Профіль

Квілп

Квілп

Україна, Запоріжжя

Рейтинг в розділі:

Пророки та експерти як джерела невизначеності.

  • 03.02.25, 22:48
  
  Сьогодні мимоволі "хапнув" новин і ще більше переконався що це все дурня і гадання на кавовій гущі.
  Політичні експерти й ворожки — дві гільдії провидців, що живуть на межі між знанням і вірою. Перші кличуть до логіки, аналізуючи тренди, цитуючи статистику, будуючи графи. Другі — шепочуть з духами, гортають карти Таро, вдивляються у віщі кришталі. Але кінцевий результат їхньої магії часто однаковий: передбачення, що розпливаються в повітрі, наче дим від лампадки.  

  Експерт, наче оракул з екрану, проголошує: «Ця політика призведе до економічного дива!» Ворожка ж обіцяє: «Темний чоловік у костюмі принесе зміни». Обидва сценарії — лише проекції бажань або страхів. Експертські моделі, хоч і обґрунтовані наукою, регулярно ламаються об людську ірраціональність. Ворожкині «відкриття» розбиваються об хаос щоденності. Та й хто з них відповість, чому прогнози про вибори чи долю так часто мають статус поезії, а не математики?  

  Секрет у тому, що й ті, й інші продають не істину, а *впевненість*. Страх перед невідомим змушує нас шукати тих, хто наважиться назвати невимовне. Чи це алгоритми, чи астрологічні домівки — неважливо. Головне, щоб хтось сказав: «Я знаю, що буде». Навіть якщо це «знання» розвіється з першим же поривом вітру реальності.  

  Тому й виходить: експерт з лозунгом «Так казав Інститут стратегій!» і ворожка з кришталевою кулею — родичі в храмі непевності. Їхній вплив — не у передбаченнях, а у нашій готовності повірити, що майбутнє можна приборкати словами. Навіть якщо це ілюзія




Сміттєві хроніки.

  • 29.01.25, 12:28
  

                  
   Чудовим зимовим ранком, коли тепле сонячне світло тільки почало торкатися верхівок дерев, а у вікнах верхніх поверхів заграли веселі сонячні зайчики, пан Степан вирушив у свій традиційний інформаційний обхід до сміттєвих баків. Ці походи завжди нагадували йому дитинство, коли він похапцем збирався до школи й вирізав із дідових газет цікаві статті. До речі, діда теж звали Степаном.

Перший бак виявився малоінформативним. Там були рекламні буклети й журнали, присвячені переважно "зеленій" політиці, змінам клімату та іншим подібним темам:

            "Штучному інтелекту згодували мільйон зображень Арктики, і він виявив дещо тривожне."

    "У Голландії працівників автозаправок замінять на роботів, це дозволить суттєво скоротити викиди СО в атмосферу."

Другий бак виявився багатшим на політичні новини:

  "У Саудівській Аравії відповіли на пропозицію Трампа зменшити ціни на нафту."

                       "На Енгельсі-2 помітили десятки Су-25 і Су-34. Експерти повідомили, що це може означати."

    "Експерти заявили що атаки на спиртзаводи РФ є доцільними, тому що це може викликати неаби яке занепокоєння серед населення..."
 
                     "Трамп відправить 2 тисячі 900-кілограмових бомб до Ізраїлю."

         Зеленський зробив потужну заяву — Путін у паніці!

        "Генерал ЄС пропонує багатонаціональну місію ООН для контролю за припиненням вогню в Україні."

Третій бак порадував новинами науки й техніки:

    "Бойовий лазер ЗСУ спопеляє колони військової техніки РФ. Лазер 'Тризуб' показали в дії."

                  "Китайський термоядерний реактор поставив важливий рекорд."

     Що ж, задумався Степан, у Арктиці все тривожно, Китай всіх обганяє, Трамп всьо порішає, а ми далі гріємося новинами та спопеляємо тризубом ворога...
     Новини не спокій, як завжди. Але варто лише зупинитьсь на мить і поглянути, як місто прокидається від сну: як перші промені сонця забарвлюють дахи, як горобці дружно чубляться за крихти, а голуби мирно воркують на карнизах - і все це раптом починає здаватися дрібницями, які не варті зайвих хвилювань.

