хочу сюди!
 

Катерина

42 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 43-49 років

Референдум 1-го грудня


До тепер я завжди 1 грудня до відзначення Всеукраїнського референдуму на підтвердження Незалежності України оприлюднював вірші моєї мами, письменниці Галини Гордасевич, але цього разу я вирішив надати слово своєму літературному герою Жоржу Дикому, бо хто його знає чи будемо ще відзначати в Україні оте 1 грудня, яке вже діюча влада не відзначає ніяк.
Як влучно зазначив Жорж Дикий: "Комуняки розвалили Союз, а тепер і Україну добивають"

ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ

Веселитись будемо
i усе забудемо.
Все, чого не знаємо, –
ми не пригадаємо.
Нащо нам iсторiя?!
Поперед – вiкторiя!
Слава комунiзму!
Та дивись крiзь призму:
кольори красивi, 
а батьки вже сивi –
їх життя минає, 
щастя чи хто має?
Парость молодая –
бур'яну безкрая...
Мрiяти не будемо –
все чуже огудимо! 
Лиш своє вiтаємо –
тiльки ним ригаємо! 
Мерзосна теорiя:
кожен, як калорiя. 
Витисли, мов клiзму – 
слава комунiзму! 
Скрiзь слова лестивi, 
скрiзь дiла злостивi. 
Тiльки Бог те знає, 
як всiх покарає:
винищить до краю 
недолюдкiв зграю!


УКРАЇНІ

Яке це щастя – бути мертвим, 
не знати горя та журби! 
Яке це щастя – бути мертвим 
й не бачити, як гинеш ти!

О, Україно! Рiдна мати!
Та ж скiльки плачiв тих складать?!
Тебе спасати, захищати...
І все могили насипать.

Немає сили, навiть вiри, 
що буде правда на землi. 
Страшною кров'ю напоїли 
вже вщерть лани й сади твої.

І що з того? – нема нiчого! 
Ми маєм пустку, де родить 
смiття одне... Та ще болото, 
що чвохка й газами смердить.

Нi, досить! – краще кулю в лоба! 
У мертвих серце не болить! 
Прощай, Україно – небого, 
Вмираєм разом, раз не жить!


НЕМА

Лелеки бiльше не лiтають 
Над хатою, якої вже нема 
І дiти до батькiв не вибiгають 
Бо нi дiтей, нi їх батькiв
уже давно нема... нема... нема...

А ми були, були такi замрiянi 
Ми вiрили в кохання i життя 
І тiльки верби, хугами завiянi 
Сумують, що нiкого з нас
уже давно нема... нема... нема...

А кожна осiнь так кружляла крилами 
А весни так квiтчали заметiлями 
Ми були молодими й незрадливими 
Ми були, але нас усiх
уже давно нема... нема... нема...

Серед зiрок я спомини визбирую 
І свідчу: Світ існує не дарма 
Я знаю все, бо я у тебе вiрую 
Моя кохана, хоч тебе не було i
уже давно нема... нема... нема...

ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає, 
зiрка падає стовпом вогню. 
Нас з тобою нiхто не пригадує 
i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини, 
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини, 
очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi! 
І молiтесь, i Бога просiть, – 
(кiстяки, як штахет в огорожi) 
правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi, 
потiм моляться Небу з колiн, 
хрестять пики покривлено-виннi, 
щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає, 
зiрка падає стовпом вогню. 
Нас з тобою нiхто не пригадує 
i не молить за душi в Раю.

(с) Жорж Дикий

100%, 2 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
2

Коментарі

12.12.23, 15:16

Сумно, бо війна. Але треба гнати від себе неконструктивну депресію.

    25.12.23, 08:59Відповідь на 1 від Nech sa paci

    Сумно, бо війна. Але треба гнати від себе неконструктивну депресію.Дякую за увагу. Буду шукати конструктивну депресію. Жартую. Ці вірші написані 1988 року коли я з Донецька переїхав на навчання до Тернополя..

      35.12.23, 15:34Відповідь на 2 від Богдан Бо

      Тернопіль... Гарне місто. Маленьке, але гарне.

      Вірші хороші, але депресивні.