Жмеринка — Рів — Межирів — Сербинівці

Продовження подорожі. Початок тут https://blog.i.ua/user/729788/2435599/

Спокій, неосяжні поля, безлюдна тиша та перегони з негодою. 

Сьогодні прогнозують грозу, яка має початись біля 13:00. Якщо чесно, в звичайному житті я не стежу за прогнозами погоди, бо не вірю їм  Але звичайне життя то одне, а життя равлика з рюкзаком посеред степу широкого то інша справа  То ж не хотілось потрапити під зливу і краще було перестрахуватись. По карті я розрахувала, що йти мені біля 17-18 кілометрів, отже пройти я зможу їх за 6 годин. Я йду не швидко, роздивляюсь навколо і насолоджуюсь весною. Отже вихід мій був, майже як і запланувала о 6:45

Прощавай Жмеринка. В супроводі по Жмеринці у мене був песик, який ув'язався від готельчику і досить довгенько, десь з кілометр біг біля мене.

 Ранок був похмурий, повітря вогке з присмаком недалекого дощику, і я боялась якби дощ не почався прямо вранці, але ні , все було нормально, а ця похмурість тільки допомагала, бо йти було не жарко і це прискорювало темп.

Першим після Жмеринки було село Рів. Назва така сама як і річки, яка тут протікає.

Цього дня я краще зрозуміла як орієнтуватись картою, бо коли я пройшла село Рів, побачила попереду серпантини доріг, що звивались не тільки вправо і вліво, а ще і спадали вниз і піднімались вгору. Отже я відкрила карту і відмітила, що там видно ці перепади.   Як же мені подобається робити ось такі цікаві, нові відкриття. Звісно, ви можете сказати, що можна було почитати ще до подорожі як користуватись картами – ну так, можна було, але ж ось так цікавіше

Якщо ви поглянете на фото, то ввеху відніються частинки дороги, на яку я мала прийти, спустившись і піднявшись серпантинчиком  На першоому фото правіше - куди я йду, на другому лівіше - звідки прийшла.

 Це було так чудово, бо трохи нагадувало Крим. 

І в селі Рів, і тут понад дорогою росли яблуні, Вінниччина це яблуневий край. Як же гарно яблуньки обстрижені і уквітчані весняним квітом.

І ось начеб то серпантини скінчились і попереду вже видніється  село Межирів з чудовим плесом, де зустрічається річка Рів з річкою Думка.

Ось намагалась по-різному налаштувати фото, але, на жаль, воно не передає того, що бачать очі

Звісно хотілось би, щоб день був не такий похмурий і небо блакитне, бо такі місця хочеться бачити у всій красі. Ну як є так є. І саме сумне, що коли я наблизилась до цього гарного місця, небо ще більше насупилось, ніби лякаючи мене і нагадуючи прогноз погоди 

Йду далі, вуличками роздивляюсь цікаві хатки села Межирів

Перехожу місток, любуюсь річкою Рів, і за черговим поворотом на мене зверху виглядають руїни безіменного костелу. Звісно, колись у нього була назва, в ньому було життя, але тепер він сумно стоїть при дорозі 

Тут я трохи перепочила, перекусила, поспілкувалась з місцевою собанькою, яка радісно вибігла до мене і намагалась йти зі мною в подорож.

І далі мій шлях пролягав між полями до села Сербинівці, де я мала зупинитись на ніч. Ну що сказати, я весь час поглядала на небо і з острахом чекала зливу, але коли я доходила до краю Межирова, хмари розійшлись, вийшло сонце і вже так собі стало тепленько    Йти мені залишалось 5 кілометрів.

Я йшла і думала: Сьогодні день абсолютного спокою, тиші і насолоди весною. Навколо — ні душі, лише простір, де серце відпочиває від війни. Шлях через села Рів та Межирів пролягав посеред диких подільських полів. Я як ота Міс Марпл робила логічні висновки : Під ногами рілля від трактора , але дуже давня, значить люди тут бувають не часто. От навесні засіяли поля і поїхали. Може коли не коли заїдуть поглянуть і до збору врожаю тут так і пануватиме недоторкана тиша.