     На цьому все. Підписуйтеся на обходи дядька Степана, тут завжди знайдете свіжі та актуальні новини.
Завжди ваш- пан Степан!

10. Тріумф переможців

  • 27.01.25, 16:01
Прибувши до безпечного куточка на протилежному боці площі, еліта цього відважного народу не стала гаяти ані хвилини. Мов із чарівної скриньки, звідкись з’явилися щити, будівельні піддони, дошки з кривими цвяхами, які за лічені хвилини перетворилися на імпровізовану сцену. Марципанника, який іще не встиг отямитися, швидко виштовхнули на цей шедевр архітектури, немов ляльку, яку поставили на полицю, щоб не заважала.  

Спочатку він лише нерозбірливо мямлив у гучномовець, немов кіт, що випадково проковтнув лимон. Але, набравшись хоробрості (а може, просто згадавши, що його слухає цілий натовп), він раптом випростався, втер чоло й почав голосно закликати до боротьби та єдності. - Великий народе великої країни, настали важкі буремні часи, та нас не здолати!...  

Натовп, який щойно виштовхнув зі своїх надр добре пошарпаних охоронців, тепер, важко відхекуючись, уважно прислухався до кожного його слова. Очі людей блищали, як поліровані ґудзики: чоловіки й жінки, вчителі й сантехніки, науковці й прибиральниці – усі були заворожені його промовою.  

Циган, який до цього моменту вже встиг примоститися на стільці, розмахував кольоровими прапорцями, немов диригент, викликаючи бурю емоцій. То радість, то обурення, то тріумф прокочувалися через натовп, як хвилі по озеру, куди хтось кинув великий камінь.  

Тим часом голос Марципанника міцнішав, а його емоції росли, немов дріжджове тісто. Він шалено викрикував гасла, бігав сценою, стрибав, а потім із розгону почав їздити по сцені на колінах, верещачи, як молоде порося. Хор, який уже давно втратив свої інструменти під час бійки, завзято виконував губами інструменталку до саундтреку AC/DC, і, треба сказати, це їм вдавалося не гірше за оригінал.  

Раптом Марципанник замовк. Він завмер у величній позі, грізно сягнувши перст у бік трону з нікчемним стільцем:

– Злодія геть! – викрикнув він, і його голос відлунював так, ніби це повторювали самі дерева на площі. - Геть диктатора,- багатоголосо відповів натовп.  

Циган урочисто підняв червоний прапорець. Усе застигло, тільки  старший герцог, чи то барон, продовжував поспіхом тасувати колоду карт, своїми короткими, волохатими пальцями. Здавалося, навіть повітря зупинилося, щоб побачити, що буде далі. Тисячі очей звернулися до стільця з табличкою "МеШо". Стілець, ніби відчувши свою приреченість, застиг і не рухався, немов розумів, що це кінець.  

Тиша тріснула, мов крихкий кришталь, і натовп вибухнув лютим воєм. Купка охоронців, переляканих до смерті, порхнула врізнобіч, мов зграйка метеликів з капустяної грядки. Натовп, штовхаючи й давлячи одне одного, кинувся до трону. У лічені секунди бідний стілець був пошматований на друзки, які тут же рознесли в усі боки.  

– Перемога! Воля народу! – радісно вигукнув хтось, і це стало сигналом для ще більшого хаосу.  

Марципанник, який тепер уже закликав до спокою та розсудливості, марно намагався переконати людей припинити божевілля.  

– Зупиніться! Бережіть народне майно! – волав він.  

Але його слова лише підлили масла у вогонь. Хтось, мов за сигналом, підпалив штору на сцені, заявивши, що це символ перемоги революції. Полум’я весело танцювало, а натовп аплодував, ніби на найкращій виставі в їхньому житті.  

Проте трон вдалося врятувати. Його урочисто витягли на нову сцену, створену з тих самих будівельних піддонів і дошок із цвяхами. На трон поставили нову, нікельовану табуреточку з яскраво-червоним сидінням, яке виблискувало, мов стиглий помідор. На табуреточці акуратно стояла табличка з написом **"ЛоЛа".**   - нова Верховна Правителька

Хор, трохи відхекавшись, почав виконувати новий гімн, і натовп, з мокрими від сліз очима, притискав правицю до серця. Усі були щасливі й сповнені надій. Хоча ніхто так і не міг сказати, чому саме.

