

26 січня відзначалась 33-річниця з дня прийняття Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю». Цей закон став основою для ефективного контролю за використанням державних коштів і забезпечення фінансової стабільності країни.
Протягом усіх цих років працівники Північно-Східного офісу Держаудитслужби роблять вагомий внесок у забезпечення економічної стабільності держави, забезпечуючи ефективний контроль за використанням бюджетних ресурсів. У складних умовах воєнного часу на Харківщині роль фінансового контролю стає ще більш важливою, адже від правильного використання державних коштів залежить відновлення регіону та підтримка економічної безпеки країни.
Місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування також відзначили професійність роботи державних аудиторів та їх внесок у фінансову стабільність Харківської області.
З нагоди 33-річчя прийняття Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю», кращих фахівців Північно-східного офісу Держаудитслужби нагороджено грамотами та подяками від Харківської обласної військової адміністрації, Харківської обласної ради та Харківської міської ради. Відзначив їх відданість професії та високий рівень компетентності сприяють забезпеченню фінансової стабільності в нашій державі.
Держаудитори, які були нагороджені сьогодні, зробили значний внесок у реалізацію принципів прозорості, підзвітності та ефективності використання державних коштів, а також у підтримку економічної безпеки, особливо в умовах воєнного часу.
Це нагородження є визнанням не лише індивідуальних досягнень, але й внеску Держаудитслужби у загальну справу зміцнення фінансової стабільності України.
Дякуємо кожному за професіоналізм та відповідальність у роботі, яка має прямий вплив на розвиток країни та покращення її майбутнього.
Більше фото – на сайті: https://khrk.dasu.gov.ua/ua/news/397
От даремно ви недооцінюєте значення скандалу “527 папочок”, про які повідомив керівник НАБУ Кривонос. Я про цей кейс вже розказував, але акцентував більше на відсутність захисту персональних даних в Україні.
При цьому існує більш важливий аспект: ця історія є свідчення того, що нашої країною керує організована злочинність.
Ну от давайте розглянемо факти і поєднаємо їх у висновки.
Кожне відомство в Україні має свої власні бази даних: МВС, ДПСУ, Мінюст, податкова, митниця, всі інші. Всього таких держреєстрів близько 340.
Кожне українське відомство має свій маленький гешефт зі своїми базами: шось підправити в них, чи дописати, продати масив даних чи усю базу або просто легально продавати громадянами за запитами. Це все приносить досить грубі гроші – як легально, так і нелегально.
І тому “утримувачі реєстрів” дууууже не люблять, коли інше відомство лізе у їхній “бізнес” і запитує якусь інформацію.
І до речі, саме тому найвеличнішому цифровізатору всіх часів (він же “Божественний Міша”) вже шість років не вдається навести хоч якийсь лад зі стабільними витоками з державних реєстрів. Хоча він обіцяв це ще у 2019.
Так от, дати нараз УСІМ “тримачам реєстрів” видати будь-які дані організованому угрупованню Карлсона – міг лише той, хто має повну абсолютну владу над ними УСІМА.
Той, чиї команди не обговорюються, а лише виконуються.
А хто може дати таку команду, скажімо, Голову СБУ? Бо у мідасів було повне досьє на 9 співробітників СБУ. А ці дані, на секундочку, мають гриф обмеження доступу “Т” або “ЦТ”, у залежності від займаної посади.
Це державна таємниця, простіше кажучи. За її розголошення світить до 5 років позбавлення волі (ст. 328 ККУ). Але цю таємну інформацію легенько так видали корупціонерам – не боячись наслідків.
Ну хто, хто ж міг надати таку команду Голові СБУ? І не кажіть мені, що Голова СБУ не знав, що його підлеглі зливають ЦТ-шну інформацію під час війни. Якщо голова контррозвідки не знає такого – його треба не просто звільняти, а віддавати військово-польовому суду та негайно “виводити за бруствер”.
А ще, у рамках боротьби зі зливами, у майже всіх державних базах даних ведеться “логування” – тобто ведеться історія усіх дій усіх користувачів бази даних: хто коли заходив у базу, що там робив, яку інформацію запитував, що з нею потім робив.
Тому відслідкувати хто виводив інфу про, скажімо, детективів НАБУ – дуже легко. Так само легко спитати його – кому передав і за чиєю вказівкою? Начальника відділу? Спитаймо і його. Потім начальника управління та департаменту - і так до самого верху.