І тут щось «Вжууух», тріскіт гілок, в мене серце в пяти , піт на лобі…. Фух, заєць пробіг як зляканий, він злякався мене, я – його   Ну заєць то таке, головне, щоб слідом не бігла лисиця, ото вже не дуже приємненько

Час від часу поглядаю на карту, рахую посадки, через дві посадки має бути цвинтар і вже там село Сербинівці.

От як я не вірила в прогнози погоди, так і підтвердилась сьогодні. Дякувати Богу, в прогнозований час дощ не пішов, між 13-тою і 14-тою годинами я вже була на місці. Отже у мене цілих пів дня і ніч відпочинку. Як раз те, що треба після трьох днів мандрівки.

Є місця, де нічого не треба доводити. Де ніхто не питає, ким ти працюєш, скільки заробляєш і чого ще не досяг. Там просто тихо сходить вечір, птахи співають своє, а всередині щось потроху стає на місце. Саме таким місцем була ця зелена садиба. І вже відпочиваючи тут, я зрозуміла кайф Шляху.

А злива таки влупила. Влупила так гучно з акомпанементом, разом з усім набором і блискавкою, і громом. Так солодко засинати під лязкіт дощу. Хоча були думки – а що завтра?   Як я буду швендяти розмитими польовими дорогами? Але завтра буде видно….

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Смотри мои крылья пылают.
О край, как безумные бьются,
А губы тебя лишь ласкают,
И делают вид, что смеются.

Жизнь рвет из меня с мясом перья.
Уже собралось на подушку,
Я боль утрамбую "за дверью",
Останусь пушистой игрушкой.

Свое нетерпение скрою,
Быть ангелом тоже работа.
Пойми и я буду с тобою
Сегодня, всегда и в субботу.

Каюсь...в суете дел и забот подзабросил я блог.
Да собственно каких-то больших съемок и не было....Хотя.....
Даже из маленькой вылазки на рыбалку можно показать несколько "вкусных кадров".


[ Читать дальше ]

