30 декабря 2011 г. в списке государственных праздников Украины появился новый повод для официального торжества – «День Соборности и Свободы Украины», который будет отмечаться 22 января, согласно Указу президента Украины № 1209/2011 [1]

Следует напомнить, что раннее в этот день в Украине отмечался «День Соборности» – праздник установленный указом президента Л. Кучмы в 1999 г. [2]  

Также в Украине до 2011 г. отмечался «День Свободы Украины» 22 ноября, согласно указу президента В. Ющенко № 1619/2005.

Указ 30 декабря 2011 г. президента В. Януковича отменил, указы своих предшественников и отныне таких праздников в официальном календаре государства больше нет.

Празднование в Украине «Дня Соборности и Свободы» восходит к событиям 1919 г., когда произошло объединение Украинской Народной Республики созданной на территории 9 губерний Поднепровской Украины (за исключением Крыма) с Западно-Украинской Народной Республикой, которая была провозглашена на территории украинских земель, входивших в состав Австро-Венгрии. Сперва, в Фастове был подписан договор 1 декабря 1918 г. «Про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю» [3], а затем 22 января 1919 г. в день первой годовщины провозглашения Четвёртого Универсала Украинской Центральной Рады, провозглашавшего независимость Украинской Народной Республики, в Киеве был торжественно объявлен Акт Воссоединения (Злуки) УНР и ЗУНР.

С одной стороны это событие имело большое историческое значение, ибо впервые земли населённые людьми, осознающими свою общность, объединились в одно государство на, казалось бы, добровольных началах. С другой стороны это событие не привело к фактическому объединению украинских земель, так как ни УНР, ни ЗУНР не выстояли под ударами своих противников, на момент провозглашения Акта о Воссоединении, значительная часть территории Украины контролировалась большевиками, польскими войсками и франко-британскими интервентами. Многие жители Поднепровской Украины не признавали власти Директории УНР.

Молодому украинскому государству, появившемуся в 1991 г. были необходимы свои символы и традиции, поэтому во многом они были позаимствованы у Украинской Народной Республики, как то гимн, флаг и герб. Собственно и сам праздник «День Соборности» был нужен для того, чтобы и у весьма разобщённого украинского общества, появился свой символ единения, который бы впоследствии стал прочно укоренившейся традицией.   

К сожалению, на данный момент этого не произошло, о чём свидетельствует не только отсутствие массовых и ярких торжественных мероприятий, особенно в регионах, но и высказывания видных политических деятелей современности. Так, 20 января 2012 г. во время своей пресс-конференции, глава Харьковской облгосадминистрации Михаил Добкин заявил: «Есть праздники, которые лежат глубоко в сердце каждого. Это религиозные праздники, праздники, связанные с историей народа. День Победы - это всенародный праздник. Я думаю, когда мы ближе подойдем к процессам объединения всех граждан, проживающих в этом государстве, когда мы искренне будем уважать традиции людей, которые проживают за тысячу километров от нас, когда мы не будем навязывать свою точку зрения на какие-то процессы, когда мы будем толерантнее, тогда этот праздник станет действительно всенародным» [4].

Слова харьковского губернатора вызвали бурную полемику в интернет-сообществе. Тем не менее, необходимо признать, что Михаил Добкин прав. Праздник так и остался непонятной для большинства жителей страны формальностью, не имеющей своих самобытных черт, каких не лишены другие праздники.

Почему же так случилось?

Ответ на этот вопрос, как, на мой взгляд, вполне очевиден.

Прежде всего, стоит отметить, что понятие соборность восходит к православному христианскому вероучению, как характеризующее церковное единство, кафоличность правосланой церкви, единство христиан в вере.

В ХIX в. это понятие получило несколько иное значение, так славянофилы с подачи философа Алексея Хомякова, развили идею соборности, как идею о едином укладе жизни и комплексе морально-этических норм внутри славянского (русского) сообщества. При этом индивидуальная обособленность противоречила идеи соборности и потому осуждалась, как противопоставление себя общности единоверцев и стремление к самоотчуждению, что само по себе противоречило природе русского человека, как полагали славянофилы.

Что же касается присутствия слова соборность в определении украинской государственности, согласно Акту Воссоединения и в названии праздника, то оно должно было указывать на то, что украинец сам по себе ничто, если он не часть единой украинской общности, он не способен добиться ни прав, ни свобод, ни благополучия, если он не откажется от своего индивидуального жизненного пути во имя общего.

Таким образом, понятие «соборность» предполагает строгое следование императиву и отрицание индивидуализма.

Однако в противостоянии коллективизма и индивидуализма, которое было одной из отличительных черт ХХ в. последний одержал убедительную победу и сегодня всякое его отрицание не может найти поддержку у масс.

При этом следует отметить, что в концепции праздника, понятие соборность отождествляется с понятием единство, но в действительности эти понятия не тождественны.

Единство – понятие более широкое, оно может быть обеспечено общими целями или идеями, но не обязательно отрицать право на самоопределение, тех, кто в этом единстве состоит, в отличие от  соборности.

Поэтому именно понятие национальное единство, а не соборность должно лечь в основу праздника, и должно указывать на стремление к достижению общей цели – построению сильного и процветающего украинского государства общими усилиями. Но, при этом, в котором каждый человек имел бы право быть самим собой и идти по собственному жизненному пути, даже если он не вписывается в общий фон, при условии, что его жизненный путь не будет противоречить общей цели.

Так же непопулярность праздника связана с не совсем удачным выбором даты и исторического события, которое, как уже было сказано, не оказало столь существенного влияния на дальнейший ход истории Украины и не имеет прямой связи с современной действительностью, а имеет лишь символическое значение. Поэтому, не исключено, что праздничный абгрейд украинского календаря ещё не раз повторится.

Наконец, как уже было также отмечено, праздник не получил своих отличительных, оказывающих сильное впечатление черт, как то другие праздники, пользующиеся всенародным признанием и любовью.

