Історія була гучною, скандальною, оскільки до неї дивним чином виявився причетний знаменитий співак Федір Іванович Шаляпін. Отже, у березні 1910 року ротмістр 18-ї Волинської бригади 4-го округу Окремого корпусу прикордонної варти Вікентій Антонович, який проживав у містечку Радзивилові Кременецького повіту Волинської губернії (нині місто Радивилів Дубенського району), звернувся до місцевої духовної консисторії, щоб розірвати шлюб зі своєю дружиною. Разом вони прожили майже півтора десятка років: повінчалися 11 лютого 1894 року в церкві 120-го піхотного Серпуховського полку.

Чому Антонович звернувся до духовної консисторії? Саме вона у тодішній Російській імперії розглядала справи про розірвання шлюбу. За законодавством того часу, щоб розлучитися, була потрібна вагома причина. Нею могли стати доведені перелюб, двоєжонство (або двомужність), наявність дошлюбної хвороби, що перешкоджає подружнім відносинам, тривала (понад п'ять років) невідома відсутність чоловіка або та обставина, що він був засуджений за тяжкий злочин, що включає заслання або позбавлення прав стану.

«Примирення між мною та дружиною ні на колишніх умовляннях, ні на судообговоренні, яке призначалося двічі і на яке дружина не забажала з'явитися, не відбулося», – повідомляв згодом Антонович. Олена Федорівна категорично заявила, що подружньої вірності не порушувала і не порушує, а винен у подружній невірності, навпаки, її чоловік, який, крім усього іншого, не видає їй «засобів до життя»...

На доказ своєї правоти ротмістр Радзивилова закликав двох свідків – мешканців міста Житомира: губернського секретаря Івана Стефановича та помічника лікаря Сруля Ельфантеля. Обох допитали перед судом присяжних засідателів.

Перший із них повідомив: «Сім'ю Антоновичів я знаю вже шість років; з оповідей Олени Антонович мені відомо, що вона жила з артистом Шаляпіним, знаю також, вони живуть уже чотири роки окремо, він у Радзивилові, а вона – у Москві. У 1907 році Олена Антонович приїжджала до Житомира і зупинилася в готелі по Київській вулиці, вона мала якусь справу в суді, якого саме місяця та числа це було, не пам'ятаю, я за дорученням Вікентія Антоновича зайшов до неї до готелю вранці о 8-й годині і застав у неї в ліжку якогось чоловіка, обидва вони були роздягнені в одній тільки білизні, і на мій запит номерна прислуга мені заявила, що цей чоловік ночував у Олени Антонович. Хто такий той чоловік, я не знаю. Очевидцем акту злягання Олени Антонович із сторонніми чоловіками я не був. Більше нічого мені не відомо».

Ельфантель, давши присягу, заявив: «Подружжя Вікентій та Олена Антоновичі мені добре відомі, вони живуть у розладі вже понад 15 років, а 7 років живуть окремо. Олена Антонович деякий час служила в управлінні залізниць у Харкові та Москві. Зрідка приїжджала до містечка Радзивилов за місцем служби чоловіка в прикордонній варті, але зупинялась у готелі. На прохання ротмістра Антоновича я заходив до неї в номер для переговорів, і був випадок, коли застав її в ліжку зі стороннім чоловіком. Це було наприкінці 1909 року, числа і місяця не пам'ятаю, а одного разу того ж року і в тому ж готелі застав її на акті злягання з невідомим чоловіком, який приїжджав з нею з Харкова. Крім того, мені відомо, що вона, Антонович, тепер перебуває у любовному зв'язку з артистом Шаляпіним».

