Невловимий месник і бунтар Євтіх

В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 - 1926 р.р. в районі Радзивилова (нині Радивилів. – В.Я.) діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 100 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.

Однак близько сорока років тому я зробив спробу зібрати матеріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали в розмові його ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедли­вістю, адже в його актах помсти польським осадни­кам проглядало явно націо­нальне забарвлення, а це була тема явно не для комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: називали і бунтарем, і бандитом.

І ось зараз я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість яко­го ходила колись приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Знайшов старі записи.

Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переваж­но колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися україн­цям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.

На виборах до польського сейму в листо­паді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підлива­ла масла у вогонь: переслі­дувалися українська мова і культура, українським шко­лам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяти промовляти українською мовою. У «Букварях» для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчувалися в кожному місті і селі. Неспроста для захисту інтересів українців було утворене в 1925 році Українське націо­нально-демократичне об'єд­нання (УНДО).

Але то був лише крок до організованої полі­тичної, парламентської протидії несправедливості та утискам. А як мог­ли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамчого та дов­колишніх сіл вирішили: як­що влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запро­поновані нею правила гри. Почали здійснювати напади на маєт­ки осадників, підпалювати їх.

Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Єв­тіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитин­ства. Виріс високий, широ­кий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля на­ша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двад­цять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю про­дав, прийшли і гроші забра­ли. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, обберуть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда...

Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».

Чутка про Євтіха Возню­ка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, про­бувала його впіймати. Але прості українці-селяни зна­ли, що своїм він зла не чи­нить. Тому видавати месника і його спільників не збира­лися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирі­шив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у ньо­го. Господар нишком послав за поліцією. При­було дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушни­цею та вибухівкою, набли­зитися не наважились. Воз­нюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на за­сув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Пере­слідувати його побоялися. Зго­дом повстанці спалили обій­стя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».

А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Гри­горович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришу­вали, разом ходили до шко­ли. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його харак­теру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навко­лишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його ба­чили перевдягнутим у по­ліцая. Пізніше в наших се­лах почали ширитися радянські настрої — де­хто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив агітаційну літера­туру. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».

Свого часу мав я і роз­мову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка зазнала репресій за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’я­теро дітей, Євтух — найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, зго­ріли коні, корови. Товари­шами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, на переконання сес­три, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».

Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, мати при­несла їсти. Взяв із собою хліба – та й поїхав. Сказав, що його з кимось сплутали. Мож­ливо, то й справді був він, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозрі­ливості і шпигуноманії. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати до шпигунів. А з підозрілими більшовики не панькалися.

За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії писав у Москву, в розшук. Повідомили, що Євтух Панасович Воз­нюк загинув на Фінському фронті в 1939 році. Не принесла визволення і щастя Польща, не дав долі і Радянський Союз.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

У групі "Радивилів Родовід" встановили, що в метричній книзі за 1902 рік був зареєстрований новонароджений Вознюк Євтіх (так записано ім'я), його батьками були житель села Підлипки Афанасій (Панас) Андрійович Вознюк і Степанида Іванівна. Охрестив новонародженого священник Іоан Алексєєв.

Вулиця Михайла Грушевського

Колишні назви – Комсомольська, Об’їзна. На карті 70-х років дев’ятнадцятого століття видно, що забудова Радивилова на сході завершувалася саме цією вулицею, причому будівлі розташовувалися лише зі сторони містечка. Далі починалися поля, хоча існувала й дорога, нині це вулиця Маркелова, від вокзалу до військових казарм у районі теперішньої автостанції. До віддаленої дороги дотягувалася тільки забудова вулиці Кременецької, яка вела до повітового центру – міста Кременець.

Отже, вулиця Михайла Грушевського виникла для потреб об’їзду житлових кварталів. Однією стороною вона впиралася у вулицю Залізничну і доходила майже до залізничного вокзалу. А тут, до речі, неодноразово бував проїздом і Михайло Грушевський (1866 - 1934).

