Вулиця Почаївська

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїв через Радивилів (Радзивилов).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району ліцею №1 у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись саме тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 році, за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990-му її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Можна передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козацього полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (там багато років залишалася напівзасипана яма, яка влітку заростала травою).

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку імені Тараса Шевченка, третє – на місці теперішнього комбінату хлібопродуктів). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (тепер це приміщення напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій).

Після 1944 року тут на кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників-бандерівців «для упізнання», насправді – для виявлення їхніх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за вигнання німецьких фашистів із Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері майже напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на вулицю.

Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), відділенням поліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), відділенням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною службою. Тут діють ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні. У 2024 році біля стику вулиць Почаївської, Кременецької і Паркової освячено новоспоруджену фігуру Божої Матері.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Паркова

Колишня назва – Липова, в радянський час – Комуністична. Очевидно, з’явилася після того, як новий власник Радивилова князь Урусов у другій половині ХІХ століття звів двоповерховий палац при давній дорозі з містечка до приміського села Бугаївки. За переказами, заклав біля нього гай рідкісних порід дерев (там тепер дендропарк, частково міський парк), гай виходив до шляху на Бугаївку.

Князь Урусов, походячи з давнього аристократичного роду, підтримував зв’язки з багатьма відомими людьми Росії. Відомо, що входив до комiтету Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст, позаурядової органiзацiї, завданням якої була допомога армiї, передусiм медична. Навіть очолював цей комітет.

Дорога, обсаджена липами, виводила прямо до палацу, що перекривав цю путь, змушуючи жителів Бугаївки і Сестрятина, які приїздили кінними возами в містечко на ярмарки, огинати садибу. За часів Польщі обійстя було занедбане, колишній одноповерховий з мансардою палац, залишившись бездоглядним, поступово зруйнувався.

Оскільки Урусов володів 3938 десятинами сільгоспугідь, у тому числі 1355 орної, мав 150 коней, 132  голови великої рогатої худоби, чимало радивилівців наймалися на роботу до нього, ходили вирішувати в його управителів свої побутові проблеми, отож з року в рік перетворювали шлях до палацу на доволі людний.

Відбувалася забудова вздовж дороги, яка залишалася не вимощеною щебенем до 30-х років і в зливи ставала малопрохідною.

За часів Польщі при в’їзді з вулиці Кременецької на Липову у великому приземкуватому будинку зліва (тепер це житловий дім) працював міський маґістрат. Чимало літ тут головував поляк Вінцент Бирка. Сюди городяни приходили вирішувати різноманітні проблеми, – утім, українцям це було робити дедалі важче: давалася взнаки шовіністична політика Варшави.

У 1942 році німецькі фашисти одне з трьох гето для місцевих євреїв, обнесене колючим дротом, влаштували при вулиці Липовій, на території, де тепер частина парку. Приречені на розправу були розстріляні в лісі поблизу хутора Пороховня. Як розповідали старожили міста, українці співчутливо ставилися до приречених, по можливості передавали їм їжу, надавали сприяння втікачам.

Після війни посаджено парк, у якому в різні періоди діяли розважальні атракціони, спортивні і танцювальний майданчики, дитяче містечко, був фонтан. У парку працював дитячий садок комбінату хлібопродуктів, у цьому ж приміщенні починав свою біографію загальноосвітній ліцей. Нині на території парку при вулиці Парковій діють магазин, кафе, дитячий центр розваг.

У радянський час на вулиці Комуністичній працювали районні органи влади, зокрема, райком компартії (у тому приміщенні донедавна працювали районний будинок школяра і районна дитяча бібліотека). На цій же вулиці діяла середня школа (нині приміщення дитячої школи мистецтв імені Германа Жуковського). Тут виросли одні з перших у місті житлових двоповерхівок, де отримували квартири й керівники району. Розгорнулося будівництво корпусів професійно-технічного училища (зараз професійний ліцей). Одним з провідних

промислових підприємств району стала швейна фабрика «Маяк», було споруджено нові виробничі корпуси. До вулиці Паркової примикає територія комбінату хлібопродуктів – на цьому місці ще за царської Росії розгорнули виробництво борошна підприємливі єврейські родини.

