Щастя примарного життя.
- 24.07.25, 15:36
Одного літнього дня селом пролетіла чутка, що донька тітки Галини Марічка пішла до лісу за грибами і додому не повернулася. Її вже почали шукати, але поліські ліси такі безмежні, що заблукавшу людину в них марно шукати.
Для односельців навіть був буденним той факт, що час від часу в глухих лісах хтось навічно пропадав. Було дивним лише те, що голоси тих, хто не повернувся з лісу, іноді чули мисливці чи збирачі грибів і ягід. Деякі навіть стверджували, що бачили зниклих людей, але зустрітися з ними віч-на-віч не вдавалося.
Марічка для Миколи була не просто дівчиною з його села. Він був в неї закоханий, але освідчитись ніяк не наважувався. Тому питання чи піде він її шукати зовсім не стояло. Без найменших вагань він взяв з собою все необхідне для перебування в лісі декілька діб і негайно пішов на пошуки Марічки.
Ліс зустрів Миколу як завжди привітно. І не дивно, бо можна сказати, що Микола в ньому виріс. Кожну лісову дорогу, кожну галявину він знав, як свої п’ять пальців.
Перший день пошуку результатів не дав. Луна старанно розносила лісом ім’я дівчини, але у відповідь була пише лісова тиша.
Другого дня, втомившись звати Марічку, Микола присів відпочити на повалене дерево. І тут йому почувся голос Марічки. Спочатку невиразно легкий вітерець доносив до нього слова знайомої пісні. А потім і сама постать дівчини промайнула за деревами.
Що є сили кинувся Микола до Марічки.
– О, Колю, ти теж вирішив сходити за грибами? А я вже майже цілий кошик назбирала.
Ні краплинки тривоги не було в голосі Марічки, ніби вона декілька годин тому пішла в ліс по гриби. На її обличчі навіть була легка усмішка. І це Миколу спантеличило так, що він стояв і не знав, що сказати.
– Що мовчиш, ніби язик проковтнув?
– Марічко, ти добре себе почуваєш? Чому примусила всіх хвилюватися? Тебе вже декілька днів розшукують, а ти тут з піснями розгулюєш.
– Не мели дурниць. Чи ти багна нанюхався? Я сьогодні зранку пішла до лісу і вже збираюся додому.
– Гаразд. Не хочеш зізнаватися, то й не треба. Напевно була в гостях в далекому лісовому селі. Але то твоя справа.
Ревнощі розпирали Миколу. Точно до якогось хлопця ходила в далеке село. Інакше чого б це казати казна що. І він втомлений пішов додому, залишивши Марічку збирати гриби.
Повернувшись в село Микола в першу чергу зайшов до тітки Галини.
– Совісті немає у вашої доньки. Тут всі з ніг збилися, а вона з піснею гриби збирає. Годину тому бачив її в лісі.
Сльози радості і сльози горя змішалися в очах тітки Галини і все текли по її щоках. Вона не знала вірити, чи не вірити Миколі. Бо на її Марічку це було не схоже. Донька завжди була відповідальною і порядною дівчиною.
Не зважаючи на запевнення Миколи, Марічка додому так і не прийшла. А про Миколу по селу покотилися самі неймовірні чутки. Одні казали, що він від горя з розуму зійшов, бо його почуття до Марічки не були секретом у селі. У селі взагалі ніякі секрети довго не живуть.
Інші казали, що то мавка лісова у вигляді Марічки хотіла Миколу звабити. Були й такі, що стверджували ніби хлопець зустрів неприкаяну душу Марічки. А хто не вірив у всіляке таємниче, дотримувалися версії про коханця дівчини у далекому лісовому селі.
Якби там не було, але Микола знову зібрав речі і подався до лісу в надії знову зустріти Марічку. І цього разу це вдалося відразу. Вона продовжувала збирати гриби біля тієї ж галявини, що й минулого разу.
– Привіт, Марічко. Сідай поруч, у мене до тебе є розмова.
– Привіт, Колю. Ти ж хотів йти додому, а все сидиш на цьому поваленому дереві. І грибів, я бачу, зовсім не назбирав.
– Марічко, можна я доторкнуся до твоєї руки?
Дівчина голосно засміялася і погладила Миколу по голові.
– Колюню, в тебе голова не болить?
Микола чітко відчув дотик її ніжних рук і камінь впав з його серця. Значить не привид. Значить жива.
Далі пішла довга розмова в результаті якої обличчя Марічки стало сумним.
– То може я вмерла? Але чому ти мене бачиш?
– Я не знаю, Марічко. А давай разом сходимо до твого дому. Може все стане, як раніше.