Друга сторона вулиці виводила до кладовища, а з кінця ХІХ століття – і до пожежної команди при вулиці Крупецькій. Обидва об’єкти зі зрозумілих причин мали неабияке значення, дорога була нерідко використовувана.

Після Першої світової війни, яка знищила багато житла і господарських об'єктів, відбудова і розбудова вулиці розпочалася за часів Польщі. І активно продовжилася лише після Другої світової війни. Зводилося майже всуціль приватне житло з господарськими будівлями.

На цій же вулиці почала працювати школа, спочатку вона діяла в шести пристосованих будівлях. Проблема спорудження великого приміщення навчального закладу вирішилася лише в 1960-х роках: фундамент школи заклали в 1965 році, а вже 10 січня 1967-го учні розпочали тут навчання. До справи будівництва, розширення і найновішого оснащення навчального закладу доклали зусиль директори Соломія Купріянівна Бурлака, а з 1975 року – Іван Васильович Мельничук. За роки керівництва І.Мельничука здійснили 2 великі добудови, що забезпечило запровадження однозмінного навчання. У важкі 90-і роки започатковано комп’ютеризацію школи. Педагоги виступили ініціаторами створення класів з поглибленим вивченням основ наук. Нині це ліцей №1. У травні 2024 року навчальний заклад подав заявку на державну субвенцію в межах екосистеми DREM, і за результатами конкурсу проєкт ліцею став одним із десяти на Рівненщині, відібраних для фінансування. Загальна вартість робіт – 13,3 млн. грн., з яких 70% – державне фінансування, 30% – кошти громади.

На межі шкільного двору збереглося русло колишньої невеличкої притоки річки Слонівки. Джерело давно не проявляє себе, але в бурхливі весняні повені тут ще можна побачити повноводний потік, тож на такий випадок під проїжджою частиною вулиці прокладено трубу.

Важливим осередком духовності для протестантської громади цієї частини міста стало налагодження масштабної проповідницької роботи місцевим будинком молитви ХВЄ. Тут не раз вели богослужіння ієрархи церкви з Рівного і Києва. Зокрема, бував і відомий український релігійний діяч, християнський проповідник, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко.

У серпні 2023 року при вулиці Михайла Грушевського відкрили великий супермаркет продуктів (вхід – від вулиці Кременецької). На полицях магазину представлені всі категорії продуктів харчування: м'ясо, молочні товари, випічка. Обладнано дизайнерську кавову локацію, є вітрина смачної випічки. Відчутно пожвавився транспортний рух.

При цій же вулиці працюють цехи підприємства з переробки круп.

Довжина вулиці - 1,6 кілометра.

Володимир ЯЩУК.

 Вулиця 24 Серпня

Колишні назви – 17 Вересня, Вокзальна. Вулиця набула значення після завершення будівництва залізниці від Здолбунова до прикордонного Радзивилова (Радивилова) в 1873 році. А оскільки декілька років тривали роботи з упорядкування привокзальної території, що утруднювало рух транспорту дорогою в сторону Почаєва, набув значення переїзд перед станцією, в районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів, по ту сторону колій був хутір Гранична.

Ще до появи залізниці на місці прокладення залізничного полотна існувала дорога між населеними пунктами.

Але найбільш пожвавленою вулиця Вокзальна стала тому, що приводила людей до залізничного вокзалу, до нього можна було пройти через колії відповідно облаштованим переходом.

На майдані при вулиці Вокзальній розверталися карети, селянські підводи. Тут діяли торговельні ларки, магазинчики. Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов – печивом, цукерками... Поряд iз майданом існували два двоповерхових приватних готелi, що належали єврейським сiм’ям.

Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу. Після з’єднання цієї залізниці з тією, яка йшла від Львова до Бродів, пасажирські перевезення неабияк зросли.