На вулиці Парковій до кінця 2024 року була розташована міськрада, яка немало робила для поліпшення благоустрою Радивилова, в тому числі й для упорядкування «своєї» вулиці. А ще вулиця наповнювалася святково вдягнутими людьми у дні реєстрації шлюбів – цю церемонію працівники рагсу ще кілька років тому проводили в актовому залі міськради.

Колишня малозначуща дорога до Бугаївки перетворилася на доволі людну вулицю, яка нині поєднала житлові квартали міста і саме місто з селом, не відразу й визначиш, де закінчується власне Радивилів. При цій вулиці – стадіон «Колос», де відбуваються спортивні поєдинки як місцевого, так і міжобласного значення, проходили концерти. Відразу за стадіоном пролягає під’їзна вітка залізниці, яка, завершуючи вулицю Паркову, виходить до комбінату хлібопродуктів. На цій вулиці діяли й райком ДТСААФ (затим Товариства сприяння обороні України), товариство мисливців та рибалок зі своїм магазином.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Соборна

2025 рік.

На знімку: вулиця Крупецька початку ХХ століття (з зібрання зброяра Федора Токарева).

Вулиця Михайла Четвертного 

З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю Михайла Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше - Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесні і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні існує частина вулиці Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – тут розташовані порівняно нові вулиці Михайла Грушевського і Пекарська. Люди старшого покоління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична, що лежить по другий бік залізниці. "Жіноча" назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, - чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 року починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр.

(Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону).

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1873 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях частково і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т. ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоять готель «Троянда» і супермаркет "Траш".

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю Миколи Маркелова.

На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (або Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховали у центр села Підзамчого, на могилі було встановлено пам'ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів розташований на цій вулиці магазин меблів і господарських товарів. Така подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми  так і не був споруджений. У 2009 р. за його добудову взялася приватна фірма і завершила справу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету в 2009 р. заасфальтувала вулицю і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням ліцею №1 (раніше школи-гімназії), які щодня ходять нею на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, їх оточують фруктові дерева. У дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Лев’ятинська

З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої болотистої заплави і через міст на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. 

Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Погода стояла гарна, і я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки, а також залізничний міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів – Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – ґрунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої ветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Став облаштовано в 50-і роки ХХ ст. Тут не раз багатолюдні церемонії хрещення проводили віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу (на старих картах звався Фільварський), багатого на ягоди та гриби. До 90-х років грибники натикалися на межі Рівненщини і Львівщини на високу загорожу з колючих дротів – далі була військова база ракет стратегічного призначення з ядерними боєголовками.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. 

Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до відомих тутешніх травознавців і цілителів Андрія Заболотного (1900 – 1988) і Север'яна Боровика (1932 – 2018).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна криза, а потім російсько-українська війна змусили потенційних інвесторів зупинити здійснення своїх планів.

Нині ця асфальтована вулиця стала свого роду об'їзною для Радивилова, адже через села Лев'ятин і Опарипси виводить на автотрасу до Львова.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Германа Жуковського 

Колишні назви – Поштова, Старопоштова, Петра Козланюка. З початку  ХІХ століття пролягла за місто (тоді "РАДЗИВИЛОВ"), де поряд із дендропарком новою владою (Волинської губернії Російської імперії) було визначене місце під  поштову станцію. Можливо, тут вона існувала й раніше, за часів Речі Посполитої.

Тепер це місце – на продовженні вулиці до вірогідного її влиття у вулицю Адама Міцкевича. Вулиця тут, перед старим і доволі недоглянутим дентропарком, повертає в сторону і виходить до паралельної з нею Паркової, а сто років тому, як свідчать старі карти, виводила до палацу князя Урусова.

Поштова станція мала й шинок, про існування якого нагадують уламки старих пляшок з литими написами, знайдені під час земляних робіт. Значення поштової станції два століття тому було незрівнянним – то була єдина змога здійснювати обмін листами, у тому числі з закордоном, а оскільки конверти з Австрії викликали особливий інтерес, то певний час пошта в Радивилові відігравала й роль спеціальної таємної служби з вивчення громадської думки.

