хочу сюда!
 

Татьяна

53 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 50-53 лет

Заметки с меткой «рідна віра»

Раби

Ліна КОСТЕНКО

Негідно бути речником юрби

Раби рабів ще гірше ніж раби

Грядущий хам вже навіть не гряде

Уже він сам в грядуще нас веде

Сварожич

9 лет назад остановилось сердце моего старшего товарища и одного из моих духовных учителей - Евгения Сварожича. Сейчас ему было бы только 65 лет...

Когда мы работали над набором рукописи главной книги Сварожича "ЗОЛОТИЙ ПАВУК ВОД", он сказал с улыбкой: "Надрукуємо книгу, можна буде й помирати". К несчастью, так и случилось. Он даже предсказал месяц своей смерти. Вот строки из стихотворения "Два птахи":

Запитав я у сонця,
коли мене поховають?
Засміявся птах-сонце -
в білому цвіті маю!

Запитав я у місяця,
хто заплаче за мною?
Засміявся птах-місяць,
все радіє весною!



Кстати, книга действительно уникальна. Автор использовал в ней все известные человечеству способы стихосложения, плюс еще несколько, которые никогда до этого не использовались, и являются его собственными открытиями. Книга о прошлом... и о грядущем. Сам Сварожич сказал ровно 10 лет назад: "Эту книгу поймут не раньше, чем лет через 50..." Что знал он такое, что не сказал мне? Я пока не могу ответить на этот вопрос. Вот еще пару строк:

І встав Сварог, як бог, з камінної гробниці:
й рать ратичей й вовків помчала у світи,
й від криги до пустель здіймалась синя криця…
й зелена кров текла… і падали хрести…

Ужахнися, жовте небо! Ми – повстали!
Твердь вгинається під нами від синього шалу!
Хто не з нами – той нам ворог в цій битві!
Не спасуть його ні брами, ні молитви!

Браття бранні! В лютій брані на останній грані
вознесімо синь і злото, Сваргою нам дані!
Видибай з Дніпра, Перуне! Ми здолали чари!
Мир тремтить. Топір злітає… Кари Змію! Кари!


Кстати, Сварожич - это не совсем псевдоним. Его дед был сербом и фамилия его (соответствено и девичья фамилия матери) была Сваржич. При восточнославянском полногласии - Сварожич. По паспорту - Евгений Смирнов, народный депутат Украины двух созывов. Он впервые на самом высоком уровне заявил о том, что является сторонником исконно отеческой веры. И он был бесстрашным человеком. Возглавляя Следственную комиссию Верховной Рады Украины он расследовал дела связанные с коррупцией в высших эшелонах власти. Однажды его доклад с трибуны Верховной Рады привёл к отставке премьер-министра. Ему постоянно угрожали анонимы по телефону, но он лишь смеялся в ответ. Он ведь хорошо знал, что такое война и смерть. С 1992 по 1993 год он был добровольцем, участвовал в национально-освободительной войне грузинского народа под руководством Звиада Гамсахурдия. Война была проиграна, Гамсахурдия был убит. Шеварнадзе надолго воцарился в Тбилиси.

Боялся ли смерти Сварожич? Приведу лишь его стихотворение:

Невже й мене вб'ють?
І мене не стане? 
І розвіє вітер прах?
І я не буду буть?
О Круче, о Павуче, о кохана!
Невже моя на віки може зникнуть суть?

Что еще можно сказать о моём Учителе?
Он свободно владел английским, немецким, французским, итальянским, словацким, грузинским, японским и многими другими языками.
В 1973 году он был исключен по политическим мотивам из Киевского Государственного университета, где был студентом Факультета философии. С 1973 по 1976 годы находился в заключении (статья 187 "прим" УК УССР). Такую статью всем вольнодумцам приписывали (антисоветская деятельность и пропаганда). Другой мой духовный Учитель, Евгений Павленко, под тенью этой статьи пол жизни ходил.
В 1991 году окончил экстерном Санкт-Петербургскую консерваторию, теоретико-композиторский факультет. 
В 1992 году окончил Юридический факультет Тбилисского государственного университета (правда признавался, что очень сложно было писать на грузинском языке курсовые работы).
Он был отличным стрелком и могучим бойцом, изучал самые жесткие стили карате-до и дзю-дзюцу.
Сварожич любил музыку Антона Брукнера, поэзию Максима Богдановича (гениальный белорусский поэт-язычник, 1891-1917), Эдгара По и Роберта Говарда. Одним из лучших фильмов всех времён называл фильм "Конан Варвар". Первый фильм, разумеется. Сейчас я боюсь посмотреть даже первые кадры того, что они там в Холливуде наснимали в этом году.
В заключение о Сварожиче я переведу на русский язык его перевод с японского танки Такубоку Исикавы.