біг мімо...волосся по вітру

Усе було підготовлено до традиційного написання передмови: вірші прочитано, обмірковано, набуто необхідного аналітично-критичного натхнення, увімкнено комп’ютер і вже набрано заголовок — «Передмова»... Чомусь подумки фрази вибудовувалися ваговиті, академічно-стримані, насичені літературознавчою термінологією. І сухі та тверді, наче прострочені бублики. Водночас якась інтуїція підказувала: ну не можна інтимну лірику увібгати в прокрустове ложе літературного аналізу: порівняння, епітети, гіперболи, асонанси, епіфори, метафори, анафори та інші всілякі «-фори»... Щось не так. За цією безликою черствістю можна втратити важливе. Не знаю що, але вкрай важливе...
...Стук-стук! І відразу, ще до мого впевненого «Увійдіть!» чи розгубленого «Хто там?» редакційна кімнатка наповнилася літературним редактором, укупі з холодом, мокрими слідами на долівці, духом вуличної сирості та метушнею. Він плюхнувся на стілець, зробив спробу (марну) на ньому зручно вмоститися й зиркнув на монітор:
— О, передмова?
От халепа... Як невчасно його принесло. Тільки-но налаштувався на працю, і ось тобі. Дискомфорт. Ніби твоє затишне приміщення розпакували серед гомінкої й брудної вулиці.
— А ти знаєш, її поезія зваблює, наче реальна жінка...
— Овва! В смислі «реальна»?
— Так-так, як найреальніша матеріально, фізично найприсутніша жінка. Така вже цікава властивість її віршів...
— Збоченець...
Він не звернув уваги на шпильку, натомість озирнувся, помітив потрібну шафку, підійшов, відчинив дверцята, дістав плящину й хлюпнув у кавову філіжанку коньяку.
— Щоразу намагався уявити її: читаю один твір — вона [авторка. — М.Г.] ввижається мені такою. Читаю інший — ось вона вже така... — редактор знову вмостився на стілець, уже з посудиною в руці. — Тобто в мене врешті сформувалася доволі універсальна модель зовнішності: вона і русява, і блондинка, і брюнетка. І висока, і не дуже, і мініатюрна. І струнка, і кругленька, і ніби апетитно-пишна. Усе одночасно! Вона...
— Більше собі не наливай.
Чергова шпилька трохи дошкулила, бо роздратовано завовтузився.
— Ось уяви собі неможливе: фактична, реальна присутність жінки, збудливої, звабливої — ти її бачиш чітко, кожну дрібницю, деталь, відчуваєш дихання, погляд — але, попри це, не можеш описати її зовнішність! А?! Постійно інша й та сама... До речі, а яка вона в реалі?
— А чому ти такий збентежений? — я проігнорував його запитання, яке легко було передбачити чи не від початку нашої розмови.
— Досі такого не переживав. Просто цікаво, бо незвичне відчуття виникло. Її книжка, знаєш сам, далеко не перша на моїй редакторській ниві. Але я був уже або знайомий з автором, або ж перші сторінки прочитаного давали змогу уявити автора напевне. Звичайно, цей уявлений образ міг бути і об’єктивний, і хибний. Але байдуже, я про інше: він завжди був один, статичний, стабільний і незмінний. А тут... Тут всуціль непостійність, мінливість... Метаморфоза, а не жінка!
— Пора тобі женитися, друже...
— Припини, — видно було, що редактор унаслідок французького напою вперто налаштувався на творче одкровення, тож мої жарти його врешті роздратували. — Справді ж бо, цікаве поетичне явище, ця книжечка... І ось ця мінливість, безперервний рух і набуття різноманітних «форм» якось мимовільно змусили мене замислитися, але не над типовим питанням «що?» хоче сказати автор, а «навіщо?».
— Так що тебе врешті більше заінтригувало: зовнішність автора чи внутрішній світ, тобто творчий потенціал?
— Це різні речі... Я не про зовнішність. Беззаперечно, що вона теж важлива в нашому випадку. Кхм... Особливо для мене. Чому я й почав саме з неї... Але творчий потенціал і внутрішній світ — ось ці речі і є зовсім різні. Щодо першого — це радше форма, спосіб і вміння виразити друге. Уміння «розшифрувати» свої внутрішні переживання, і то не тільки для читача чи для когось єдиного, але насамперед — для сбе!
— Тобто поет, на твоє переконання, пише в першу чергу для себе? Пише, щоб краще зрозуміти своє «Я», свій внутрішній світ?
