Коли моя мати була старенькою і її роки добігали до логічного завершення, то вона часто зверталася до мене з одним проханням.

– Доню, коли я помру, то не забувай приходити до мене на могилку. Мені буде приємно бачити тебе.

– Звичайно, мамо, буду приходити.

  Мама сумно дивилася на мене, бо розуміла, що її дочка скептично ставиться до продовження життя після смерті.

  Тепер мені за п’ятдесят і я стала більш сентиментальною. І хоч мої погляди не змінилися, але я частіше буваю на могилі моєї матери. Я з любов’ю протираю від пилу її фото і усміхаюсь їй, ніби вона бачить мою усмішку. Потім поспіхом прибираю могилу і біжу по своїх справах, яких завжди вдосталь в цьому житті.

  Останнім часом мою увагу привернув молодий хлопець біля могили, поруч якої я проходила. Він сидів і дивився кудись в далечінь, не звертаючи уваги на листя, яке падало на його коліна. Могила повністю була вкрита опалим листям, а він, мабуть, і не збирався його прибирати. Це було якось дивно.

  Особливо дивним було те, що в який день і час я б не приходила на цвинтар, а хлопець знову сидів біля могили. Здавалося, що він сидить тут весь час.

  Не знаю чому, але в черговий раз, проходячи поруч,  я привіталася з ним. Він здригнувся і навіть відсахнувся, ніби побачив в моєму образі привида. І лише потім відповів на моє привітання.

– Я бачу у вас з собою немає чим згребти опале листя. Якщо дозволите, то я допоможу вам це зробити.

– Я не проти, хоча не бачу в цьому сенсу. Кому потрібна моя могила? Хіба що двоюрідній сестрі, яка інколи приходить.

– Вашій могилі? Жартуєте, то це добре.

  Протираючи фото на могилі, я звернула увагу на разючу схожість з цим молодиком. Очевидно, це його брат близнюк тут похований. Зрозуміло, чому в нього такий смуток. Але коли побачила на фото шрам на щоці, мурашки побігли по моєму тілу. Адже точнісінько такий шрам був на обличчі хлопця.

– Не лякайтеся, прошу вас. Я не завдам вам шкоди і все поясню.

  В цю мить для мене все перевернулося. Минулі мої переконання розбилися вщент об цю подію.

  Далі була досить довга розмова про те, як він загинув і не встиг забрати у ювеліра в райцентрі подарунок для своєї дівчини. Золотий кулон, про який мріяла його дівчина 

  Хлопець також розповів, як його суперник розповсюдив слухи, що у хлопця є коханка. Що то вона була на цвинтарі під час його поховання. А то, насправді,  була його двоюрідна сестра.

  І тепер він вимушений тут сидіти і його душа залишається неприкаяною, бо він не завершив важливу свою справу у житті.

– Якщо так вийшло, що я тебе бачу, то може я зможу тобі допомогти?

– Як? От якби забрати той кулон у ювеліра і віддати моїй Марічці, то вона б зрозуміла, як я її кохаю. Хоч це в цій ситуації звучить дивно. До речі, кулон вже оплачений, а квитанція в її книзі  «Спокуса Анжеліки».

– Я спробую, може й вийде.

  Двері мені відкрила молода вродлива дівчина.

– Ви ж Марічка? До вас у мене є важлива розмова.

– Заходьте, я вас слухаю.

  Не можу сказати, що розмова між мною і дівчиною складалася успішно. Аж до того моменту, коли ми не дістали з книги квитанцію на виготовлення кулона.

  Потім була поїздка до ювеліра. Я на все життя запам’ятаю емоції дівчини, коли вона читала на звороті кулона: «Моїй коханій Марічці від Максима».

  Я більше не бачила того хлопця біля його могили. Частіше попадалася на очі його дівчина Марічка, яка завжди привітно зі мною віталася.

  Тепер я не мовчу на могилі моєї матері. Я довго розповідаю їй про своє життя. І мені здається, що вона уважно слухає мене.

Приходь, світанку. Завітай і ляж

На ґанку білосонячним промінням.

Скидає ніч туманний камуфляж

І утікає в невідоме тінню.

Уже пора для кави та чаїв,

Будильнику, що сон крихкий розвіє.

Приходь, світанку. Світ цей зголоднів