...
- 06.04.26, 14:14
Тоді прорізався зв'язок і Ася набирала всі номери поспіль. Але спрацював лише цей екстрений номер. Найімовірніше, це була служба ДСНС.
Ася почула: "Оператор..., місто Миколаїв, що у вас трапилося?"
Ася попросила: "Врятуйте нас, будь ласка! У нас тут все дуже погано. Нас вбивають".
Жінка з Миколаєва уточнила: "Скажіть, де ви знаходитесь. Назвіть вулицю, будинок, район".
То був голос з іншого життя.Точніше, не так. То був голос життя, а Ася була всередині смерті.
Ася не могла повірити, що десь за цим колом пекла, в якому знаходиться її місто, є місця, де люди відповідають на дзвінки, задають уточнюючі питання і, можливо, прийдуть на допомогу, якщо їх покликати.
Ася відповіла: "Я телефоную з Маріуполя. Нас бомбять і обстрілюють. Ми постійно в підвалі. Вийти практично неможливо. У нашому підвалі дев'ятеро людей. Поряд з нами мертва сусідка, загорнута в килим. Її убило осколком. Ми не можемо її поховати. Скажіть, що нам робити?"
Жінка - оператор не відповідала. Ася подумала, що зв'язок обірвався: "Алло, ви чуєте мене? Алло!"
"Я тут, я чую", - відповіла жінка із Миколаєва. І знову замовкла. Ася зрозуміла, вірніше відчула, що незнайома оператор, із міста на півдні України, плаче.
Їх відокремлювали півтисячі кілометрів, але насправді їх розділяла нескінченна чорна діра між живим Миколаєвим та мертвим Маріуполем.
Ася розповідає цю історію і дивується: "Уявляєте, вона плакала. Не я плакала, а вона, ця жінка. Коли про Маріуполь почула, то не могла розмовляти".
Ася теж заплакала б, але їй треба було рятувати дитину. Тому Ася знову уточнила: "Порадьте, що нам робити. Ми ледве до вас додзвонилися! У нас проблеми зі зв'язком, їжею, ліками, життям".
Жінка запитала: "У вас достатньо води?"
Ася здивувалася: "Води? У нас її немає. Ми її набрали зі старої криниці, але не впевнені, що вона чиста. Та й ця вода закінчується. І знову піти до криниці неможливо. Стріляють жахливо. Ви нам допоможете?"
І знову довга пауза з того боку де життя. А потім уривчасто, через ридання, що стримуються: "Тримайтеся разом. Постарайтеся вижити".
І все. Більше жінка із Миколаєва нічого не сказала.Чи не змогла. Перша поклала слухавку. Не кожна людина може витримати таку розмову.
Ася тоді на неї розлютилася, тому що багато чого не знала. Ася не могла бачити всієї картини жаху, що відбувається у її місті.
У неї був не весь малюнок пекла, а лише маленький шматочок цього малюнка з чорними будинками та воронками у мерзлій землі.
Ася виживала на своїй вулиці, у підвалі, без зв'язку та інформації, поряд із людьми, які теж нічого не знали.
Жінка-оператор із Миколаєва знала, що вибратися з Маріуполя практично не можливо. Бути всередині Асіного міста, на той час означало смертний вирок. Яку пораду вона могла дати Асі? Що пообіцяти?
Люди поряд, хотіли надії та з'ясовували у Асі: "Що вона сказала? Нам допоможуть?"
Ася відповіла різко, про що досі жалкує: "Сука вона. Нічого не сказала. Ніхто не допоможе".
Вчора я познайомилася з Асею і вона розповіла мені цю історію, а потім запитала: "Цікаво, ця жінка - оператор із Миколаєва мене пам'ятає?"
Думаю, пам'ятає. Тому й пишу цей допис. Пишу його не для Асі, а для тієї самої пані з Миколаєва, яка відповідала на Асін дзвінок.
Я дуже хочу, щоб вона знала, що Ася вижила, врятувала свою дитину і вибралася з Маріуполя.
Для Асі теж важливо, щоб жінка, яка тоді з нею розмовляла, дізналася, нарешті, що Ася жива.
Тому що жити з почуттям провини, що ти комусь не допоміг, навіть, якщо це було неможливо - пекло, страшніше за Маріуполь. Ася, я, та інші маріупольці, що вижили, це добре розуміють.
***
Надія Сухорукова з фб










