... цікавий народ наші співвітчизники! Як майстерно вони здатні робити градіозними дріб"язкові речі, при цьому забиваючи болта на дійсно важливі справи.
Тепер від загального до конкретного. Йду з роботи на обід, понеділок, вуличка із приватною забудовою... нічого не підозрюю... аж раптом дивлюсь по переду біля невеличкого генделику-шашличної стоїть великий натовп, перекриваючи тротуар. Судячи з бантиків на машинах, це було весілля. Мені хотілося пройти повз, без всілякого контакту, але вже наближаючись до натовпу, помітив, як мене з усіх боків обходять чолов"яги, і вимагають пити за молодих.
- Панове, ні, дякую, мені ще працювати...
- Пий! робота почекає, не втече, - сказав круглий вусати чолов"яга десь років за сорок..
Я ще трохи опирався, але знаючи, що зайвий раз набити пику у нас на весіллях - нормальне явище, вирішив погодитись. Тим більше, хлопці що стояли обабіч мене, були чималими за комплекцією, крім того я не роздивися жодного знайомого обличчя в натовпі. "Кажи тост! Тост молодим!" - знову той же мордатий вусатий суворо заволав, коли я вже торкнувся чарки рукою. Класична гранена радянська чарка грамів на сто була вже налита майже до краєчків, і після фрази "випий п"ять капель за молодих", - дивлячись на цю чарку, у мене вирвалось "ні фіга собі у вас краплі!"
Щоб швидше втекти від цього шабашу, я хутчіш вичавив із себе тост із банальних побажань молодятам, щось навіть стосовно майбутньго потомства, перехилив чарку, під різкий, як постріл, вигук вусатого: "закусуй!", - перехопив шматок ковбаси і маленький солоний огірочок. Тут стали пити інші, а у мене в голові була лише думка про обмежений обідній час і справи на роботі, що треба буде вирішити протягом дня. Швидко збагнувши, що робити, поки голови інших були нахилені назад для випивання, вже на ходу, вигукнув "Дякую! До побачення!" і швидко порямував далі... В догонку мені ліниво крикнули: "Куди? А на коня?"... але я вже на це не реагував, та й у тусовки здається наближалась наступна потенційна жертва. Йдучі звідти, я не концентрувався на відчутті тепла по тілу від вжитої чарки, хоча зазвичай так роблю, мозок продовжував генерувати думки про справи буденні, лише зауважив, що пішла горілка добре.
Після обіду, сидячи в душному офісі, таки відчув дію етанолу, але всіляко намагався не "палитись", не знаю, як це зі сторони виглядало, але мозок був збитий з рівноваги. В нашій країні доводиться вміти працювати в будь-якому стані, а завдяки деякій юнацькій закалці (хоч не скажу, що це так добре) мені вдалося вистояти робочий вечір.
(літер забагато, але патріотів і людей здатних мислити прошу прочитати)
Із набуттям нашою державою незалежності, а разом із тим демократії, українське суспільство може по праву пишатися своїм виборчим правом. Однак чи дійсно все відбувається так, як називається, чи дійсно отримане нами є тим, за що боролися покоління наших свободолюбивих предків?
Існує безліч нюансів у вже ніби-то налагодженій виборчій системі, які в сумі перевертають всю її суть до гори дригом. Розібравшись у них, стає під сумнів усе, що було урочисто проголошено у недалекому 1991-му році, або ж втрачається віра у діючий суспільний лад взагалі. В чому ж, власне, справа?
Законодавчий орган, тобто наша шановна верховна рада, у складі більш як чотирьох сотень осіб, приймає закони та поправки до них, всілякі постанови, що ніби покращуватимуть життя суспільству, і т. д. По-перше, звертає на себе увагу їх кількість. Враховуючи всі привілеї, що автоматично даються цим посадовцям, представницькі витрати, а також зарплатню, що також не є скромною у порівнянні із середнім заробітком українця, це не аби-яка ноша національному бюджетові, який між іншим утримує на собі ще й виконавчу і судову владу, а також інші державні установи. А ще й спостерігаючи за ефективністю роботи верховної ради, ціна нашої демократії занадто висока. Що ж стосовно їх офіційних заробітних плат, ні для кого не секрет, що насправді це незначна частка їх реальних доходів. При чому їх становище у держапараті суттєво допомагає народним обранцям примножувати прибутки. Оперуючи здоровим глуздом, не знайдеться заперечень проти доцільності скорочення штату парламенту, принаймні вдвічі. Дана установа, до речі як і багато інших потребує ретельної чистки від зайвих ланок, не тільки з метою економії, а й міркувань підвищення ефективності. Не дарма ж казали у народі про те, що у семи няньок - дитя каліка. Не думаю, що можливість всіх парламентських партій здійснювати свою політику на законодавчому рівні зменшиться загальним скороченням кількості депутатів.
