З наших давніх літописів мені сильно припали до душі благородні рядки стосовно вимог до правителів: судіті по правдє.
В давні часи слово "правда" було багатозначним і одним з головних його синонімічних значень було те, що ми зараз називаєм словом "закон", або узагальнено - "право", що явно походить від слова "правда".
Отже "судіті по правдє" означало:
1. Правдивого суддю.
2. Правдивє слідство.
3. Правдий присуд.
Ще мені подобалось там поняття "Божий суд": коли обставини не дозволяли встановити правду події, то суд вирішували поєдинком або, якщо це було неможливо, то розпеченим металом: кого він не обпече - того і правда.

Стан сучасного юридичного права в Україні як на мене є досить далеким від правди. І вина тут не тільки чи не стільки юристів, скільки всього нашого суспільства. Коли наші правоохоронці стають найбільшою загрозою праву людей - це не убожество, а жах!
Але всі вони - частинка нашого народу! Вони не з космосу прийшли, українські правоохоронці! Ми самі створили їм такі умови і їх самих! Я до цього часу пригадую, як з самої головної трибуни Верховної Ради України доповідач, що представляв суддів на затвердження, відпові на закид одного з нардепів стосовно відводу одної з кандидатур через хабарництво: "Шановні, та ви ж самі кинули суддів на "підніжний корм" їх злиденною зарплатнею!" Ось так у нас в Україні величають офіційно хабарі - "підножний корм", а поїдає його...
Я колись дуже обурювався з тези, що ось в Україні є якась політично-бізнесова еліта, а весь інший народ - то бидло. Найяскравіший приклад того - нардеп від БЮТ Лозинський і його вчинки. Проте я зауважив, що вся наша еліта вийшла як не крути - з того самого народу, отже якщо народ є бидло, а вони - його еліта, то ясним чином постає що це є "елітарне бидло", яке харчується "підножним кормом" і власне тому таке тлусте.

Для мене великим смутком є обставина, що творячи "правову державу" ми цілком декласували і здеградували систему правоохоронних чинників у нашій державі, бо що таке корумпований суддя, прокурор, міліціянт? Це той же самий злодій! Причому всі сучасні суспільні обставини їх примушують до того, тому я віддаю велику шану і честь всім тим правоохоронцям всіх служб, які намагаються бути чесними і жити по правді. Більшість задля того перходить до приватних служб, а державні?! Там що? Порядних правників не треба?! Тільки Ківалови-кидалови?
Дуже прикро, що за Ющенка ми згаяли можливість реформування правової системи в Україні, а за Януковича - будем бачити. Можливо, що колишній зек, який пройшов і знає всю злочинну систему з самого низу і до верхів - спробує її реформувати в щось більш-менш порядне, може...
Мені важить інше: моральність всього нашого суспільства, громади: якщо кожен з нас сам буде намагатись жити по правді - все може змінитись.
І тим більше - не захоплюватись з добр різних юристів, подібних судді Зваричу
Розумію, що то є певним чином утопічні ідеї, але, але, але: хто не шукає честі - той її і не буде мати. Як на мене, то є в тому велике задоволення від життя, коли можеш поглянути в дзеркало і побачити там не гниду, що обжерлась чужої крові, а побачити - Людину.
Життя ніколи не було і не буде простим чи легким, проте жити по правді - варто.
Повтору життя ні для кого не буде. І мені хочеться бачити як можна більше щасливих людей навколо, а хіба це можливо без життя по правді?..