Найбільш важливі на погляд чиновників конверти тут, починаючи з 1803 року, відкривалися (з дотриманням вимог особливої секретності). Пакети з перлюстрованою поштою начальник Поштового департаменту представляв імператорові. При перегляді кореспонденції було потрібно звертати увагу на справи про контрабанду, фінансові операції (“ввіз асигнацій”), а “також і все те, що шкідливе законам і Державі взагалі й зокрема”, щоб “могли бути вжиті належні заходи”. Перлюстрація в Радивилові припинилася в 1839 році, після переведення так званого «чорного кабінету» в Житомир.

Не відомо, чи сам «чорний кабінет» діяв на вулиці Поштовій, але, як і при будь-якій поштовій станції, тут був постоялий двір для мандрівників, котрі діставалися від поселення до поселення поштовими повозами. Мали в дворі й певну кількість коней для перепрягання цих повозів. Отже, з урахуванням наявності поштових чиновників, кухарів шинку, прислуги, конюхів поштова станція була вельми людним місцем.

У 1824 році на пустирі між вулицями Поштовою і Крупецькою (нині Соборна) заклали будівництво мурованої православної церкви. Оскільки вхід її за канонами мав бути зі сторони Поштової, це підкреслило значення вулиці.

Поступово відбувалося її заселення, можливо, серед перших поселенців були активісти місцевого Свято-Олександро-Невського братства, утвореного в другій половині ХІХ століття для прискорення будівництва. Обіч вулиці складували будівельні матеріали. Знала вона й приїзди житомирських та київських сановників, які клопоталися залученням додаткових коштів для прискорення будівництва, адже загалом воно розтягнулося на пів століття. У 70-і роки тільки мулярів і теслярів тут працювало понад сотню.

Особливий рік в історії вулиці – 1874-й. На урочисте відкриття новоспорудженого храму святого Олександра Невського зібралося чи не все містечко, від малого до великого. 15 вересня церква була урочисто освячена архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом за участі настоятеля храму Петра Петровського (згодом, у 1892 році був похований при ньому).

Церква відігравала важливу роль у духовному житті краян. Так, 11 березня 1911 року літератор Модест Левицький писав з Радивилова в редакцію київської газети «Рада»: «27 лютого відправлено було панахиду у місцевій церкві по Шевченку. У неділю 13 березня відбудеться літературно-музичний вечір з живими картинами, прибуток з якого призначено на пам’ятник Шевченкові у Києві. Вечір мав бути 19 лютого, але через те, що дозвіл од губернатора прийшов тільки 17 лютого, довелося відсунути вечір аж на три тижні». Вечір, певна річ, проводили не в церкві, але, судячи з усього, з благословення місцевого настоятеля.

За переказами, на цій вулиці з середини ХІХ століття діяла фабрика гнутих меблів із букового дерева, чия продукція здобула визнання в Європі і в 1911 році отримала золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Італії (Рим). Відомий український письменник, автор повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський ще в 1890 році купив на перший літературний гонорар виготовлене в Радивилові крісло, адже чув про добру славу тутешніх гнутих меблів. Про це вам і сьогодні розкажуть у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського і покажуть куплене у Радивилові крісло. Можливо, було придбане в магазинчику при фабриці на вулиці Поштовій, адже письменнику випало багато помандрувати нашим краєм.

Після 1920 року вулиця, яка перестала виводити до пошти (її перевели в центр міста), звалася Старопоштовою. Була відома тим, що тут діяв один із трьох міських готелів (готель Куристиня).

У 30-і роки ця вулиця, вочевидь, знала й Петра Козланюка, письменника, який жив тоді в Радивилові в своєї дружини. Його як «неблагонадійного» залучали до «шарварків» (безоплатних робіт із ремонту вулиць). У післявоєнні роки вулицю назвали ім’ям письменника – автора роману «Юрко Крук» і багатьох повістей та оповідань про західноукраїнське життя в умовах польського режиму. Але в час декомунізації назв дали в міськраді цій вулиці ім'я уродженця Радивилова, відомого українського композитора Германа Жуковського (1913 - 1976).