1. http://www.president.gov.ua/documents/14356.html

Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (ВЧНП)

21.01.2012
   
    Після серії публікацій на тему ресурсів, до ВЧНП почали звертатися по матеріальну допомогу чорнобильці, що знаходяться в лікарнях. Державою гарантовано їх безкоштовне лікування та забезпечення ліками, але окрім вати, все інше їм доводиться купувати власним коштом, що, на жаль, не завжди можливо реалізувати.
    Зі свого боку ми показуємо приклад «дособорного» вирішення питання пенсійного забезпечення – лише однієї складової від загальних потреб населення у соціальному забезпеченні (http://politiko.ua/blogpost74899). Ми запропонували приєднатися до цього процесу усім бажаючим. Але окрім пенсіонерів, скільки ще тих хворих чорнобильців, афганців, дітей війни, які не лежать у лікарнях і також потребують фінансової і медикаментозної допомоги! Іноді Ці люди звертаються до олігархів, до народних депутатів, а якщо партійні – до своїх лідерів партій. Комусь вдається частково вирішити питання, комусь відмовляють. Але це не вирішує соціальну проблему комплексно. Якщо ті лідери, вожді та претенденти, благодійники і просто добрі люди хочуть і можуть допомагати хворим та бідним, то це треба робити і частіше. І якщо цих грошей, які вони виділяють зі своїх партійних чи благодійних фондів достатньо, щоб покрити всі соціальні потреби населення та господарства країни, то може і не варто скликати «Собор», де, як було сказано (http://politiko.ua/blogpost74539), «будуть пред’явлені ресурси та механізм сплати усіх боргів по соціальних гарантіях». Для всіх і без винятку!
    Але якщо ми усвідомлюємо, що те, що виділяють благодійники по локальних, окремо взятих випадках – це краплина в морі, то «Собор» вкрай необхідний якнайшвидше. Бо ні на день раніше ніякі ресурси пред’явлені не будуть. Тож чим швидше відбудеться «Собор», тим скоріше всі отримають належне від Держави і по всіх напрямках.
    Гроші на банківських рахунках, рухоме і нерухоме майно, тощо перебувають на відповідальному зберіганні і управлінні, належать Державі і народу, будуть знаходитись там до рішення на «Соборі». І ніхто, ані Голова ВЧНП чи будь-якої іншої партії, і навіть Президент, не можуть ними розпорядитися.
    Наше бажання пришвидшити «Собор» виходить виключно з розуміння критичності ситуації для багатьох чорнобильців і інших «соціальників». Просимо також враховувати непередбачуваність і нестабільність світової економіки, геофізичної та кліматичної поведінки Землі, бо в такому разі будь-які ресурси можуть прийти у часткову або повну непридатність.
    А що до ліків чи чогось іншого, то якщо рішення закупити ліки прийме «Собор», то так тому і бути, і на це будуть виділені такі гроші, що вистачить на три сотні років вперед!

Прес-служба ВЧНП

Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (ВЧНП)

18.01.2012   

    Минуло понад трьох тижнів з моменту оголошення можливості забезпечення гарантій через викуп боргів Держави перед населенням по соціальних гарантіях. Зокрема, у Відкритому зверненні ВЧНП http://politiko.ua/blogpost74539 та коментарі http://politiko.ua/blogpost74899 щодо юридичних аспектів процедури скликання «Собору», було зазначено:
1)    Ініціатор «Собору» (Доповідач) пред’явить фінансові ресурси для наповнення держбюджету та одну із форм механізму із забезпечення гарантованих Конституцією   та Законами України виплат по державним соціальним гарантіям.
2)    Ресурси фінансових фондів дозволяють оплатити заборгованість станом на 1.01.2012 року, так і забезпечити моральні втрати. Допоки йде процедура скликання «Собору», кожен бажаючий (чі) може слідувати прикладу, який ми транслюємо. Тобто, викуповувати борги по соціальних гарантіях.
     Проте на сьогодні ВОЖДІ та ПРЕТЕНДЕНТИ жодним чином не проявили бажання підтримати процедуру «Собор» і долучитися до викупу боргів Держави перед населенням. Зразок «Договору переуступки права вимоги боргу» був опублікований 15.01.2012 р. http://politiko.ua/blogpost75988, але досі жоден з політичних лідерів, глашатаїв захисту прав громадян палець о палець не вдарив, аби долучитись до цього процесу, а саме: перенаправити виборчі ресурси, що виділені на мітинги, протести, палатки, поліграфію, ЗМІ тощо, на реальну фінансову допомогу громадянам.
     Дякуємо експерту Павлу Розенко за точно поданий аналіз ситуації із маніпулюванням у різні часи і різними політичними діячами сподіваннями громадян на отримання компенсації втрат від знецінених вкладів в Ощадбанк колишнього СРСР
http://www.epravda.com.ua/news/2012/01/17/313112/ На жаль, багато кого з тих, хто вірив черговим передвиборчим обіцянкам, не немає в живих, а ті, що ще живі – інваліди, пенсіонери і просто люди похилого віку,  для яких на рахунку кожен день.  
    Тому, Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (ВЧНП) з 1.02.2012 р. оголошує про початок формування виборчого списку до Парламенту, який буде відкритим.  
    
Голова Головного Секретаріату Партії                             Ісаєв М.В.
Керівник експертних програм  ВЧНП                                Карпан М.В.

Контакти:    
Ісаєв Микола Всісович
E-mail: [email protected]
Відповідальна особа: прес-секретар Олена Треммері
Моб. тел.: (067) 501-20-28;    (044) 599-40-90
E-mail: [email protected]    

Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (ВЧНП)

14.01.2012    
    Всеукраїнська Чорнобильська Народна Партія «За добробут та соціальний захист народу» (ВЧНП) оголошує конкурс на посаду Голови Партії, який буде обиратися на черговому з’їзді Партії.
    Принцип відбору кандидатури ґрунтуватимуться на тих критеріях, які їх нещодавно виголосив Лідер партії «Удар» Віталій Кличко відносно вибору кандидатів у народні депутати у Парламент. (http://lviv-udar.com/archives/2412).
      Цитуємо: «Основними принципами, якими керуватиметься партія при висуванні кандидатів у народні депутати (як за списками, так і в мажоритарних округах), в партії визначено такі: бездоганна репутація (в опозиційних лавах не місце жодному перебіжчику, кон’юнктурнику, пристосуванцю, людині без чітких ідейних переконань); фаховість і професійність; суспільний авторитет, громадська підтримка кандидата; євроінтеграційні переконання, готовність впроваджувати європейські принципи в політиці; командність і твердість позицій».
Дані критерії відбору стосуватимуться як до майбутнього Голови партії ВЧНП, так і до кандидатур у народні депутати від нашої Партії у Парламент.
      Додатково претендент на посаду Голови Партії має визнавати Програмні документи і Статут Партії (http://blog.kp.ru/users/goldnike/), бути членом Партії на момент з’їзду, його слова не повинні розходитися з його справами.

