Об’їзна дорога біля Радивилова на міжнародній автомагістралі Київ – Чоп істотно вплинула на «самопочуття» Радивилова. Передана в експлуатацію 2002 року напередодні Дня незалежності України, вона символізувала ті кардинальні переміни, які несе з собою утвердження незалежності.

Адже про необхідність такої об’їзної дороги заговорили ще наприкінці 70-х років. Ще б пак, міжнародний автошлях змушений був вливатися у тісні вулиці районного містечка, уповільнюючи і ускладнюючи рух, завдаючи незручностей радивилівцям. Пам’ятаються випадки, коли водії великотоннажних автофургонів, не справившись із керуванням чи не врахувавши умов ожеледиці, на перехресті вулиць Кременецької і Невського (нині Соборної) вряди-годи виїздили на тротуар або й виламували загорожу приватного двору, одного разу фургон тут навіть перекинувся. На щастя, обходилося без потерпілих. Загалом ніяких приємних почуттів величезні машини, що проїздили всього за метр-два від тротуару, не вселяли, це точно, тим більше, що й вихлопні гази змушували жильців прилеглих будинків тримати вікна зачиненими навіть улітку.

І ось вона, двосмугова дорога в 12 метрів кожна (завдовжки в 9 кілометрів) уже понад 20 років у робочому режимі. Вважається, щодоби тут проїздить до 10 тисяч машин. За рахунок того, що шляховики здійснюють поточні ремонти, стан полотна добрий. Ми швидко призвичаюємося до нового. Як звичне розцінюється, що сьогодні в Радивилові майже не побачиш за кермом «дальнобійників», хіба що зрідка – в районі двох-трьох промислових підприємств. Наповнені рухом вулиці стали жити в звичайному режимі невеликого містечка, нині вже й не райцентру, а тільки центру громади. А з міжнародної автомагістралі в сторону Радивилова вказують знаки другорядної дороги, на яку без особливої потреби із немісцевих мало хто завертає, може, тільки заради поїзди в Почаїв, до лаври.

У 2002 році мені випало вести репортаж із будівництва об’їзної, а потім з урочистого її відкриття, на яке приїхали перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина, міністр транспорту Георгій Кірпа, керівники області і району. Дорога пролягла за чотири – п’ять кілометрів від райцентру, причому була прокладена не тільки через поля й переліски, але й через болотисту місцевість. По суті, будівництво велося лише 14 років, однак із витрачених 42 мільйонів гривень 30 було освоєно в рік пуску дороги, в 2002-му. Дороговизна робіт пояснюється просто: на болотах доводилося виймати торф до глибини залягання твердого шару, тобто метрів на чотири, і на тому місці формувати піщаний насип. Завозили ґрунт з кар’єрів біля Баранного і Клекотова, а щебінь доставляли з Закарпаття і Хмельниччини. Чи не найбільш клопітною справою виявилося облаштування мосту завдовжки 40 метрів через річку Слонівку біля Опарипсів, між іншим, він всього за кілька десятків метрів від мосту на сільській дорозі між Опарипсами і Бугаївкою.

Якось я вирішив велосипедом проїхати з міста до поста Державтоінспекції при межі Рівненщини і Львівщини, де, власне, й починається шлях в обхід Радивилова, а звідти цим шляхом – майже до села Крупця, нині теж центру громади. Де були раніше чагарники захисної лісосмуги і просто придорожні невгіддя, з’явилося кілька автозаправних станцій. З цієї дороги Радивилів виглядає як цілком провінційне поселення, про його певну значущість свідчать хіба що висотні елеватор і комібікормовий завод комбінату хлібопродуктів, адже п’ятиповерхівки губляться десь між дерев.

Довге село Опарипси, яке розтягнулося на чотири кілометри, вивільнившись від міжнародної автомагістралі з одного боку, примкнуло до неї з іншого. За дорогою виявилася перша в районі газорозподільна станція, яку більш як два десятиліття тому відкривали біля Опарипсів, здавалося, у віддаленій глушині. А трохи далі, неподалік узлісся, видніється велична церква в селі Клекотові Бродівської громади. Об’їзд, будучи обладнаним переходами для прогону худоби під ним, перетинає і доволі пожвавлену дорогу Бугаївка – Сестрятин, де безпеку гарантують металеві відбійники з необхідністю їх огинання. Ще далі, біля приміського села Балки, магістраль перетинає дорога на Баране, більш відома тим, що нею курсує на заховане в лісосмузі міське сміттєзвалище транспорт комунального підприємства. Утім, знають цей машрут і відпочиваючі, адже в лісовому урочищі Сирнова є мальовниче озерце, приваблює і став біля Баранного.

Ближче до Крупця обабіч впадають у вічі поля з різноманітними сільгоспкультурами, на клині лану, що опинився між дорогою з Радивилова і магістраллю, – клапті селянських городів, гай.

Гарна вийшла дорога, яка, однак, перетворила відгалуження шляху на Радивилів з обох сторін у напівзабуті і занедбані. Втім, і сам автошлях влаштовує далеко не всіх, неспроста ще перед російсько-українською війною розпочалося будівництво концесійної дороги Краковець – Львів – Рівне – Київ. Утім, цей шлях на території Радивилівщини, судячи з усього, з’явиться не скоро (проєкт передбачає будівництво на південь від Радивилова і залізниці).

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 році обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від радивилівського міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас  Сухожак.

Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.

А був Микола Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у Першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був кулеметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів (тоді Радзивилов), охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу-Українську (нині село Дружба).

Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.

Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили наступаючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.

Після вигнання з нашого краю фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії вступив уже на території Польщі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.

Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня 1945 року Микола Йосипович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.

Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало боротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лісу дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді постачав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черговий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.

У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.

Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Микола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще добровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечувати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»

Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йосипа, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолював облвиконком. До нього й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.

Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.

А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виростили з дружиною троє дітей. Дочки закінчили медінститут, син – педагогічний вуз.

Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 – 2001), коли, не так давно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Слонівку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїзові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.

Володимир ЯЩУК.
2025 рік.

6 червня – День журналіста. У Радивилові це свято здебільшого пов’язують з історією газети «Прапор перемоги» та її авторами.

28 травня в Україні відзначається Всеукраїнський день краєзнавства – він відзначається, починаючи з 2017 року, і вважається офіційною датою інституціоналізації вітчизняного краєзнавчого руху.

На Радивилівщині, яка відома Національним історико-меморіальним заповідником "Поле Берестецької битви", краєзнавчий рух розвивається давно. Новим імпульсом для цього послужило відкриття у 1967 році в селі Пляшевій музею "Козацькі могили". Головне свідчення роботи краєзнавців - пожвавлення роботи заповідника, а також районного історичного музею, створення краєзнавчих музеїв у ряді шкіл (ліцеїв).

Наприклад, Радивилівський історичний музей, яким завідує Олеся Шикало, свого часу виграв грант голови облдержадміністрації на проведення пошуково-краєзнавчої роботи. До цієї справи було залучено й місцевих вчителів історії, журналістів, літераторів, представників громадських організацій. Вони виїздили у найвіддаленіші села району, зустрічалися зі старожилами, записували перекази та легенди, фотографували пов’язані з ними урочища та старовинні житла, пам’ятники, збиралися давні сільські картини, рушники, серветки, предмети хатнього побуту.

На Радивилівщині в межах колишнього району було і є чимало ентузіастів-краєзнавців, які давно й наполегливо вивчали і вивчають минуле рідного краю. Наприклад, цінні реліквії зібрав колишній житель Добриводи, почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Андрій Паничевний – серед знахідок були і камінні знаряддя праці, нуклеуси, зуб мамонта, і речі більш пізніх епох, зокрема, козацькі шаблі, люльки тощо. Усі ці речі були виявлені краєзнавцем або його приятелями під час обробітку городів, на земляних роботах при прокладанні доріг, газопроводів. Свого часу з колекцією знайомився доктор історичних наук, відомий дослідник Берестецької битви Ігор Свєшніков і дав їй високу оцінку, що знайшло відображення і в написі на подарованій ним Андрію Даниловичу книзі. Про діяльність А.Паничевного знав і Президент України Віктор Ющенко, який познайомився з цікавим рівненцем ще в 90-і роки. Помер Паничевний у 2020 році.

Колоритний етнографічний матеріал склало зібрання домашнього музею члена Національної спілки краєзнавців Надії Мельник у селі Хотині. Там з’явилися предмети, які характеризують Волинь від часів кам’яного віку, було зібрано чимало предметів глиняної кераміки, основну частину експозиції склали старовинні предмети, зібрані в старожилів села, в тому числі пов’язані з ткацтвом, гончарством. Краєзнавчі статті Надії Андріївни публікувалися у пресі, наукових збірниках за підсумками конференцій з нагоди річниць Берестецької битви, в Інтернеті. Надія Мельник написала і видала книжки про історію сіл Хотина і Полуничного. Між іншим, біля Полуничного за її сприянням свого часу було проведено певне археологічне вивчення поселення доби бронзи, а також Х - YІ століть до нашої ери та давньоруського городища. Там працювали археологи під керівництвом доктора наук Ігоря Свєшнікова.

За архівними матеріалами, рідкісними виданнями, спогадами старожилів збагатили уявлення земляків про історію Радивилова та всього нашого краю юрист Василь Кушинський, вчителі-пенсіонери Георгій Костюк, Євген Гудима, Юрій Арламовський, Іван Мельничук, Михайло Горлач, Микола Пасічник, лікар Іван Дурда, вчитель історії Василь Ярмусь, колишній голова районної ветеранської організації Віктор Повшик, пенсіонери Тетяна Куделко, Микола Павлов, Андрій Мельничук...

Нинішні краєзнавці не забувають, що свого часу поглиблювали знання земляків про свій край Микола Мошкун, Валентин Пащук, Йосип Крам, Денис Андрійчук, Адам Лень, Григорій Камінський, Микола Симчук, Василь Семеренко... І це дало поштовх до нових пошуків.

Так, ветеран «афганської війни» Василь Ярмусь обладнав два десятки років тому в Радивилівському професійному ліцеї, де навчаються майбутні столярі, муляри, трактористи, швачки і оператори комп’ютерного набору, краєзнавчий музей. Особливо цінними реліквіями і документами був представлений відділ про роки Другої світової війни, діяльність Української повстанської армії в нашому краї, її визначних командирів. Василь Дмитрович зустрічався з ветеранами війни і руху Опору, записував їхні спогади, систематизував зібрані фотодокументи, робив усе це надбанням підростаючого покоління.

Важливі матеріали з історії Радивилова і навчальних закладів міста, про учасників АТО подавалися в музеї Радивилівського загальноосвітнього ліцею, який згодом був приєднаний до школи №2. У 8 класі там упродовж кількох років викладалася навчальна дисципліна "Краєзнавство". На уроках широко використовувалися матеріали з історії Рівненщини, зібрані такими ентузіастами, як колишній голова Рівненського краєзнавчого товариства Іван Пащук, кандидат історичних наук Гурій Бухало, бродівський історик Дмитро Чобіт, млинівський письменник Євген Цимбалюк... Учні мали змогу знайомитися з їх книгами, а також краєзнавчими роботами Ігоря Свєшнікова, Ярослава Пури, Ярослава Поліщука, Євгена Шморгуна, Миколи Пшеничного, Василя Попенка, Григорія Дем'янчука та інших рівненців.

За участю членів спілки були відкриті краєзнавчі музеї в Радивилівському навчально-виховному комплексі "Школа №1 - гімназія" – нині це ліцей №1 (вчитель Юрій Арламовський), Немирівській, Пляшевській, Дружбівській, Іващуківській та інших НВЗ.