Наприкінці червня 1941 року на майдані біля церкви пройшов мітинг на підтримку Акту відновлення Української держави, проголошеного 30 червня 1941 року в Львові.

У 50-і роки в дендропарку - колишньому присадибному парку князя Урусова, до якого виходить вулиця, проводилися багатолюдні виставки досягнень народного господарства району, відбувалися мітинги, концерти і масові гуляння.

Поряд із цим парком кілька десятиліть існувало управлінське приміщення Червоноармійського лісництва Дубенського лісгоспзагу. Працював райвідділ народної освіти, деякий час діяв дитсадок. У 80-і роки на вулиці Карла Маркса (Кременецькій) було споруджено 5-поверховий житловий будинок, який змінив конфігурацію вулиці, теперішньої вулиці Германа Жуковського.

На цій вулиці жили відомі в минулому тутешні господарські працівники Олександр Тихончук, Григорій Іпаткін, Михайло Лиходій, Григорій Мащук.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.  

Радивилів як центр громади в Дубенському районі сам по собі «глибинка», для великих міст малознаний. А між тим у його минулому були й факти далеко не місцевого значення. Це дослідження – спроба поглянути на Радивилів через історію деяких його вулиць. 

 Вулиця Івана Франка

 Нині найбільше відома тим, що саме за цією адресою розташоване адміністративне приміщення, в якому до 2020 року працювали районна рада і районна державна адміністрація, деякі управління та відділи адміністрації, а нині працює Радивилівська міська рада.

Вулиця належить до найбільш давніх у місті, очевидно, в ХYІ – ХYІІ століттях прилягала як дорога до оборонного земляного валу городища. У занедбаному вигляді цей вал ще існував у 1672 році, про що записав у своєму щоденнику французький дипломат Ульріх фон Вердум. Він же зазначив, що тоді містечко налічувало всього 50 чи 60 будинків. Але щоденно, за його словами, «тут будуються за встановленою слободою, або колом вільності, на десять років». Слобода служилих людей, ремісників, які звільнялися від феодальних повинностей і податків строком на 10 років, якраз і починалася прямо за валом, у тому числі там, де тепер розташована вулиця І.Франка при виході до майдану Незалежності. А звільнення від податків було введене для того, щоб зацікавити людей, у тому числі скитальців, переходити на осілий спосіб життя. Поселенці, з огляду на необхідність боронится від набігів кримських татар, збільшували охоронне значення краю для всієї Речі Посполитої. У 1577 році містечко було звільнене від податків, бо було спустошене татарами.

Отже, вулиця за валом формувалася як вулиця ремісників, землеробів, воїнів, з ХYІІ століття тут починають обживатися схильні до крамарства єврейські родини, змушені виїздити з великих міст, де їм забороняли проживання. Вулиця, як і все містечко, зазнала великого руйнування внаслідок татарського набігу 1676 року, завдавали шкоди й часті пожежі, адже будівлі були майже виключно з дерева.

Упродовж кількох століть обличчя вулиці мінялося мало. Її пожвавлювали ярмаркові дні – у 1783 році польський король надав радивилівським міщанам привілей на організацію ярмарків. А отже, й жителі вулиці Валової (моя умовна назва) могли підзаробити на пекарстві, ремісництві, гуральництві (виробництві горілки), просольництві (оптовому скупі худоби), коморництві (здачі в найм житла і приміщень для зберігання товарів). Відомо, що податок на ці види діяльності з містечка Радивилова у 1589 році склав 14 флоринів і 22 гроші, і це без урахування чопового (податку з продажу спиртного – він склав 27 флоринів і 8 грошей). Крамниці, корчми працювали й на тій частині вулиці, де тепер газони майдану Незалежності, та на прилеглих провулках. Веселі компанії могли пройти вулицею прямо до річки Слонівки і її мальовничої заплави (сьогодні прямої дороги нема, є прохід задвірками біля хлівів).