Тепер, якщо мова торкнулась питання партій, то варто детальніше розглянути начиння цього депутатського пирога. У ньому від дня заснування і до сьогодні, чого тільки немає, і парламентська більшість, і меншість, фракції, блоки, об’єднання, однак дечого раптово і майже непомітно якось не стало. Чого саме – депутатів, обраних по одномандатним спискам, їх прибрали, при цьому не змінивши кількість діючих депутатів. На перший погляд – нічого суттєвого, однак насправді, народ, якому обіцяли свободу виборчого права, тобто обирати, та бути обраним позбавили частин и його прав і свобод. Тепер у парламенті немає місця безпартійним особам, а його законодавча воля диктується лише верхівками партій, що входять до складу ради, тобто кількома особами. І це демократія? Отже і людина, що не входить до ніякої партії, і цим самим не сповідує погляди і волю її верхівки, просто не може і не має права приймати участь у законодавчому процесі. А найбільш цікаво те, що цю значну, навіть значущу поправку прийняли досить тихо, непомітно, без зайвих оголошень та обговорень, при цьому ведучи прямі трансляції сесій верховної ради по найдріб’язковішим питанням. Така собі бутафорська демократія і підробна прозорість урядових процесів.
Тепер пропоную розглянути сам виборчий процес у дії, як саме здійснюється воля народу у деяких небажаних подробицях. На сьогодні вже не тільки не приховується а навіть афішується те, що існує перед-виборчий внесок кандидатів, при чому, чималий. І це стосується як парламентських виборів, так і президентських. Кандидати купують найдорожчий лотерейний квиток, виграш від якого вартий такого ризику, тобто можна собі уявити, що і скільки виборці таким чином дарують своєму обранцю. І завжди, якщо з'являється зовсім новий кандидат, про якого ще ніхто не чув, одразу у мас медіа з'являється питання: а звідки ж у нього стільки грошей на виборчу компанію? Щось на зразок підозри у крадіжках, махінаціях або інших незаконних діях, згідно зі стереотипом про те, що великі гроші не можуть бути чесними. Отже злочинність вже існуючих і всім знайомих кандидатів нікого не дивує, навіть якщо про них нічого такого не відомо, все само собою розуміється. Мовби віддають перевагу знайомим злочинцям над незнайомими, змирившись при цьому у незапобіжності криміналітету при владі. А як щодо самої виборчої агітації, які гроші кандидати викидають на її проведення? Хто-небудь замислювався над тим, скільки середній кандидат витрачає коштів на рекламу по телебаченню, радіо, інтернеті і таблоїді? На речі, що переважну більшість людей лише дратують і більш нічого, витрачаються гроші, що могли би привести в дію якесь збанкрутіле й зупинене виробництво. Чи не стало б виборців у кандидата більше від таких дій, замість витрачання їх в пусту... Звичайно, буває, що їх виборчі компанії створюють тимчасові робочі місця. Але що це за робочі місця? Заробіток для людей, що не хочуть нормально працювати на благо суспільству, виконувати гідну корисну роботу, відповідно своїм здібностям, а згодні махати прапором із символікою будь-якого кандидата, аби він платив за це, або нав’язливо роздавати людям агітаційні папірці, на яких надруковано вже банальні брехливі обіцянки, на друк яких, до речі теж витрачені чималі гроші. І все це замість того, щоби поновити на робочих місцях працівників збанкрутілих підприємств, дати можливість безробітним фахівцям знайти гідну роботу у своїй країні, що нині часто змушені шукати її за кордоном. А сама агітація?... Нехай би тільки брехливі обіцянки були її змістом, але ж ні, якось так сталося, що очернення репутації опонента, наклепи та звинувачення стали нормою політичного етикету в нашій країні. Сумно й те, що рівень культури основної маси населення не достатньо високий, щоб відчути огиду, або принаймні неприязнь до таких методів агітації. Тому такі низькі й негідні заходи приймаються за чисту монету. А потім ще ці поливателі брудом хочуть іменуватися інтелігенцією, не маючи елементарних уявлень про діловий етикет. Краще б їх «піарщики» витрачали більше зусиль на вдосконалення виборчої програми, бо трапляється, що в програмах приводяться реформи і впровадження без необхідних на їх здійснення механізмів, як економічних так і політичних, через що деякі агітації звучать хоч красиво, але абсурдно. На жаль, людей, які це бачать і знають, не так багато, як хотілося б... Більшість, в силу своєї неосвіченості та нерозумності від природи, бачать те, що, на думку кандидатів, мають бачити. Як не прикро, але після цих явищ ідея народовладдя як така втрачає свою привабливість.
А ми й далі пишаємось своїм виборчим правом, яке навіть без штучних перешкод, які мають місце, не здатне виправдати себе у нинішніх умовах.