Справа серйозна – у процесі підготовки до суду довелося потурбувати соліста імператорського театру Федора Шаляпіна. Як значиться в документах, він «будучи з цього приводу опитаний, заявив, що він у справі нічого не знає і жодних пояснень дати не може». Щоправда, була ще одна обставина: у справі значилася нотаріальна заява Олени Антонович, зроблена нею від 6 квітня 1911 року, в якій вона зізнавалася у своїй невірності чоловікові і в любовному зв'язку з Федором Шаляпіним. Але виглядала ця заява досить дивно, і жодних доказів на підтвердження її слів не було…

Поміркувавши, волинське єпархіальне начальство дійшло висновку, що «докази подружньої невірності відповідачки є сутнісно суперечливими, сумнівними і не узгоджуються з іншими обставинами справи». І хоча Олена Антонович у нотаріальній заяві, поданій у консисторію, і визнала себе винною у співпроживанні з Шаляпіним, але це її свідчення входило у протиріччя зі свідченнями, котрі вона давала раніше.

«Таким чином, винність відповідачки у співмешканні з Шаляпіним визнати доведеною та взяти до уваги не можна», – йшлося у вердикті єпархіального відомства. Що ж до свідчень Стефановича та Ельфантеля, то консисторія визнала їх явно недостатніми. До того ж виникли сумніви в особистості одного зі свідків — Сруля Ізраїлевича Ельфантеля. На суд з'явився Мордко Срулевич Ельфантель, який заявив, що в особистих документах є помилка. А поліцейський пристав взагалі заявив, що Сруль Ізраїлевич і Мордко Срулевич – одна і та ж особа, оскільки іншого помічника лікаря на прізвище Ельфантель у Житомирі просто немає.

Одним словом, волинське єпархіальне начальство у квітні 1912 року відмовило ротмістру Антоновичу у шлюборозлучному процесі – «через недоведеність подружньої невірності відповідачки».

Крім того, з'ясувалося, що у свідка Стефановича у самого було, як мовиться, рильце в пушку: проти нього порушено кримінальне переслідування за хибне свідчення у справі подружжя Равва. Більше того, виявилося, що Ельфантель та Стефанович виступають свідками й у багатьох інших шлюборозлучних справах Волинської єпархії. «…Отож мимоволі напрошується питання, чи справді названим свідкам доводилося так часто спостерігати перелюби розлучених осіб, що походять з різних класів і живуть у різних місцях і в різних умовах, і чи не є то люди, підкуплені до свідчення…», – наголошувалося в документі.

Якщо місцева духовна консисторія відмовляла у розірванні шлюбу, можна було звернутися до Синоду. Що Вікентій Антонович і зробив, подавши практично одразу туди апеляційну скаргу. «Важко припустити, щоб Шаляпін, чоловік одружений, даючи відгук, … наївно зізнався у незаконному зв’язку з моєю дружиною», – вказував він.

Через тиждень після подання апеляційної скарги ротмістр написав до урядового Синоду ще один папір, назвавши його «додатковою заявою». «Мотиви відмови мені в розлученні загадкові та незрозумілі, – зазначав ротмістр із Радзивилова Антонович. – Волинська консисторія більше повірила артистові Шаляпіну, що він до справи не причетний і навіть не знає моєї дружини, але, звісно, він це написав, щоб уникнути епітимії». (Епітимія – церковна покута, що накладається на мирян). Та й взагалі, вказував Антонович, напевно, консисторія у змові зі співаком: мовляв, вона не визнала факту перелюбу моєї дружини тільки для того, щоб «Шаляпін уникнув законної епітимії».

А далі ротмістр викладав козирі, котрі чомусь не фігурували на суді. «Що Шаляпін близький до моєї дружини, додаю чотири його картки до моєї дружини та відкритий лист. Все це власноруч писав Шаляпін і це спростовує сумнів та його відгук про незнання нічого по ділу».

На листівці був зображений Шаляпін в одній із його сценічних ролей. Зверху — дарчий напис: «Ненаглядной Леночке». Щоправда, якій «Леночке», – можна було тільки гадати… Усі ці заяви ротмістра Антоновича справі не допомогли: рішення консисторії про відмову розірвати шлюб Антоновичів залишилося чинним. Синод так і не дав дозволу на розлучення, вважаючи надані докази недостатніми.