Важливими віхами в краєзнавчій роботі Радивилівської організації спілки стали випущені у видавництвах масовими тиражами книги Максима Будька ("Степань"), Георгія Лотоцького ("Козацькі могили. Музейний літопис"), буклет про заповідник "Поле Берестецької битви" Леоніда Галабуза, об’ємний том "Національний пантеон "Козацькі могили" (серед його авторів був Павло Лотоцький, заслужений працівник культури України, почесний член Рівненського краєзнавчого товариства). Вийшли й мої ілюстровані книги «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (два видання – 2014 і 2020 років), про Крупець є історична довідка в книзі "Володимир Варфалюк: з людьми і для людей" мого авторства.

Краєзнавчі конференції присвячувалися історичним пам’яткам сіл Перенятина, Крупця. Радивилівські краєзнавці неодноразово брали участь у регіональних конференціях істориків і краєзнавців, які організовує Бродівський історико-краєзнавчий музей на чолі з директором Василем Стрільчуком. Матеріали про Радивилівщину з’являлися на сторінках випущених у Бродах краєзнавчих збірників-альманахів.

Віднайдено і опубліковано в соцмережах рідкісні фото з видами Радивилова початку ХХ століття, а також 20 - 30-х років (автор знімків «польського періоду» краєзнавець Федір Бортник, який прожив 92 роки), є сайти із знімками старих захоронень на кладовищах у Бродах на Львівщині і в Радивилові, з видами пам’яток Почаєва, Кременця, Дубна, Демидівки, Бродів, з фоторозповідями про Тараканівський форт біля Дубна і місце паломництва християн – озеро святої Анни біля села Онишківці Дубенського району, про православні церкви Радивилівщини, серед яких є пам’ятки дерев’яного зодчества ХYI - XІХ століть (Пляшева, Хотин, Митниця, Довгалівка, Теслугів).

Радивилів (у минулому рос. "Радзивилов") потрапляв у поле уваги письменників не тільки під час їх мандрівок Європою. У цьому містечку розгортаються епізоди роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова, збірника оповідань «Кінармія» Ісаака Бабеля, публіцистичних книг «На білому коні» і «На коні вороному» Уласа Самчука, оповідань Шолом-Алейхема, напівзабутої повісті Марка Басаніна «На чужині. Записки емігранта». А ось ще один цікавий твір – історично-документальний роман українського і російського письменника Данила Мордовця (1830 – 1905) «Вельможна панна» (рос. – Даниил Мордовцев).

Головна героїня Єлена Масальська залишає малолітню дочку і їде в Польщу (насправді це Україна – та її частина, яка опинилася на кордоні між Австрією і Росією). Тут Єлену охоплює по-справжньому велике і шалене кохання. Але той, кому вона вирішує присвятити себе, – людина нікчемна…

Пропоную вашій увазі уривок про події, які насправді відбувалися в місті Радивилів, – письменник пише його як «Радзивиллов», а я переклав як «Радзивиллів», зберігши подвоєння літер.

***

Доля готувала нашій героїні новий удар… Мало її била і мучила ця доля! Мабуть, героїня наша являла своїм життям бочку Данаїди, в яку жорстокий рок виливав замість води нещастя і ніколи не міг наповнити її до країв…

У серпні 1809 року Потоцький-батько їхав з Парижа до Польщі, куди, за звичаєм, кликали його справи. Єлена як не благала чоловіка взяти її з собою, отримала рішучу відмову під тим приводом, що вона повинна була зайнятися покупкою Сент-Уена, прекрасного старовинного королівського замку, розташованого на правому березі Сени і оточеного розкішним парком.

Разом із Сидонією, яка повернулася в Париж, коли чоловік вирушив у похід з маршалом Даву, героїня наша, запросивши з собою сімейство маркізів Бадан і Анну та Антонію Потоцьких, племінниць її чоловіка, цілою громадою оселилася в Сент-Уені.

Одного ранку, наприкінці вересня, Єлена вийшла зі своєї кімнати дуже схвильована.

-Я отримала, – сказала вона, – листи з Польщі, які настійно вимагають моєї там присутності, і я негайно повинна готуватися до від’їзду.

Сидонія, дуже здивована, запропонувала матері супроводжувати її, але та рішуче відмовила і через три дні вирушила в дорогу у супроводі лише двох жінок і одного лакея.

Вона їхала на поштових, не даючи собі часу навіть відпочити, незважаючи ні на холоду, ні на сніг, і, вся розбита від утоми, прибула в Радзивиллів, де перебував Потоцький. Вона ні слова не написала чоловікові, щоб заздалегідь повідомити його про свій приїзд. Він уже почав було непокоїтися, більше двох тижнів залишаючись без листів, як раптом перед ним постала дружина!

Потоцький остовпів, побачивши дружину, і вираз його обличчя показав Єлені, що він був більше вражений несподіванкою, аніж утішений, і з виглядом незадоволення запитав:

-Що означає ця примха, і чому ви зважилися лишити Париж, не сповістивши мене про це?

-Моя поїздка, – відповідала, дещо зніяковівши, Єлена, – викликана необхідністю самій вибрати в Бродах і закупити купу необхідних речей для обмеблювання Сент-Уена …Потім, – заїкаючись говорила вона, – я боялася, що, повідомивши вас про це попередньо, отримаю від вас наказ не залишати Паріж у таку кепську пору року.

-Так, це було ризиковано для вашого здоров’я, – зауважив Потоцький.

-Але, – не витримала вона, вдарившись у сльози. – Я не могла довше жити без тебе!

Слід сказати, що Єлена приховала від чоловіка справжню причину свого приїзду. Кілька слів, котрі ніби ненароком вирвалися у її жінок, і листи з Польщі від відомих друзів змусили її зрозуміти, що чоловік її не один в Радзивиллові. Виведена з себе своїм звичайним запалом, не боячись ні втоми, ні огидною осінньої погоди, вона не задумалася про труднощі поїздки. Дещо холодний прийом чоловіка негайно підтвердив її підозри, але миттєвий огляд усього, що вона побачила по приїзді, не підтверджував нічого, і нзабаром добра згода відновилося між подружжям.