І скільки б не гралися рокеруваннями наші законодавці, чи буде наша республіка президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською, від перестановки чисел сума не зміниться, як не зміниться і її суть.
(я взагалі людина поза політикою, та й іншим співвітчизникам раджу від неї триматись подалі, однак в силу нинішніх обставин просто вже немає сил терпіти і мовчати)Час від часу, а дехто і постійно, ми намагаємося підпорядкувати своє життя планам. Так легше і приємніше, коли все йде за планом, або принаймні не все, але більшість. Звичайно, іноді хочеться якихось сюрпизів, чогось непердбачуваного, але, лише як епізод, бо в інакшому випадку стреси гаратовані...
Плани складають всі по-своєму, хто як може. Для кого намітити одну подію - це вже план. А кому треба заповнити весь день по пунктах, і чим щільніше - тим краще. Звичайно ж, плани або здійснюються, або ні. Найчастіше здійснюються частково. Були знайомі, що навіть заморачувались процентовкою здійснення планів на кожен день, визначаючи ефективність дня, зрозуміло, що приблизно...
І дійсно, життя складено таким чином, що не запланувавши хоча би день заздалегідь, ризикуєш провести його марно. Часто під дією зовнішніх факторів ми марнуємо якийсь час, що до цього на щось відвели, але ці самі фактори унеможливлюють виконання запланованого. І першкоди надходять не завжди ззовні...
Ось наприклад, проживаючи день, виконуєш пункт за пунктом, дещо пропустивши, а тут підходиш до останнього, глибоко вдихаєш, і... або через втому, або просто через втрату бажання, відвертаєшся від наміченої справи, і кажеш собі: "Не сьогодні..."
пи си: до речі, із викладенням цієї замітки трапилась та сама історія))
пункту «дім», до пункту «робота» я завжди намагаюсь прокладати різними маршрутами, аби позбавлятись від нав‘язливого відчуття рутинності. І варіантів дійсно багацько: два кардинально різні і безліч із варіаціями. Врешті, якщо поспішаєш, можна замість 20-и хвилин пішки , проїхатись пару зупинок маршруткою. Цього разу я йшов з роботи через подвір‘я школи, яку колись закінчив. Не через якусь там ностальгію по безтурботному дитинству, просто так, якщо вірити мапі, на якихось 100 метрів ближче, та й місцина затишніше… Хоча, кого я обманюю, у певному сенсі якісь нотки ностальгії звісно присутні.
Вхід у шкільний двір з вулиці одразу ж починається каштановою алеєю, де зелені верхівки дерев утворюють замкнене склепіння, наче всередині готичного собору. З права, якраз під самою школою, розташувався яблуневий садочок… хоча ні, він там був колись… Коли я вчився в одному зі старших класів, його, так би мовити, оновили: спиляли нафіг всі яблуні, посадили кілька нещасних маленьких берізок, і дві лисі клумби. Пам‘ятаю своє юнацьке обурення, коли було прийняте таке рішення і коли, власне, все це зробили… Звичайно, деякі з дерев були вже старі і хворі, але ж не всі… І справа була не лише в тому, що восени на перервах нас позбавили халявних вітамінів, а просто на задньому подвір‘ї школи, замість зеленого саду, виникла жахлива лисина. Мене так сильно бісив цей тупоголовий совковий підхід «разрушить всьо до основанія», чи «лєс рубят, щепкі лєтят». Деякі вчителі ще аргументували таке рішення тим, щоб всякі ліві засранці не лазили там, об‘їдаючи шкільне майно. Тобто, сам не гам, і другому не дам…
Звичайно, час пройшов, ті берези, що прижились, навіть неслабо попідростали, та й клумби вже не такі лисі, однак як на мене це не відміняє факту злочину: яблуневий сад знищено! Стільки жалю, він і зараз просинається, а вологий і похмурий післядощовий вечір, його підсилює… Дійшовши до кінця того, що колись було садом, я згадав, що десь має лишитись одна яблуня… Остання. Вона не була у самому саду, стояла з іншого боку алеї, біля входу на стадіон, що мабуть її і врятувало (дєрєктіви рубіть дєрєвья у стадіона нє било), однак у наших шкільних спогадах ця яблуня нерозривно пов‘язана з тим самим садом. Очима я знайшов її, і попрямував до неї по мокрій траві. На ній висіли яблука, деякі навіть вже спілі. Обравши яблуко, нахилив до себе гілку, яка накапала на мене дощовою водою, і ось невеличке стигле яблуко у мене в руці. Яблуко з мого дитинства. І ось цей самий смак… не стільки смак яблука, скільки смак спогадів про моє шкільне дитинство, в чомусь веселе, в чомусь сумне, але моє… Для мене ці яблука найкращі в світі…