То чи був любовний зв'язок між співаком та Оленою Антонович? Шаляпін, звичайно, користувався підвищеною увагою прекрасної статі. Його всюди переслідували шанувальниці. Високий, блакитноокий, світловолосий, він був кумиром, об'єктом мрій багатьох панянок. Про його коханок, скандали, нічні гульбища, нечувані гонорари пліткували у всіх кутках, і відокремити правду від вигадки було дуже важко, практично неможливо...

Антонович з Радзивилова не помилявся: Шаляпін, справді, був одруженою людиною: його дружиною ще в 1898 році стала італійська балерина Іола Ло-Престі, яка виступала під дівочим прізвищем своєї матері – Торнагі. У них народилося шестеро дітей, Шаляпін був щасливим батьком родини. Щоправда, вдома бував рідко: весь час – гастролі…

«Дорога Іоло, як поживаєш? Вже кілька днів не отримував від тебе нічого. Вчора надіслав лист дітям. Я і справді дуже скучив без тебе. Тепер покінчив зі своїм Дон Кіхотом і післязавтра співаю Мефістофеля. У п’ятницю їду до Берліна, співатиму в одному з двох симфонічних концертів з Кусевицьким…» – писав він дружині в лютому 1910 року з Монте-Карло. «До побачення, люба Йоло, цілую тебе і цілую також дорогих дітей, яких дуже й нескінченно люблю», – це з листа у березні того ж року.

Щоправда, ніжні почуття до дружини та дітей не завадили Шаляпіну завести коханку та жити на дві родини. Улюблениця співака Марія Валентинівна Петцольд була вдовою із двома дітьми від першого шлюбу. Жила вона у Петербурзі. 1910 року вона народила доньку від Шаляпіна – Марфу. Кидати першу сім'ю співак категорично не хотів, і тепер його життя розривалося між Москвою, де жила перша сім'я, і Петербургом…

І ще одна обставина: вся ця історія з шлюборозлучним процесом Антоновичів та звинуваченнями Шаляпіна збіглася за часом зі скандалом навколо співака, пов’язаним із його колінопреклонінням під час виконання царського гімну. «Було так: хористів оштрафувала дирекція, і вони знайшли, що дирекція надто суворо поставилася до них, – пояснював Шаляпін у листі до своєї дружини Іоли Торнагі обставини цієї історії. – Тоді вони домовилися співати національний гімн на колінах перед царем, який був у театрі. Але оскільки публіка не аплодувала до моєї сцени (в будинку Бориса) і завісу не піднімали, то хор не міг цього зробити. А от коли я заспівав свою сцену (і скажу, з великим успіхом, тому що почував себе дуже добре) і коли вся публіка встала, кричачи «браво, Шаляпін», тоді хор вийшов з-за дверей (єдиних в цій декорації) і, на мій подив і здивування всього театру, став навколішки. Оскільки я не міг піти зі сцени (двері були загороджені), я був також змушений стати на коліна, інакше я міг би мати неприємності, і насамперед це було б делікатною демонстрацією з мого боку, тому що цар приїхав спеціально через мене в театр".

Вибухнув скандал. Представники ліберального крила інтелігенції звинувачували Шаляпіна в раболіпстві, деякі митці взагалі порвали з ним стосунки. Шаляпін дуже гостро переживав цю історію. «Я знаю, що багато хто погано говорить про мене, – зізнавався співак, – але я відчуваю, що моє сумління чисте, і тому мені все одно, що там балакають...». «Все це мене засмучує, і я починаю думати, що людська підступність доведе мене до того, що мені проти волі доведеться залишити свою кар'єру принаймні в Росії. Це буде мені важко, але намагатимусь пересилити себе… Думаю я лише про те, що жити в Росії стає для мене абсолютно неможливим. Не дай боже якесь хвилювання – мене вб'ють».

Що ж до «справи» Антоновичів, то вона була закрита та здана в канцелярію. Нині документи зберігаються у Російському державному історичному архіві.