      Мусимо зауважити, що по результатах закритого конкурсу, який проходив з 2003 по 2012 рік, його не пройшли наступні особи:

1.    ВОЛГА Василь Олександрович, Голова СЛС.
2.    МОРОЗ Олександр Олександрович, Голова СПУ.
3.    КІНАХ Анатолій Кирилович, Голова партії промисловців та підприємців.
4.    ТИМОШЕНКО Юлія Володимирівна, Лідер «Батькывщини».
5.    ЮЩЕНКО Віктор Андрійович, екс-президент України.
6.    КУЧМА Леонід Данилович, екс-президент України, через Долганова В.Д.
7.    КРАВЧУК Леонід Михайлович, екс-президент України.
8.    ЛУКАШЕВИЧ Надія Іванівна, Голова ВГО «Спілка громадських організацій України «Народна рада».
9.    ЯМНЕНКО Михайло Іванович, Президент Міжнародної Академії Козацтва.
10.    ЧОРНИЙ Вадим Володимирович, Національний комітет по боротьбі з корупцією.
11.    ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ Леонід Михайлович, мер м. Києва.
12.    СТРЕТОВИЧ Володимир Миколайович і весь ХДС у період травень-вересень 2010.
13.    КОРЖ Віталій Терентьєвич, БЮТ.
14.    ШЕВЧЕНКО Ігор, Голова ВГО «Українська Громада», Голова меритократичної партії.
15.    ЧЕПОВИЙ Володимир, наступний Голова ВГО «Українська Громада».
16.    ЯВОРІВСЬКИЙ Володимир Олександрович, письменник, член БЮТ.
17.    КОСТЕНКО Юрій Іванович, Голова УНП.
18.    ЯЦЕНЮК Арсеній Петрович, партія «Фронт Змін».
19.    ЛЯШКО Олег Валерійович, БЮТ.
20.    ВЛАСЕНКО Сергій Володимирович, БЮТ.
21.    АР’ЄВ Володимир Ігоревич, НУНС.
22.    РУДЬКОВСЬКИЙ Микола Миколайович, екс-заступник Голови партії СПУ.
23.    ВІНСЬКИЙ Йосип Вікентієвич, екс-міністр транспорту і зв’язку.  
24.    ЛУЦЕНКО Юрій Володимирович, екс-міністр МВС.
25.    НОВОЖИЛОВ Борис, ГО «Ніхто крім нас».
26.    БЕРКУТ Ігор, лідер партії «Велика Україна».
27.    ВОЛИНЕЦЬ Михайло Якович, БЮТ.
28.    ГАГАРИН Вадим, Голова ГО «Християнська Україна».
29.    ВОЙТКО Анатолій, Голова ГО «Борці за справедливість», м.Нетішин.
30.    ЄРЕМЕНКО Володимир Миколайович, Голова партії «Праведність».
31.    КОСТЮК Олександр Володимирович, Голова ВГО «Екологія та соціальний захист», Гетьман Соборного Гетьманського Козацтва.
32.    ПЛОТНІКОВ Олексій Віталійович, Партія Регіонів, Голова підкомітету з питань міжнародної економічної політики Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики.
33.    КЛИЧКО Віталій, Лідер партії «Удар».
34.    ІВАЩЕНКО Валерій Григорович, партія «Діти війни».
35.    ПОЛІЩУК Віктор Степанович, Голова Білоцерківського козацько-громадянського штабу сприяння гарантуванню Конституції України.
36.    КАЛАШНІКОВ Олег Іванович, "Лідер Загальновійськового Союзу України".
37.    МАТВІЄНКО Анталолій, Голова партії УРП "Собор".


Головне Правління Партії.           
Голова Партії                                                                      Уманец М.П.
Голова Головного Секретаріату Партії                             Ісаєв М.В.
Керівник експертних програм  ВЧНП                                Карпан М.В.


Контакти:    
Ісаєв Микола Всісович
E-mail: [email protected]
Відповідальна особа: прес-секретар Олена Треммері
Моб. тел.: (067) 501-20-28;    (044) 599-40-90
E-mail: [email protected]    
Далі буде….

                            Шановний пане Президент!

До Вас звертаються пенсіонери, що проживають у м. Біла Церква, Київської області. Гладкевич Георгій Михайлович – Пенсіонер, Дитина війни, Чорнобилець 4-ї категорії та Інвалід 1 групи (хвороба Паркінсона) та Гладкевич Антоніна Григорівна – Пенсіонер, Чорнобилець 4-ї категорії, Мати-героїня (Указ Президента України № 847\2011  від 23.08.2011 р.).
    Згідно із Конституцією та Законом України «Про звернення громадян» ми звернулися до місцевого відділення Пенсійного Фонду із Претензією щодо: 1)порушення ними вимоги ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», згідно з якою з 1 січня 2006 р. діти війни мають отримувати щомісячно доплату до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком; 2) з вимогою сплатити претензійну суму в розмірі 6759 грн.20 коп. заборгованості за 68 попередніх місяців та з пропозицією надалі виплачувати кожного місяця всю належну суму відповідно до Закону України.
                             
    У відповідь на Претензію Пенсійний Фонд м. Біла Церква, в особі керівника гр. Дебольської В.І., повідомив нам, посилаючись на ст.222 ч.2 Господарського кодексу України, що:
 «УПФУ у м. Біла Церква не є суб’єктом господарювання, а відтак правовідносини щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України є адміністративними. Отже на них не можуть поширюватися норми господарського законодавства.  Порядку подання та розгляду претензій у правовідносинах щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України чинним законодавством не передбачено. Враховуючи викладене вище, підстав для розгляду вашої претензії та прийняття будь-якого рішення за наслідками такого розгляду (прийняття \ відмови в прийнятті) в управління ПФУ у м. Біла Церква немає».
            
