територію, економіку, поливають міста і села, людей свинцем. Дурні вважають – останній може відрізняти мову від язика. Ну-ну.

Загарбника необхідно нищити на всіх фронтах, мовному, духовному, ментальному, історичному, економічному, літературному, фонетичному, релігійному, технологічному, організаційному, культурному, інноваційному, мобілізаційному, інформаційному. І вести ту війну, на своїх фронтах мають усі громадяни України – або, вони втрачають громадянство фактично чи юридично.

Адже громадянин – Особа, що захищає державу!

Перемогою РФ в інформаційній війні можна вважати той факт, що не всі громадяни України бачать агресію РФ, не всі вірять Києву. Тобто Україна фактично втратила величезну кількість власних громадян, що лише на папері вважаються громадянами України.

На вулиці третє тисячоліття. Мілітарна міць держави, як показує життя, знімає багато питань, але не всі. На мілітарному фронті держава може перемогти остаточно, лише за умови, коли на інших фронтах буде перемога.

Пам'ять, мова

Дуже важливо підтримати фронт (АТО) зброєю, одягом, словом, вірою, мовою, людьми, духом, фільмами, вшануваннями, віршами, піснями. Все в руках ваших, у руках простих українців. З власної волі, чи за примусу тисячі українців в холод і вітер мусять не лише вижити фізично, але й перемогти ворога духовно в зоні АТО. Коли ворог бачитиме за спинами оборонців України моноліт, йому не буде сенсу витрачати кошти на військові дії. України кращі сини зупинили страшну міліарну машину споконвічного ката України.

Завдання усіх синів і дочок України стати монолітом! Маємо закріпити ту перемогу добровольців, волонтерів, воїнів власними зусиллями, настроєм на перемогу!

Так переможемо! Лише так)))

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Андрій Подволоцький

http://fraza.ua/analitics/29.11.15/235159/ukrainskij_integralnyj_natsionalizm_mify_i_realnost_chast_1_.html

Літератор, журналіст
фраза

У 1939 р побачила світ книга Миколи Бердяєва «Про рабство і свободу людини». Серед багатьох «прельщением» людства філософ виділяв і «звабу націоналізмом».
Силу цього приваблення філософ бачив у тому, що «... з усіх" сверхлічних "цінностей найлегше людина погоджується підпорядкувати собі цінності національні, вона найлегше відчуває себе частиною національного цілого. Це дуже глибоко вкорінилося в емоційне життя людини, більш глибоко, ніж її ставлення до держави ».
М.Бердяєв визнавав, що національність --- це живильне середовище особистості і зв'язок кожної людини з попередніми поколіннями здійснюється тільки через націю. Як зауважував філософ, «національне» почуття у людини набагато більш глибинне, ніж класове.
Цікаво, що це почуття М.Бердяєв вважав цінністю не колективною, а особистісною: «Гідність людини, т. т. особистості, т. т. свободи, передбачає згоду на біль, здатність пережити біль. Приниження мого народу або моєї віри викликає біль в мені, а не в народі і не в релігійному колективі, які не володіють екзистенціальним центром і, отже, чутливістю до болю ».
Але якщо національне почуття є особистісна цінність, а національність - це живильне середовище особистості, то в чому ж філософ бачив «звабу»? Як пояснював він сам, «... націоналізм є ідеалізована форма самовозвеличення людини. Любов до свого народу (ми побачимо, що народ не те ж саме, що нація) є дуже природне і гарне почуття, але націоналізм вимагає нелюбові, ворожнечі, презирства до інших народів. Націоналізм є вже потенційна війна. Але головна брехня, породжена націоналізмом, в тому, що коли говорять про "національні" ідеали, про благо "національного" цілого, про "національну" єдність, про "національне" покликання та ін., то завжди пов'язують "національне" з привілейованою, панівною меншиною, звичайно з класами, що володіють власністю. Під "нацією", "національним" ніколи не розуміються люди, конкретні істоти, а відвернений принцип, вигідний для деяких соціальних груп. У цьому корінна відмінність нації від народу, який завжди пов'язаний з людьми. Національна ідеологія звичайно виявляється ідеологією класовою ».
І далі: «Безперечно, націоналізм язичницького походження ... Народ прагне виразити себе в образах, він створює звичаї і стиль. Нація ж прагне виразити себе в державній могутності, вона створює форми влади. Націоналізм фашистського типу означає втрату "національної" (якщо вживати це слово, як часто роблять, в сенсі ототожнення з "народним") своєрідності, в ньому немає нічого "національного", він означає гостру раціоналізацію і технізацію народного життя, він анітрохи не дорожить культурою ».