Їй би тільки бачити свого ненаглядного Vicentego і відчувати його ласки… Дивовижна ненаситність темпераменту!

Так вони пробули в Радзивиллові разом цілий місяць, а потім граф мав їхати в Бердичів на ярмарок, куди його кликали невідкладні справи.

Тижнів через три він вернувся, і Єлена відправилася в Броди, щоб там придбати все необхідне для Сент-Уена; а граф трохи пізніше повинен був з’явитися туди, щоб потім разом повернутися в Париж.

Але тільки-но героїня наша проїхала прикордонну заставу в трьох верстах від Радзивиллова, як у карету її влетіла записка такого змісту:«Карвоська перебувала в Радзивиллові під час вашого приїзду туди. Вона не покидала графа увесь час перебування його в Бердичеві і навіть у даний час, зараз, займає ваше місце».

Вискочила, значить, знову ця сирена, що спокушає панів справників і графів, чарівна panienka Karwoska!

Як облита крижаною водою, героїня наша наказала кучерові негайно повернути назад і «потрійним галопом» мчати знову в Радзивиллів.

Влетівши «comme one bombe» в Радзивиллів, Єлена кинулася в будинок свого чоловіка, оббігала його з верху до низу з «люттю, яка нам у ній досить знайома», каже її історіограф. І нічого не знайшла.

…Отже, не знайшовши тієї, яку вона шукала, Єлена вже не зважила за потрібне накидатися на чоловіка з докорами, більше того, з прокльонами, вона показує йому викривальну записку і каже:

-Я не має наміру розділяти з вами і з вашою коханкою опоганеного ложа… Кидаю вам в обличчя це звинувачення і вимагаю розлучення, на яке я наважуюся вдруге!

Потоцький, приголомшений цією бурхливою й несподіваною сценою, швидко, однак, опанував себе і холоднокровно висловив дружині благородне обурення за її підозру.

Але ж давно помічено мудрецями, що «благородне обурення вигадане негідниками», спеціально негідниками…

-Прошу вас, графине, продовжити розпочаті вами шукання, – сказав він з отруйною іронією, – і дати дармовий спектакль усій нашій прислузі.

Втративши голову, нещасна жінка, не знаходячи підтвердження натякам, що містилися в анонімному доносі, з соромом і смутком повернулася в карету і знову наказала везти себе в Броди.

Але вона не була переконана в невинності чоловіка, вона так добре встигла вивчити цього нахабного сластолюбця, що ледве встигла приїхати в Броди, як підозри її воскресли в ній з новою силою. Броди їй все нагадали.

-П’ять років страждань! – З тугою говорила вона собі. – Але я все йому простила… Простила, але… не забула… Моє кохання, безмежна відданість, усіляка самопожертва, моя краса, яка п’янить його, мої таланти, які сам він визнає, ніщо не в силах витіснити з його серця жалюгідної тварюки, яка тягне його до себе тому тільки, що це заборонений плід.

І вона пише з Бродів 8 січня 1810 року: «Я приїхала в Броди до того засмучена, що не в змозі дати собі звіту в тому, що я чинила… Тепер ця тиша, ніч, можливо, повернуть мені свідомість…»

Але, судячи з подальшого змісту листа, свідомість ця не повернулася до неї, і вона знову проявляє незбагненне безумство… Вона тільки кохає його, тільки хоче його…

В кінці останньої глави першої частини цієї оповіді ми говорили:

«Досі всі ми, і хто пишуть романи, і хто читають їх в інших романістів, знали жіноче кохання чи не винятково як витвір творчої фантазії авторів, як продукт їх особистого вимислу, дуже часто, можливо, досить близького до істини, або як продукт їх особистих життєвих спостережень і досвіду їх власних відносин із жінками. Але нам здається, що ні в кого з них: ні у Л.Толстого, ні у Тургенєва, ні у Лермонтова, ні в Пушкіна, ні у Золя і Доде, ні у Марка Твена, Бальзака, Енсворта, Сю, Жорж Санд. Крауфорда, Шпіндлера, Абеляра, Готьє, Шперля і Юлета, цих останніх історичних романістів, твори яких проф. А. С. Трачевський дав нам у «ряду історичних романів», у жодного з них, нам здається, немає або дуже обмаль таких справжніх документів жіночого кохання, які ми знаходимо у творі поважного історіографа нашої героїні, у Люсьєна Перея».

До чого привело це дивне кохання, ми бачили вже достатньо. Але до чого ще воно призведе, «цього не снилося і мудрецям»: ми ж побачимо це в кінці оцієї, по суті дуже сумної оповіді.

Потоцький, до тонкощів вивчивши жінок узагалі і безумство закоханої в нього дружини зокрема, досить невміло дурить її, знаючи, що вона всьому повірить, аби лиш мовилося про кохання, і починає розсипати гучні фрази: «Радзивиллів. 8 січня 1810. Pour trap sentir, pour avoir trop a dire? Je ne sais ou commencer, ma tres chere Helene». («Я почуваю себе в пастці, аби щось казати. Не знаю, з чого почати, Єлено». – В.Я.).



«Я занадто щирий (о так!), – говорить він далі, – щоб не зізнатися тобі, що, не будучи повідомленим про твій приїзд і припустивши, що він мотивований твоєю недовірою до мене, я в першу мить був засмучений. Але негайно, переконавшись, що приїзд твій був наслідком твоєї ніжності до мене і твоєї дружби, він збудив у мені вдячність, наповнив мене радістю і щастям».

А! Як співає!

