Казка про Вічність.
- 05.02.23, 00:23
На околицях нічим не примітного всесвіту жила собі Вічність. Взагалі складно було сказати, що вона жила, бо час для неї просто не існував. У неї не було ні вчора, ні сьогодні, ні перспективного завтра. Тільки всесвіт здатний був ілюзорно подарувати їй відчуття часу, даруючи тим самим щасливі моменти для Вічності.
Перед її поглядом народжувалися та вмирали зірки. Цілі галактики розцвітали яскравими зірками і згодом перетворювались на космічний пил. Та й весь всесвіт жив по мірках Вічності лише мить.
Коли всесвіт зникав, Вічність втрачала свою сутність і зміст. Її ніби й не було. Вона ніби провалювалася у вічний сон. Але на щастя її улюблений всесвіт знову і знову народжувався яскравим вибухом на просторах безмежності.
Улюбленішою справою Вічності було спостереження за маленькою планетою в центрі всесвіту. Примітною рисою цієї планети було те, що на ній процвітало життя.
Особливо цікавими для Вічності були люди. Секундами їх життя наповнювались дні, і люди відчували плинність часу. При цьому Вічність і сама починала відчувати час. Це було дивовижне відчуття.
Які ж вони щасливі, що мають можливість відчувати час – думала Вічність. Однак її вкрай дивувало недбале ставлення людей до такої цінності, як час. Вони жили так, ніби попереду у них була вічність. У певному сенсі так і було, але то були виміри іншого часу. Лише в останні миті життя кожна людина розуміла ціну швидкоплинних секунд часу.
Добре хоч так, думала Вічність, щоразу засмучуючись, коли останні секунди їх життя перетворювались у яскравий спалах для згасаючої свідомості.
На згадку про кожне життя Вічність запалювала на безкрайніх просторах чергову зірку, щоб порожнеча не була порожнечею, щоб промені зірки відміряли світлові роки безмежжя.
При цьому Вічність отримувала в подарунок безцінні миті часу, які дарували їй справжнє відчуття життя.
