Я боюсь тебе, немов вогню. Я боюсь - себе, себе - виню. Нащо я пустила в серце гріх? Вже несила... Людям - сміх. Буде - що? Що буде? Розкажи... По вустах моїх Поворожи. Розчаклуй це серце, Розчаклуй... Подивися, доторкнись, почуй... Що тобі мої заморені вуста? Я - вже не ядриця, Я - пуста... Я зносилася у болю іменах, Я зморилася у втрачених словах... Я - скалічена, побита на стерні, Вже - не плакать, й не співать мені. Йду порожнім шляхом - навманя...

Читати далі...

Я напишу, Що ти - найкращий від усіх. Тобі скажу, Що погляд твій, твій сміх - Кришталь мого життя. Його крихку красу Боюся я розбити... Тому у спогади летять, І лише в пам'яті несу - Примарні перші квіти, Твої не сказані слова, І не даровані дива, І поцілунки, і тепло, Яких - ніколи - не було...

Я хочу відчути тебе на смак, На скрик, на запах, на дотик... На спраглому тілі залишити знак, Й любити тебе, допоки Наповнишся ти солодким теплом, Гарячим любові промінням... Я ніжно огорну тебе крилом, а ти - ростимеш корінням У пружне, жадане моє єство... Й оркестром дзвінкоголосим, Ніжним чарунком, духм'яним зелом Душу мою оросиш... Тебе закохаю, собою сп'яню, Сповию в любов, заколишу... І, спивши уповні хмільного вогню, Надію на вічність залишу...

Заскиглить небо: "...пропустіть невдаху!" Розкрилю руки - І осіннім птахом Заб'юся у твоє вікно. Я вже не чула так давно Ні слів твоїх, ні сміху... І невелику втіху Приносить відчуття, Що цю безглузду, здиблену Любов мого життя Присипле першим снігом...

До тополі втомленоОсінь прихилилась.Сумно так і болісноВ очі задивилась...Плакала... й спитала - Що тобі болить?Листом з гілки впала,Зойкнувши на мить...

Клітка. Чотири стіни - і вікна. У життя - із ролетами. У самотність - екранами. Інтернетними ранами, Венами всесвітньої пастки... Не захлинутись у ній, не впасти! І шугають слова кометами, І застигає на тлі монітору - вічність. Дротами обплутано час і простір. Сірими - вхід у життя, Вихід - чорними. Картинками-моніторами, Сюжетами телевізора По кадру життя визбирати. У ногу з прогресом крокує буття. Все так зрозуміло. До байту - просто. А пальці вистукують музику буднів...

Читати далі...

О, не мовчи! І не ходи повз мене, Неначе я - уже не є. Моєї виснаги знамена Тріпочуть. А чуття - кує Дзвінкі невлучні миті скону. Й довіку - знов мені мовчать... Палати, тліти чи холонуть Й квітчать ту провесінь, стрічать Величну згубу в серці тихім, Хандру сезонну у душі. А ти - мовчиш. Мовчиш, на лихо! Й твоє мовчання заглушить Я не порадна... Так буває. Величних змін душа зазнає - І знову в плетиво думок. Заграє десь, десь - заспіває, Й постане ясно, мов пророк.

Безумство моє, о безумство! Лечу я у вир бездумно! Я падаю в прірву незнану, Й мені наплювати на рани, Які я собі здобуду - Безумна я є - і буду! Останнє мигтіння спокути... Лише - не згубить, не забути Дорогу оту до раю... А там - хай мене карає, За все те, що в серці зростила, Велика гаряча сила. Схопити палкі обійми - Підступно отак, розбійно! Свідомість затьмарити жаром, Себе віддавати товаром... Й натомість - ніщо не просити. І - жити! Безумно жити...

За кермо. Дорога - наче сповідь. Пролітають Спогади і дати. Щось - забути назавжди. А щось - згадати. Й мозок струмом Хвилі щастя ловить. Ніжно й нетерпляче, Наче жінку - БАжану і трохи Недоступну - Повести авто... А пам'ять-ступор Знов і знов Закручує платівку... Розпочати щось - Давно забуте. Розбудити знов Жагу дороги. Й відпустити Спогади й тривоги. Й відшукати... Пристрасть непочуту.

Не ніжний. Не люб'язний. Не ласкавий...Холодний і байдужий. Геть чужий...І лиш з ковтком холодної вже кавиНатужно пригадаєш образ мій.Якісь нитки протягнуть у свідомістьІз спогадів задавнене кліше...Й від чогось пам'ять ніжно так судомить,Й від когось утекти б тобі іще...