Не вносив поняття "розуму" до таємниць життя, тому що на мою думку Розум є не стільки таємниця - скільки проблема.
Не є великим відкриттям визнання, що людина не є виключно носієм розуму в світі і на Землі. Просто людський розум має свої цікаві особливості, які зосередив вислів "Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ". Процес гарний в декларації і фактично неможливий в дійсності. Жодній людині не дано пізнати всю реальну вартість свого розуму і особи. Людина може тільки  вважати, що так є: Я розумний, тому що Я - розумний. Все. Які ще потрібні докази? Ще гірше з розумом світовим - як його пізнати?
Мої особисті спроби пізнати хоч трошки що собою являє "розум" як загальнолюдська сущність завершились висновком, що люди є просто якимось з багатьох мікроваріантів-сублімацій всесвітнього процесу невідомого значення і призначення. Сублімацією не найкращого змісту, хоча і не найгіршого. А я б назвав її скоріше: цікавою.
Отож якщо комусь цікаво, що таке розум як особиста і загальнолюдська світова реальність - прошу надсилати коментарі і матеріали.
Я вважаю: якщо людство хоче кудись там рухатись - воно має робити це хоч більш-менш розумно! Зокрема це стосується і України!

В нашому українському політикумі мене найбільше незадовільняє відсутність чітких ідейних програм конкретних партій, як це модно говорити - меседжів. Таких, які є ідея комунізму у КПУ чи націоналізму в ГО "Свобода".

  Починати ідейну ідентифікацію ВГО ФС я почну здалеку

ТАЄМНИЦІ  ЖИТТЯ

Раджу… А якщо щиро: не раджу! Задумуватись над питаннями, які не мають відповіді – тільки нерви псувати. Проте я задумався і повністю загруз у навіть не розв’язанні таємниць життя, а простого тезового переліку цих глобальних таємниць. Якщо не вірите – спробуйте самі. Я далі наводжу той результат моїх роздумів стосовно теми життя людей на планеті Земля, який отримав.[ далі ]

* * *
Ми віками звикли покладати голову
За Україну, за її волю
І, як відчуття вічного голоду,
Цю звичку носили з собою.

Ми так звикли ходити в мучениках,
В трагічних героях, в страждальцях,
Яких Україна — мати засмучена —
Не могла з Сибіру діждаться,

Ми кров лили, ми пісні складали,
Ми так вросли в свою ролю,
Ми так натхненно голови покладали
За Україну, за її волю.

І от вже ластівкою звістка шугає:
Є держава! Вже можна жити!
А ми все ходимо і шукаєм:
Де б голову нам зложити?


ПЕРЕДВИБОРЧА АГІТКА

Не та Україна, не та,
Не та, про яку ми мріяли,
Коли життя тюремними строками міряли,
Марнували в неволі літа.
Не та Україна, не та!

А при владі ті, що й були,
Називають Вкраїну ненькою,
В кишенях золотом краденим дзенькають,
А ми мовчимо, покірні воли,
А при владі ті, що й були.

Отже думайте, думайте, люди,
Не дозволяйте себе зомбувати!
Що з нами було, не сміємо забувати!
Бо при владі всі ті ж і їх лизоблюди.
Отже думайте, думайте, люди!

(вірші Галини Гордасевич (1935 - 2001 рр)


Хроном вже ота наша безпорадність навчитись просто нормально жити і будувати-розбудовувати державу, а не постійно підпалювати хату і гасити, Бо дуже захоплюючий процес...

Я поважаю як людей значну більшість з тих, хто підписався під відозвою, але фактично нікого з них не поважаю як політика, тому вся ця містерія-буф малозначима і нічого результативного не принесе - я так вважаю.

І перш, аніж голоситит "Ой матінко моя рідна, та що це, людоньки, робиться!" всі ті підписанти хай краще пояснять чим вони 5 років за Ющенка займались, що отак зараз вибачте на слові - обісрались. 