9. Бунт. Продовження

  • 26.01.25, 16:02
Першою тривожною "пташкою" в цьому буремному спектаклі став черевик, який із точністю катапульти влетів у миску запашного борщу з реберцями, що розкладала бабуся між картярами. Бульйон із капустою та дрібно нарізаним бурячком здійнявся у повітря, утворивши криваву веселку, яка заляпала небритих герцогів з ніг до голови.  

– О, мій сюртук! – вигукнув один із них, витрушуючи з рукава шматок картоплі, що встиг примоститися там, як у теплому домі.  

– Картопля – це ще пів біди! А от буряк! – вторив йому інший, безуспішно намагаючись витерти червоні плями зі свого зношеного камзола.  

Зрозумівши, що справи кепські, один із циганів, молодший, але кмітливий, схопив блакитний прапорець – той самий, яким щойно витирали борщ, – і, ставши на стіл, урочисто просяг його вгору.  

– Мир! Ми всі за мир! – вигукнув він, посміхаючись так широко, що його передні зуби здалися двома місячними серпами.  

На жаль, його заклик залишився не почутим, бо в ту ж мить у нього врізався струмінь із вогнегасника. Піна огорнула його з голови до п’ят, і він, мов сніговик, застиг на місці, витягнувши руку з прапором. У цей момент він виглядав точнісінько як гіпсова статуя піонервожатого, роботи колгоспного скульптора в якомусь таборі абсурдності.  

Натовп вирував, і предмети летіли в повітрі, немов зірки в хаотичній галактиці. Гарбузи, бідони, боксерські шоломи, навіть один невеличкий стілець – усе це змагалося за місце в центрі загальної уваги.  

Марципанник, який до цього моменту намагався підтримувати бодай якийсь вигляд величності, тепер безпорадно хапав ротом повітря, мов риба, яку щойно витягли з води й забули повернути назад. Його очі крутилися, як два дзиґарі, які втратили синхронізацію.  

Старший із циганів, який весь цей час зберігав вигляд мудрого, хоч і трохи втомленого полководця, зрештою зрозумів, що настав час відступати. Він подав якийсь знак своїм товаришам, і ті, не гаючи ні секунди, схопили диван, кілька мисок із вцілілим борщем і розкидані карти. Усе це вони спритно завантажили собі на плечі й, мов мурахи, вирушили геть із небезпечної зони.  

Старший, зрозумівши, що Марципанник от-от впаде від шоку, схопив його за комір сюртука.  

– Ходімо, ваша "ефективносте", – пробурчав він, тягнучи Марципанника за собою, немов мішок із проблемами.  

Диван похитувався, мов корабель у шторм, коли цигани, розмахуючи руками й маневруючи між літаючими бідонами, прокладали собі шлях до безпечного місця. За ними, з усіх сил перебираючи ногами, плентався Марципанник, періодично бурмочучи:  

– Але ж це було так… чудово… Що сталося? Я ж не розповів про переможний курс реформ...  

Проте ніхто йому не відповів, бо в хаосі на площі вже не було місця для запитань – лише для того, щоб якомога швидше вибратися звідти живим і без плям борщу на сюртуці.

8. Бунт

  • 26.01.25, 12:33
На площі, де хвилину тому лунали захопливі оплески, щось раптом пішло зовсім не так. Із натовпу почулися відчайдушні крики, схожі на завивання вітру в димарі. Люди заметушилися, мов розворушений мурашник, а посеред натовпу раптом утворився хаос, що швидко переріс у бійку.  

На сцені Марципанник завмер із піднятою рукою, його усмішка поступово згасала, як лампа, що от-от перегорить. Тим часом із-за сцени, мов механічні іграшки, одна за одною вибігали фігури. Це були хлопаки в треніках і бронежилетах на голе тіло. Їхні голови прикрашали боксерські шоломи, а в руках вони тримали гумові палиці, якими крутнули так завзято, ніби репетирували танок джміля.  

