Нестерпний біль і радість позахмарна; 

 

А сльози – не в очах – як метастази. 

 

Непереборний Ти… Любов - безкарна… 

 

Геть! Чи ввірвись! І вбий відразу… 

 

 

 

28.03.2012 

 

© Copyright: Марина Степанська

Свидетельство о публикации № 10127

1. Боронися від того, хто щойно тобою був І водив тебе в сад, де високі замшілі трави. Бережися того, хто тебе у тобі почув І чомусь нагадав, що і небо твоє імлаве.

Де ж ті схованки снів, де загати хмільні дощу? Заростають стежки кропивами якогось дива. Ну а той, у саду, то був просто старий віщун. То був просто дивак, що його називали Дивом.

2. Монастирська стіна постаріла. Сиві сходини моху – як брови ченця. Тихо падали яблук достиглі серця, Відкриваючи стигми старечого тіла.

Сад молився у сутінках синіх, Не зігнувши своїх ревматичних колін. Під стіною стояв, може, Дух, може, Син, Поправляючи німб в золотім павутинні.

3. Нема кінця. Цей сад не має меж. Старі дерева. Трави-сухостої. Стоїш із кухлем глиняним і п’єш Питво позачасовості густої.

Так мало сонця. Небо, як слюда, Мутне і жовте. Хтось тебе лишає. І чути шурхіт: то його хода Крізь зарості сухого молочаю.

Нехай. У монастирському саду Солодка тризна. Яблука доспілі. І, затопивши пальці у меду,

Чекаємо на ніч, як на орду. І молимось. І чуємо ходу Крізь молочаю зарості замшілі.

1.

Поза тим, що його не зумієш назвати, Вміють трави рости по коліна, по серце. На листках перезрілої сивої м’яти – Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці, Де стебло до стебла – як душа за душею. І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці Понад вежею. Понад твоєю межею.

2. Ця вежа має літ зо триста Під сяйвом білого світила – Все, що лишилося від міста, В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому І стін просторої каплиці. Там дві сестри. І дві зірниці. Черниці. Три століття тому.

3. Люба сестро, стільки живеш, А чи бачила ти, чи знала Ту найвищу з-посеред веж, У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін, Ні межі у лункім безмежжі. Лиш трава росте до колін. І до серця твоєї вежі.

 

Галасує вороння… В калюжу

Скиба неба, впавши, розляглась.

Лютий-місяць раптом занедужав,

Річка враз сміливо роздяглась -

 

Шубу знявши з берегів, водою

Голо блиска в дірки крижані.

Йде Весна нестримною ходою.

Зиму й не шукай – на чужині…

 

В первісній красі, нага й цнотлива,

Ніжиться земля… Передчуття –

Стане породіллям… Ой, вродлива! -

Мати, що несе в собі життя!..

 

 

13-14.03.2012

 

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика пейзажная

Свидетельство о публикации № 9749

 

Галасує вороння… В калюжу

Скиба неба, впавши, розляглась.

Лютий-місяць раптом занедужав,

Річка враз сміливо роздяглась -

 

Шубу знявши з берегів, водою

Голо блиска в дірки крижані.

Йде Весна нестримною ходою.

Зиму й не шукай – на чужині…

 

В первісній красі, нага й цнотлива,

Ніжиться земля… Передчуття –

Стане породіллям… Ой, вродлива! -

Мати, що несе в собі життя!..

 

 

13-14.03.2012

 

 

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика пейзажная

Свидетельство о публикации № 9749

Хто «солов’їною» співа,
Тьохтьохнути про нього – мусить.
Дніпр стогне, вітер завива,
А автор – всюди вислоусить.

Й по селах-бо – не лиш містах –
Стирчать тараси, як боввани.
А поклоняються їм так,
Мов справжнім ідолам погани...

Та я що про кумира втну –
Чужий язичникам писака?
Переспівати Бузину –
Заримувати «Вурдалака»?

Процитувати весь набір
Фраз Кобзаревих богохульних?
За сотні мовити докір
У бік царів лайок огульних?

Розбити тезу в прах і пух,
Що «москалі – чужії люди»?
(Хто написав таке – лопух
Чи дійсно Каїн та Іуда *...)

«Михайль, – сказати, – Семенко
Палив «Кобзар» навряд чи здуру **,
А я ось також не дурко –
Цей том несу в макулатуру»?

А може, цінне і нове –
Назвать одну з причин вагомих,
Чом в Україні так живе
Народ, як нам усім відомо:

Бо не кого, а Кобзаря
Підступно, підло та жорстоко
Дали нам за поводиря ***
І батька-генія-пророка.