Подивимось що то буде за катавасія, але я особисто в тому прийму участь тільки якщо побачу реальні сили і дії, а не мітинги і тому подібні акції-прокламації

Отже
[ далі ]

(продовження, початок Военная проза Бориса Васильева Ч-1)
Рассказ «Пятница» («Юность», 1970, № 6) войны как бы совсем и не касается. Действие его развивается в праздничный день 22 июня 1941 года... Веселая массовка молодежи одного из московских заводов. Лес, солнечная поляна, песни, танцы, веселье. Три друга: кузнец Федор, заводской поэт Сеня, монтер Костя. Влюбленная пара: Костя и молоденькая библиотекарша Капа. Для них в этот день перестали существовать и пространство, и время. Костя говорит Капе: «Капелька!.. Ты моё воскресенье». Капа же, исходя из романа «Робинзон Крузо», объявляет себя «Пятницей». «Я твоя Пятница. Твоя Пятница, слышишь?.. Обними меня. Крепко, крепко!.. »
Счастье настолько овладело влюбленными, что они нимало не задумываются над тем, что происходит в близлежащей деревне. «Вой стоял над деревней, бабий вой над покойником, над минувшим счастьем, над прожитой жизнью...» Им было не до этого. Им и в голову не могло прийти, что в это воскресенье — 22 июня 1941 года — началась Отечественная война.
[ далі ]

Давно отгремели залпы Великой Отечественной войны. Но о ней продолжают вспоминать, рассказывать, писать. И вспоминают и рассказывают, естественно, по-разному, по-своему, часто о своём. Решить вопрос о том, что и как рассказать о войне, во многих случаях оказывается не так просто. Что же важно в наши дни знать и помнить о войне, о том, «как всё было»? О чём обязаны советские люди не забывать и помнить вечно? Что из рассказов о войне способно взволновать ум и сердце нашего современника, нашей молодежи?
В рассказе Бориса Васильева «Ветеран» («Юность», 1973, № 4) выступить с воспоминаниями о войне на вечере в заводском Доме культуры поручено ветерану войны бухгалтеру Алевтине Ивановне Копиковой. Ветеран оказался в крайне затруднительном положении. О чём, о ком и что она расскажет? Дело в том, что Алевтина Ивановна прошла войну бойцом банно-прачечного отряда, а попросту говоря — прачкой. Всю войну бойцы этого отряда простояли за корытами... «И чего им нас-то вспоминать, какие мы солдаты,— говорит Алевтина Ивановна.— Я же не на передовой. Я же...»
[ далі ]

З нагоди наближення 9 травня

Борис Васильев

ВЕТЕРАН

—  Алевтина Ивановна, что же это вы свои факты скрываете? Нехорошо!
Старший бухгалтер отдела сбыта Алевтина Ивановна Коникова — пятидесятилетняя, в меру полненькая и еще не утратившая инстинктивного желания нравиться,— удивленно смотрела на секретаря комсомольской организации фабрики. Секретарь был юношески самоуверен, горласт и глядел с победоносным торжеством.
— Я ничего не скрыла, — начала она, лихорадочно припоминая все анкеты, когда-либо заполненные ею.— Я всегда...
—  Да вы же, оказывается, ветеран!
[ далі ]

(Задовбали мене всі тим Табачником! Кого піарим? Стільки уваги г.. на палочці!
Ось що треба обговорювати! Читайте!)
 
«Вертеп» – поема Григорія Чубая

Nihil semper suo statu manet.
Ніщо не лишається постійним у своєму становищі.
(латинська мудрість)
[ далі ]

 Долю не вибирають – не те вона і Доля! Як довелось прийти у світ у певний час, то і вибору особливого нема, як жити в цьому часі, а дрібниця твого особистого вибору полягає тільки у тому, ЯК ЖИТИ? Тобто повнота внутрішнього сприйняття світу є підпорядкованою кожному окремо і залежить від самої людини, кожної поокремо. Відповідно до внутрішнього світу людини постає її  іпостась у світі зовнішньому. Тому правильним є вислів: «Людина, це середнє між тим, що вона думає про себе і тим, що про неї думають люди» Люди, врешті-решт, і визначають цінність кожної окремої особи, бо людська пам'ять є функцією соціальною. Та для кожної окремої людини все ж головним є своє індивідуальне визнання: «чи задоволений я особисто своїм життям, як воно склалося в цілому?» І якщо відповідь позитивна – значить життя вдалося.
[ далі ]

Галина ГОРДАСЕВИЧ

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.[ далі ]