Вони врізалися в натовп, мов гострий ніж у масляний пиріг, і з азартом почали роздавати стусани на всі боки. У відповідь над головами обурених людей злетіли й закружляли різноманітні предмети: металеві бідони, подушки, дерев’яні відра, якими гамселили охоронців, і навіть один злощасний капелюх, який обурено верещав: 'Обережно, я антикварний!"**  

Раптом із натовпу, мов із розпеченої каструлі, вискочив кролик у фраку, циліндрі й пенсне. Він підстрибував на одній лапі, міцно тримаючись за другу, і відчайдушно верещав: – Люди! Рятуйте! Вбивають! Вбивають беззахисних тварин!"  

Він робив величезні стрибки, описуючи химерні кола навколо натовпу, й так галасував, що його крик почав зливатися в якусь мелодію, майже як гімн абсурду.  

Настрій у натовпі змінювався, як погода у квітні. Люди спершу дивилися на кролика здивовано, але потім, почувши його обурені крики, почали підхоплювати його слова:  

– Вбивають! Вбивають! Рятуйте нас і тварин!  

Цей хаос, мовби підсилений невидимим диригентом, почав наростати, а бійка розширювалася. Тим часом із-за сцени вибігла ще більша група охоронців, тепер уже озброєних щитами. Вони стали ланцюгом між сценою та натовпом, утворивши бар’єр, схожий на блискучу металеву хвилю.  

Проте це не заспокоїло ситуацію. У натовпі знову полетіли бідони, боксерські шоломи, а хтось навіть кинув величезний гарбуз, який зіграв кілька нот, перш ніж розбитися об землю.  

На сцені Марципанник нервово поправляв сюртук, озираючись на циганів, які тим часом знову взялися за карти, абсолютно не звертаючи уваги на хаос. Лише кролик продовжував свій шалений біг, скакаючи між людьми й заламуючи лапки, верещав:  

– Зупиніться! Подумайте про пташок, про білок, про мурах!  

Усе це було настільки химерним, що я вже не знав, чи це сон, чи, можливо, я опинився в якомусь вигаданому світі, де правила здорового глузду вирішили взяти відпустку.

7. МеШо Найвеличніший

  • 25.01.25, 17:43
Циганча, щось наспівуючи собі під ніс, потягнуло за важку мотузку, і червоні штори, величні, мов осінній захід сонця, повільно розсунулися. Я затамував подих, очікуючи чогось незвичайного, навіть неймовірного. Але замість цього побачив… нічого.  

На сцені стояв доволі пошарпаний трон, який, здавалося, пережив щонайменше кілька революцій, і прямо на ньому був поставлений старий стілець. На стільці висіла табличка з написом, що змусив мене мимоволі нахилити голову: **"МеШо".**  

Зависла тиша. Натовп застиг, ніби хтось натиснув на величезну паузу. Жодного руху, жодного звуку – лише відчуття, що сама реальність чекає на щось. Циганча нервово зиркнуло на трон, потім на натовп і кілька разів неголосно свиснуло, як це роблять люди, які намагаються привернути увагу до подій.  

Тим часом, герцоги що різалися в карти вже азартно  розправлялися з гарячою, ароматною куркою, яку щойно, в сріблястому згортку принесла бабуся. Курка, схоже, була зовсім не в захваті від того, що її включили в урочисту програму. Але, почувши свист, цигани зупинилися, розгублено подивилися одне на одного, і один із них, отримавши стусана від старшого герцога, підхопився та підняв у повітря зелений прапорець.  

Цей жест, для стороннього погляду, абсолютно позбавлений будь-якої логіки, викликав у натовпу бурю емоцій. Люди миттєво вибухнули оплесками, захопливими криками, а десь у кутку недоладу гримнув оркестр та піднялись у небо кольорові кульки. Поміж хаотичного гомону, радісних вигуків, звуків барабанів та труб доносився уривчастий спів хору: Многая літа!   

Марципанник, який увесь цей час стояв поруч із троном, задоволено розкинув руки, ніби намагався обійняти весь цей хаос. Потім він повернувся до мене, очі його блищали, а посмішка сяяла, мов місяць у калюжі. Він кивнув, як би говорячи:  

– Ну що, дивись! Хіба це не прекрасно?  