Леся Українка в листi вiд 9 травня 1891 року iз села Колодяжного на Волинi, запрошуючи в гостi, писала до Львова дружинi Iвана Франка: «Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба...». Отож за покупками підходили й пасажири, які мусили очікувати заміни колісних пар вагонів, адже в Австро-Угорській і Російській державах була різна ширина залізничних колій. Авжеж не оминали нагоди вийти до вулиці Вокзальної і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський…

Нині при цьому колишньому майдані зберігся, щоправда, в добудованому вигляді двоповерховий цегляний будинок із високими стелями, якому більше сотні літ. У різні часи в ньому працювали ресторан, магазини.

Після Другої світової війни на цій вулиці був розташований штаб військової частини, яка обслуговувала аеродром за містом. Тут бували Герої війни Микола Маркелов, Андрій Демьохін та інші.

Чим ще прикметна вулиця? При ній у 1996 році вивершили церкву Різдва Пресвятої Богородиці (вхід – від вулиці Садової). Освячення відбулося за участю вищих православних архієреїв і народних депутатів України. Між іншим, на цій території наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття працював цех з оббивання великогабаритних вантажів для залізничного транспорту. Про це, спираючись на перекази, розповідали старожили міста.

А раніше, у 1980-і роки, за містом спорудили висотні будівлі комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів – з участю чеських спеціалістів, і тепер вулиця впирається у в’їзні ворота цього підприємства.

Оскільки вулиця 24 Серпня, названа так на честь Дня незалежності України, відіграє роль і об’їзної (з вулицею Павла Стрижака) для великотоннажного транспорту зі сторони Почаєва, у 2013 - 2014 роках значні кошти було вкладено в її асфальтування. Тим паче, що при цій автодорозі розташовані деякі промислові підприємства з залізничними коліями, є магазин продовольчих товарів.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Кременецька

Набула значення як окраїнна дорога з Радивилова на Кременець після 1795 року, коли наш край опинився у складі Волинського намісництва, з грудня 1796 року – Волинської губернії, а Радивилів відійшов до Кременецького повіту.

З волосного містечка Радивилів у повітовий центр доводилося їздити кінними повозами не тільки місцевим чиновникам і комерсантам, а й простим людям.

Дорога пролягала в напрямку Білої Криниці (нині хутір біля села Крупця) і, оскільки залізниця перетнула її лише в 70-і роки ХІХ століття, безперешкодно далі йшла перелісками і полями до Кременця.

Відомо, що під церкву, яку згодом освятили ім’ям Олександра Невського, відвели місце за містом, а кладовище з ХYІІ століття знаходилося дещо в стороні від нього при Крупецькому шляху, тому можна припустити, що Радивилів до ХІХ століття з північного боку закінчувався в основному саме Кременецькою дорогою. Щоправда, була й вулиця Липова (тепер Паркова).

Поступово Кременецька обростала забудовами, відгалуженнями інших вулиць, зокрема Поштовою (Германа Жуковського). З організацією будівництва залізниці від Здолбунова до Радивилова битий шлях для сполучення з іншими містами і з закордоном частково використано для облаштування залізничного насипу і прокладання шпал та колій. Відтак виникла необхідність в іншому шляху для гужового транспорту (з Радивилова диліжанси регулярно курсували навіть до столиці Російської імперії – Петербурга, починаючи з 1827 року).

Отож із другої половини ХІХ століття частина Кременецької вулиці опиняється на новій дорозі з Дубна до Львова. За Радивиловом у напрямку Бродів починалася інші країна – Австрія, з 1867 року вона стала Австро-Угорщиною. У 1847 році після концертів у Кременці їхав цією вулицею до кордону угорський композитор Ференц Ліст.

При цій вулиці існувало старе іудейське кладовище (на тому місці тепер газон з хрестом-фігурою біля парку, а також вулиця і житловий 2-поверховий будинок).

У роки Першої світової війни вулиця Кременецька знала переміщення бойових сил російської і австрійської армій, у роки Української революції і громадянської війни нею їздили більшовицькі полководці Семен Будьонний, Клим Ворошилов та інші, звідси рухався на Броди тоді репортер, а потім відомий письменник Ісаак Бабель.