Під спів тужливий кобзарів
Про давню та минулу славу
Збудуєш скількись хуторів,
А не передову державу.

Навіки слава – козакам,
Трипільцям, «украм», антам, скіфам...
За майбуття гроша не дам
Того, хто віддається міфам.

А ще ж Шевченка твори вчать
Річками лити кров ворожу?
Тут краще вчасно промовчать,
На що така наука схожа...

Й розлитись повінню хвали,
Що з чудо-віршами Тараса
З країн розвинених прийшли
Успішно ми до Гондурасу.

_______
* «[Тарас Шевченко] был русским Каином и Иудой в одном лице. (...) Этот человек, делая перед смертью выбор между Богом и сатаной, добровольно перешел на сторону последнего, чем повторил поступок Иуды. По справедливости его можно назвать и Каином, потому что в своих стихах он призывал убивать своих православных братьев, всех, кто не козак, всех «москалей». Для него любой, кто не козак, – не человек», – http://rusk.ru/newsdata.php?idar=181764
** «Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій «Кобзар»,  – з авторської передмови до збірки Михайля Семенка «Дерзання» (1914 р.).
*** «Пробач їм, бо вони не знають, що творять, бо вони не знають, великий Тарасе, що тебе ніхто не приватизував, що ти геній, Кобзар і поводир для всього народу», – Ганна Герман на мітингу-реквіємі на Чернечій горі 22 травня 2011 р.

Джерело

19 березня 2010 року цій талановитій поетесі, виповнилося 80. Та її вірші залишаться актуальними завжди. 

Життя іде і все без коректур... 

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. 
Давно нема маркізи Помпадур, 
і ми живем уже після потопу. 
Не знаю я, що буде після нас, 
в які природа убереться шати. 
Єдиний, хто не втомлюється, – час. 
А ми живі, нам треба поспішати. 
Зробити щось, лишити по собі, 
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, 
щоб тільки неба очі голубі 
цю землю завжди бачили в цвітінні. 
Щоб ці ліси не вимерли, як тур, 
щоб ці слова не вичахли, як руди. 
Життя іде і все без коректур, 
і як напишеш, так уже і буде. 
Але не бійся прикрого рядка. 
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 
Не бійся правди, хоч яка гірка, 
не бійся смутків, хоч вони як ріки. 
Людині бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш – то уже навіки. 
Спини мене отямся і отям... 

Спини мене отямся і отям 
така любов буває раз в ніколи 
вона ж промчить над зламаним життям 
за нею ж будуть бігти видноколи 
вона ж порве нам спокій до струни 
вона ж слова поспалює вустами 
спини мене спини і схамени 
ще поки можу думати востаннє 
ще поки можу але вже не можу 
настала черга й на мою зорю 
чи біля тебе душу відморожу 
чи біля тебе полум’ям згорю 
Очима ти сказав мені: люблю... 

Очима ти сказав мені: люблю. 
Душа складала свій тяжкий екзамен. 
Мов тихий дзвін гірського кришталю, 
несказане лишилось несказанним. 

Життя ішло, минуло той перон. 
гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним. 

Світали ночі, вечоріли дні. 
Не раз хитнула доля терезами. 
Слова як сонце сходили в мені. 
Несказане лишилось несказанним. 
Моя любове! Я перед тобою... 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 
Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не приспи, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 
Не дай мені заплутатись в дрібницях, 
не розміняй на спотички доріг, 
бо кості перевернуться в гробницях 
гірких і гордих прадідів моїх. 
І в них було кохання, як у мене, 
і від любові тьмарився їм світ. 
І їх жінки хапали за стремена, 
та що поробиш, - тільки до воріт. 
А там, а там... Жорстокий клекіт бою 
і дзвін мечів до третьої весни... 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Не говори печальними очима... 
Не говори печальними очима 
те, що не можуть вимовить слова. 
Так виникає ніжність самочинна. 
Так виникає тиша грозова. 

Чи ти мій сон, чи ти моя уява, 
чи просто чорна магія чола... 
Яка між нами райдуга стояла! 
Яка між нами прірва пролягла! 

Я не скажу і в пам'яті - коханий. 
І все-таки, згадай мене колись. 
Ішли дві долі різними шляхами. 
На роздоріжжі долі обнялись.

Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності - то визначальний орієнтир життя і творчості Олени Теліги, він тісно пов'язаний із боротьбою за національне визволення рідного народу. У вірші «Поворот» лірична героїня виловлює віру в перемогу цих ідей. Настане осінній день прозорий і те, що було мрією, обернеться в дійсність.