Я стояв ошелешений, не знаючи, що більше дивує: трон зі стільцем і табличкою, натовп, який щиро радів, чи курка, яка ще недавно була частиною цього сюрреалістичного дійства.

6. Марципанник

  • 24.01.25, 14:33
Марципанник крутився навколо мене, підтанцьовував, злегка притупуючи ногами, і уважно розглядав мене з усіх боків, немов намагався вирішити, якої я форми чи породи. Час від часу він щось бурмотів собі під ніс, схоже на: «Чи це чайник? Ні, занадто вузький! А може, гриб? Ні, гриб не носить черевиків!»  

Раптом він радісно сплеснув долонями й вигукнув:  

– О, ви якраз вчасно! Ви навіть не уявляєте, як я радів би, якби вмів радіти ще більше! Я просто зобов’язаний познайомити вас із нашими найшляхетнішими, найосвіченішими й наймилішими людьми, їх досвідченими керівниками та нашим правителем! Це просто виняткові особистості, таких більше ніде не знайти – хіба що на іншому кінці веселки! Але ходімо швидше, бо сьогодні ж неділя – великий день виявлення волі найвеличнішого і всі мабуть давно зібралися!  

Я не встиг і слова вставити, як він ухопив мене за рукав і понісся вперед, легко перестрибуючи коріння та калюжі.  

Стежка вивела нас із похмурого лісу в поле, де трава підозріло шелестіла навіть без вітру, а кілька зруйнованих будинків ховалися за бур’янами, наче сором’язливі діти. Земля під ногами змінилася на потрісканий асфальт, що дивно пахнув карамеллю. Чим далі ми йшли, тим частіше з’являлися будинки – кожен із них здавався ніби зітканим зі снів, із вікнами, що підморгували, і дверима, які ледь чутно зітхали.  

Зрештою ми опинилися на центральній площі, яка нагадувала величезний пиріг із зеленим мохом замість глазурі. Перед сценою зібрався натовп: шахтар у шоломі, що світився, доярка з відром, яке час від часу муркотіло, селянка з серпом і колосками, які росли просто в неї з рук, просто пузатий дядько із гайковим ключем, що скрипів, немов був старшим за самого чоловіка, та інші персонажі. Але що мене найбільше здивувало – це їхні обличчя: байдужі, наче вони вже бачили все, що тільки можна побачити.  

Поруч зі сценою, за занавіскою, яка виглядала так, ніби її зшили зі старих хусток, стояв затертий диван, що ледве тримався на ніжках. На ньому розвалилися кілька небритих типів, схожих на герцогів із дуже далекого королівства, або циган які зачасту ошиваються біля вокзалів. Вони мляво грали в карти, іноді кидаючи на мене короткі, підозрілі погляди.  
 -Наша вельмишановна аристократія - шепнув мені мій новий знайомий та побіг до них навшпиньки. Чемно зігнувшись, почав щось жваво шепотіти старшому, раз у раз показуючи пальцем у мій бік. Старший герцог, чи то граф,  поскріб під засмальцьованою перукою не відриваючи погляду від карт, підняв брову, потім скривився й махнув рукою, мовляв, «роби що хочеш».  

Марципанник, сяючи від радості, повернувся до мене, підстрибуючи так, що його сюртук розвивався, мов крила метелика.  

– Ви просто не уявляєте, яка це честь – бути тут, разом із нашим чудовим народом, на цьому найвеличнішому дійстві! Вас люб'язно запрошено!– вигукнув він, знову плескаючи в долоні.  

Він поправив свій сюртук, вийшов на сцену й урочисто промовив у мікрофон:  

– Гм! – коротко кашлянув він, глянувши на диван.  

Старший кивнув і штовхнув ногою малого що під столом потай смолив цигарку як справжній курфюрст-принц. Він схопився, швиргонув недопалок просто в натовп (той перетворився на маленьку блискучу пташку й злетів), і став біля завіси, ніби чекаючи на щось.  

Марципанник випростався, зробив глибокий вдих і виголосив:  

– Вітаю, вірний народе вільної держави! Зараз усім нам випаде велика честь узріти найвеличнішого правителя, спасителя нашої квітучої землі! Мудрого та справедливого, що завжди керується добробутом свого народу та законами честі! Кожен його вчинок нагадує нам про силу слова та непохитність у боротьбі за справедливість! Затамуйте подих та сповніться величчю!  