За часів Польщі на вулиці Кременецькій, у домі Богданових, декілька років жила сім’я Свєшнікових, з якої вийшов доктор історичних наук, відомий археолог Ігор Свєшніков (1915 – 1995). На цій же вулиці в сім’ї своєї дружини Олени Білинської-Почаєвець (нині це район райуправління юстиції) у 30-і роки жив письменник Петро Козланюк, автор роману «Юрко Крук» та багатьох оповідань на західноукраїнську тематику.

18 квітня 1931 p. вулиці Кременецькій від злиття вулиць 3 Травня і Костельної до вулиці 11 Листопада (нині – відтинок вул. Кременецької від вул. Паркової до вул. Невського) було присвоєно ім’я Мойсея Гінсбурга, мецената, уродженця Радивилова (на той час жив у Парижі), про що його повідомили листом за підписами бургомістра і віце-бургомістра міста. На вулиці Гінсбурга мешкали українські, польські, єврейські, чеські і російські родини.

У Радивилові діяло ґмінне управління, якому підпорядковувалися 18 сіл та 4 осадницькі колонії. Цей орган самоврядування знаходився при перехресті теперішніх вулиць Кременецької і Миколи Маркелова, там, де за царизму була волосна управа Радивилова (а біля неї в 1910 році навіть поставили пам'ятник-бюст імператорові Олександру ІІ). Тривалий час ґміну очолював українець Микола Павлов, затим цю посаду було віддано полякові. Поблизу працював завод стеаринових свічок, згодом тут місцевий винахідник-бджоляр Лянков налагодив виробництво й продаж продукції бджільництва (зараз на тому місці магазин "Маркет").

У серпні 1945 року, після закінчення війни, вулицею Кременецькою до повороту на Крупецьку пройшли урочистою ходою частини Червоної армії, які брали участь у вигнанні з міста німецьких фашистів у березні 1944 року.

Радянська влада перейменувала вулиці Гінсбурга і Кременецьку, надавши їм ім’я Карла Маркса. У повоєнні роки посаджено і впорядковано парк імені Тараса Шевченка,  при вході до нього зі сторони цієї вулиці поставили пам'ятник Леніну і Сталіну. 

З відкриттям у 1976 році районного будинку культури до його фасаду з середини парку перенесено погруддя Тараса Шевченка. У 80-і роки неподалік відкрито пам’ятники воїнам-«афганцям» і ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Там же облаштовано стелу пам'яті на честь захисників України, які полягли в російсько-українській війні.

У 80-і роки виросли багатоповерхові житлові будинки, історичний музей. Вулиця Кременецька (цю назву повернуто їй у 1991 році) значиться як адреса ряду установ, підприємств: редакції газети «Прапор перемоги», будинку культури, КП «Радивилівводоканал», лісрибгоспу, шляхбуддільниці, магазинів тощо.

До 2002 року, коли було здано в експлуатацію об’їзну автомагістраль біля Радивилова, частина вулиці Кременецької використовувалася в режимі міжнародної автотраси Київ – Чоп.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Почаївська

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїв через Радивилів (Радзивилов).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району ліцею №1 у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись саме тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 році, за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990-му її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Можна передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козацього полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (там багато років залишалася напівзасипана яма, яка влітку заростала травою).

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку імені Тараса Шевченка, третє – на місці теперішнього комбінату хлібопродуктів). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (тепер це приміщення напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій).

Після 1944 року тут на кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників-бандерівців «для упізнання», насправді – для виявлення їхніх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за вигнання німецьких фашистів із Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері майже напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на вулицю.

Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), відділенням поліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), відділенням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною службою. Тут діють ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні. У 2024 році біля стику вулиць Почаївської, Кременецької і Паркової освячено новоспоруджену фігуру Божої Матері.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Паркова

Колишня назва – Липова, в радянський час – Комуністична. Очевидно, з’явилася після того, як новий власник Радивилова князь Урусов у другій половині ХІХ століття звів двоповерховий палац при давній дорозі з містечка до приміського села Бугаївки. За переказами, заклав біля нього гай рідкісних порід дерев (там тепер дендропарк, частково міський парк), гай виходив до шляху на Бугаївку.

