Львів у День перемоги прикрасили чорними стрічками10:33, 09.05.2010 Сьогодні, 9 травня, у День перемоги близько 7 ранку у центральній частині Львова група молодих осіб прикріпила до декількох сотень державних прапорів чорні стрічки.

Відтак, міліціонери затримали шість осіб, хлопців відвезли у Галицький райвідділ міліції Львова, а комунальники зняли чорні стрічки із Державних прапорів України.

У райвідділ міліції, куди відвезли затриманих, відмовили у написанні скарг та відмовились називати причину затримання.

Зі слів затриманих, чорні стрічки розвішувались у знак жалоби за жертвами Другої світової війни, оскільки "для українців це не свято Перемоги, а траур за загиблими" - сказав один зі затриманих.

http://www.zaxid.net/newsua/2010/5/9/103333/

У Львові міліція затримала юнаків, які прикріпляли чорні стрічки до державних прапорів

Львівський портал / 09.05.2010 12:12

Сьогодні, 9 травня, близько 7 ранку у центральній частині Львова група молодих осіб прикріпили до кількох сотень державних прапорів чорні стрічки. При цьому, шість осіб, двоє з яких неповнолітні, було затримано нарядами міліції. Як стверджують учасники акції, затримання відбвалося з порушенням прав затриманих: застосувували фізичну силу, забороняли говорити по телефону, співробітники міліції відмовлялись назватись, а у Галицькому райвідділі міліції, куди відвезли затриманих, відмовили у написанні скарг та відмовились називати причину затримання. Зі слів затриманих, чорні стрічки розвішувались у знак жалоби за жертвами Другої Світової Війни, оскільки «для українців це не свято Перемоги, а траур за загиблими» - сказав один зі затриманих.

http://portal.lviv.ua/news/2010/05/09/121217.html

http://news.lvivport.com/content/view/29558/100/

У Львові затримали молодих осіб, які чіпляли до державних прапорів чорні стрічки

09.05.2010 14:10

Сьогодні, 9 травня, близько 7 ранку у центральній частині Львова група молодих осіб прикріпила до кількох сотень державних прапорів чорні стрічки. При цьому шість осіб було затримано нарядами міліції. Про це повідомив представник затриманих. За його словами, хлопців затримали з порушенням їхніх прав: із застосування фізичної сили, забороняли говорити по телефону, співробітники міліції відмовлялись назватись, а у Галицькому райвідділі міліції, куди відвезли затриманих, відмовили у написанні скарг та відмовились називати причину затримання. Водночас  керівник прес-служба ГУ МВС у Львівській області Денис Харчук у коментарі Гал-інфо, факт затримання підтвердив, однак запевнив, що міліція діяла відповідно до закону. «Ніхто нікого не бив. На цей час усі хлопці відпущені, складено аміністративні протоколи про дрібне хуліганство, які вже скеровано до суду», - зазначив Денис Харчук. Зі слів затриманих, чорні стрічки розвішувались у знак жалоби за жертвами Другої світової Війни, оскільки «для українців це не Свято перемоги, а траур за загиблими». Серед затриманих були неповнолітні. Коментар Богдана Гордасевича: Отже маємо висновок: жалоба по полеглих у війні - є хуліганством за визначенням львівських міліціянтів! Дожились! Виявляється дозволено тільки радіти, що стільки людей помордовано! Щиро вітаю і підтримую цих молодих хлопців, які доказали конкретними вчинками право на власну гідність і честь. На їх боці сила права! А міліція продемонструвала, що навіть у Львові це покірні раби "чево изволите?" Дорогі громадяни України, подивіться і уважно обдумайте цю подію у Львові! І зрозумійте, що є дві України, але це зовсім не поділ на Схід і Захід! Вся Україна єдина за територією, а поділ проходить по душах людей на дві України: одні - громадяни України вільної і справедливої, а другі - громадяни України рабів і їх начальників. Іншого поділу не існує!

Пісня написана за романом Далтона Трамбо "Джонні отримав гвинтівку". Спина, живіт і півголови - те, що вцілило від молодого солдата після вибуху міни. Півтори сотні сторінок монологу та спогадів окремої людської свідомості, позбавленої нормально функціонуючого тіла, півтори сотні сторінок прокляття війні та брехливим вождям, які її розпалюють, спресовано у сім хвилин музики.

