Восени минулого року я добряче затарився вермішелями і локшинами швидкого приготування. Причому купив їх не в інтернет-магазинах і маркетплейсах, а оффлайн — благо, у Боярці тепер є багато торгівельних мереж: АТБ, Аврора, Бджілка, Сільпо, Траш, Фора. І у кожному з супермаркетів, як ви розумієте, свій асортимент. Тож є з чого вибирати.

1. Сьогодні на огляді вермішелі "Куховар": 5 різновидів у двох типах пачок — 3 "класичних", по 60 г., зі смаками домашньої курки, грибів та баноша; а також 2 різновиди у великій пачці, по 90 г., зі смаками сметани та цибулі, курки.

Варто зазначити, що продукцію "Куховар" я вже їв. Але тоді пробував вермішелі в стакані. Та й просто стало цікаво, чи змінилось щось на краще.
[ Читати далі (+41 фото)... ]

  Густа завіса крапель зливалася з темрявою, поглинаючи звуки й фарби. Кожен наш крок здавався безшумним, мов у забутій частині світу. Ми просувалися траншеєю, мов тіні, ховаючись за уламками дерев і густими кущами.

  Ліхтарики були вимкнені, тільки час від часу спалахи блискавок освітлювали нашу мокру форму та втомлені обличчя. У ті моменти, коли темрява накривала нас ковдрою, думки починали виринати з глибини свідомості, мов привиди. Хто я? Що я тут роблю? Чому саме я опинився в цьому злиденному місці, серед дощу, ночі та постійного страху?  

  Реальність здавалась хиткою, немов усе це — лише уривок сну, який ось-ось розвіється. А може, все життя — це такий же нескінченний бій: темрява й блискавки, тиша й вибухи? Де межа між реальністю та вигадкою? Що, якщо моя присутність тут — лише випадковість, гра якихось сил, які ми ніколи не зрозуміємо?  

  Здавалося, я сам собі не належу. Моє тіло рухалося вперед автоматично, підкоряючись наказам, але розум шукав відповіді, яких не існувало. І чи є сенс у цьому всьому? Чи є сенс у тому, щоб йти далі, коли смерть ходить поруч?  

Роздуми обірвав командир:  

– Не зупиняйся, вперед!  

  Я знову став частиною реальності, де немає місця для запитань, лише дії.

 

  Годину по тому ми пробралися до покинутого будинку, що стояв неподалік від села. У темному підвалі лежали рештки ворожої апаратури, серед якої наш командир знайшов планшет – трофейний пристрій, очевидно, залишений під час відступу. Він був цілий, хоч і вологий від дощу.

– Спробуй увімкнути, – сказав командир, передаючи мені девайс.

  Я натиснув кнопку живлення, і після короткого завантаження екран освітився. На ньому з’явилася заставка із простим надписом:

     "Привіт, я Аліса. Чим можу допомогти?"

Повертаються нав'язливі думки. Звісно, в зв'язку з мобілізацією. Хоч мене і втішають, що по двом діагнозам не підходжу для бойової служби, але оскільки всі мобілізовані проходять базову військову підготовку, то ніщо не заважає записати в піхоту. Та й начитався і наслухався всякого, що ВЛК порушують закони і не вписують обмеження або не видають військовий квиток. Тож "накручую" себе, продумуючи різні варіанти. Цікаво спостерігати, як змінюється хід думок: від самоспалення і кидання під поїзд до самоушкодження. Це, мабуть, найбезпечніший метод, оскільки без криміналу. Хоча з нашою медициною то теж варіант так собі — лежати прив'язаним до ліжка — сумнівне задоволення. Тим паче, хотілося б, щоб шкурка була цілою, а не в шрамах. Тому не здивуюсь, якщо хід думок зміниться в бік отруєння ліками. В усякому разі генератор маячні працює на повну. Так що, можливо, продумаю й інші варіанти.

----

Додає переживань і фотохостинг imgBB. Десь місяць не було нарікань, а ось, сьогодні зникло за раз аж 15 фото! Це рекорд. На відновлення довелось витратити декілька годин, не кажучи про нерви. Не знаю, що робити? Може, забити болт на фотоблог і повністю преорієнтуватись на Ютуб, як це робить більшість? Бо підтримка блогу у життєздатному стані вимагає багато часу і нервів. А нові публікацї в блозі та на Ютубі вимагають аж 4 дні. Це дуже багато. І що робити поки не вирішив.

села М. Вздовж покинутих городів, відділяючи їх від диких полів, простягалася траншея – ламана, уривчаста смуга на кілька кілометрів. З одного краю вона впиралася в залізничний насип, а з іншого – занурювалася у старий, напівздичавілий садок із велетенськими, покрученими яблунями та грушами.    Чим далі вглиб садка, тим мілкішою ставала траншея, аж поки не сходила нанівець за кілька метрів від перекошеного дощатого нужника без дверей. У цьому була своя перевага – ніщо не заважало замислюватися над вічним, споглядаючи буття. Звісно, якщо поблизу нікого не було.