«Але сьогодні, – продовжує він, – як передати тобі бунтівні почуття моєї душі? Твоя раптова поява кинула мене в глибоку печаль. Я думав про тебе, складав план, як би нам якомога швидше з’єднатися. Я вже починав потроху втішатися, як раптом твоя несподівана поява вразило моє серце прикрістю, хоча я і сподіваюся, моя дорога Єлено, що ти переконаєшся в лукавстві мерзенних людців, ницих і жорстоких, які бажають мстити, вражаючи тебе найчутливішим чином, щоб збурити наш спокій. Але ти поїхала, не зовсім переконана в моїй невинності, залишила мене на самоті, і серце моє розривається на частини. Іменем Бога, моя Єлено, заклинаю: не вір нічому, візьми себе в руки, не давай торжествувати цим негідникам в їх жорстокій підступності. Без сумніву, минуле (випадки з панною Карвоською) не в нашій владі (ще б пак), але мій сором, але тривале жалкування, але постійна зразкова поведінка – невже вони нічого не варті? Невже все це не зітерло з твоєї пам’яті і не вигнало з серця завдані тобі образи? Але тепер, але в майбутньому, я клянусь тобі, моя дорога Єлено, найдосконаліша краса, прикрашена всіма граціями, не спонукає мене зрадити тобі, не витравить у мені найбільш полум’яної ніжності до тебе і кохання, які я завжди відчував єдино лиш до тебе. Відтоді, як я пізнав тебе і кохання, яке тобі присвятив, я буду йти до тебе до кінця днів моїх». «Ах, мій Боже! Дорога Єлено! Про що я буду зітхати з того моменту, коли дуже скоро з’єднаюся з тобою, цілком ймовірно, – не полишати тебе до самої смерті».

Який співак? Справжній курський соловей…

Але навіть довірливий історіограф нашої героїні відчуває в цьому самозахисті пана Вікентія «збентеження». Історичний же і психологічний скептицизм позитивно говорить нам, що і лист – це не більше, як стріла вусатого Амура, хоча й фальшива, але пущена в таке серце, яке тільки й жадає, щоб його обманювали жалюгідними словами. Навіть кур’єра, з ім’ям Михайло, який привіз їй це фальшиве послання, божевільна героїня наша зустріла як «архістратига Михаїла», в чому й зізнається.

«З мого першого листа, – каже вона, – ти можеш зробити висновок, що моє серце розривається між коханням, яке я тобі присвятила і яке ні на мить не переставало надихати мене з того моменту, як я тебе пізнала, і між жорстокими сумнівами служити, можливо, іграшкою серця черствого і жорстокого, моє зазнало страшних мук, коли Михайло, як ангел, ім’я якого він носить, з’явився до мене, щоб принести мені світло і розраду. Так, мій дорогий Вікентію, клянуся тобі чистим і могутнім коханням, яке я маю до тебе, мої сумніви розвіялися, я не вірю і не хочу вірити нікому, крім тебе, твій лист дихає щирістю і правдивістю. Який то був жорстокий донос на тебе! Я його зневажаю і вважаю хибним. Зі спокійним духом, з задоволеним серцем я займуся тепер вибором необхідних речей для Парижа. Я поїду повна впевненості в твоїй чесності, в твоїй ніжності, моя ж ще більше посилилася через цю скороминущу скорботу» і т.д.

Однак радість і заспокоєння нашої героїні тривали всього кілька годин. На жаль! Наступного дня новий лист, а може, словесні докази триваючої зради чоловіка знову розбудили в серці Єлени ще більш жорстокі підозри і вселили їй вдатися до шаленого засобу, щоб переконатися в чистоті серця свого чоловіка. Вона склала два листи: в першому граф Потоцький клянеться своєю честю, що Карвоської не було в Радзивиллові перед приїздом туди Єлени, що Карвоська не супроводжувала графа до Бердичева і що зараз її немає в Радзивиллові: у другому листі граф зобов’язується на майбутнє ніколи не бачитися «з цією жінкою» (все тією ж Карвоською!) і не мати з нею ніякого листування. Під такими дикими обставинами Потоцький повинен був підписатися!.. Та це векселі, любовні векселі!.. А в якого нотаріуса протестувати їх? …Ця дика думка так опанувала нашу героїню, що позитивно можна сумніватися в нормальності мізків Єлени: але вона цього не усвідомлювала і негайно ж відправила з естафетою кур’єра (бідні козаки!), який повинен був відвезти графу «любовні векселі» і лист, який ми вміщуємо тут. Кур’єру велено було взяти свіжого коня і якомога швидше повертатися в Броди з підписаними «векселями»!

«Я дізналася, – пише ненормально закохана жінка, – і в цьому не можу сумніватися, що перед моїм приїздом до Радзивиллова Карвоська була там і що вона там і тепер. Ті особи, які повідомили мені ці відомості, запевняють мене, що під час твого перебування в Бердичеві вона не покидала тебе. Якщо це так, то яка ціна твоїй словесній обіцянці (словесній! Тож давай вексель) знову з’єднатися зі мною? Тим часом я не можу вірити такій брехливості і такому віроломству: в твоїх листах я бачу, що ти звинувачуєш у мерзоті і гидоті повідомлення, яке я отримала, але ти не звинувачуєш його у брехні. Ти мені клявся, що кохаєш мене, але ти не обіцяєш мені не бачитися з особою, яка нас роз’єднує. Я хочу дати тобі засіб заспокоїти мене і який доведе тобі, що я вірю ще твоїм клятвам: я надсилаю тобі два листи. Якщо твоя совість не дозволить тобі підписати їх обидва, то накинемо ще раз покривало на минуле. Підпиши (векселі!) принаймні для майбутнього, і я піду спокійна, – і якщо ти брехав своїми клятвами, я, однак, буду мати розписки, які підуть за мною в могилу (!) І з якими я закличу тебе перед судилище Господа! Якщо я буду така щаслива, що ти в змозі будеш підписати ці листи, то я стану вірити тобі більше, ніж усьому світові, і великий тягар спаде з мого серця. Якщо ж совість не дозволить тобі дати мені цю втіху, то, принаймні, дасть мені запевнення в тому на майбутнє. Якщо ж ти відмовиш мені в тому і іншому, тоді що мені залишається зробити? Я навіть уявити собі цього не можу зараз».