І на самому верху може опинитися той, хто видає накази усім міністерствам, правопохеронцям, спецслужбам. І таких людей у країні лише дві: Єрмак та Зеленський. Татаров може давати вказівки МВС, Нацполу чи СБУ, але не дуже впливає, на, приклад, цивільні відомства чи КМДА.
Тому вирахувати хто саме з якої бази зливав яку інформацію, у принципі, досить легко. Але навряд чи буде зроблено – тому що розслідування миттєво вийде на самих себе.
Ще раз, що ми маємо у сухому залишку?
1. Злочинне угруповання має досьє із засекреченими даними на депутатів, журналістів, антикорупціонерів – це доведений факт.Теорема доведена, як на мене.
Якщо цей ланцюжок висновків не видається вам переконливим – то ви, скоріш за все
А) не хочете вмикати критичне мислення, або
Б) якось причетні до існуючого мафіозного павутиння.
Існують ще упороті зе-виборці-73%, але їх вже майже не залишилося - лише у вітруальному вигляді, і формі в’єтнамських ботоферм.
І те, що мафіозний режим знов запускає стару пісню, мовляв “усі ви
агенти кремля” – свідчить, що інших аргументів немає, у них криза
творчості і це кінець їхньої епохи.
Бо ж не існує розумних пояснень очевидних для всіх фактів тісної співпраці явного криміналу та топ-політиків.
А більшості людей зазвичай не подобається жити під владою бандюків.
От не хочуть вони.
Хочеться їм, бачиш, справедливості, отих однакових правил для всіх, щоб спокійно жити й не боятися розправи.
Дивні якісь.
* Публікується зі збереженням стилю автора
Автор: Костянтин Корсун, експерт з кібербезпеки. У 2000-2005 заступник керівника відділу боротьби з комп’ютерною злочинністю при Департаменті контррозвідки СБУ. Засновник та перший керівник CERT-UA.

Останніми днями в мене було дві дуже показові розмови. Різні люди, різні країни, а відчуття якесь спільне. Коротше.
Сцена перша «Кава, німець і методичка»
Сьогодні до нас зайшов сусід на каву.
Німець. Назвемо його Томас.
Колись він жив у Києві, ще до повномасштабної війни. Працював там, крутився, жив звичайним життям іноземця в великому місті. Київ йому подобався, каже.
Сидимо, п’ємо каву, говоримо про різне, і раптом він згадує одну свою давню розмову.
Каже: ще тоді, до великого вторгнення, він намагався зрозуміти, чому росія взагалі напала на Україну. І якийсь хлопець у Києві йому це пояснив. Типу тойво, Україна утискала російськомовних.
А росія прийшла їх захищати.
Я слухаю і думаю: ніхуясобі, класика. Яка живуча штука. Скільки років пройшло, а сформулював все те саме. Як з методички.
Розповідаю йому одну важливу історію.
Про Ігоря Козловського. Про людину з Донецька. Про вченого, інтелектуала, який нікуди не тікав і не ховався.
Про «Ізоляцію». Хто в темі? Колишній виставковий, культурний простір, який після окупації перетворили на тюрму.
Про тортури. Про камери. Про «захист», який виглядає саме так.
Була впевнена, що інтервю з ним давно перекладені англійською. А ніт. Подивиться з субтитрами. (Сподіваюсь).
Замовк в якийсь момент. Досьорбали каву. Посиділи ще трохи і пішов. От і поговорили.
Отака шляпа ця пропаганда. Живе, бо хтось колись почув зручну версію і поклав її собі в голову «на потім».
А потім вона раптом з’являється за звичайною кавою, через роки.
Сцена друга «Я так люблю Україну»
Цього разу фін. Позавчора в Хапаранді біля маркету.
Підходить до мене чувак, представився, щось питає. Потім запитує, чи я говорю фінською.
Кажу: ні, шведською.
Він прислухається, чує акцент і питає: «Ти з України?»
Кажу: так, з України.
І тут він прикладає руки до серця, розпливається в такій щирій, теплій посмішці і каже: «Я так люблю Україну…»
Я подякувала. Справді приємно.
І тут він додає: «Я можу російською трохи говорити. Спасіба. Мінія зовут Ярму»
Бля.
Загалом, в мене в голові дивне відчуття.
Дивно.
Дуже дивно.
Наче почути, що ти з України і одразу виникає бажання показати знання російської. Наче це щось доречне. Наче це комплімент. Наче так і треба.
Отакі дві історії. Різні люди. Різні ситуації. А відчуття одне: Європа досі часто дивиться на нас крізь дуже старі, дуже зручні окуляри.
