Поет Василь Симоненко (08.01.1935 – 13.12.1963)

Сьогодні виповнюється 75 років з дня народження видатного українського поета і журналіста Василя Симоненка

Василь Симоненко став свого часу одним із перших речників українського «шістдесятництва». Він народився на Полтавщині, здобув журналістську освіту в Київському університеті, а працювати поїхав на Черкащину. Журналістську діяльність із літературною поєднував іще зі студентських років – попри це, за життя поета вийшла друком лише одна його збірка, «Тиша і грім».

Василь Симоненко помер у 28 років. За офіційною версією, від раку. За іншою версією, яку підтримують його сучасники, Симоненко просто «забагато знав».

У 1962 році він разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховання розстріляних жертв НКВС у Биківні. Про жахливу знахідку повідомили у міськраду, але замість слідства, усіх трьох почали переслідувати. Василя Симоненка навіть кілька разів жорстоко побили. Наслідком цього, упевнені друзі поета, і стала його швидка смерть.

Режисер і письменник Лесь Танюк пригадує, що тоді, за рік до смерті, життя Василя Симоненка перевернулося. Побачене у Биківні вразило його настільки, що він навіть розпочав щоденник. «Весь його щоденник, думаю, написаний для того, аби навести лад у душі, але ніяк не повірити у те, що сталося», – каже Лесь Танюк.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/1923930.html

Анна Ярославна (між 1024 і 1032 — бл. 1075) молодша донька великого київського князя Ярослава Мудрого ,дружина одного із наймогутніших монархів Європи французького короля Генріха І . Королева Франції (1024-1075)

Доля однієї з дочок могутнього київського князя – княжни Анни – дивна і романтична. Союз, який починався з чисто державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського , спалахнув вогнем справжнього кохання ,адже слава про красу й розум руської князівни линула по всій Європі. Під час вінчання, яке відбулося в кафедральному соборі міста Реймс, Анна подарувала привезене з Києва Євангеліє (Євангелістерій). переписане у скрипторії Софійського собору , як оберіг у невідомій країні.  Це свідчить, що її батьківщина, Київська держава, була країною високої освіти, культури. незвичайною для середньовічної Європи , з великою кількістю освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників .Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими. Вступаючи на французький престол, ще багато століть всі пізніші королі приносили клятву на цьому Євангелії, навряд чи знаючи, що привезене воно з Києва.

Глибокий розум, краса, духовність і осітченість дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви.. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов’язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участi в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам’яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Королева Анна народила трьох синів - Філіппа, що незабаром став королем Франції Філіппом І, Робера і Гуго. Вона приділяла велику увагу освіті та вихованню своїх дітей. У пригоді їй стали всебічна освіта, отримана на батьківщині, книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, привезені нею до Франції Після смерті мужа в Анни було романтичне кохання з одруженим графом Раулем ІІІ з роду де Крепі і Валуа . В 1062р. Році під час полювання граф викрав Анну з її згоди , Перевіз у свій замок і вони таємно повінчалися. Незважаючи на приказ папи римського (через скаргу першої дружини) розірвати шлюб через двоєженство , вони жили в мирі і згоді ще довгих 12 років .

 

Дочка Ярослава Мудрого гідно репрезентувала на чужині свою батьківщину, яка в ті далекі часи була значно більш розвиненою культурно й економічно, ніж Франція.

На французьких документах того часу , зустрічаються і словянські букви:  «Анна Ръина» (королева Анна).

Розповідають, що в 30-і роки сталінського беззаконня, коли більшовики хотіли знищити Софійський собор, французький письменник Ромен Роллан зустрівся зі Сталіним у Москві і захистив храм, заявивши, що його не можна руйнувати хоча б тому, що збудований він батьком французької королеви Ярославом Мудрим. Існує також версія, що посол Франції погрожував розірвати дипломатичні стосунки з Радянським Союзом на знак протесту проти планів руйнації Софійського собору.