Князь Урусов, походячи з давнього аристократичного роду, підтримував зв’язки з багатьма відомими людьми Росії. Відомо, що входив до комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст, позаурядової органiзацiї, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична. Навіть очолював цей комітет.

Дорога, обсаджена липами, виводила прямо до палацу, що перекривав цю путь, змушуючи жителів Бугаївки і Сестрятина, які приїздили кінними возами в містечко на ярмарки, огинати садибу. За часів Польщі обійстя було занедбане, колишній одноповерховий з мансардою палац, залишившись бездоглядним, поступово зруйнувався.

Оскільки Урусов володів 3938 десятинами сільгоспугідь, у тому числі 1355 орної, мав 150 коней, 132  голови великої рогатої худоби, чимало радивилівців наймалися на роботу до нього, ходили вирішувати в його управителів свої побутові проблеми, отож з року в рік перетворювали шлях до палацу на доволі людний.

Відбувалася забудова вздовж дороги, яка залишалася не вимощеною щебенем до 30-х років і в зливи ставала малопрохідною.

За часів Польщі при в’їзді з вулиці Кременецької на Липову у великому приземкуватому будинку зліва (тепер це житловий дім) працював міський маґістрат. Чимало літ тут головував поляк Вінцент Бирка. Сюди городяни приходили вирішувати різноманітні проблеми, – утім, українцям це було робити дедалі важче: давалася взнаки шовіністична політика Варшави.

У 1942 році німецькі фашисти одне з трьох гето для місцевих євреїв, обнесене колючим дротом, влаштували при вулиці Липовій, на території, де тепер частина парку. Приречені на розправу були розстріляні в лісі поблизу хутора Пороховня. Як розповідали старожили міста, українці співчутливо ставилися до приречених, по можливості передавали їм їжу, надавали сприяння втікачам.

Після війни посаджено парк, у якому в різні періоди діяли розважальні атракціони, спортивні і танцювальний майданчики, дитяче містечко, був фонтан. У парку працював дитячий садок комбінату хлібопродуктів, у цьому ж приміщенні починав свою біографію загальноосвітній ліцей. Нині на території парку при вулиці Парковій діють магазин, кафе, дитячий центр розваг.

У радянський час на вулиці Комуністичній працювали районні органи влади, зокрема, райком компартії (у тому приміщенні донедавна працювали районний будинок школяра і районна дитяча бібліотека). На цій же вулиці діяла середня школа (нині приміщення дитячої школи мистецтв імені Германа Жуковського). Тут виросли одні з перших у місті житлових двоповерхівок, де отримували квартири й керівники району. Розгорнулося будівництво корпусів професійно-технічного училища (зараз професійний ліцей). Одним з провідних

промислових підприємств району стала швейна фабрика «Маяк», було споруджено нові виробничі корпуси. До вулиці Паркової примикає територія комбінату хлібопродуктів – на цьому місці ще за царської Росії розгорнули виробництво борошна підприємливі єврейські родини.

На вулиці Парковій до кінця 2024 року була розташована міськрада, яка немало робила для поліпшення благоустрою Радивилова, в тому числі й для упорядкування «своєї» вулиці. А ще вулиця наповнювалася святково вдягнутими людьми у дні реєстрації шлюбів – цю церемонію працівники рагсу ще кілька років тому проводили в актовому залі міськради.

Колишня малозначуща дорога до Бугаївки перетворилася на доволі людну вулицю, яка нині поєднала житлові квартали міста і саме місто з селом, не відразу й визначиш, де закінчується власне Радивилів. При цій вулиці – стадіон «Колос», де відбуваються спортивні поєдинки як місцевого, так і міжобласного значення, проходили концерти. Відразу за стадіоном пролягає під’їзна вітка залізниці, яка, завершуючи вулицю Паркову, виходить до комбінату хлібопродуктів. На цій вулиці діяли й райком ДТСААФ (затим Товариства сприяння обороні України), товариство мисливців та рибалок зі своїм магазином.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Соборна

2025 рік.