Когда у меня глаза болели,
черные одевал я очки.
Вот тогда, к счастью,
научился плакать так,
чтобы никто не видел.

Зустріч з Учителем РУНВіри Левом Силенком

Рекомендую Вам подивитися документальний фільм пов'язаний з українським світорозумінням. http://www.youtube.com/watch?v=WcSiOr5cqG4&feature=youtu.be

17%, 2 голоса

83%, 10 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Наближається Великдень Даждьбожий

Святкування Великодня у громаді Житомира буде проходити за недавнім звичаєм на маєтку Святогори, де, власне, офіційно і прописана нашої громади адреса. Я особисто буду проводити Великодній обряд. Посвячених огніщан запрошую 24 березня о 12-00 зібратись в Житомирі на перехресті вулиці Якіра (Троянівської) і проспекту Перемоги (вул. Вільська). З собою треба обов'язково взяти крашанки й великодні бабки. По закінченні обряду я поїду до Рівненької громади, де мене зустріне Кудесник-Ярл Сігурд Костолом. Він сам про все повідомить рівненським огніщанам про обряд, який відбудеться вранці 25 березня.

Якщо Ви хотіли б прийняти участь в обряді, але не належите до нашої громади, телефонуйте мені особисто. Знайти мій телефон не важко - http://ogin.in.ua/

Українська народна віра



Поняття та термінологія

Рідною
Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати
язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура
народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може
накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними,
поступово витісняючи те, що було для етносу  Етнос — це кровноспоріднена
спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову
(рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу,
спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію.
Недаремно, грецьке слово etnikos має значення «родовий, народний,
язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у
межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу.
Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу,
задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його
самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу
його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється,
шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники
(поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може
бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого
етносу. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою
історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як
пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час
перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не
звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й
визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але
ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим»(6-Г). Слово
«язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого
надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним
науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім
назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й
звичаєм. Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала
саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в
першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є
порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Слово «поганство» є лексичною
калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Християнські
проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити
етнічні релігії завойованих ними народів. Тому нині застосування цього
слова може лише вважатися ознакою низького рівня культури людини, бо з
філологічної точки зору воно є вульгаризмом (див.: Релігієзнавчий
словник,— К., 1996, с. 387). Українське язичництво як витокова релігія
українців за своєю сутністю є православним, що означало віру місцевого
автохтонного населення Київської Русі. Лише з Х ст. ним стали позначати
східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська
церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити
людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам
( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита
на місці зруйнованого храму Святовита). Первісно слово «православ’я»
означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) —
закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал,
урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які
називалися славами. Українське язичництво в широкому значенні означає
сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у
їхньому еволюційному розвитку, включаючи: 1) релігію племен і народів
найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в
етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію
східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття
християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність, що
існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього
тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво. Українське
язичництво у вужчому розумінні означає етнічну релігію українців.

Історія розвитку Рідної Віри українського народу

 Етнічна
релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію,
старшу від християнства на 7000 років. Формування язичницького
світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає
на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію
розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в
житті й світогляді автохтонного населення території України: 1. Доба
Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або
нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць,
Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної
рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги,
трипільці. 2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної
сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже
спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до
н.е.), трипільці. 3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави;
зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про
безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія
нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці. 4.
Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як
гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з
південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата
етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. –
ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.
Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох
епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) —
"золотий вік”, 2 — "срібний вік”, 3 — "мідний вік”, 4 – "залізний вік”.
Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів
учені використовують археологічні пам’ятки, а теологи використовують як
результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад,
Велесову Книгу, яка є Святим письмом, і може бути датована
скіфо-слов’янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої
схеми. Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому
відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить
загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих
великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад,
"Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом
цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу
Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської
цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього
періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її
впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри
відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від
політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне
явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від
політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише
збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична
релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо
розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою,
задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового
світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано
чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися
природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному
етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й
етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі: 5. Доба Відродження –
(післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому
етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація
моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний
світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як
писав Микола Чмихов: "Настання нової епохи дещо випереджає настання
відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною
ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він
датував 2015 роком як "епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження
українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього. Це Відродження є
закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід
зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом
християнської релігії на українські землі. Довгий час християнство було
релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися
вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося
на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ
столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении
православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо
стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з
християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах.
Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості,
знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних
релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба
в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських
релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після
християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати
язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід,
освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна
тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про
українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі
світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й
обрядовості українців не раніше ХVІІІ — ХІХ століття. Якщо навіть на
початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну
боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за
послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною
Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський
писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок,
купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів,
вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква,
нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши
язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї
практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох
релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися
малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.
Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих
письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого
національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М.
Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко,
Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної
релігійної культури. Їхній внесок у формування поваги до власних
національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме
через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної
міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей
відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією,
яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і
ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення
біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне
оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого
був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка)
стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей між
її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів та царів:
 .У
нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині
пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От
бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не
просвіщенні, У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, і просто в рай.
Хоч і рідню всю забери! («Кавказ»).