  

 Іван Сергійович Паторжинський [20.II (3.III). 1896 - 22.II.1960]

  

http://www.narodnapravda.com.ua/culture/497711f533fb1/view_print/

 Іван Сергійович Паторжинський народився 3 березня 1896 року в с.Петро-Свистуновому, що на Запоріжжі, в сім'ї дяка. Тож з дитинства співав у місцевому церковному хорі. Спочатку навчався в семінарії, а з 1918 року в Катеринославській (тепер Дніпропетровській) консерваторії. В щоденнику, який він вів до останнього свого подиху, знаходимо такі хвилюючі сповідальні рядки співака: "...Там, у селі над Дніпром, я чув вечорами спів дівчат, слухав безкінечну кількість казок, билин та небилиць про "нечисту силу", про багато скарбів, заритих у численних курганах, розкиданих степом.

Це неперевершений  український оперний співак (бас) і багаторічний провідний соліст  Київської опери та балету...співак від Бога. 

Соломія Крушельницька про українську пісню :  «Вона мені як  храм.

Я чую в ній органи»

 

                 Портрет Соломії Крушельницької (1872-1952)                                      Художник Володимир Слєпченко

«Найпрекрасніша  і найчарівніша Баттерфляй» ( .Джакомо Пуччіні  )

«У широкому світі, де вона тріумфально виступала на  кращих оперних сценах, її називали «незабутньою Аїдою», «єдиною в світі  Джокондою», «найчарівнішою Чіо-Чіо-сан», «неповторною Галькою», «ідеальною  Брунгільдою», «неперевершеною Саломеєю», «вражаючою Валькірією», «винятковою  Лорелеєю»  ( Михайло Головащенко )

 «Ці давні спогади, що я проніс крізь роки,  завжди зберігаючи в душі, сягають початку нашого століття, коли я вперше почув  її голос і побачив її на сцені римського театру «Констанці» в незрівнянному  образі Аїди. Вона уявлялася мені царицею Нефертіті, найяснішою дружиною Рамзеса  II, або однією з жіночих фігур, що зійшли з древнього барельєфу після  трьохтисячорічного кам’яного сну, щоб продовжити життя серед людей, вражаючи їх  мелодійністю звуків, вогнистими рухами крутих плечей і гнучкого стану,  стилізованими й ефектними жестами рук».( музикознавець Гвідо Маротті )

"Вона справді ідеальна, ця шляхетна і чарівна синьойорина з тендітною і стрункою постаттю... Співає ніжно, мелодійно, захоплююче, а її чистий і дзвінкий  голос широкого діапазону відмінно інтонований. "«Gazzetta di Parma». Італія 1897

   

 Вівці мої, вівці

Українська народна пісня   Вівці мої, вівці, Вівці та й барани, Хто ж вас буде пасти, Як мене не стане? Воли мої, воли, Воли та й корови, Хто ж вас буде гнати На зелене поле? Гори мої, гори, Гори гороваті, Хто ж вам на трембіті Буде вигравати?  

 

1 листопада 1944 року для Львова, для України, для церкви був день жалоби і втрат.

 У цей день у вічність відійшов батько церкви митрополит Андрей Шептицький. Це імя  ще донедавна було заборонене і забуте, а його діяльність змальовувалася лише чорними фарбами.

Митрополит Андрей Шептицький  очолював Церкву й українське суспільство упрoдовж 44-років (1901-1944) , в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився Роман Шептицький (майбутній Митрополит Андрей) 22 липня 1865року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити "селянській", як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

                             Не можна не згадати про неоціненну заслугу матері Митрополита Андрея Шептицького – графиню Софію, багатогранно освічену, талановиту людину, котра своєю святою побожністю заронила у серце Романа щиру любов до Господа та людей, замилування до всього прекрасного й доброго та виховала такого відданого українському народові, достойного сина. Лист матері, Софії Шептицької, що зберігається у фондових матеріалах Львівського архіву, розкриває перед нами не тільки милу жінку –але й її витончений розум. Спробуємо відчути це, прочитуючи рядки благословення графині Софії Шептицької своєму синові на митрополичий престіл у Львові: 

                        „Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога – це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові На ту хвилю, коли береш на себе хрест, до якого тебе покликав Господь, – на ціле життя твоє, під Хрестом або ж на Хресті, на всю працю, наміри, терпіння і радість, на душу твою і розум, серце і здоров’я, на все, що чинити будеш, що постановиш, на цілу працю над будуванням Церкви Божої і поширенням Царства Його на землі . . на всі хрести, якими люди тебе обтяжити можуть, і на всю любов, яку ти їм дарувати будеш, посилаю тобі урочисте, Господом випробуване Благословення”. 14.01.1901 р.