Вулиця Михайла Четвертного 

З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю Михайла Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше - Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесні і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні існує частина вулиці Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – тут розташовані порівняно нові вулиці Михайла Грушевського і Пекарська. Люди старшого покоління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична, що лежить по другий бік залізниці. "Жіноча" назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, - чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 року починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр.

(Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону).

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1873 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях частково і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т. ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоять готель «Троянда» і супермаркет "Траш".

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю Миколи Маркелова.

На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (або Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховали у центр села Підзамчого, на могилі було встановлено пам'ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів розташований на цій вулиці магазин меблів і господарських товарів. Така подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми  так і не був споруджений. У 2009 р. за його добудову взялася приватна фірма і завершила справу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету в 2009 р. заасфальтувала вулицю і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням ліцею №1 (раніше школи-гімназії), які щодня ходять нею на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, їх оточують фруктові дерева. У дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Лев’ятинська

З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої болотистої заплави і через міст на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. 

Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Погода стояла гарна, і я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки, а також залізничний міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів – Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – ґрунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої ветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Став облаштовано в 50-і роки ХХ ст. Тут не раз багатолюдні церемонії хрещення проводили віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу (на старих картах звався Фільварський), багатого на ягоди та гриби. До 90-х років грибники натикалися на межі Рівненщини і Львівщини на високу загорожу з колючих дротів – далі була військова база ракет стратегічного призначення з ядерними боєголовками.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. 

Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до відомих тутешніх травознавців і цілителів Андрія Заболотного (1900 – 1988) і Север'яна Боровика (1932 – 2018).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна криза, а потім російсько-українська війна змусили потенційних інвесторів зупинити здійснення своїх планів.

Нині ця асфальтована вулиця стала свого роду об'їзною для Радивилова, адже через села Лев'ятин і Опарипси виводить на автотрасу до Львова.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Германа Жуковського 

Колишні назви – Поштова, Старопоштова, Петра Козланюка. З початку  ХІХ століття пролягла за місто (тоді "РАДЗИВИЛОВ"), де поряд із дендропарком новою владою (Волинської губернії Російської імперії) було визначене місце під  поштову станцію. Можливо, тут вона існувала й раніше, за часів Речі Посполитої.

Тепер це місце – на продовженні вулиці до вірогідного її влиття у вулицю Адама Міцкевича. Вулиця тут, перед старим і доволі недоглянутим дентропарком, повертає в сторону і виходить до паралельної з нею Паркової, а сто років тому, як свідчать старі карти, виводила до палацу князя Урусова.

Поштова станція мала й шинок, про існування якого нагадують уламки старих пляшок з литими написами, знайдені під час земляних робіт. Значення поштової станції два століття тому було незрівнянним – то була єдина змога здійснювати обмін листами, у тому числі з закордоном, а оскільки конверти з Австрії викликали особливий інтерес, то певний час пошта в Радивилові відігравала й роль спеціальної таємної служби з вивчення громадської думки.

Найбільш важливі на погляд чиновників конверти тут, починаючи з 1803 року, відкривалися (з дотриманням вимог особливої секретності). Пакети з перлюстрованою поштою начальник Поштового департаменту представляв імператорові. При перегляді кореспонденції було потрібно звертати увагу на справи про контрабанду, фінансові операції (“ввіз асигнацій”), а “також і все те, що шкідливе законам і Державі взагалі й зокрема”, щоб “могли бути вжиті належні заходи”. Перлюстрація в Радивилові припинилася в 1839 році, після переведення так званого «чорного кабінету» в Житомир.

Не відомо, чи сам «чорний кабінет» діяв на вулиці Поштовій, але, як і при будь-якій поштовій станції, тут був постоялий двір для мандрівників, котрі діставалися від поселення до поселення поштовими повозами. Мали в дворі й певну кількість коней для перепрягання цих повозів. Отже, з урахуванням наявності поштових чиновників, кухарів шинку, прислуги, конюхів поштова станція була вельми людним місцем.