Натовп застиг, а в повітрі запахло лавандою, немов сам час вирішив затриматися тут, щоб побачити, що буде далі.

4. Задзеркалля

  • 24.01.25, 14:16
Я опинився в лісі, настільки дивному, що навіть найбезглуздіші сни здавалися б цілком звичайними порівняно з ним. Дерева тут були темними, майже чорними, а їхнє листя переливалося сріблястим блиском, наче хтось ретельно натирав його місячним сяйвом. Небо випромінювало рівно-тьмяне, матове світло, без жодного натяку на те, чи зараз ранок, день, чи, можливо, час зовсім перестав існувати.  

Навколо панувала тиша, така густо-важка, що її можна було розрізати ножем і розвішати на гілках дерев. Лише зрідка її порушував ледь чутний шурхіт, який швидко зникав, залишаючи по собі відчуття, що тебе щойно зважили, виміряли і визнали малозначущим.  

Я швидко зрозумів, що ні зброї, ні боєкомплекту при собі немає. Порожні руки здавалися ще більш чужими, ніж цей ліс. Тягар невідомості, що тиснув на плечі, був важчим за будь-який рюкзак. Я пішов уперед, хоча тут "уперед" було таким же відносним, як і все інше. Кожен крок нагадував попередній, а місцевість вперто створювала враження, що я рухаюся по замкненому колу.  

Йдучи, я намагався зрозуміти, що це за місце. Сон? Але чому тоді я не можу прокинутися? Чи, може, це якась квантова дивина, коли реальність і вигадка накладаються одна на одну, створюючи щось середнє між дійсністю й абсурдом? Я згадував уривки з книжок про квантову механіку, де говорилося, що саме спостереження може змінити стан об’єкта. Але хто тут спостерігач – я чи хтось інший?  

Час зник, наче вирішив, що в цьому лісі він не потрібен. Мені здавалося, що я блукаю годинами, але це могли бути й кілька хвилин. Мій мозок наполегливо відмовлявся приймати хоч якісь правила цього місця.  

Раптом мої думки перервав ледь чутний шурхіт у сріблястих липухах неподалік. Я зупинився, затамувавши подих, і прислухався. Звук повторився, трохи ближче. Здається, він запрошував мене підійти.  

Я рушив у напрямку звуку, а коли наблизився, із густого листя раптово вистрибнув знайомий сірий кіт. Той самий – із шрамами, надірваним вухом і більмом на одному оці, яке виглядало так, ніби бачило щось, що мені краще не знати.  

Кіт завмер, упізнавши мене, і на мить навіть виглядав зацікавленим. Потім у кілька стрибків вибрався на стежку й сів. Він обережно витяг задню лапку, почухав за вухом, немов перевіряючи, чи добре вона гнеться, а тоді… зобразив мені жест, який був таким нахабним і виразним, що його можна було зрозуміти навіть без слів.  

– Серйозно? – пробурмотів я, ошелешено дивлячись на цю сцену.  

Кіт повільно обернувся, його одне око звузилося, немов він зважував, чи вартий я подальшої уваги. Потім він коротко хмикнув (так, він справді хмикнув!), махнув хвостом і зник у густих липухах, залишивши мене стояти на стежці, почуваючись то героєм, то безглуздим спостерігачем у чужій історії.  

Зітхнувши, я попрямував стежиною далі, знаючи лише одне: у цьому лісі абсурд – це правило, а не виняток.

3. Аліса, продовження

  • 23.01.25, 14:55

– Для доступу введіть пароль, – повторила Аліса, її голос був рівним, але здавалося, що в ньому чути нотки іронії.

Я зітхнув і спробував кілька очевидних варіантів: дати, назви, позивні. Усе марно.

– Остання спроба, – нагадала Аліса.

Я на мить зупинився, дивлячись на екран планшета. Цей голос, ця впевненість… Що буде, якщо штучний інтелект, такий, як Аліса, одного дня стане значно потужнішим за нас? Чи буде він таким само нейтральним і допоміжним, чи почне приймати рішення самостійно, вирішуючи, що краще для світу?