Вночі 31 жовтня, помираючи, митрополит Андрей Шептицький вголос молився французькою та українською мовами, а потім, після паузи, в присутності священиків, що жили в митрополичих палатах, промовив свої останні і, як виявилося згодом, пророчі слова про важкі часи для церкви та її відродження: 

"Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давної, та буде обнімати цілий наш нарід. Україна, - продовжував дальше говорити Митрополит, - двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єдиненою, величною, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка Божа тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі в вірі, витривалі і ревні в служінню Господу Богу. І більше мого голосу не почуєте, аж на Страшнім Суді" [2, с. 13].

Показово, що дубова домовина з прахом митрополита Андрея Шептицького залишалася у крипті собору св. Юра протягом всього радянського періоду, бо навіть після офіційної ліквідації УГКЦ ніхто не наважився її рухати і кудить переміщати. Сьогодні кожен може відвідати крипту, де покоїться прах Великого Митрополита, як і звернутися до його багатої духовної спадщини.

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича

(Народився 5 жовтня 1909 , с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) у сім"ї священника       -      помер  6 липня 1937, Львів)

Український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав з історії української поезії. Поет, який прожив усього двадцять вісім років, стільки ж років перебував у зоні мовчання. Історія української літератури подавалася у старанно процідженому й урізаному вигляді. Творчість майже всіх майстрів слова Західної України, які писали протягом міжвоєнного двадцятиліття, за винятком п’ятьох-шістьох, котрі орієнтувалися на СРСР, замовчувалася.

„Білою плямою” була і творчість Б.-І. Антонича.

Я, сонцеві життя продавши  За сто червінців божевілля,  Захоплений поганин завжди,  Поет весняного похмілля, "— такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич.

ВИШНІ                                   

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.  Моя країно зоряна, Біблійна й пишна,  квітчаста Батьківщино вишні й соловейка!  Де вечори з Євангелії, де світанки,  де небо сонцем привалило білі села,  цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,  як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. 

ЩАСТЯ  З усіх людей найбільше я щасливий,  будую білий калиновий міст.  Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.  Великої моєї філософії  такий безглуздий зміст.  Не заплачу стражданню й горю мита,  люблю риск, небезпеку й сум’яття.  Я є рушниця, радістю набита,  якою вистрілю на честь життя.  Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,  ніщо, що людське, – не є мені чуже,  а що сьогодні я не маю грошей на обід, –  байдуже.

                                          

ТЮЛЬПАНИ ДВА...   Тюльпани два, мов ти зо мною,  на двох краях життя пустелі  даремне кличуть, лиш водою  йдуть світла золоті тунелі.  Червоне полум’я двох квітів  крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.  Так родяться мистецтво й міти  із туги за далеким, вищим...  За кращим, більшим, за незнаним,  що підняло б над світу низом.  Два райські птахи – два тюльпани –  карає ніч за мрії безум.  Червоне полум’я двох квітів  просвітлює сіряву сутінь,  червоне полум’я тюльпанів –  цвісти, горіти, проминути

Літописна оповідь

Жила ж Ольга з сином своїм Святославом, І навчала його мати хреститися. А він не зважав на те, ані дослухався того Але коли хто з власної волі хотів хреститися, то не забороняв, але осуджував того. Для невірних-бо віра християнська — то потворність, Бо не знають і не розуміють ті, хто в тьмі ходить,І не відають слави Господньої, Бо одебеліли серця їxні, І тяжко вухами чують, а очима бачать. Рече -бо Соломон: «Діяч нечестивих далекий від розуму, Бо кликав вас — і не послухали ви, І вам поклав слова — і не зрозуміли Але ради мої ви відкинули І звинувачень моїх не приймаєте І зненавиділи-бо премудрість, І не захотіли страху Господнього, І не хотіли приймати поради моєї,

І погорджували всіма моїми звинуваченнями!»