У 1824 році на пустирі між вулицями Поштовою і Крупецькою (нині поки що Олександра Невського) заклали будівництво мурованої православної церкви. Оскільки вхід її за канонами мав бути зі сторони Поштової, це підкреслило значення вулиці.

Поступово відбувалося її заселення, можливо, серед перших поселенців були активісти місцевого Свято-Олександро-Невського братства, утвореного в другій половині ХІХ століття для прискорення будівництва. Обіч вулиці складували будівельні матеріали. Знала вона й приїзди житомирських та київських сановників, які клопоталися залученням додаткових коштів для прискорення будівництва, адже загалом воно розтягнулося на пів століття. У 70-і роки тільки мулярів і теслярів тут працювало понад сотню.

Особливий рік в історії вулиці – 1874-й. На урочисте відкриття новоспорудженого храму святого Олександра Невського зібралося чи не все містечко, від малого до великого. 15 вересня церква була урочисто освячена архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом за участі настоятеля храму Петра Петровського (згодом, у 1892 році був похований при ньому).

Церква відігравала важливу роль у духовному житті краян. Так, 11 березня 1911 року літератор Модест Левицький писав з Радивилова в редакцію київської газети «Рада»: «27 лютого відправлено було панахиду у місцевій церкві по Шевченку. У неділю 13 березня відбудеться літературно-музичний вечір з живими картинами, прибуток з якого призначено на пам’ятник Шевченкові у Києві. Вечір мав бути 19 лютого, але через те, що дозвіл од губернатора прийшов тільки 17 лютого, довелося відсунути вечір аж на три тижні». Вечір, певна річ, проводили не в церкві, але, судячи з усього, з благословення місцевого настоятеля.

За переказами, на цій вулиці з середини ХІХ століття діяла фабрика гнутих меблів із букового дерева, чия продукція здобула визнання в Європі і в 1911 році отримала золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Італії (Рим). Відомий український письменник, автор повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський ще в 1890 році купив на перший літературний гонорар виготовлене в Радивилові крісло, адже чув про добру славу тутешніх гнутих меблів. Про це вам і сьогодні розкажуть у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського і покажуть куплене у Радивилові крісло. Можливо, було придбане в магазинчику при фабриці на вулиці Поштовій, адже письменнику випало багато помандрувати нашим краєм.

Після 1920 року вулиця, яка перестала виводити до пошти (її перевели в центр міста), звалася Старопоштовою. Була відома тим, що тут діяв один із трьох міських готелів (готель Куристиня).

У 30-і роки ця вулиця, вочевидь, знала й Петра Козланюка, письменника, який жив тоді в Радивилові в своєї дружини. Його як «неблагонадійного» залучали до «шарварків» (безоплатних робіт із ремонту вулиць). У післявоєнні роки вулицю назвали ім’ям письменника – автора роману «Юрко Крук» і багатьох повістей та оповідань про західноукраїнське життя в умовах польського режиму. Але в час декомунізації назв дали в міськраді цій вулиці ім'я уродженця Радивилова, відомого українського композитора Германа Жуковського (1913 - 1976).

Наприкінці червня 1941 року на майдані біля церкви пройшов мітинг на підтримку Акту відновлення Української держави, проголошеного 30 червня 1941 року в Львові.

У 50-і роки в дендропарку - колишньому присадибному парку князя Урусова, до якого виходить вулиця, проводилися багатолюдні виставки досягнень народного господарства району, відбувалися мітинги, концерти і масові гуляння.

Поряд із цим парком кілька десятиліть існувало управлінське приміщення Червоноармійського лісництва Дубенського лісгоспзагу. Працював райвідділ народної освіти, деякий час діяв дитсадок. У 80-і роки на вулиці Карла Маркса (Кременецькій) було споруджено 5-поверховий житловий будинок, який змінив конфігурацію вулиці, теперішньої вулиці Германа Жуковського.

На цій вулиці жили відомі в минулому тутешні господарські працівники Олександр Тихончук, Григорій Іпаткін, Михайло Лиходій, Григорій Мащук.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.