Літній дощ не змиває бруд
Той, що в душах людей сидить,
Він не чистить зрадливість юд
Та брехливість не змиє й на мить.

Літній дощ не гасить пожеж,
Що запалюють лють війни,
Яка в душах горить без меж,
Відчуття не будить вини.

Літній дощ трохи лиш покропив,
Намочивши поля та ліси,
На дорозі калюжі лишив,
А у душах й краплини роси.

Дощ не схожий на сльози богів,
Що торкаються сЕрця й душі,
А шкодА, я би цього хотів
І тому пишу часом вірші...

Было много невырешенных проблем в обществе, в частности:
- что делать с отсутствием парковочных мест для автомобилей в городах.
- что делать с собачниками и калом собак вдоль тротуаров.
- что делать в вагонах поезда, когда владелец нижней полки спит до обеда и что стоимость мест в вагоне одинакова.
- что делать с неправильностью называния россиян - русскими, а ведь там не все русские.

И таких непонятно как решаемых проблем миллион. И нужно было их решать обсуждением в обществе, подниманием вопросов...
.
Но - нет! Мир подсунул нам эпидемию вируса, а теперь и войну.
И все проблемы ушли на задний план, и уже вообще не решатся.
Проблем стало ещё на миллион больше...
.
Ничего старого не решено - а ты уже решай новые....

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Оксана підіймалась до своєї квартири на сьомому поверсі. Сьогодні, мабуть вперше, пошкодувала про обіцянку, користуватись тільки сходами, що дала собі два роки тому. Сил після такого божевільного чергування не лишись зовсім. Але скористатись ліфтом значило б не стримати своє слово, а це, якщо згадати лексикон матері - некомільфо.

Після того як пацієнт щойно вийшовши з коми, став гамселити трьох дужих чоловіків, а потім ще й втік, їй не давали спокою більше чотирьох годин. Спочатку до трійці в костюмах приєднались ще кілька чоловік в формі і в цивільному, потім з’їхались всі лікарі з лікарні, ще якісь професори, та світили медицини. І всі бажали від неї відповідей.

А що вона могла їм сказати? Звідки простий інтерн міг знати, чому в хворого замість пролежнів росли м’язи, чому після пробудження він не виглядав дезорієнтованим і розгубленим, чому поводився агресивно, чому, чому, чому…

Наче це вона призначала препарати і встановлювала курс лікування.

На п’ятій годині чи то бесіди, чи то допиту вона не стрималась і різко піднявшись сказала, що йде додому, бо вже не має сил, хоче їсти, їй треба прийняти ванну, і просто необхідно в туалет врешті-решт. Хоч сказано все було доволі ультимативно, Оксана до останнього не була впевнена що її так просто відпустять. Відпустили, один професор навіть відчинив для неї двері.

Коли дівчина дійшла, а радше доповзала до своїх дверей і дістала ключі, відчула, що хтось сильно стиснув її лікоть.

-      Дозвольте я вам допоможу – чоловік в спортивному костюмі і картузу взяв у неї ключі і відчинив двері – проходьте, а я слідом.

«Ну звісно! Як же ще міг закінчитись цей день, як не пограбуванням. А може й…» - додумати не встигла бо впізнала грабіжника:

-      Ви? Ігор Ольберман? – вона замовкла на мить, а потім швидко заговорила – Що вам треба? Вас шукають! Нащо ви сюди припхались? Я викличу…

-      Прошу, давайте зайдемо, а потім я відповім на всі ваші питання – Ігор повільно, але досить настирливо поміг їй переступити поріг, і закрив двері – Ну… майже на всі.

Як не дивно, але уточнення що «майже на всі» заспокоїло Оксану. Дівчина знала, що ста відсотків немає ніде. «Сто відсотків тільки в морзі. І то не завжди!» - відчепись мамо.

Заспокоївшись дівчина отямилась, хай там що, а вона ж господиня, та і зрадник шлунок почав нагадувати про себе голодними спазмами.

-      Може чаю? Чи кави?

-      З задоволенням. Я вже не пам’ятаю коли їв – у хлопця помітно піднявся настрій коли вони зайшли на кухню – грошей нема, голодний, мене розшукує не зрозуміло хто.

-      Звідки ж новий одяг? – Оксана почала готувати бутерброди з маслом та сирокопченою ковбасою

-      Тут така неймовірна історія в магазині трапилась…

-      Ага – Оксана відкусила бутерброда і задоволено примружилась – а до цього все було абсолютно буденно.