 

Які ж висновки можна зробити, аналізуючи роботу Бердяєва?
На думку філософа, націоналізм (зразка 1939 році - зауважимо!) Характеризируется наступними ознаками:
а) націоналістична ідеологія можлива тільки в національній держави, на чиї інститути вона може спертися;
 б) під впливом націоналістичної ідеології відбувається ідеалізація «своєї» нації - на шкоду іншим націям (ми не просто хороші, ми - найкращі, ми краще тих і цих за правом народження і т.д.);
в) наступний етап - наростання ворожнечі до інших народів, прямуючої до війни з ними. При цьому (парадокс!) війна, в якій можлива загибель представників свій же нації, представляється як благо, як очищення;
г) заперечення демократичних інститутів як таких - аж до скасування їх. Від імені нації говорить гурт людей, незмінних і недоторканних;
д) повернення націоналістів до «стародавньої культури» - настільки давньої, що вона фактично є сучасною „новою справою”, яка не має моральних перепон. При цьому «сучасна» народна культура і, головне, християнство відсуваються на другий план або навіть визнаються шкідливими;
е) «вища» стадія націоналізму - це «націоналізм фашистського типу», коли ВСІ дії народу (нації) раціоналізуються, регламентуються і керуються з єдиного центру. Зауважу, що для цього також необхідна наявність НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ.

Нині в [россійскомовному сегменті] Мережи нерідко можна прочитати міркування про «український інтегральний націоналізм», який, як правило, ототожнюється юзерами з «українським фашизмом». Це стало таким буденним штампом, що вони навіть не замислюються, чому він «інтегральний» і як він може бути одночасно «фашизмом».
Але якщо говорити не про ідеологічні штампи, не про ярлики, що навішують на опонентів за принципом «а тепер нехай відмивається!», а про теоретичне обгрунтування тієї чи іншої політичної концепції, то український націоналізм зовсім не тотожний ні фашизму, ні, тим більше, німецької нацизму по цілому ряду параметрів.
Для цього досить порівняти програмний маніфест українського націоналізму - ессе «Націоналізм» Д. Донцова (опубліковано в 1926 р) з «Доктриною фашизму» Б. Мусоліні (1932) і «Main Kampf» А. Гітлера (1924 р книга побачила світ в 1926 р), аби зрозуміти ті суттєві (а іноді і непереборні) ідеологічні відмінності, якими відрізняється український націоналізм донцовського типу  від італійського фашизму і гітлерівського нацизму.
1) «Основне положення фашистської доктрини - це вчення про державу, її сутності, завдання та цілі. Для фашизму держава представляється абсолютом, у порівнянні з яким індивіди і групи - тільки «відносне», - писав італійський «дуче» (вождь).
Вже в цьому самому першому пункті ми можемо бачити різницю. Якщо трактат Муссоліні писався ПІСЛЯ захоплення влади в національній державі (Італія); а праця «Main Kampf» визначала СПОСОБИ захоплення і використання влади в національній державі (Німеччині), то Донцов ще тільки ставить питання про створення такої держави (України) ... «в нашій душі».