    До речі, ця відповідь на нашу Претензію зроблена з помилкою і адресована не Антоніні Григорівні, а Ользі Григорівні, про що ми повідомили ПФУ.
Враховуючи попереднє довготривале листування із Пенсійним Фондом м. Біла Церква, з усіх відповідей чиновників Пенсійного фонду видно, що вони не бажають мати справу із пенсіонерами, іноді взагалі не відповідають на запити, або відповідають відписками. Ми не маємо коштів на нотаріусів та адвокатів, не маємо змоги ходити по судах, бо обидва хворі люди похилого віку, а мій чоловік взагалі лежачий хворий, який потребує постійного цілодобового догляду.
З огляду на те, що ми більше не маємо засобів і можливостей добитися встановлення справедливого нарахування пенсії згідно чинного законодавства, ми звертаємося до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, який, зокрема, «є гарантом прав і свобод людини і громадянина» (ст.102 КУ). Згідно із статтею З Конституції України, яка гласить:  «Людина,  її  життя  і здоров'я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та  їх  гарантії  визначають  зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.  Утвердження  і  забезпечення  прав  і  свобод людини є головним обов'язком держави», просимо Вас прогарантувати наше право на соціальні виплати та пенсію.

    Даний Відкритий лист до Президента України В.Януковича складений мною, журналістом, за документами і листами, що були передані мені разом із зверненням пенсіонерів про допомогу. Для перевірки фактів, в рамках журналістського розслідування ми виїхали на місце, до Пенсійного Фонду у м. Біла Церква. Реакція працівників ПФУ на появу журналістів разом із донькою пенсіонерів була миттєвою. Керівник Пенсійного Фонду гр. Дебольська В.І. в грубій формі вказала нам на двері і відмовилася давати коментарі по справі. Крім того, застосувала звичний для неї прийом виклику охорони для випровадження надокучливих відвідувачів. Цього разу, усвідомлюючи відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності, охорона не виконала наказ керівника ПФ. Але, за свідченням не на камеру, охоронець ПФ повідомив, що у такий спосіб гр. Дебольська В.І. розправлялася з багатьма «невгамовними» пенсіонерами і, зокрема, охоронець спостерігав, як минулого разу охоронці силою випровадили доньку пенсіонерів Гладкевич. Взагалі, таку поведінку чиновника можна розцінювати як неадекватну і хворобливу з огляду на те, що Пенсійний фонд не є приватною власністю громадянки Дебольської і що будь-який держпосадовець повинен дотримуватися вимог Закону «Про державну службу». Якщо б не одне пояснення такої поведінки: за інформацією з джерел органів внутрішніх справ, громадянку Дебольську В.І. «кришують» певні особи, прізвища яких буде названо у свій час при відповідних обставинах на підставі доказів. Відомо те, що ОВС у Київській області давно намагаються «приборкати норовливу» керівницю ПФУ, але їм це не дають зробити її «хазяї».
Тому постають риторичні запитання: чому у Пенсійному Фонді, держустанові, в якій посадовці мають надавати послуги громадянам – платникам податків, до людей ставляться як до диверсантів? Чому керівник Пенсійного Фонду, окрім належної державної охорони, найняла за державні кошти ще і приватну охоронну фірму «А1»? Чому керівництво Пенсійного Фонду у своїх відповідях маніпулює статтями Законів, підлаштовуючи їх таким чином, щоб у всілякий спосіб «відфутболити» скаржників, чим створює соціальну напруженість у суспільстві? Кому це вигідно? Згідно позиції керівництва ПФУ в м. Біла Церква, прикриваючись ч.2 ст.222 Господарського кодексу України, пенсіонери взагалі не мають права звертатися із Претензіями до Пенсійного Фонду, бо він не є суб’єктом господарювання! Хоч стаття 1 «Закону про звернення громадян» говорить протилежне: «Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій  незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та  скаргою  про їх порушення».
    Отже, виходить, що: 1) комусь вигідно створювати соціальну напруженість у суспільстві через неможливість пенсіонерів добитися законного рішення по пенсіях; 2) відсутній механізм фіксації державної заборгованості перед пенсіонерами; 3) неможливо відстояти свої права на пенсію у законний спосіб через Пенсійний Фонд; 4) пенсіонери неспроможні (фінансово і фізично)  розглядати справи у судах; 5) безперспективність будь-яких спроб реалізувати  позитивне рішення суду через мотив «відсутність коштів у бюджеті»; 6) непереборна протидія держпосадовців у Пенсійному Фонді зводять нанівець будь-які намагання вирішити проблеми з пенсіями.
    До слова, пенсіонери Гладкевич не в змозі ходити по інстанціях, але за досвідом братів по нещастю, які мають досвід пошуку правди по кабінетах виконавчої влади, розуміють, що це марна справа, тому і звернулися безпосередньо до Гаранта їхніх прав.
З огляду на те, що дана справа торкається кожного пенсіонера по всій країні, а це мільйони громадян, очевидно, що вирішення цієї проблеми лежить у комплексному підході на всеукраїнському державному рівні. В серпні ц.р. мені до рук потрапив документ, що містить в собі інструмент урегулювання суспільно-політичної напруженості і являє собою публічний громадянський суд за участю всіх інституцій суспільства, в т.ч. Президента країни. Це дало б змогу знайти колегіальне рішення по багатьох проблемних питаннях і ці рішення були б народними, тобто, легітимними. Автор цього звернення – Таємна Служба Інституту Гарантування Конституції. Назва цього інструменту – «Собор». Для ініціації впровадження такого підходу дане звернення мною було направлене до «Комітету опору диктатурі в Україні» 10 серпня, а також надіслане провідним ЗМІ та журналістам, деяким публічним народним депутатам, ГО «Ніхто окрім нас», навіть передане Ю.Тимошенко у СІЗО. У м. Біла Церква я безпосередньо зверталася до місцевого штабу партії «Фронт змін» і потім до Арсенія Яценюка через його секретаря. Безрезультатно. Напевне, «ФЗ» всі сили кинув на збір підписів.
Не отримавши жодної реакції, це звернення я оприлюднила у статті http://politiko.ua/blogpost67266 Загалом, у моєму списку спілкувань з різними політичними силами, політиками та громадськими діячами на тему їхньої готовності сприяти захисту прав людей понад 30 осіб. Багато хто з них мають і засоби, і можливості, і кошти, аби започаткувати в країні такий процес захисту прав громадян в усіх сферах. Проте, як видно, політичним лідерам більше до смаку витрачати кошти на палатки, мітингувальників та збір підписів під затребуваними гаслами, аніж робити реальну справу. Бо піар завжди приносить миттєві рейтингові результати, не виходячи з кабінету чи ефіру Савіка Шустера.
Власне, я не маю ані коштів, ані зв’язків на телеканалах, ані партійного та людського ресурсу, але як журналіст і громадянка, на свій страх і ризик, звертаюся до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, підтримати ініціативу впровадження публічного громадянського суду і сприяти його реалізації.