Нової уваги вулиця заслужила в ХІХ столітті, коли на ній (мабуть, на місці старого млина) єврейська родина спорудила довоповерхове приміщення для розмелювання зерна. У другій половині ХХ століття тут діяли (в різні періоди) готель, міська пральня,  хімчистка, бар.

До речі, після війни вулиця отримала нинішню назву – на честь видатного українського письменника, який проїздом зі Львова на Київ і на Волинь (куди їздив у гості до Лесі Українки в село Колодяжне) бував у Радивилові, а ще – підтримував приятельські стосунки з радивилівським літератором і лікарем Модестом Левицьким. Завдяки своїм зв’язкам з радивилівськими прикордонниками і митниками він одного разу допоміг Іванові Франку без додаткових проблем перетнути кордон біля Радивилова. Після одруження в Києві І.Франко відразу ж вирушив з дружиною на Львів, так що шлюбну ніч вони провели просто в дорозі, в тому числі на станції Радивилів (тоді "Радзивилов"), де поїзди зупинялися на дві години (для заміни колісних пар вагонів – ширина рейкового полотна в Росії і Австро-Угорщині була різною).

Наприкінці ХІХ столітті на цій вулиці, неподалік млина, за кошти мецената, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга спорудили громадську лазню – це було вельми актуально у зв’язку з наявністю в містечку значної кількості солдатів (12-й Донський козачий полк, прикордонна варта). Лазня діяла майже до початку ХХІ століття.

У ХХ столітті як промислові підприємства були відомі два двоповерхові приміщення, одне з одноповерховим східним крилом (на їх місці стоїть приміщення міськради), зокрема, тут працював молокозавод.

У 1950 – 1960-і роки частину вулиці Івана Франка розчистили – під площу Леніна, було споруджено й 4-поверхове приміщення райкому партії і райвиконкому (з актовим залом), будинок побуту, дитячий садок. На цій же вулиці в ті часи з’явилися житлові будинки для відповідальних працівників району, приміщення відділення Державного банку, комітету держбезпеки, а також виросли житлові 2- і 4-поверхові будинки при перетині цієї вулиці з вулицею Ворошилова (Олександра Невського). Сьогодні ніщо вже не нагадує про давню історію вулиці Івана Франка. Навіть про недавню небагатьом відомо: на постаменті, який «прикрашає» площу й нині, спиною до вулиці Івана Франка і спиною до тодішніх райкомівських працівників стояла робота відомого скульптора Василя Вінайкіна – бронзовий Ленін, якого тут поставили у вересні 1978 р., а зняли краном через 13 років, 4 вересня 1991 року.

Сьогодні вулиця Івана Франка значиться і в адресах центру надання адміністративних послуг, суду (колишній банк), відділення Ощадбанку,  реабілітаційного центру райуправління соціального захисту населення, магазинів. Можна без перебільшення сказати, що нині це вулиця ділового центру Радивилова.

Володимир ЯЩУК.
2025 рік.

Так розпорядилася історія, що Радивилів понад 120 років був при кордоні двох держав. Радивилів – це ще Волинь, а розташовані за 7 кілометрів Броди – вже Галичина. По-різному складалося життя волинян і галичан, розділених кордоном, а це відображалося в їхній культурі, традиціях, віруваннях.

Коли Радивилів опинився у складі Росії, тутешнє населення вже відчуло на собі асиміляційний вплив Польщі – як-не-як, понад 200 літ вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а якщо із цим не надто вдавалося, принаймні підтримувала уніатство. Отож, коли російське духовенство спробувало (не без морального натиску) відроджувати православ'я на Західній Україні, це не завжди зустрічало розуміння у простолюду.

У Радивилівському історичному музеї я натрапив на цікавий документ, виданий 1818 року на ім'я колишнього парафіяльного священника села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз і відображає, що влада використовувала всі можливі засоби впливу, аж до несподіваних. На гербовому папері, скріпленому печаткою, написано (подаю в перекладі з російської): «Після благополучного, з дозволу Всевишнього, закінчення війни з французами, благовгодно було його імператорській величності, Всемилостивішому Государю нашому, поміж іншими милостями, дарованими всім взагалі вірним його підданим, відзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благовоління і вдячливості... Хай носить на грудях своїх... спеціально заснований хрест із написом 1812 року».

Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описі церков та парафій Волинської єпархії, зробленому в 80 - 90-і роки ХІХ століття Миколою Теодоровичем, знаходимо вістку, що ієрей Федір Жигальський був у крупецькій парафії останнім уніатським (греко-католицьким) священником, служив 8 років, але й після 1896 року, коли відбулося приєднання уніатських парафіян до православної церкви, не побажав перейти в православ'я, залишався в Крупці уніатським священником без парафії, задовольняючи духовні потреби тієї частини християн, які продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр І зважив за можливе відзначити хрестом уніатського священника? Бо той, очевидно, благословляв російських воїнів, коли ті під командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця і збиралися вирушати далі за маршрутом Броди – Золочів... Попереду їх чекала битва під Аустерліцом. А може, на схилі віку, в 1818 році, Федір Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ'я і саме тим і заслужив на відзнаку царя? Якщо й душпастирі дозволяли собі міняти віросповідання, то нічого незвичайного не побачимо в тому, що і в пізніші часи Радивилів ставав мовби роздоріжжям між обов'язком віри і життєвими обставинами.

А втім, уже з XYI століття відомо, що в наших волинських краях існував компроміс: якщо одна сторона у шлюбі належала до православних, а друга – до католиків, то вінчання здійснювалося спільно православним і католицьким священниками, а в ряді випадків такі змішані шлюби вінчалися й одним православним попом. На це вказує історик Орест Левицький у своєму дослідженні архівів Луцького замку – на тему «Сім'я і побут українців у XYI ст.». Хоча, ніде правди діти, після Люблінської унії 1569 року, після якої Радивилів опинився у складі Речі Посполитої, все ж таки досить часто тутешні шлюби українців із поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священників під натиском політичної ситуації згодом пристали до уніатства.

У Радивилові здавна жили поруч православні, католики, християнські протестанти, іудеї. І хоч релігійні почуття накладали певний відбиток на спосіб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнаків та дівчат, котрих зближували взаємні симпатії. У місті досить поширені в українських родинах прізвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз підтверджує: у минулому бувало по-різному.

Як розповідав старожил міста Федір Бортник, який помер на 92 році життя, за часів Польщі під час укладення польсько-українських шлюбів перевага – знов-таки, наче в середні віки – віддавалася католицизмові як панівній релігії. Стосунки ж між уніатами і православними вирішувалися шляхом взаємних компромісів. Скажімо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за віросповіданням, вирішив обвінчатися з радивилівською православною дівчиною, це спричинило труднощі. Знайомі порадили звернутися до сільських священників, менш непоступливих у таких питаннях. Вінчання відбулося. І тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здійсненні таїнства шлюбу між представниками різних конфесій часто були присутні як православні попи, так і католицькі ксьондзи. Мало того, є архівні підтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелів, навіть після Люблінської унії просили їх здійснити різні треби, включно зі шлюбним розлученням.

Нині в Радивилові теж нерідкі шлюби між представниками різних конфесій, адже міграція створює умови для нових знайомств, любовних «романів». Серед моїх приятелів є такі, де в одній сім'ї чоловік вважає себе греко-католиком, дружина – православною. Однак принаймні це не підштовхує до сімейних непорозумінь, тим паче, що молодь і люди середнього віку нині здебільшого не належать до релігійних фанатиків.

Між іншим, кохання перемагало віросповідні бар'єри і в моєму давньому роду: на початку ХХ віку за мого православного діда, тоді ще юного Івана Ящука пішла заміж полька католичка Євдокія Гебська (ґембська), перед вінчанням змінивши своє віросповідання.

Але чи не буває нині між сім'ями молодого й молодої непорозумінь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовості віддавати перевагу конфесійній належності одного з наречених? Буває, і це стає приводом для додаткових містечкових пересудів. А проте, щоб такі непорозуміння виявилися непереборними і розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врешті-решт традиції віросповідної терпимості бачимо з найдавніших часів існування Радивилова й довколишніх населених пунктів.

                               Володимир ЯЩУК, краєзнавець.