«Я хотіла б вирушити завтра, якщо зможу. Я посилаю Морско з Михайлом, щоб він привіз мені твою відповідь, яка або заспокоїть мене, або вб’є».

Потоцький знав, з ким має справу, і, прочитавши, звичайно, з посмішкою чи то жалості, чи то презирства ці писання дружини, негайно підписав два диких зобов’язання.

Уранці він пише нашій героїні: «Я вже спав (з Карвоською? – іронічне запитання автора роману), коли прибув Морско з твоїм листом, і оскільки мене не розбудили, то я вилаяв їх».

«Я прочитав твій лист. «Засіб» заспокоїти тебе, зізнаюся, штука дивна і принизлива. Але я кохаю тебе – ти хвора, і щоб заспокоїти тебе, я, не дивлячись, підписав твої записки. Бог нехай збереже для мене серце і довіру моєї Єлени, яка володіє і моїм серцем, і довірою».

«Я в розпачі, що Морско чекає, я не хочу довго утримувати його».

«Adieu, дорога Єлено, відповідай мені».

Пан Вікентій «в розпачі, що Морско чекає» – це тільки для того, щоб хутчіше з усім розв’язатися і не писати більше того, що йому, звичайно, страшенно набридло.

А ось відповідь Єлени:

«Ах! Ти правий, я була хвора, дуже хвора, і ти повернув мене до життя, до щастя. Дякую тобі сотню разів і поїду більш спокійна. Не знаю, чому ти вбачаєш принизливим, що я хотіла б вірити твоїм клятвам: нині, якби всі люди підняли голос проти тебе, я не послухаю їх. Я провела жахливі години, чекаючи життя або смерті» і т.д. Жорстоко обдурена двома «любовними векселями», героїня наша залишила Броди цілком заспокоєна і, за умовою, чекала чоловіка в Бреславлі!

-Він скоро-скоро приїде, – говорила вона собі. – Адже він так хотів з’єднатися зі мною.

І вона чекала. Вона не знала, що за хвилину до її раптового нальоту в Радзивиллів спокусниця ковалевського справника і пана Вікентія сиділа з ним разом і моментально випарувалася, почувши вдалині брязкіт поштових дзвіночків. Вона і в Бердичеві розділяла з паном Вікентієм ярмаркові задоволення і розділяла їх навіть тоді, коли героїня наша, заспокоєна двома документами, чекала в Бреславлі, що ось-ось він приїде. А між тим він, як спраглий якомога швидше з’єднатися з дружиною, замість того продовжував з’єднуватися зі спокусницею ковалевського справника. І Єлена чекала його в Бреславлі два місяці! Нарешті-таки дочекалася: і любляче подружжя тільки навесні повернулося в Париж.

Данило МОРДОВЕЦЬ, «Вельможна панна».

Переклад Володимира ЯЩУКА.

Невловимий месник і бунтар Євтіх

В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 - 1926 р.р. в районі Радзивилова (нині Радивилів. – В.Я.) діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 100 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.

Однак близько сорока років тому я зробив спробу зібрати матеріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали в розмові його ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедли­вістю, адже в його актах помсти польським осадни­кам проглядало явно націо­нальне забарвлення, а це була тема явно не для комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: називали і бунтарем, і бандитом.

І ось зараз я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість яко­го ходила колись приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Знайшов старі записи.

Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переваж­но колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися україн­цям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.

На виборах до польського сейму в листо­паді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підлива­ла масла у вогонь: переслі­дувалися українська мова і культура, українським шко­лам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяти промовляти українською мовою. У «Букварях» для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчувалися в кожному місті і селі. Неспроста для захисту інтересів українців було утворене в 1925 році Українське націо­нально-демократичне об'єд­нання (УНДО).

Але то був лише крок до організованої полі­тичної, парламентської протидії несправедливості та утискам. А як мог­ли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамчого та дов­колишніх сіл вирішили: як­що влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запро­поновані нею правила гри. Почали здійснювати напади на маєт­ки осадників, підпалювати їх.

Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Єв­тіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитин­ства. Виріс високий, широ­кий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля на­ша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двад­цять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю про­дав, прийшли і гроші забра­ли. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, обберуть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда...

Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».

Чутка про Євтіха Возню­ка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, про­бувала його впіймати. Але прості українці-селяни зна­ли, що своїм він зла не чи­нить. Тому видавати месника і його спільників не збира­лися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирі­шив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у ньо­го. Господар нишком послав за поліцією. При­було дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушни­цею та вибухівкою, набли­зитися не наважились. Воз­нюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на за­сув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Пере­слідувати його побоялися. Зго­дом повстанці спалили обій­стя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».

А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Гри­горович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришу­вали, разом ходили до шко­ли. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його харак­теру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навко­лишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його ба­чили перевдягнутим у по­ліцая. Пізніше в наших се­лах почали ширитися радянські настрої — де­хто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив агітаційну літера­туру. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».

Свого часу мав я і роз­мову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка зазнала репресій за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’я­теро дітей, Євтух — найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, зго­ріли коні, корови. Товари­шами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, на переконання сес­три, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».

Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, мати при­несла їсти. Взяв із собою хліба – та й поїхав. Сказав, що його з кимось сплутали. Мож­ливо, то й справді був він, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозрі­ливості і шпигуноманії. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати до шпигунів. А з підозрілими більшовики не панькалися.

За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії писав у Москву, в розшук. Повідомили, що Євтух Панасович Воз­нюк загинув на Фінському фронті в 1939 році. Не принесла визволення і щастя Польща, не дав долі і Радянський Союз.

Володимир ЯЩУК, журналіст.

У групі "Радивилів Родовід" встановили, що в метричній книзі за 1902 рік був зареєстрований новонароджений Вознюк Євтіх (так записано ім'я), його батьками були житель села Підлипки Афанасій (Панас) Андрійович Вознюк і Степанида Іванівна. Охрестив новонародженого священник Іоан Алексєєв.