— Виходить, що так... Я не маю на увазі всіх письменників! Хоча б тому, що я їх усіх не читав, — він зненацька посміхнувся власному жарту, але так само швидко усмішка щезла з його обличчя. — Може, таких і немає. Може, наша авторка, збірочка якої терпляче чекає на твою традиційно незугарну передмову, єдина з цього погляду... Так, деякі вірші можна було, як то кажуть, «вилизати», десь замінити слова синоніми, якісь фрази переписати милозвучніше... Але чи варто? Це наче музика: є жива, виконана експромтом, як імпровізація, як крик душі, вона є свідченням справжньої, «не причепуреної», не покритої лоском удаваності й позерства людини; а є музика студійна, вже оброблена, вихолощена, вивірена й унормована звукорежисерами... Як на мене, жива музика значно цікавіша. Адже саме вона і є виявом людської, авторської сутності, не опосередкованої операторами, режисерами, підсилювачами, еквалайзерами, оцифровуванням... Редакторами...
— Гаразд. І хто ж вона, як гадаєш? — мені стало вкрай цікаво почути характеристику людини тільки за її творчістю. Одна річ читати різноманітні там герменевтично-психолінгвістичні теорії, а інша — довідатися з вуст «практика».
— Егоїстка!
— Отакої!
— Та жартую я, — він знов усміхнувся, відкинувся на спинку стільця, — але... Але все-таки це автор, який пише для сбе. І пише насамперед для того, щоб пізнати себ, особливо свої сумніви. Ось скажи: ти хотів би глянути на себе збоку? Ніби ти ось тут сидиш, але водночас бачиш себ й можеш оцінити, проаналізувати свою поведінку, почуття, дії, думки?
—Ну... Цінна властивість, погоджуюсь.
— Так отож. Творчість нашої авторки — це насамперед спосіб створити, вибудувати таку собі точну копію себ, тільки не тілесну, а духовну, психічну, і поглянути збоку, щоб себ ж і пізнати. А може, перевірити, упевнитися в правильності чи хибності своїх дій. А ще ймовірніше — випробувати. І відповісти на справді нескінченну кількість питань, звернених до сбе. І підказати собі, як діяти... Зауваж: чимало її віршів присвячено коханню. Навіть більше: ті, які про інше — приміром, про природу, настроєві, філософські, міфологізована мала проза — вони теж спричинені або опосередковані цими ж почуттями і, врешті-решт, мають підтекст інтимних переживань. Це лейтмотив збірки. Кохання — це вкрай складний період... ні, це вкрай складне середовище для душі. Сме середовище. Наче океан, а він хіба буває одноманітним? І хіба можна в такому океані поводитися передбачувано?.. Тому її поезія — це безмежна ніжність і неймовірна агресивність, умиротворена меланхолія й гіпертрофоване прагнення діяти, повний штиль і безщадний шторм, картання себе й докори всім, надія й відчай, щирість і вдавання... Ось:
Зберу почуття у жмені,
Затисну в тремтячі пальці.
І буду, немов на сцені,
Грать роль у житті.
Але чи ця роль, вдавання — це перед іншими? А може, це гра насамперед перед собою? Ось одне з безлічі питань, на яке авторка теж іще не дала відповіді. І питання важливе...
— Не поезія, а цілий самоаналіз.
— Щось таке. Схоже на те. Тим-то й цікава її творчість... Між нами кажучи: тематика традиційна для інтимної лірики, сюжетні лінії, уявний герой, переживання, почуття — теж апробовані й типові для поетичного світу. Але спосіб вираження їх — ось воно! Я читав не вірші, я читав... жінку.
— ... тому вона реально тебе зацікавила.
— Еге ж... — він трохи зніяковіло пом’явся. — Є момент.
Ми трохи помовчали. Кожен, здавалося, думав про своє. Я «переварював» щойно почуте, тим більше в контексті майбутньої передмови, і вже не жалкував про раптовий візит гостя. А що думав він — хтозна... Однак упевнений, оте «про своє» що в мене, що в нього крутилося навколо того самого
— Жінки, Кохання, Загадки...
— Гаразд, мені час бігти. Бувай, — він потоптався на порозі, але таки знову притупцяв до шафки. — Я цеєчки, ще краплину «на коня», надворі капосна погода...
Нарешті підійшов до дверей, натягнув шапчину:
— А кожен вірш — це в першу чергу... відповідь. І то відповідь собі на якесь із тих безлічі питань перед собою.
І обережно причинив двері.
* * *
Я так і не написав передмови.

Михайло Гнатюк, видавець.
Леонід Долинський, редактор, який наслідив у затишній редакційній кімнатці.

Пахкала спека гаряча між очі,
Потом стікала у погляд пісочно,
В'ялила сад, бур'яни, трохи настрій,
Репала дні, мов від часу пілястри.
Цмулив бог сонця із озера воду,
Плесо змілішало – що за погода?
Раптом набух синій шмат горизонту,
Хлюпнуло зливою в душі та зонти,
Плавали клумби, городи, автівки,
Смачно купались припечені нивки.
Тільки копиця зітхала: "Ну, годі!
Сіно намокло! Ну, що за погода?'
23.07.24