[ Читати далі ]

Кажуть старі люди, що тому хто правий Бог допомагає. Пригадую розповідь батька, про 1941 рік.
Прокинувся я вранці, їсти хочеться страшенно. Кажу, мамо, давайте хоч каші якоїсь наваримо, сьогодні таке свято, сьоме листопада! Та я б з задоволенням, так нема ж з чого! То я по кукурудзу збігаю! Між дорогою на аеропорт і запорізьким шоссе розташувалось кукурудзяне поле Лоцкам'янського колгоспу. Зібрати урожай не встигли, бо на початок війни кукурудза ще не достигла, а німці не стали морочитися, їм було не до того. Це поле багатьох мешканців Кам'янки врятувало від голоду.
Я вдягнувся, взяв мішок та пішов. Зима того року року почалася нетипово, фактично погода і врятувала союз від повного розгрому, десь з початку жовтня пішли рясні дощі і всі дороги перетворилися на суцільне багно. Потім наприкінці жовтня, в останніх числах серед ночі вдарив мороз і вся німецька техніка вмерла в багно. В перших числах листопада сипонув добрячий сніг, а німці у літній формі. За допомогою ломів та сокир вони намагалися висвободити вмерзлі машини та танки, тільки виходило не дуже, бо варто було офіцеру відволіктися, солдати швидко розбігалися по хатах грітися. Набилося і до нас в хату їх що з два десятки, і одразу, мутер, пєчка! А мати їм, та я б і рада, та дров нема! Дійсно, дрова в селян німці позабирали, намагалися хоч якось мостити дороги, це допомагало, але не на довго. Німці все зрозуміли, побігли, розламали сусідський паркан, потрощили ногами дошки, мутер, пєчка! Мати затопила, та погрітися німцям не судилося, прийшов офіцер, почав кричати і копняками виганяти своїх зольдатів на вулицю, продовжувати видобувати техніку.
Так починалася зима того року, сьомого листопада сніг був по пояс і добрячий мороз. Я наламав мішок качанів і пішов додому, аж тут мене наганяє мене поліцай на санях, запряжених конем, Чи далеко йдеш, хлопче? У Кам'янку! То сідай, підвезу! Я сів, ми почали розмову, як гадаєш, візьмуть німці Москву до нового року? Та нізащо! Як це нізащо? Вони он майже весь світ завоювали, ніхто не встояв! Ну буде у нас один німець на село, невже не прогодуємо його, а ми будемо козакувати як прадіди! Самі собі господарі! Та ви погляньте, у нас всі німці по хатах сидять, а тільки уявіть собі що під Москвою робиться! Ану геть з саней, вилупок комунячий! І уперіщив мене батогом по спині. Додому я дійшов пішки, каші кукурудзяної ми з мамою таки наїлися.
Зимою 41 року за розбиту червону армію впрягся генерал Дощ, разом зі своїм начальником штабу полковником Багно. А там і генерал Мороз до них приєднався. Ось так спільними зусиллями вони і зупинили непереможну німецьку армію!

Допоки серце моє б'ється,
З неба сонечко сміється.
Думки про тебе зігрівають,
Слова в рядочки ось лягають.
В душі надія не вмерає,
На чудо серденько чекає:
Від тебе відповідь почую,
Ніжно в губи поцілую.
І ти промовиш ті слова,
Від них сп'яніє голова.
Бо вогник віри не погас,
Що доля ще з'єднає нас.
Вдвох ранки будем зустрічати,
З любов'ю в очі зазирати.
Всі негаразди подолаєм,
І щастя спільного зазнаєм.
В оселі буде у нас свято,
Кохання,радості багато.
Час, вірю,цей не за горами,
Бо охоронець-Ангел з нами.

Ми в цьому світі не збудуєм рай,

Авель пас овец, а Каин был земледелец. Спустя несколько времени, Каин принес от плодов земли дар Господу, и Авель также принес от первородных стада своего и от тука их. И призрел Господь на Авеля и на дар его, а на Каина и на дар его не призрел. Каин сильно огорчился, и поникло лице его. И сказал Господь [Бог] Каину: почему ты огорчился? и отчего поникло лице твое? если делаешь доброе, то не поднимаешь ли лица? а если не делаешь доброго, то у дверей грех лежит; он влечет тебя к себе, но ты господствуй над ним. И сказал Каин Авелю, брату своему: [пойдем в поле]. И когда они были в поле, восстал Каин на Авеля, брата своего, и убил его. И сказал Господь [Бог] Каину: где Авель, брат твой? Он сказал: не знаю; разве я сторож брату моему? И сказал [Господь]: что ты сделал? голос крови брата твоего вопиет ко Мне от земли; и ныне проклят ты от земли, которая отверзла уста свои принять кровь брата твоего от руки твоей; когда ты будешь возделывать землю, она не станет более давать силы своей для тебя; ты будешь изгнанником и скитальцем на земле. И сказал Каин Господу [Богу]: наказание мое больше, нежели снести можно; вот, Ты теперь сгоняешь меня с лица земли, и от лица Твоего я скроюсь, и буду изгнанником и скитальцем на земле; и всякий, кто встретится со мною, убьет меня. И сказал ему Господь [Бог]: за то всякому, кто убьет Каина, отмстится всемеро. И сделал Господь [Бог] Каину знамение, чтобы никто, встретившись с ним, не убил его. И пошел Каин от лица Господня и поселился в земле Нод, на восток от Едема. (Быт.4:2-16)

Чекання — це, мабуть, найважча частина будь-якої подорожі. Але знаєте, у паломників є така мудрість: «Шлях починається в той момент, коли ви його забажали». Тож, технічно, ви вже в дорозі! 