Вулиця Михайла Грушевського

Колишні назви – Комсомольська, Об’їзна. На карті 70-х років дев’ятнадцятого століття видно, що забудова Радивилова на сході завершувалася саме цією вулицею, причому будівлі розташовувалися лише зі сторони містечка. Далі починалися поля, хоча існувала й дорога, нині це вулиця Маркелова, від вокзалу до військових казарм у районі теперішньої автостанції. До віддаленої дороги дотягувалася тільки забудова вулиці Кременецької, яка вела до повітового центру – міста Кременець.

Отже, вулиця Михайла Грушевського виникла для потреб об’їзду житлових кварталів. Однією стороною вона впиралася у вулицю Залізничну і доходила майже до залізничного вокзалу. А тут, до речі, неодноразово бував проїздом і Михайло Грушевський (1866 - 1934).

Друга сторона вулиці виводила до кладовища, а з кінця ХІХ століття – і до пожежної команди при вулиці Крупецькій (нині Соборна). Обидва об’єкти зі зрозумілих причин мали неабияке значення, дорога була нерідко використовувана.

Після Першої світової війни, яка знищила багато житла і господарських об'єктів, відбудова і розбудова вулиці розпочалася за часів Польщі. І активно продовжилася лише після Другої світової війни. Зводилося майже всуціль приватне житло з господарськими будівлями.

На цій же вулиці почала працювати школа, спочатку вона діяла в шести пристосованих будівлях. Проблема спорудження великого приміщення навчального закладу вирішилася лише в 1960-х роках: фундамент школи заклали в 1965 році, а вже 10 січня 1967-го учні розпочали тут навчання. До справи будівництва, розширення і найновішого оснащення навчального закладу доклали зусиль директори Соломія Купріянівна Бурлака, а з 1975 року – Іван Васильович Мельничук. За роки керівництва І.Мельничука здійснили 2 великі добудови, що забезпечило запровадження однозмінного навчання. У важкі 90-і роки започатковано комп’ютеризацію школи. Педагоги виступили ініціаторами створення класів з поглибленим вивченням основ наук. Нині це ліцей №1. У травні 2024 року навчальний заклад подав заявку на державну субвенцію в межах екосистеми DREM, і за результатами конкурсу проєкт ліцею став одним із десяти на Рівненщині, відібраних для фінансування. Загальна вартість робіт – 13,3 млн. грн., з яких 70% – державне фінансування, 30% – кошти громади.

На межі шкільного двору збереглося русло колишньої невеличкої притоки річки Слонівки. Джерело давно не проявляє себе, але в бурхливі весняні повені тут ще можна побачити повноводний потік, тож на такий випадок під проїжджою частиною вулиці прокладено трубу.

Важливим осередком духовності для протестантської громади цієї частини міста стало налагодження масштабної проповідницької роботи місцевим будинком молитви ХВЄ. Тут не раз вели богослужіння ієрархи церкви з Рівного і Києва. Зокрема, бував і відомий український релігійний діяч, християнський проповідник, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко.

У серпні 2023 року при вулиці Михайла Грушевського відкрили великий супермаркет продуктів (вхід – від вулиці Кременецької). На полицях магазину представлені всі категорії продуктів харчування: м'ясо, молочні товари, випічка. Обладнано дизайнерську кавову локацію, є вітрина смачної випічки. Відчутно пожвавився транспортний рух.

При цій же вулиці працюють цехи підприємства з переробки круп.

Довжина вулиці - 1,6 кілометра.

Володимир ЯЩУК.

 Вулиця 24 Серпня

Колишні назви – 17 Вересня, Вокзальна. Вулиця набула значення після завершення будівництва залізниці від Здолбунова до прикордонного Радзивилова (Радивилова) в 1873 році. А оскільки декілька років тривали роботи з упорядкування привокзальної території, що утруднювало рух транспорту дорогою в сторону Почаєва, набув значення переїзд перед станцією, в районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів, по ту сторону колій був хутір Гранична.

Ще до появи залізниці на місці прокладення залізничного полотна існувала дорога між населеними пунктами.

Але найбільш пожвавленою вулиця Вокзальна стала тому, що приводила людей до залізничного вокзалу, до нього можна було пройти через колії відповідно облаштованим переходом.

На майдані при вулиці Вокзальній розверталися карети, селянські підводи. Тут діяли торговельні ларки, магазинчики. Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов – печивом, цукерками... Поряд iз майданом існували два двоповерхових приватних готелi, що належали єврейським сiм’ям.

Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу. Після з’єднання цієї залізниці з тією, яка йшла від Львова до Бродів, пасажирські перевезення неабияк зросли.

Леся Українка в листi вiд 9 травня 1891 року iз села Колодяжного на Волинi, запрошуючи в гостi, писала до Львова дружинi Iвана Франка: «Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба...». Отож за покупками підходили й пасажири, які мусили очікувати заміни колісних пар вагонів, адже в Австро-Угорській і Російській державах була різна ширина залізничних колій. Авжеж не оминали нагоди вийти до вулиці Вокзальної і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський…

Нині при цьому колишньому майдані зберігся, щоправда, в добудованому вигляді двоповерховий цегляний будинок із високими стелями, якому більше сотні літ. У різні часи в ньому працювали ресторан, магазини.

Після Другої світової війни на цій вулиці був розташований штаб військової частини, яка обслуговувала аеродром за містом. Тут бували Герої війни Микола Маркелов, Андрій Демьохін та інші.

Чим ще прикметна вулиця? При ній у 1996 році вивершили церкву Різдва Пресвятої Богородиці (вхід – від вулиці Садової). Освячення відбулося за участю вищих православних архієреїв і народних депутатів України. Між іншим, на цій території наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття працював цех з оббивання великогабаритних вантажів для залізничного транспорту. Про це, спираючись на перекази, розповідали старожили міста.