Так і Ольга часто говорила «Я, сину, пізнала Бога і радуюся, А коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися». Він же не приймав того, кажучи: «Як я можу один іншу віру прийняти? Та ж дружина моя з цього буде сміятись». Вона ж рече йому: «Охрестишся ти І всі інші те саме зроблять» Він же матері не послухав і далі справляв звичаї поганські, Не відаючи, коли хто матері не слухає, в біду впадає, Як сказано: «Коли хто батька чи матір не слухає, Хай умре». Це ж тому Святослав гнівався на матір Соломон же сказав: «Хто картає насмішника, той собі ганьбу бере, Хто ж безбожникові виговорює, сором собі набуває». «Картання безбожників — як мозоль для них». «Не дорікай пересмішникові, щоб тебе не зненавидів він». Одначе Ольга любила сина свого Святослава, кажучи: «Хай буде воля Божа. Коли Бог захоче помилувати рід мій І землі Руської, хай вкладе їм у серце бажання Бога, Як то і мені Бог дарував». І, це кажучи, молилася за сина І за людей всі дні і ночі, І наставляла сина свого до змужніння його І до його повноліття.

                                 

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 – 22.05.1979)— відомий український поет і композитор. Один із основоположників української і радянської естрадної музики. Автор 107  пісень, музики до кількох спектаклів, 53 інструментальних творів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Був неординарним художником. Загинув при нез’ясованих обставинах у Брюховицькому лісі під Львовом.

                                             

Богдан Стельмах – поет, драматург, перекладач, автор численних книжок, лауреат літературних премій імені Котляревського, Шашкевича, Лесі Українки, «Благовіст» – гість Радіо Свобода.

Богдан Стельмах: «Якби Івасюк жив, він не потерпів би знущання з поетичного слова»

http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1503372.html

– Звідки він черпав оту енергію добра і світла для своїх мелодій, адже світ доволі жорсткий і злий?  – Це виховання. Він жив світло. .. до пісні ставився дуже серйозно....був чоловік життєрадісний. Володя мені завжди казав, що пісні мають бути оптимістичні.... Хоча був молодший від мене, але казав: «Як Ти міг таке слово написати, є краще». Я знав, що інший композитор це пропустив би, мав такий досвід, а Івасюк – ні. Він до пісні ставився дуже серйозно ... Коли я почав працювати з Білозором, то пам’ятав слова Івасюка, що текст має бути до пісні майже досконалий.

– Варто лишень згадати сучасні тексти пісень… Якби Івасюк жив сьогодні, як Ви гадаєте, чи був би він оцінений, потрібний, якби він реагував на ті часто немічні тексти, які чуємо щодня з етерів, які далекі від поезії?

– Важко мені сказати. Але якби Івасюк жив сьогодні, може, це звучить оптимістично, але мені видається, що пісенного сміття було б значно менше. ... Уявіть, 10 років уже звучить сміття.  Мені здається, що так звана наша демократія, кажу так звана, тому що її використовують різні такі вершники. Сідають на неї, як на таку собі кандибу, розгнуздану, без вудил і сідла і витворяють усякі штуки, які хочуть. Сучасна естрада – це теж викривлені гарцювання, на огляд, на тій нашій демократії. Бо коли ректор одного з вузів стає народним артистом України… Не здивуюсь, що невдовзі таке звання ще нададуть київському мерові, бо вже щось там записує… Це ті моменти, які Володя Івасюк не потерпів би. Він спершу реготав би з цього, а потім почав виступати. Нині є люди, які обурюються, і я теж, але, може, я не маю такого впливу, не є войовничим, але є люди войовничі і не можуть нічого зробити.

– Не треба себе у житті губити - і не треба буде себе шукати. Так як ніколи собі не зраджував Івасюк і не губився у світі. Його немає в живих, але він і далі промовляє до нас своїми мелодіями і піснями.                                                      

                                                                                 

  Червона рута - символ чистоти української естради.