Олена Треммері,
Член Асоціації Європейських Журналістів, вільний журналіст.

24.11.2011

Проблема мови в нашій державі часто змушує задуматися над тим, до чого ми йдемо, до Українізації чи до Русифікації? Хтось говорить українською вдома, російською з друзями (з характерним Оканням і ГЕканням), хтось просто думає що він говорить українською, у когось анкета Вконтакті російською. Продовжувати?? Думаю ви і самі знаєте про цю проблему. Це звичайно добре, що ми - Українці навчилися розмовляти російською (чим не можуть похизуватися Росіяни що до української), проте, все ж таки, не приємно чути, коли проходиш повз звичайну українську школу і чуєш фірмові російські слова і вирази (наприклад: "отнюдь" і т. п.)
Та це ще нічого. Не осуджую тих, хто говорить російською, це право кожного, хоч португальською говори, людина яка є-така і залишається. Найбільш важко сприймати відбірний суржик, постійне закінчення слів на "ть" (робить, співать, приймать, коли правильно: робитИ, співатИ, прийматИ, і т.п.), постійне вживання російських слів українськими літерами, якщо так можна висловитися (прівєт, найшов, цвєти, любов, коли правильно: привіт, знайшов, квіти, кохання.). І вже нікуди не подітися від вже просто врісших корінням в українську мову російських слів (сахар, ладонь, зонтик, обувь, коли правильно: цукор, долоня, парасолька, взуття).
Я вважаю це найбільшою культурною проблемою України. Колись до мене в гості приїзджали родичи з Росії, і мій дядько, все життя проживший у Ростові-на-Дону сказав золоті слова, побачивши підготовку до дня незалежності України на майдані "Знаєте, Україна зберегла себе, вона зберегла свої традиції, те, що було нажито віками, у нас, в Росії, такого немає, воно кудись зникло". Тож просто хочу сказати одне, чому ж, якщо нам вдалося зберегти традиції, пронести їх через такий великий проміжок часу і захоплювати цим весь світ, нам не вдається зберегти свою мову? Бережіть її, що б скоро слова "тато", "мрія" і "родина" не були занесені до списку архаїзмів.
(прошу пробачення за можливо присутні орфографічні помилки, просто не мав часу перевірити.)
(Стаття не є натяком на всі форми дискримінації, расизму і націоналізму.)

---

70 населених пунктів. Замки, оборонні, дерев’яні, кам’яні церкви, палаци, костели, садибі, резиденції та багато, багато іншого.Проїхали 2207 км.Готелі. На Вінниччині погано з цим, є тільки в великих містах, вірніше у Винниці, по всій іншій обл.. треба шукати, вибір малий. В середньому влазили в бюджет 200 грн., десь було краще де не зовсім. Їда обходилась в середньому 110 грн. в день, як що не враховувати таки ресторани як Старий Млин в Тернополі. По західній Україні було по веселіше мандрувати, та і дороги кращі, та і житло можна знайти без проблем.Поїздкою як завжди задоволені, але дуже було насичено, треба більше відпочивати, ну і осінь не найкраща пора для таких насичених мандрів. Україна гарна! Любить Україну!Трохи світлин, далі буде описи кожного місця. А поки зо як що цікаво задавайте питання.

1 день. Черкаська обл..МаксимівкаВінницька обл..Тернівка – Теофілівка – Красносілка – Війтівка - Бершадь – Баланівка – Ободівка – Верхівка

2 день. Чечельник – Вербка – Луги – Чорномин – Гонорівка – Попелюхи – Городківка – Заболотне – Соколівка

3 день. Тульчин – Кинашів – Михайлівка – Холодівка – Брацлав – Комаргород – Томашпіль – Чернівці – Могилів-Подільський

4 день. Озаринці – Серебринець – Кукавка – Вендичани – Сугаки – Лучинець – Мурафа – Шаргород - Слобода Шаргородська – Котюжани – Вищеольчедаїв – Вінож

5 день. Рівне – Муровані Курилівці – Знаменівка – Михайлівці – БіличинХмельницька обл..Зіньків – Адамівка – Сутківці

Тернопільська обл..Сидорів – Гусятин – Чабарівка – Крогулець

6 день. Копичинці – Яблунів – Хоросків – Млинська – Буданів – Долина – Довге – Деренівка – Теребовля – Струсів - Заздрість

7 день. Микулинці – Буцнів – Кип*ячка – Грабовець - Баворів – Товстолуги – Тернопіль – Плотича – Збараж

8 день. Колодне – Вишнівець – Кушлин – Іванківці – Великі Загайці - Малі Загайці – Кременець

Рівненьська обл..