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги. Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги. І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість. Нам буде сонцем кожний кущ і камінь У ці хвилини гострі і щасливі! [ Читати далі ]

Восьма-двадцять ранку.

Двоє. Оковита.

Пляшки з –пів розпито

Замість - до - сніданку.

 

Всі думки – в гарячці,

Інтелект – у сплячці,

І цироз талантів

В цих… Богів?... Атлантів?

 

Морів? Прометеїв?

Бахів? Галілеїв?

Веделів? Платонів?

Гауді? Патонів?

 

Геніїв? Пророків?

Світочів? Героїв?

******

Світ чеснот, пороків,

Чистоти і гною.

 

30-31.01.2012

© Copyright: Марина Степанская, 2012

Свидетельство о публикации №11202012750

До уваги читачів: Замітка буде постійно доповнюватися...

МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Олена ТЕЛІГА

 

ЩАСТЯ
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, — не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, —
байдуже.

Богдан-Ігор АНТОНИЧ

Лягла зима, і білі солов"ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов"ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам"ять наша - мак в колисці.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.
Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.
І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!

Михайло ПЕТРЕНКО

 

МАЛЮНОК НА ВІКНІ
Мороз спогадує
І на моїм вікні
Рослинний світ епохи неоліту
Відтворює.
Галузка до листка
І стовбур до коріння.
Ростуть ліси опішньо,
Ніби думи,
І невловиме їхнє зачинання.
Так творяться планети:
Таємнощі творіння незбагненні.
Як туск,
Як радість, —
Ні запаху, ні кольору нема,
Як голос, —
Виймаєш, наче шаблю із піхов,
Лиш відчуваєш рух,
Ну, а протяжності його не знаєш.
А може, він ворушить злотне листя,
Приміром, на Венері.
Мороз спогадує
В такій масштабності,
Як ми — своє дитинство:
Один до тисячі,
А може, вдвоє більше.
Химерні пальми, фігові кущі
Свій рух затамували,
Нахилені пагінням у минуле,
Де не лишилось стогону примерзлого коріння,
Лиш голос мерзлих соків.
Сягнистою ходою
бреде в сучасність
І ніяк не дійде.
Мороз спогадує…
А подих мій — сполука всіх сокир —
Ліси корчує в сатанинськім гніві.
А на вікні, так ніби на дровітні,
Тремтить сльоза розтала,
Сльоза віків минулих.

Павло МОВЧАН

 

НЕ БЕЗ АЛЕ
Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,
Глянуть на тебе — значить полюбити,
Глянуть в ті очі, як море без дна,
Вчути той голос, дзвінкий, як струна,
Вчути той тихий сміх,
Сумом повитий, —
Як же тебе би міг
Хто не любити?
Гарна дівчино, блідавая зірко,
Думать про тебе і сумно, і гірко.

Іван ФРАНКО, 1884 р.

 

ЛЕБІДЬ
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" —
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

Олександр Олесь, 2.IV.1917

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне -

У вікнах перші вогні.

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів.

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб вільне, розкуте серце

Забилось знов гаряче,

Щоб ти, найміцніший, сперся

Лицем - на моє плече.

А я поцілунком теплим,

М'яким, як дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма -

В задимлений чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою -

Я плакать буду пізніш.

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань -

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

ОЛЕНА ТЕЛІГА

 

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

... А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Ліна КОСТЕНКО

  

В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв"язана, ледве жива,
На обличчі бринить в тебе радість позичена,
На устах скам"яніли казенні слова.

... Україно! Тебе я терпіти не можу!
Я тебе ненавиджу чуттями всіма!
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!

21.12.1961
Василь СИМОНЕНКО

Нареклась сама нареченою
підійшла впритул опустила зір
дорогУ мені на плече поклав
хустку вишиту на старий узір
і стояла я ледь не плакала
гамувала кров і світилася
з білих рук моїх миро капало
розтікалося розходилося
розливалося медом-солодом
як тримав мене як перо легке
на рудім коні пряжки золотом
жовті китиці стремено вузьке
хмари вівкали попід сутінки
напивалися набувалися
несли кречети мої уплітки
що вінчальними називалися
хмарам кланялась я до пояса
і поїла їх зіллям - ладаном
і просила їх упівголоса
щастя-радості щастя-радості
і дрижала як річка вигнута
перед ним одним опускала зір
як знімав з мене хустку вишиту
хустку вишиту на старий узір.

ВЛАСТА ВЛАСЕНКО