Олена Теліга як символ національної честі

Смерть Теліги від нацистської кулі — промовисте свідчення здатності українців не лише плакати над власною долею, а й намагатися, наскільки це дозволяють обставини, витворювати собі кращу долю. Навіть ціною смерті.

Трагічна смерть Олени Теліги, відомої української поетеси, визначного члена Організації Українських Націоналістів у лютому 1942 року — це аж ніяк не річниця смутку. Люди, що в цей день приходять у Бабин Яр, кладуть квіти до Пам’ятного Хреста, сповнені відчуттям причетності до образу, який втілює національну честь і благородство. 

У чому суть феномену Олени Теліги?  

Передусім у цілісності характеру, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець. 

Чимало дослідників життя і творчості поетеси не можуть збагнути, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Що більше, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод з її емігрантського життя, коли на випад проти української мови з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати». Однак, це не легенда. Це — зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. 

Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН – революційну, бойову й безкомпромісну Організацію. У складі перших похідних груп ОУН Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ.  

Однак український Київ 1941-42 років був непривітний. Роки радянської дійсності, як і нова влада, убили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження. Чимало тих, хто думав про швидкий «тріумф перемоги», розчарувалися. Але тільки не Олена Теліга.  

Важко переоцінити вклад похідних груп ОУН, Олени Теліги, зокрема, у розбудову українського життя в столиці України в 1941-42 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і суспільна думка ще не піднялися висоти гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і чину Олени Теліги та її друзів.  

У лютому 1942 року гестапо провело масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою.  

Поетесу та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху було викарбувано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. 

Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка. 

Нiби передчуваючи долю, задовго до смерті вона пророче написала: 

I в павутиннi перехресних барв,

Я палко мрiю до самого рання,

Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Сьогодні у нашій країні сотні й тисячі людей мають зробити подібний вибір: україномовні й російськомовні чи російськомовні, які щойно починають говорити українською, мають усвідомити свою приналежність до історії українського народу. 

Життя Олени Теліги є прикладом, як такий вибір зробити безповоротно. 

Життя і смерть Олени Теліги мають ще раз нагадати: вибір нашого майбутнього — у нас самих. І найбільшою безвідповідальністю було б відмовитися його зробити.