9 день. Тайкури – Рівне

Черкаська обл..Максимівка

Вінницька обл..Теофілівка

Красносілка

Баланівка

Ободівка

Верхівка

Чечельник

Чорномин

Гонорівка

Попелюхи

Городківка

Соколівка

Тульчин

Брацлав

Комаргород

Могилів-Подільський

Озаринці

Серебринець

Лучинець

Мурафа

Шаргород

Котюжани

Вищеольчедаїв

Рівне

Муровані Курилівці

Михайлівці

Біличин

Хмельницька обл..Зіньків

Адамівка

Сутківці

Тернопільська обл..Сидорів

Гусятин

Копичинці

Яблунів

Хоросків

Буданів

Долина

Довге

Деренівка

Теребовля

Струсів

Заздрість

Микулинці

Буцнів

Баворів

Тернопіль

Плотича

Збараж

Вишнівець

Малі Загайці

Кременець

Рівненьська обл..Тайкури

Рівне

Поняття та термінологія

Рідною
Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати
язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура
народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може
накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними,
поступово витісняючи те, що було для етносу  Етнос — це кровноспоріднена
спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову
(рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу,
спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію.
Недаремно, грецьке слово etnikos має значення «родовий, народний,
язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у
межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу.
Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу,
задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його
самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу
його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється,
шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники
(поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може
бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого
етносу. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою
історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як
пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час
перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не
звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й
визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але
ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим»(6-Г). Слово
«язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого
надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним
науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім
назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й
звичаєм. Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала
саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в
першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є
порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Слово «поганство» є лексичною
калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Християнські
проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити
етнічні релігії завойованих ними народів. Тому нині застосування цього
слова може лише вважатися ознакою низького рівня культури людини, бо з
філологічної точки зору воно є вульгаризмом (див.: Релігієзнавчий
словник,— К., 1996, с. 387). Українське язичництво як витокова релігія
українців за своєю сутністю є православним, що означало віру місцевого
автохтонного населення Київської Русі. Лише з Х ст. ним стали позначати
східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська
церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити
людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам
( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита
на місці зруйнованого храму Святовита). Первісно слово «православ’я»
означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) —
закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал,
урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які
називалися славами. Українське язичництво в широкому значенні означає
сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у
їхньому еволюційному розвитку, включаючи: 1) релігію племен і народів
найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в
етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію
східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття
християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність, що
існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього
тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво. Українське
язичництво у вужчому розумінні означає етнічну релігію українців.

Історія розвитку Рідної Віри українського народу

 Етнічна
релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію,
старшу від християнства на 7000 років. Формування язичницького
світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає
на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію
розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в
житті й світогляді автохтонного населення території України: 1. Доба
Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або
нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць,
Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної
рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги,
трипільці. 2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної
сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже
спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до
н.е.), трипільці. 3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави;
зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про
безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія
нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці. 4.
Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як
гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з
південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата
етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. –
ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.
Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох
епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) —
"золотий вік”, 2 — "срібний вік”, 3 — "мідний вік”, 4 – "залізний вік”.
Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів
учені використовують археологічні пам’ятки, а теологи використовують як
результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад,
Велесову Книгу, яка є Святим письмом, і може бути датована
скіфо-слов’янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої
схеми. Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому
відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить
загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих
великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад,
"Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом
цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу
Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської
цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього
періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її
впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри
відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від
політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне
явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від
політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише
збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична
релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо
розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою,
задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового
світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано
чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися
природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному
етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й
етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі: 5. Доба Відродження –
(післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому
етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація
моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний
світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як
писав Микола Чмихов: "Настання нової епохи дещо випереджає настання
відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною
ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він
датував 2015 роком як "епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження
українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього. Це Відродження є
закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід
зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом
християнської релігії на українські землі. Довгий час християнство було
релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися
вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося
на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ
столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении
православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо
стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з
християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах.
Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості,
знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних
релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба
в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських
релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після
християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати
язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід,
освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна
тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про
українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі
світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й
обрядовості українців не раніше ХVІІІ — ХІХ століття. Якщо навіть на
початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну
боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за
послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною
Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський
писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок,
купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів,
вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква,
нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши
язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї
практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох
релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися
малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.
Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих
письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого
національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М.
Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко,
Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної
релігійної культури. Їхній внесок у формування поваги до власних
національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме
через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної
міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей
відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією,
яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і
ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення
біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне
оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого
був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка)
стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей між
її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів та царів:
 .У
нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині
пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От
бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не
просвіщенні, У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, і просто в рай.
Хоч і рідню всю забери! («Кавказ»).


 Хоча вже й Тарас Шевченко ясно заявив у вірші «Ликері» про чужість біблійного Саваофа до українців:
 .Не
хрестись, і не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, і
візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!


 Бурхливий початок ХХ ст.
пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків
національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І
хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби,
але вже деякі елементи повернення до етнічних праджерел знаходимо і у
Василя Пачовського, і в Юрія Липи та ін. В 30-х роках у Галичині
видається газета «Дажбог», уже сама назва якої спонукала замислитись над
етнонаціональними проблемами, хоча заклик до відродження язичництва як
етнічної релігії пролунав відверто лише з вуст професора Володимира
Шаяна (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 в Лондоні, похований у
Гамільтоні в Канаді на українському рідновірському кладовищі). В 1934
році він, тоді ще молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна
перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. В. Шаян,
вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що релігія предків ще жива в
глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання
він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної
Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя,
написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних,
теологічних праць, створивши «Орден Лицарів Бога Сонця». Саме Володимир
Шаян став основоположником руху відродження етнонаціональних релігій як в
Україні, так і в Європі. Будучи організатором і першим Президентом
європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в
Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії
англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи
(культової пам’ятки ведійської релігії) та Велесової Книги (культової
пам’ятки української релігії), видавав альманах «Світання» та окремі
випуски «Ордену» (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі
«Віра Предків Наших» (Гамільтон, Канада, 1987, том 1), а також готується
до друку 2 том. В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім.
В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць.
Перша Громада Рідної Української Віри створена в Канаді у 80-х роках
серед українців діаспори, послідовників вчення Володимира Шаяна. Її
очолює старший проповідник Мирослав Ситник, громада має свою Святиню
Дажбожу в Гамільтоні, де поклоняється всім українським Богам, єдиним у
Сварзі. Ідеї Володимира Шаяна проникли в Україну лише в час
національного відродження на початку 90-х років. В 1993 р. у Києві
створена Громада Українських Язичників «Православ’я», яка нині
зареєстрована в управлінні релігій і культів, проводить язичницькі
богослужби переважно на природі, займається науковим пошуком автентичних
джерел Рідної Віри, видає релігієзнавчий збірник «Сварог». Українські
язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження
Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В.Шаян дав
філософсько-теологічні основи віровчення, то Громада «Православ’я» нині
працює над створенням популярних молитовників, требників (збірників
обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням
канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове
дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків
обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних
цінностей. При Громаді створене також національно-культурне товариство
«Світовид», яке займається популяризацією знань про духовну культуру
наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При Центрі
«Світовид» створена виставка-музей Велесової Книги. Рідновіри-язичники
мають свої осередки в кількох містах України, які нині проводять роботу
щодо офіційної реєстрації, яка поки що посувається досить повільно через
упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва. Такі
осередки існують у Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві та інших містах
і селах України. Влітку 1997 р. Громада Рідновірів м.Гамільтон (Канада)
визнала Київ своїм духовним центром і перейшла під протекторат
Київської Громади Українських Язичників «Православ’я» з духовним
підпорядкуванням Волхвині Зореславі. Громада Українських Язичників
«Православ’я» вважає себе спадкоємцем і правонаступником етнічної
(національної) церкви, яку було офіційно заборонено в 988 р. і
домагається офіційної реабілітації Рідної Віри в державному порядку.
Громада має свій Статут, своїм віровченням вважає «Волховник»,
молитовник «Правослов», святе письмо Велесову Книгу та теологічні праці
Володимира Шаяна.