 

2) У своїй «Доктрині» Б. Муссоліні гордовито говорить про {давньоримське} коріння італійського фашизму: «... Фашистська держава є воля до влади і панування. Римська традиція в цьому відношенні є ідея сили ». А. Гітлер йде ще далі, оспівуючи навіть не німецьку націю, а цілу арійську расу (під якою він, безумовно, має на увазі все тих же німців): «Вся людська культура і цивілізація на нашій землі нерозривно пов'язані з існуванням арійця. Якби арійці поступово вимерли або відразу загинули, то це означало б, що вся земна куля була би знову приречена на повне безкультур'я ».
А що ж Донцов? Він буквально волає до своїх земляків, закликаючи їх прокинутися від літаргійного сну, відмовитися від властивого їм провінціоналізму і, під загрозою повного поглинання сусідніми країнами, створити, нарешті, власну державу. Українство для нього - це не народ-ідеал, а народ-ідіот, що мусить подолати свій ідіотизм і рівнятися якщо не на Італію, то хоча б на Бельгію чи Ірландію - країни, які лише недавно з'явилися на карті світу.
Це що завгодно, але не «ідеологія переваги»!
Ще одним маркером, який дозволяє дати оцінку тієї чи іншої ідеології як «фашистською», є антисемітизм. У «Націоналізмі» Донцова т. Н. «Єврейська проблематика» відсутня. Дивно, але у своїй «Доктрині фашизму» Муссоліні також не зронив про це ні слова. Взагалі, дуче був холодний до антисемітизму, і в Італії прийняття «расових законів» було пов'язане тільки з укладенням союзу з гітлерівською Німеччиною як союзницька поступка їй у цьому питанні. Що стосується Гітлера, то (віддамо йому належне) він ще 1924 р відкрито обіцяв дати бій «світовому єврейству», «а така боротьба ніколи не обходиться без крові».
3) Якщо говорити про ворожнечу до інших народів, то, незважаючи на звичайну для Д. Донцова антибільшовицьку риторику, його «Націоналізм» виявляється зовсім не про це. Набагато більше в цій роботі ми можемо побачити випади проти української «драгоманівщини», проти українських «малоросів», проти українського «феллахства».
Правда, у своїй роботі Донцов кілька разів згадує «антипацифізм» як неодмінну умову існування української нації. Але в контексті його викладу це лише вміння нації за себе постояти. Добро має бути з кулаками.
Антипацифізм його «колег» носить зовсім інший характер. Б. Муссоліні прямо заявляє, що «... насамперед фашизм не вірить у можливість і користь постійного миру, оскільки загалом справа стосується майбутнього розвитку людства, і залишаються осторонь міркування поточної політики. Тому він відкидає пацифізм, що прикриває відмова від боротьби і боязнь жертви. Тільки війна напружує до вищого ступеня всі людські сили і запечатує благородства на народи, які мають сміливість вжити таку. Всі інші випробування є другорядними, оскільки не ставлять людину перед самим собою у виборі життя або смерті. Тому доктрина, яка виходить із передумови світу, чужа фашизму ».
Адольф Гітлер у своєму «антипацифізмі» йде ще далі: «Право на придбання нових земель стає не тільки правом, але й обов'язком, якщо без розширення своїх територій великий народ приречений на загибель. Особливо ж, якщо справа йде не про який-небудь негритянський народець, а про великий німецький народ, - про той народ, якому світ зобов'язаний своєю культурою. Справа йде так, що Німеччина або буде світовою державою, або цієї країни не буде зовсім ... Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підпорядковані ».

 

