Прибувши до безпечного куточка на протилежному боці площі, еліта цього відважного народу не стала гаяти ані хвилини. Мов із чарівної скриньки, звідкись з’явилися щити, будівельні піддони, дошки з кривими цвяхами, які за лічені хвилини перетворилися на імпровізовану сцену. Марципанника, який іще не встиг отямитися, швидко виштовхнули на цей шедевр архітектури, немов ляльку, яку поставили на полицю, щоб не заважала.
Спочатку він лише нерозбірливо мямлив у гучномовець, немов кіт, що випадково проковтнув лимон. Але, набравшись хоробрості (а може, просто згадавши, що його слухає цілий натовп), він раптом випростався, втер чоло й почав голосно закликати до боротьби та єдності. - Великий народе великої країни, настали важкі буремні часи, та нас не здолати!...
Натовп, який щойно виштовхнув зі своїх надр добре пошарпаних охоронців, тепер, важко відхекуючись, уважно прислухався до кожного його слова. Очі людей блищали, як поліровані ґудзики: чоловіки й жінки, вчителі й сантехніки, науковці й прибиральниці – усі були заворожені його промовою.
Циган, який до цього моменту вже встиг примоститися на стільці, розмахував кольоровими прапорцями, немов диригент, викликаючи бурю емоцій. То радість, то обурення, то тріумф прокочувалися через натовп, як хвилі по озеру, куди хтось кинув великий камінь.
Тим часом голос Марципанника міцнішав, а його емоції росли, немов дріжджове тісто. Він шалено викрикував гасла, бігав сценою, стрибав, а потім із розгону почав їздити по сцені на колінах, верещачи, як молоде порося. Хор, який уже давно втратив свої інструменти під час бійки, завзято виконував губами інструменталку до саундтреку AC/DC, і, треба сказати, це їм вдавалося не гірше за оригінал.
Раптом Марципанник замовк. Він завмер у величній позі, грізно сягнувши перст у бік трону з нікчемним стільцем:
– Злодія геть! – викрикнув він, і його голос відлунював так, ніби це повторювали самі дерева на площі.
- Геть диктатора,- багатоголосо відповів натовп.
Циган урочисто підняв червоний прапорець. Усе застигло, тільки старший герцог, чи то барон, продовжував поспіхом тасувати колоду карт, своїми короткими, волохатими пальцями. Здавалося, навіть повітря зупинилося, щоб побачити, що буде далі. Тисячі очей звернулися до стільця з табличкою "МеШо". Стілець, ніби відчувши свою приреченість, застиг і не рухався, немов розумів, що це кінець.
Тиша тріснула, мов крихкий кришталь, і натовп вибухнув лютим воєм. Купка охоронців, переляканих до смерті, порхнула врізнобіч, мов зграйка метеликів з капустяної грядки. Натовп, штовхаючи й давлячи одне одного, кинувся до трону. У лічені секунди бідний стілець був пошматований на друзки, які тут же рознесли в усі боки.
– Перемога! Воля народу! – радісно вигукнув хтось, і це стало сигналом для ще більшого хаосу.
Марципанник, який тепер уже закликав до спокою та розсудливості, марно намагався переконати людей припинити божевілля.
– Зупиніться! Бережіть народне майно! – волав він.
Але його слова лише підлили масла у вогонь. Хтось, мов за сигналом, підпалив штору на сцені, заявивши, що це символ перемоги революції. Полум’я весело танцювало, а натовп аплодував, ніби на найкращій виставі в їхньому житті.
Проте трон вдалося врятувати. Його урочисто витягли на нову сцену, створену з тих самих будівельних піддонів і дошок із цвяхами. На трон поставили нову, нікельовану табуреточку з яскраво-червоним сидінням, яке виблискувало, мов стиглий помідор. На табуреточці акуратно стояла табличка з написом **"ЛоЛа".** - нова Верховна Правителька
Хор, трохи відхекавшись, почав виконувати новий гімн, і натовп, з мокрими від сліз очима, притискав правицю до серця. Усі були щасливі й сповнені надій. Хоча ніхто так і не міг сказати, чому саме.