Так і вирішили. Але кожного разу якась невідома сила не давала їм вийти з лісу і знову повертала на знайому галявину. Вже й вечоріти почало.
– Слухай, Марічко, я не знаю, що коїться, але схоже ми не зможемо повернутися в село. Тут недалеко є покинутий кордон лісника. Там давно ніхто не живе, але там затишно і прибрано. Краще там переночувати.
Кордон лісника стояв на березі невеликого озера. Місце було настільки мальовничим, ніби тут жила казка. Марічці воно так сподобалося, що усмішка знову повернулася на її обличчя.
– Як же тут красиво, я згодна тут все життя прожити.
Марічка не знала, що ці невинні слова стануть пророчими…
Але наразі вона, як справжня господиня, розпалила пічку і швидко приготувала просту, але смачну вечерю. Адже продуктів у хатині виявилося не багато. Мабуть ті, що залишили мисливці, коли затримувалися на полюванні.
Микола ж, забувши про всі проблеми, захоплено дивився на Марічку, і був як ніколи щасливим. А через декілька днів у них було таке відчуття, що вони живуть тут разом цілу вічність. І ця вічність пронизана суцільним щастям.
Повертатися в село зовсім не хотілося ні Миколі, ні Марічці. Тільки іноді Микола ходив в сільмаг, щоб придбати деякі продукти. Марічка ж ще раз якось спробувала сходити в село, але ліс її знову не відпустив.
Так і жили вони в злагоді і щасті. А одного разу в сільському магазині Миколі зустрілася тітка Галина.
– Миколо, ти більше не бачив мою Марічку?
– Чому ж не бачив? Щодня бачу. Ми з нею живемо на закинутому кордоні лісника.
– Правда?! А ти не вигадуєш? Чому ж тоді моя донечка не повертається додому?
– Не може вона це зробити. І не питайте чому, бо я не знаю.
Буря суперечливих емоцій взяла в лещата серце тітки Галі. Вона з недовірою дивилася на Миколу і тихо звернулася до нього з прохання.
– А ти зможеш мене до неї відвести?
– Та хоч зараз. До вечора ще далеко, тож вправимось.
Чим ближче було до кордону лісника, тим більша тривога опановувала тіткою Галею. А якщо цей Микола вже несповна розуму, заведе в ліс і залишить там вовкам? Бо надто неправдоподібні його розповіді про Марічку.
Кордон лісника зустрів Миколу і тітку Галю якоюсь пусткою. Озеро було вкрите ряскою і схоже на болото. Хатина виглядала закинутою, а подвір’я поросло високою травою. Зараз кордон лісника зовсім не був схожий на той обжитий, яким його полишив ще вранці Микола.
Всередині скрізь висіла павутина і товстий шар пилу вкривав підлогу у кімнаті. Виглядало все так, ніби тут роками нікого не було.
Тітка Галя схопилася за серце. Вона зрозуміла, що все було Миколою вигадане. З великим острахом вона дозволила вивести себе з лісу.
Микола, не розуміючи, що відбувається, повернувся до кордону лісника. Блакитна гладь озера дихала прохолодою. По затишному подвір’ю прогулювалася пара диких голубів. А з димаря змійкою піднімався дим. Все було таким рідним і знайомим.
Побачивши Миколу, з хатини вийшла Марічка.
– Підемо обідати, Колю. Я приготувала смачний борщ зі свіжої капусти.
– Ці прості слова бальзамом розлилися по душі Миколи. Ще годину тому він побачив, що значить втратити щастя свого, хоч і примарного життя.
Вони продовжували жити своїм щасливим лісовим життя. Микола рідко з’являвся в своєму рідному селі. А ще рідше його там бачили. Кажуть, що він заходив до магазину, а продавці стверджували, що його там не було. І так було все частіше, поки він і зовсім зник з очей односельців.
Згодом у Марічки і Миколи народилася донька Катруся. Щебетлива маленька красуня оживила і без того затишний дім. І одного разу вони вирішили спробувати разом сходити в село. І їм це вдалося. Ліс не тримав їх, не заважав переступити свою межу.
Вони повільно йшли селом, тримаючи маленьку Катрусю за руки. Чемно віталися з односельцями, але ті не звертали на них увагу, наче молодят зовсім не було. Тільки окремі з них здригалися, крутили головою, і знову мовчки поринали у свої думки.
Для Миколи з Марічкою це вже був інший світ, де їх присутність не була означена зором. Власне, їх це не засмутило. Вони повернулися в свій щасливий примарний світ, де в мальовничому куточку лісу з димаря хатини в будь яку погоду змійкою піднімається дим, як прикмета того, що тут вирує щасливе життя.
Микола Казкар.