Автори: Джеймс Гетфілд, Ларс Ульріх

One
     Суть

I can't remember anything
      Не можу нічого пригадати,
Can't tell if this is true or dream
      не сила розрізнити, де ява, де сон,
Deep down inside I feel the scream
      з дна душі здіймається жахливий стогін,
This terrible silence stops it there
      але оболонка мовчання непроникна для нього.
Now that the war is through with me
      Тепер, коли ця війна нарешті відригнула мене,
I'm waking up, I cannot see
      я отямився, але... О, Боже!
That there's not much left of me
      Що ж залишилося від мене!!!
Nothing is real but pain now
      Дійсність перетворилася на суцільний біль.
Hold my breath as I wish for death
      Затримати б подих та померти...
Oh please god, help me
      Прошу, Господи, допоможи мені!
Back in the womb it's much too real
      Немов знову повернувся в лоно матері,
In pumps life that I must feel
      котре наповнює мене життям.
But can't look forward to reveal
      Та чи настане колись той день,
Look to the time when I'll live
      коли я знов побачу білий світ?
Fed through the tube that sticks in me
      Живлення здійснюється через трубку,      що встромлена у моє тіло.
Just like a wartime novelty
      Ось така собі новинка війни!
Tied to machines that make me be
      Прив'язаний до апаратів життєзабезпечення...
Cut this life off from me
      Відріжте геть від мене таке життя!
Hold my breath as I wish for death
     Затримати б подих та померти...
Oh please god, wake me
     Боже, пробуди мене!
Now the world is gone I'm just one
     Весь світ зник, і тільки я     сам на сам зі своєю сутністю!!!
Oh god, help me
     О, Боже, допоможи мені!
Hold my breath as I wish for death
      Затримати б подих та померти...
Oh please god, help me
      Прошу, Господи, допоможи мені!
Darkness imprisoning me
      Морок ув'язнив мене
All that I see
      з усіх боків.
Absolute horror
      Суцільний жах:
I cannot live
      ані жити,
I cannot die
      ані померти
Trapped in myself
      самому у собі!
Body my holding cell
      Тіло - моя в'язниця!
Landmines
      Міна
has taken my sight
      забрала мій зір,
Taken my speech
      взяла мою мову,
Taken my hearing
      забрала мій слух,
Taken my arms
      взяла мої руки,
Taken my legs
      також мої ноги,
Taken my soul
      забрала мій дух...
Left me with life in hell
      лишила жити у пеклі!

Cлухати тут http://music.i.ua/player/1860649/5795/81717/

Відео не менш цікаве http://video.mail.ru/mail/zoz1958/1475/9635.html

З Днем Перемоги!

Поросли ковилою кургани, Матері вже синочків не ждуть, І все рідше квітки до могили Невідомих солдатів несуть. Дуже рідко вдягають медалі, І несила носить ордени. Посріблило життя їхні коси Бо у снах ще воюють вони… Бойові нагороди розгледів Правнук  діда не раз запитав: Чому сльози в очах виступають Як салют переможний луна? Сиву голову вбік нахиливши, До небес сірі очі підвів, Повернувся у спогадах тихо До гірких та трагічних тих днів. Ніби заново все переживши, Ніби вчора в атаку ішов, - Зі смертельно-пораненим другом Знов по мінному полю пройшов! І у пам’яті знов промайнули Світлі образи юних солдат - Молодими лишились навіки, Бо у братських могилах лежать. Тож вклонімося низько у пояс, Хай Господь осяває Ваш путь. І щоб правнуки щиро раділи: Тату! Глянь, ветерани ідуть!

:

Велика Вітчизняна - знана і незнана.

Останнім часом, і ви, мабуть, з цим погодитесь, однією з найпомітніших
ознак суттєвих змін у суспільній свідомості став величезний інтерес до
вітчизняної історії, і передовсім до її складних, трагічних сторінок,
до періодів і фактів, про які ми знали не всю правду або які протягом
десятиріч ретушувалися, перекручувалися, прикрашалися.[ далі ]

Хіба
можуть навчати росіяни українців.








0
коментарі:

1. Війна: український рахунок Серії 1-9
2. Ціна перемоги Серії 1-5
заходьте і скачуйте в кого як вийде
http://www.ex.ua/user/rjasne

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...
      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».







На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович

(продовження, початок Военная проза Бориса Васильева Ч-1)
Рассказ «Пятница» («Юность», 1970, № 6) войны как бы совсем и не касается. Действие его развивается в праздничный день 22 июня 1941 года... Веселая массовка молодежи одного из московских заводов. Лес, солнечная поляна, песни, танцы, веселье. Три друга: кузнец Федор, заводской поэт Сеня, монтер Костя. Влюбленная пара: Костя и молоденькая библиотекарша Капа. Для них в этот день перестали существовать и пространство, и время. Костя говорит Капе: «Капелька!.. Ты моё воскресенье». Капа же, исходя из романа «Робинзон Крузо», объявляет себя «Пятницей». «Я твоя Пятница. Твоя Пятница, слышишь?.. Обними меня. Крепко, крепко!.. »
Счастье настолько овладело влюбленными, что они нимало не задумываются над тем, что происходит в близлежащей деревне. «Вой стоял над деревней, бабий вой над покойником, над минувшим счастьем, над прожитой жизнью...» Им было не до этого. Им и в голову не могло прийти, что в это воскресенье — 22 июня 1941 года — началась Отечественная война.
[ далі ]

Давно отгремели залпы Великой Отечественной войны. Но о ней продолжают вспоминать, рассказывать, писать. И вспоминают и рассказывают, естественно, по-разному, по-своему, часто о своём. Решить вопрос о том, что и как рассказать о войне, во многих случаях оказывается не так просто. Что же важно в наши дни знать и помнить о войне, о том, «как всё было»? О чём обязаны советские люди не забывать и помнить вечно? Что из рассказов о войне способно взволновать ум и сердце нашего современника, нашей молодежи?
В рассказе Бориса Васильева «Ветеран» («Юность», 1973, № 4) выступить с воспоминаниями о войне на вечере в заводском Доме культуры поручено ветерану войны бухгалтеру Алевтине Ивановне Копиковой. Ветеран оказался в крайне затруднительном положении. О чём, о ком и что она расскажет? Дело в том, что Алевтина Ивановна прошла войну бойцом банно-прачечного отряда, а попросту говоря — прачкой. Всю войну бойцы этого отряда простояли за корытами... «И чего им нас-то вспоминать, какие мы солдаты,— говорит Алевтина Ивановна.— Я же не на передовой. Я же...»
[ далі ]