4) Тільки в пункті 4) і Донцов, і Муссоліні, і Гітлер приходять до спільної думки, дружно заперечуючи демократію і ратуючи за владу ініціативної меншості. Але для Донцова відмову від демократії є міра тимчасова і вимушена: «... Коли географічне положення України вимагає постійної готовності нації, то принцип демократизму повинен відійти на третій план, що тоді" воля народу "чи демократичність форм правління можуть почекати на своє здійснення» . Почекати - але не відкинути.
Муссоліні дивиться на це питання принципово по-іншому: «Фашизм заперечує, що число - просто як таке - може керувати людським суспільством; він заперечує, що це число за допомогою періодичних консультацій може правити; він стверджує, що нерівність неминуча, благотворна і благодійна для людей, вона не може бути зрівняна механічним і зовнішнім фактом, яким є загальне голосування ».
Адольф Алоїзович був цілком згоден зі своїм італійським колегою: «Наша держава зробить все можливе, щоб вигнати принцип більшості, принцип рішення через масу з усіх областей нашого життя, а отже, і з області політики. Замість усього цього ми спорудимо у всіх областях право особистості ». Право однієї особистості - фюрера.
5) Ще однією важливою відмінністю «донцовського націоналізму» від італійського фашизму і німецького нацизму є ставлення до християнства. Якщо для Донцова християнство було одним з наріжних каменів, на яких він збирався побудувати Українську Державу, то Муссоліні лише погоджувався терпіти католицизм, так як «до нього волає наївне і примітивне серце народу». Що стосується «Main Kampf», то Гітлер у своїй роботі зробив тільки вимушений реверанс у бік християнства (увага!) За його початковий фанатизм і правильну організацію. Як відомо, фюрер вважав християнство єврейською вигадкою, а як він ставився до євреїв, ми вже знаємо ...
6) І, нарешті, в роботі Д. Донцова відсутня ідея «раціоналізації» життя всього українського суспільства після досягнення головної мети - побудови національної держави, тоді як у його «колег» було досить чітке уявлення про це. Б. Муссоліні: «Фашизм бажає сильної, органічної і водночас сперту на широку народну базу держави. Фашистське держава жадає в свою компетенцію також і економіку, тому почуття державності засобом корпоративних, соціальних та виховних закладів, нею створених, проникло до крайніх розгалужень, і в державі всі політичні, економічні та духовні сили нації виявляються, будучи введені у відповідні організації ».
А. Гітлер: «... Заходи, які ми пропонуємо, не обмежаться тільки державним устроєм, а повинні будуть опанувати і усю решту законодавства, усі сфери суспільного життя. Здійснити такий великий переворот буде під силу такому рухові, який сам буде створено в дусі цих ідей і, що сам з'явиться праобразом прийдешньої держави ».
Таким чином, повторюся, «донцовський націоналізм» зразка 1926 за більшістю параметрів не може бути визнаний «націоналізмом фашистського типу», як би його не таврували опоненти -  «інтегральний націоналізм», «фашизм» і т. і..
Вибачте за переклад)))

Олесь Олексійович Бузина (1969-2015) – вважав себе письменником. Він написав 6 книжок („Вурдулак Тарас Шевченко”, „Поверніть жінкам гареми”, „Таємна історія України- Русі”,  „Революція на болоті”, „Вурдулак Тарас Шевченко, або Підроблений Кобзар”, „Ангел Тарас Шевченко”).

Усі книжки російською, судячи з назв, одна книжка ображає українських жінок, а три, є намаганням очорнити українського живописця-маляра, філософа, поета і вчителя, навіть царем визнаного академіка гравюри – Тараса Шевченка.

 

Олесь героїчно і нахабно здійснив замах на все найсвятіше, що залишилося в Україні, що існувало в офіціозі навіть рабовласницького Есересеру.

Тому його залюбки кришували як російські спецслужби, так і українські сракоохоронні органи. Останні сподівалися виловити на нього екстремістів з українських радикальних партій.

Російські спецслужби високо оцінили талант Олеся паплюжити українські стрижалі і, через агентів в українській владі, добре оплатили його працю, що критично відгукнулося на самооцінці „письменника”.

Він перестав чути оточуючих, які по-дружньому намагалися повернути його на землю, закликаючи „писати книжки. Не займатися критикою Путіна з Обамою”. Про що його, просто у прямому ефірі, просять по телефону в останньому інтерв’ю!

Чим Олесь зачепив ВВП, закликом відпустити, знайшовши будь-який привід, Надію Савченко, інших полонених, чи намаганням довести українофобам, що Україна Є?!

Про то, дізнаємось з мемуарів прислуги Путіна по його смерті. Як вони, звернуть увагу на цей випадок.

Ще з сімнадцятого століття стало зрозуміло завдання загарбника-ворога. Використати українця, по можливості на повну і знищити.