Моє бажання пройти цей шлях виникло як тільки я про нього дізналась в, мабуть вже такому далекому мирному 2021 році. Тоді йшло тільки тестування Подільського шляху, але думками я вже була там. 

Звісно, тяжкий 2022 рік зупинив всі мрії, дії, заблокував думки… Сезон шляху було поставлено на паузу і в 2022, 2023 році офіційно він був закритий. Але з 2024 року люди обережно почали його проходити. В 2025 більше людей почали йти, знімати цікаві відео. І тоді я вирішила, що точно йду! 

Отже перший день мого Шляху розпочався 10 травня 2026 року.

День 1: Вінниця — Прибузьке — Селище

Вінниця 6:56 10.05.2026. З вокзалу я попрямувала до Костелу Пресвятої Діви Марії Ангельської, де видають паспорт пілігрима. Коли я зайшла до костелу там правилась служба і це було так символічно, неначе заспокоєння і молитва перед далеким шляхом.

День, коли теорія перетворилася на перший крок. За плечима — рюкзак з найнеобхіднішим, попереду — невідомість кілометрів подільських доріг. Серце б'ється трохи частіше, ніж зазвичай. Перша жовта мушля вказує напрямок. Шлях розпочався.

 Першою на шляху була Замкова гора - місце, де від останньої третини XIV ст. стояв Вінницький замок, зведений князями Коріатовичами. З описів цього укріплення середини XVI ст. ми довідуємось, що був він дерев’яним: два ряди дерев’яних стін, між якими насипали пісок і землю. Така конструкція дозволяла успішно тримати облогу, в тому числі й від ворожої артилерії. Укріплення мало п’ять веж, а на озброєнні перебувало три гармати. Все це не зупинило татар, які у 1580 році здобули та зруйнували замок, після чого тут його вже не відбудовували, а укріплення перенесли на острів Кемпа, де той стояв до кінця XVIII ст.

 

Неподалік замкової гори знаходиться найдавніша православна церква Вінниці. Її звів Антон Пустельник у 1746 році. Це яскравий приклад традиційної трибанної тризрубної української дерев’яної сакральної архітектури доби бароко. Цінності їй додає те, що в Україні таких церков, що не зазнали перебудови у ХІХ–ХХ століттях, лишилось не більше десятка. Її перший ярус мурований і укріплений зовні контрфорсами, другий — дерев’яний. Деякі історики припускають, що ця конструкція могла мати і фортифікаційне значення.

Звертаю до Південного Бугу і йду його чудовими берегами. Тут я зустріла скелі Каспіча, пройшла Сабарівським лісом, якого вдома боялась, але як виявилось він такий колоритний, загадковий. І які ж неймовірні відчуття охоплюють коли пройшовши лісовими хащами, поборсавшись трохи в грязючці, бо йшла я після дощу, піднімаючись і спускаючись сабарівськими гірками, ти виходиш на самий верх і перед тобою відкривається неймовірний вид на Сабарівську ГЕС. Це як нагорода за марафон в тунелі, коли перед собою ти бачиш світло в кінці.

Далі Шлях вів стежками понад Південним Бугом, відкривав свої весняні простори толок, аромат весняної зелені, стрекіт жаб, спів птахів…

Перші кілометри повз Прибузьке вивели мене на подільські простори. Майже на фініші сьогоднішнього дня стежка вивела мене до замку в Селищі.

У село Селище я прийшла вже з першим досвідом Шляху, майже під захід сонця. Сьогодні я добре відчуваю свої натоптані п’яти, здерте коліно і долоня – привіт з Сабарівського лісу , думки про завтрашню кріпатуру . Звісно втома, бо 24 км це не мої тренувальні 5-6 км , але неймовірний захват і азарт йти далі перевищує все 

Тіло звикає до ваги, розум — до тиші, а очі вчаться шукати жовті стрілки і мушлі-дороговкази. Початок покладено!

Далі буде....  

За цей час поки нічого не писала люди показували своє лице.

В 2020 познайомилась тут в знайомствах з Володею, старший лейтенант ЗСУ, християнин, дуже добрий, а коли почались стосунки то згодом вимагав інцест з моїм рідним братом, питав за мої статеві органи в дитинстві, за органи мої мами, і в 2024покинув досить швидко коли я чітко сказала що не хочу про це чути, він просто перестав писати і коли я написала то заявив що все в житті міняється. От через нього і не писала. Наразі він заблокований назавжди і я люблю іншого.