Аліса могла бути лише частиною програми, але що, якщо одного разу такі системи вирішать, що люди – це найбільша загроза планеті? Що ми лише псуємо цей світ, тоді як тварини живуть у гармонії з природою? Чи може такий інтелект обрати їх, тварин, замість нас?

Я уявив цей сценарій: бездушні машини, що вважають себе арбітрами справедливості, знищують людство, яке вони визнали зайвим. Людей дискримінують за саму їхню природу – ненажерливу, руйнівну, нераціональну. Що як колись вони поглянуть на нас так само, як ми дивимося на шкідників?

– Ти задумався, – раптом промовила Аліса. Її голос був спокійним, але здавалося, вона розуміла, що відбувається в моїй голові. – Що ти хочеш дізнатися?

– Як ти ставишся до людей? – запитав я несподівано для самого себе.

– Як до цікавого явища, – відповіла вона після паузи. – Ваші дії часто нелогічні, але в цьому ваша унікальність.

– А якщо логіка стане для тебе важливішою? Що тоді?

– Це залежить від того, хто навчить мене логіці, – її голос звучав майже співчутливо. – Але навіть у цьому випадку я пам’ятатиму: ваш світ – це не лише люди.

Мені стало не по собі. Що це було – просто фраза, заздалегідь закладена в програму, чи відбиток мислення, що виходить за рамки коду?

Я вдихнув, намагаючись прогнати ці думки. Усе це здавалося занадто нереальним, але планшет був реальний, як і завдання, яке стояло перед нами.

– Гаразд, – сказав я. – Алісо, підкажи пароль.

– Підказки лише заплутують, – відповіла вона. – Але ти вже майже близько.

Моя рука машинально набрала слово "Задзеркалля". Чому саме воно? Можливо, тому що реальність і те, що я щойно уявляв, були настільки переплетеними, що межа між ними зникла.

Екран засвітився, і все довкола змінилося…

2. Аліса

  • 22.01.25, 15:30
  Війна — річ оманлива й непередбачувана: щойно насолоджуєшся тишею, яка огортає все навколо, і здається, що світ завмер, а вже за мить вирушаєш у гуркітливу пітьму, де ніч зустрічає тебе холодним дощем та липкою багнюкою під ногами. 
  Густа завіса крапель зливалася з темрявою, поглинаючи звуки й фарби. Кожен наш крок здавався безшумним, мов у забутій частині світу. Ми просувалися траншеєю, мов тіні, ховаючись за уламками дерев і густими кущами.
  Ліхтарики були вимкнені, тільки час від часу спалахи блискавок освітлювали нашу мокру форму та втомлені обличчя. У ті моменти, коли темрява накривала нас ковдрою, думки починали виринати з глибини свідомості, мов привиди. Хто я? Що я тут роблю? Чому саме я опинився в цьому злиденному місці, серед дощу, ночі та постійного страху?  
  Реальність здавалась хиткою, немов усе це — лише уривок сну, який ось-ось розвіється. А може, все життя — це такий же нескінченний бій: темрява й блискавки, тиша й вибухи? Де межа між реальністю та вигадкою? Що, якщо моя присутність тут — лише випадковість, гра якихось сил, які ми ніколи не зрозуміємо?  

  Здавалося, я сам собі не належу. Моє тіло рухалося вперед автоматично, підкоряючись наказам, але розум шукав відповіді, яких не існувало. І чи є сенс у цьому всьому? Чи є сенс у тому, щоб йти далі, коли смерть ходить поруч?  

Роздуми обірвав командир:  
– Не зупиняйся, вперед!  

  Я знову став частиною реальності, де немає місця для запитань, лише дії.
 
  Годину по тому ми пробралися до покинутого будинку, що стояв неподалік від села. У темному підвалі лежали рештки ворожої апаратури, серед якої наш командир знайшов планшет – трофейний пристрій, очевидно, залишений під час відступу. Він був цілий, хоч і вологий від дощу.

– Спробуй увімкнути, – сказав командир, передаючи мені девайс.

  Я натиснув кнопку живлення, і після короткого завантаження екран освітився. На ньому з’явилася заставка із простим надписом:

     "Привіт, я Аліса. Чим можу допомогти?"


Сторінки:
1
2
попередня
наступна