А раніше, у 1980-і роки, за містом спорудили висотні будівлі комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів – з участю чеських спеціалістів, і тепер вулиця впирається у в’їзні ворота цього підприємства.

Оскільки вулиця 24 Серпня, названа так на честь Дня незалежності України, відіграє роль і об’їзної (з вулицею Павла Стрижака) для великотоннажного транспорту зі сторони Почаєва, у 2013 - 2014 роках значні кошти було вкладено в її асфальтування. Тим паче, що при цій автодорозі розташовані деякі промислові підприємства з залізничними коліями, є магазин продовольчих товарів.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Кременецька

Набула значення як окраїнна дорога з Радивилова на Кременець після 1795 року, коли наш край опинився у складі Волинського намісництва, з грудня 1796 року – Волинської губернії, а Радивилів відійшов до Кременецького повіту.

З волосного містечка Радивилів у повітовий центр доводилося їздити кінними повозами не тільки місцевим чиновникам і комерсантам, а й простим людям.

Дорога пролягала в напрямку Білої Криниці (нині хутір біля села Крупця) і, оскільки залізниця перетнула її лише в 70-і роки ХІХ століття, безперешкодно далі йшла перелісками і полями до Кременця.

Відомо, що під церкву, яку згодом освятили ім’ям Олександра Невського, відвели місце за містом, а кладовище з ХYІІ століття знаходилося дещо в стороні від нього при Крупецькому шляху, тому можна припустити, що Радивилів до ХІХ століття з північного боку закінчувався в основному саме Кременецькою дорогою. Щоправда, була й вулиця Липова (тепер Паркова).

Поступово Кременецька обростала забудовами, відгалуженнями інших вулиць, зокрема Поштовою (Германа Жуковського). З організацією будівництва залізниці від Здолбунова до Радивилова битий шлях для сполучення з іншими містами і з закордоном частково використано для облаштування залізничного насипу і прокладання шпал та колій. Відтак виникла необхідність в іншому шляху для гужового транспорту (з Радивилова диліжанси регулярно курсували навіть до столиці Російської імперії – Петербурга, починаючи з 1827 року).

Отож із другої половини ХІХ століття частина Кременецької вулиці опиняється на новій дорозі з Дубна до Львова. За Радивиловом у напрямку Бродів починалася інші країна – Австрія, з 1867 року вона стала Австро-Угорщиною. У 1847 році після концертів у Кременці їхав цією вулицею до кордону угорський композитор Ференц Ліст.

При цій вулиці існувало старе іудейське кладовище (на тому місці тепер газон з хрестом-фігурою біля парку, а також вулиця і житловий 2-поверховий будинок).

У роки Першої світової війни вулиця Кременецька знала переміщення бойових сил російської і австрійської армій, у роки Української революції і громадянської війни нею їздили більшовицькі полководці Семен Будьонний, Клим Ворошилов та інші, звідси рухався на Броди тоді репортер, а потім відомий письменник Ісаак Бабель.

За часів Польщі на вулиці Кременецькій, у домі Богданових, декілька років жила сім’я Свєшнікових, з якої вийшов доктор історичних наук, відомий археолог Ігор Свєшніков (1915 – 1995). На цій же вулиці в сім’ї своєї дружини Олени Білинської-Почаєвець (нині це район райуправління юстиції) у 30-і роки жив письменник Петро Козланюк, автор роману «Юрко Крук» та багатьох оповідань на західноукраїнську тематику.

18 квітня 1931 p. вулиці Кременецькій від злиття вулиць 3 Травня і Костельної до вулиці 11 Листопада (нині – відтинок вул. Кременецької від вул. Паркової до вул. Невського) було присвоєно ім’я Мойсея Гінсбурга, мецената, уродженця Радивилова (на той час жив у Парижі), про що його повідомили листом за підписами бургомістра і віце-бургомістра міста. На вулиці Гінсбурга мешкали українські, польські, єврейські, чеські і російські родини.

У Радивилові діяло ґмінне управління, якому підпорядковувалися 18 сіл та 4 осадницькі колонії. Цей орган самоврядування знаходився при перехресті теперішніх вулиць Кременецької і Миколи Маркелова, там, де за царизму була волосна управа Радивилова (а біля неї в 1910 році навіть поставили пам'ятник-бюст імператорові Олександру ІІ). Тривалий час ґміну очолював українець Микола Павлов, затим цю посаду було віддано полякові. Поблизу працював завод стеаринових свічок, згодом тут місцевий винахідник-бджоляр Лянков налагодив виробництво й продаж продукції бджільництва (зараз на тому місці магазин "Маркет").

У серпні 1945 року, після закінчення війни, вулицею Кременецькою до повороту на Крупецьку пройшли урочистою ходою частини Червоної армії, які брали участь у вигнанні з міста німецьких фашистів у березні 1944 року.

Радянська влада перейменувала вулиці Гінсбурга і Кременецьку, надавши їм ім’я Карла Маркса. У повоєнні роки посаджено і впорядковано парк імені Тараса Шевченка,  при вході до нього зі сторони цієї вулиці поставили пам'ятник Леніну і Сталіну. 

З відкриттям у 1976 році районного будинку культури до його фасаду з середини парку перенесено погруддя Тараса Шевченка. У 80-і роки неподалік відкрито пам’ятники воїнам-«афганцям» і ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Там же облаштовано стелу пам'яті на честь захисників України, які полягли в російсько-українській війні.

У 80-і роки виросли багатоповерхові житлові будинки, історичний музей. Вулиця Кременецька (цю назву повернуто їй у 1991 році) значиться як адреса ряду установ, підприємств: редакції газети «Прапор перемоги», будинку культури, КП «Радивилівводоканал», лісрибгоспу, шляхбуддільниці, магазинів тощо.

До 2002 року, коли було здано в експлуатацію об’їзну автомагістраль біля Радивилова, частина вулиці Кременецької використовувалася в режимі міжнародної автотраси Київ – Чоп.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.