Коли хлопець потягнувся до тарілки з бутербродами, вона зніяковіло промовила:

-      Ой, вибач! Пригощайся. Зараз чай закипить, а поки що їж так… До речі – і хоч це було не зовсім до речі, запитала – а як ти дізнався де я живу?

-      Я чергував біля лікарні. Довгенько довелось чекати, між іншим, а потім простежив. Добре ще що бігти за тролейбусом довелось лиш три зупинки. А то, вже люди почали поглядати підозріло

-      Ну вибач, звідки мені було знати, що за мною женеться кавалер без копійчини за душею? – вона відчула що червоніє і відвернулась до чайника, який саме почав істерично насвистувати

-      В мене ще до тебе два питання. Чи можна в тебе пожити? І я й досі не знаю як тебе звати.

Оксана спочатку навіть заціпеніла від такого нахабства. Але стрималась, бо зрозуміла, що вона наодинці в квартирі з цим здоровилом, тож треба діяти хитріше і обережніше.

-      Оксана. А пожити в мене не можна – вона подивилась на хлопця і додала – але вже ніч, тому можеш залишись до ранку. Квартира двокімнатна, можеш лягти на дивані.

Оксана помітила, що хлопець хитнув головою, наче на іншу відповідь і не розраховував, і вирішила що тільки залишиться наодинці відправить повідомлення Андрію Васильовичу – чоловіку з органів, що отримав від Ігоря в щелепу, а потім довго допитувався в неї, куди він міг втекти. Його візитка десь в сумочці, і нехай з’ясовують свої стосунки самостійно, без неї.

Ігор взяв останній бутерброд, в два ковтка випив чай, і запитально глянув на Оксану. Вона рукою показала – в коридор, і зігнула долоню – потім вліво. Ігор мовчки рушив за вказаним маршрутом.

-      Нема за що – обурено кинула  дівчина йому в спину. Подумала кілька секунд, втомлено видохнула і стала мити посуд.

Коли проходила вздовж відчинених дверей кімнати з Ігорем почула рівномірне дихання. Вагалась недовго – заглянула, хлопець спав. Залізні нерви.

Повідомлення для Андрія Васильовича вирішила відправити вже з ліжка. Дуже втомилась за день, і хотілось скоріше лягти і розслабитись. Тим більше ще треба придумати що саме писати, щоб уникнути зайвих і незручних питань.

Так і не придумавши що саме писати вирішила піти перевірити, чи Ігор ще й досі безтурботно спить. Йшла коридором наче підіймалась вгору, мабуть вже зовсім не залишилось сил. Двері виявились зачиненими. Щоб відкрити їх довелось прикласти чимало зусиль. Увійшла, але чомусь не свою кімнату а в лікарняну палату Ігоря. Він сидів в інвалідному візку та посміхався їй.

-      Я радий, що ти прийшла – промовив хлопець.

-      Звісно. Ти ж маєш бути в мене дома.

І вона покотила Ігоря. Зайшовши у власний під’їзд, дівчина застигла. Інвалідний візок з людиною затягнути на сьомий поверх їй не під силу. Але ж і в ліфт їй не можна. Як бути?

Вона дала зарок, що поки не вийде заміж не буде користуватись ліфтом. Що ж доведеться одружитись. Тим більше Ігор вже встав на одне коліно і протягує їй свій картуз з надписом «Ще один купол. Чому б ні?»

-      Виходь за мене, Оксанко! Я завжди мріяв про таку дівчину. В комі я просто чекав коли саме ти з’явишся в моєму житті

Оксана намагається затулити його рот рукою, і відчуває як жар опікає долоню. Як і тоді в палаті, коли вона стисла губи Ігоря.

Різко відсмикує руку і прокидається. На дворі вже ранок. Повідомлення так і не відправлено. Тай чому вона має довіряти якомусь Андрію Васильовичу, якого бачила єдиний раз в житті?

Товариш по вилазкам запропонував з'їздити до північно-західного передмістя столиці, щоб подивитись на наслідки війни. Ну а я з легкістю погодився, бо останнім часом рідко куди вибираюсь. Тим паче, планував подивитись руйнування на Ірпінському напрямі. Однак не так сталося, як гадалося: поїздка вийшла майже даремною, ще й з пригодами. Довелося помокнути під дощиком. Не було потрібної маршрутки, через що був змушений змінювати маршрут (і це мовчу про подорожчання вартості проїзду). Місцеві допитувались, що знімаєм (хоча ті місця вже давно відфоткані). Натоптали чималенький кілометраж. І надодачу до цих пригод, ледве не загриз собакен. Втім, дещо таки зумів відзняти. Хоча за кількістю фоток вийшов один з найменших звітів про закинутості.