Його доля – наука! Українцю, не допомогай ворогові! Не паплюж своє! Не будуй власне ім’я  на паплюженні великих українців! 

 

Последнее интервью Олеся Бузини 13 апреля 2015 года https://www.youtube.com/watch?v=erSD2W3OJn4

Радио „Вести”

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4

(6.01.1596р.н. – †6.08.1657)

Грудень 1647, непокора Богдана полякам, що переросла у революцію – 1657 Липня, смерть(((

1657-1596=61 рік війни, походів морських і піших, боротьби, хвороб, що особливо дістали великого гетьмана в останні роки.

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";} /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

З кожним роком у світі зростає кількість людей, які не уявляють своє життя без інтернету і мобільного зв'язку. Навіть вирушаючи на відпочинок, вони підшукують готель з wi-fi, використовують мобільний інтернет або підключають роумінг. Це пов'язано не тільки з бажанням підтримувати зв'язок з рідними і близькими або мати доступ до соц. мереж. Для більшості офісних працівників ця необхідність, продиктована умовами роботи в компанії. За даними опитування hh.ua , дев'ять з десяти «білих комірців» так чи інакше повинні залишатися на зв'язку під час відпустки. Для третини опитаних це обов'язкова вимога роботодавця. Двом з п'яти бути в зоні доступу необов'язково, але вкрай бажано. Кожен п'ятий готовий підтримувати зв'язок з офісом у виняткових випадках. І тільки кожен десятий офісний співробітник може дозволити собі вимкнути мобільний і не заходити на робочий E- Mail.

Серед тих, кому в обов'язковому порядку потрібно триматися на зв'язку, найбільше юристів, автотрейдерів та працівників оптової торгівлі. Найменше така потреба виникає у айтішників, працівників медіа, а також лікарів і фармацевтів. 

 В цілому «білі комірці» звикли до такого режиму і готові до дзвінка з роботи, навіть перебуваючи у відпустці. Половина з них ставиться до цього спокійно за умови, що не смикають через дрібниці. А кожен шостий вважає постійне спілкування з клієнтами, колегами та керівництвом частиною своєї роботи. Кожен десятий бачить у необхідності бути на зв'язку тільки позитивні сторони , оскільки таким чином може не втрачати контроль над справами. Тим часом чверть офісних співробітників проти, щоб їх турбували, і відстоюють своє право на особисте життя.

Жінки частіше за чоловіків висловлюють своє невдоволення тим, що доводиться вирішувати робочі питання віддалено. Також більшою мірою негативно ставляться до такої необхідності люди у віці 20-40 років . А ось ті, кому за 40, частіше за інших висловлюють нейтральне ставлення до дзвінків і листів по роботі під час відпустки. 

Якщо все ж співробітник відмовиться залишатися на зв'язку під час відпустки, то в половині випадків нічого страшного не станеться. Кожен четвертий «білий комірець» сам не уявляє ситуацію, щоб він відмовився бути доступним на пошті або по телефону. 15% допускають можливе погіршення відносин з керівництвом. А ось такі радикальні заходи, як штраф або звільнення, в українських компаніях непопулярні. Лише двоє зі ста офісних співробітників піддадуться фінансовим стягненням і стільки ж можуть бути звільнені. Серед інших можливих неприємностей «білі комірці» називають страх «провалити» проект, втратити клієнтів, позбутися замовлень і, як наслідок, понести матеріальні збитки, які позначаться як на прибутку компанії, так і на зарплаті співробітника. 

7381АК

Аналізуючи обрання Порошенка, не можу знайти відповіді на головне питання – чому?  Як так сталося, що люди, які позиціонують себе як щирі українці, проголосували за послідовника Януковича?   Що мене особливо вразило – це голосування за збереження олігархічної системи Києвом та Західними областями України, чого не було навіть під час болотування В’ячеслава Чорновола десятки років тому.  Як і на попередніх виборах, ці області голосували за демократичний розвиток!   Що ж сталося???   Невже пропаганда після совкового періоду вплинула менше на людей, ніж олігархічна система?  Виходить, що так!