Основи віровчення Рідної Віри

 Грунтуючись
на текстах культової пам’ятки українського язичництва Велесової Книги,
Громада Українських Язичників «Православ’я» уклала Символ Віри та
Застороги нащадкам сучасною українською мовою. Символ Віри — основні
засади віровчення Рідної язичницької релігії, в яких сформульоване
українське Богорозуміння. Він читається віруючими як і щоденні молитви,
як свідчення їхньої належності до Рідної Віри, а також є обов’язковим
при обряді посвячення в Рідну Віру. Символ Віри складається з чотирьох
правил (канонів) віровизнання та кінцевого гасла. Наводимо його текст
повністю:
1. Вірую: В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі,
Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. 2. Вірую: В триєдність світів Права,
Ява і Нава, Створених Сварогом, і удержаних в Ньому. 3. Вірую: В
Божественне народження українців — Онуків Дажбожих, і в силу Предків,
Яка перебуває з нами завжди. 4. Вірую: В радість життя вічного, В
чистоту душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло.

Наша Віра правдива, бо Право славимо!


Застороги
нащадкам — сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми
моралі української Рідної Віри, якими має керуватись кожен
рідновір-язичник у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі
своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає
насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і
Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, Рідних
святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості
стверджується працьовитість, активна позиція в житті, взаємоповага між
представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська
гідність, відпорність всьому ворожому, засудження рабства й зверхності,
чужопоклонства, неприпустимість зради. Між людиною й Богом
взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже рідновіри — не
раби божі, а Дажбожі сини й онуки. Велесова Книга є основною культовою
пам’яткою української Рідної Віри. Написана волхвами на дубових (чи
березових) дощечках ще в V — ІХ століттях, вона зберегла для нас не
тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість
язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних
засад. Велесова книга містить понад 250 Богознавчих понять (в тому
числі, імен Богів — теонімів), близько сотні слов’янських власних імен
людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, Волхвів, князів та
значних воєначальників. Тут подані також відомості про окремі свята
Рідної Віри, пов’язані з природним календарем, назви місяців, тижнів,
рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і
жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька
легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен.
Цінним для рідновірів є осмислення авторами Велесової Книги вчення про
Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме
як повчання для нащадків: «Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у
них — то красен Рай слов’янський; і там Рай-ріка тече, що відділяє
Сваргу од Яви» (дощ. 11-Б). Хоча автентичність пам’ятки у відомих колах
викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало
таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були
невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Саме
це й може бути переконливим доказом того, що книга не могла бути
виготовлена фальсифікатором. Історія знахідки, її прочитання й переклад
на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що
знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць А. Ізенбек, переписав і
дав перше тлумачення тексту Ю. Миролюбов; видрукована вона була в
п’ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапили лише в 1990 р. Вагомий
внесок у прочитання дощечок зробив В. Шаян, а найповніше видання
здійснив М. Скрипник. В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б.
Яценко. Нині Велесова Книга по праву може вважатися Святим Письмом
Рідної Віри не тільки українців, але загалом усіх слов’яно-арійських
народів. "Віра Предків Наших” В. Шаяна — збірник його праць, написаних і
виданих у різний час окремими книжками. З 1972 р. Інститут ім. В.Шаяна,
створений його учнями в Канаді підготував до друку перший том
релігієзнавчих і культурологічних праць свого вчителя, який був виданий в
1987 р. вже після смерті автора. До книги увійшла праця «Великий Бог
(поза межами науки і теології)», яка стала вступною лекцією до науки
Рідної Віри, «Аналіза Влес Книги», «Про Перуна знання таємне», «Проблема
Української Віри» та інші праці. Чи не найвищим пафосом і філософською
думкою відзначаються праці «Найвище Світло» і «Найвища святість», де
В.Шаян глибоко дослідив онтологію і космогонію святості в Рідній Вірі,
дав філософське і лінгвістичне осмислення понять Сварги і Сварога, та
визначення сутності праукраїнського генотеїзму: «в різних Божествах наші
предки вбачали часто різні аспекти проявів продуховленої Вселенної, які
всі разом творили єдність» (с. 180), провів аналогію українського
Богорозуміння з ведійським «по-різному називають поети і віщуни те, що є
одне» (с. 232). Волховник: карби язичницького віровчення — короткий
переказ сучасною українською мовою основних Богознавчих засад Рідної
Віри, що грунтується на автентичних народних джерелах, зроблений
Волхвинею Зореславою. Назва «Волховник» також відповідає історичному
факту, що в язичників існували книги, які писали волхви, щоб зберегти
для народу повчання, моральні настанови, правила обрядів, вчення про
Богів, історичні події та ін. Волховник сучасних рідновірів-язичників
складається з дванадцяти карбів, у яких викладені українські народні
легенди про сотворення світу, сотворення Роду, триєдність буття, родовід
Богів, радість вічного життя душі, священність і чарівність,
український Звичай (закон), духовних провідників, календар (Коло
Свароже), храми й святині, домашні святощі й обереги, а також згадані
вище застороги нащадкам. Волховник, виданий у 1994 році невеличкою
брошурою, є першою спробою Громади Українських Язичників «Православ’я»
викласти рідне віровчення у письмовій формі. В подальшому повний
Волховник буде містити також новий переклад Велесової Книги, її
коментар, опис обрядів, молитви, співи та інші релігійні тексти, якими
зможуть користуватися як священики Рідної Віри, так і всі віруючі.
Правослов: молитви до Рідних Богів — друга книжка, видана Громадою
Українських Язичників «Православ’я» у 1995 році, містить автентичні
язичницькі молитви українців, які збереглися у Велесовій Книзі та в
пам’яті народу, а також незначну кількість сучасних авторських молитов
Рідної Віри (зокрема, молитва до Перуна за Україну та Слава велика, яка
співається на урочистих богослужіннях). Молитви згруповані за часом,
місцем і сферою використання: урочисті (святкові), календарні (молитви
Кола Сварожого), щоденні молитви, рослинна магія (при зборі цілющих
рослин), лікувальні молитви та ін. В Правослов також включені деякі
обрядові пісні, пояснення та поради до молитов. Упорядник книжки —
Волхвиня Зореслава. Часопис «Сварог» є релігійно-історичним та
науково-пізнавальним збірником Громади Українських Язичників
«Православ’я». Він видається з 1995 р. двічі на рік. «Сварог» подає
матеріали про сучасне відродження Рідної Віри, про давні релігійні
обряди та Богослужбу, доповіді провідників релігійних громад на різних
міжконфесійних конференціях, публікує наукові дослідження про язичницькі
культи, обереги, подає молитви, пісні, сучасні художні твори (зокрема,
вірші) про віру наших пращурів, а також критичні матеріали щодо
порушення прав рідновірів, сваволі чужовір’я та ін.

Світоглядні засади Рідної Віри

 Вчення
про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на
що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки
українців Велесової Книги: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по
ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде,
смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є
Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1). Поняття про Праву, що
сформувалось ще в часи індоєвропейської спільноти, ідентичне ведійській
Риті, яка означає універсальний космічний закон, за яким
невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований
Всесвіт (космос). Права дає лад круговороту Всесвіту. Цей лад збігається
з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом (пор. Рита — ритуал, Права —
правило, обряд). Права невидима смертними: «закон, укритий законом»
(Рігведа, 5.62.1); «Права невідомо уложена Дажбом» (ВК, 1). Права
визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини), вона визначає все,
включаючи і саму себе. Навіть діяння Богів є окремим проявами Прави.
Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів.
Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття
трьохвимірності світу, про яку розповідає згадана вже перша дощечка
Велесової книги, а також Волховник: «Триєдність буття відображена в ідеї
священного дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин,
світу Предків, (минулого часу), світу Нави (Нав’я) — це коріння нашого
Роду. Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлене буття —
світ живих людей, (теперішній час), світ Яви. Крона й листя священного
дерева є житлом Володарів вищого світу, світу Прави — світу Богів, які
правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до
Неба Богів, (майбутній час), коли душі зливаються з Богом. При взаємодії
небесної і земної сил народжується третя — Синівська сила. Так з
триєдності буття постає Рід». Віра в божественне народження народу
грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з
Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі
внуки», віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі:
«Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди»
(дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від
Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги
наші суть великі родичі» (дощ. 33). Багатий пантеон Богів
праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке
формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної
істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають
розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як
абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви
Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном,
весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею,
творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки,
Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок
Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів
місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич,
житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно
календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його
сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять.
Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а
також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій,
Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та
Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог
рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з
дощечок Велесової Книги. Кожне з цих свят є певним етапом у сезонних
господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося
спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття
жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим —
вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги
Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти,
зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під
час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за
тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо),
решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям. Українське
язичництво має свої культи: Землі-Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої
Води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба та ін. Українському
язичництву притаманний світоглядний дуалізм, однак ставлення до нього
відрізняється від привнесеного світовими релігіями: добро і зло, день і
ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) розглядалися як
нерозривна єдність. Язичник не ставить перед собою проблему боротьби
білого з чорним, розуміючи, що саме існування обох начал породжує
гармонію Всесвіту. Ця мудрість була відома ще далеким пращурам слов’ян:
«Це не може бути іноді, якщо хтось не втримався б і сказав нерозумне про
Чорнобога, а інший у радогощах про Білобога» (ВК, дощ.22); «Білобог і
Чорнобог б’ються — і ті Сваргу (Небо) тримають, аби світу не бути
повергнутому» (дощ. 11-А). Єдність природнього (матеріального) і
духовного (ідеального, божественного) була головною засадою життя і
побуту язичників. Чистота тілесна має наблизити людину до чистоти
духовної, тут немає ні відречення від світу, ні чернечого аскетизму —
він неприродній. Легенда про народження Дажбожих онуків передує
християнському «непорочному зачаттю», яке навіть сучасними віруючими
розуміється буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом
(духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить
Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з
матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка
релігія, її ідеальна чистота ще не примітивізована, не перенесена на
конкретних «історичних» осіб, як зробили це світові релігії. Язичницькі
таїнства і обряди, що збереглися, існуючи паралельно з офіційним
християнством: творення роду (весілля, вінчання), священної жертви
(причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства
Сварога), посвята (вікові та станові ініціації), введення у віру (показ
Богам новонародженого), наречення (надання імені) та ін. Уявлення про
душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний
людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є
причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє
свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому.
Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця
простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється
людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але
схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією
серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх
слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню,
зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо. Віра в потойбічне життя душі
сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські
часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі
пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають
душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства
Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по
смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме
тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську
сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття
священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної
сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину,
язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі
священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою
водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд
спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний
обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від
чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими,
значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим
божествам етнічного забарвлення.

Обрядовість і календар

 Повний текст статті читайте на http://svyatoslav.org.ua

Павло Солодько