 Хоча вже й Тарас Шевченко ясно заявив у вірші «Ликері» про чужість біблійного Саваофа до українців:
 .Не
хрестись, і не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, і
візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!


 Бурхливий початок ХХ ст.
пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків
національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І
хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби,
але вже деякі елементи повернення до етнічних праджерел знаходимо і у
Василя Пачовського, і в Юрія Липи та ін. В 30-х роках у Галичині
видається газета «Дажбог», уже сама назва якої спонукала замислитись над
етнонаціональними проблемами, хоча заклик до відродження язичництва як
етнічної релігії пролунав відверто лише з вуст професора Володимира
Шаяна (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 в Лондоні, похований у
Гамільтоні в Канаді на українському рідновірському кладовищі). В 1934
році він, тоді ще молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна
перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. В. Шаян,
вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що релігія предків ще жива в
глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання
він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної
Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя,
написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних,
теологічних праць, створивши «Орден Лицарів Бога Сонця». Саме Володимир
Шаян став основоположником руху відродження етнонаціональних релігій як в
Україні, так і в Європі. Будучи організатором і першим Президентом
європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в
Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії
англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи
(культової пам’ятки ведійської релігії) та Велесової Книги (культової
пам’ятки української релігії), видавав альманах «Світання» та окремі
випуски «Ордену» (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі
«Віра Предків Наших» (Гамільтон, Канада, 1987, том 1), а також готується
до друку 2 том. В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім.
В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць.
Перша Громада Рідної Української Віри створена в Канаді у 80-х роках
серед українців діаспори, послідовників вчення Володимира Шаяна. Її
очолює старший проповідник Мирослав Ситник, громада має свою Святиню
Дажбожу в Гамільтоні, де поклоняється всім українським Богам, єдиним у
Сварзі. Ідеї Володимира Шаяна проникли в Україну лише в час
національного відродження на початку 90-х років. В 1993 р. у Києві
створена Громада Українських Язичників «Православ’я», яка нині
зареєстрована в управлінні релігій і культів, проводить язичницькі
богослужби переважно на природі, займається науковим пошуком автентичних
джерел Рідної Віри, видає релігієзнавчий збірник «Сварог». Українські
язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження
Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В.Шаян дав
філософсько-теологічні основи віровчення, то Громада «Православ’я» нині
працює над створенням популярних молитовників, требників (збірників
обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням
канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове
дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків
обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних
цінностей. При Громаді створене також національно-культурне товариство
«Світовид», яке займається популяризацією знань про духовну культуру
наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При Центрі
«Світовид» створена виставка-музей Велесової Книги. Рідновіри-язичники
мають свої осередки в кількох містах України, які нині проводять роботу
щодо офіційної реєстрації, яка поки що посувається досить повільно через
упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва. Такі
осередки існують у Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві та інших містах
і селах України. Влітку 1997 р. Громада Рідновірів м.Гамільтон (Канада)
визнала Київ своїм духовним центром і перейшла під протекторат
Київської Громади Українських Язичників «Православ’я» з духовним
підпорядкуванням Волхвині Зореславі. Громада Українських Язичників
«Православ’я» вважає себе спадкоємцем і правонаступником етнічної
(національної) церкви, яку було офіційно заборонено в 988 р. і
домагається офіційної реабілітації Рідної Віри в державному порядку.
Громада має свій Статут, своїм віровченням вважає «Волховник»,
молитовник «Правослов», святе письмо Велесову Книгу та теологічні праці
Володимира Шаяна.

Основи віровчення Рідної Віри

 Грунтуючись
на текстах культової пам’ятки українського язичництва Велесової Книги,
Громада Українських Язичників «Православ’я» уклала Символ Віри та
Застороги нащадкам сучасною українською мовою. Символ Віри — основні
засади віровчення Рідної язичницької релігії, в яких сформульоване
українське Богорозуміння. Він читається віруючими як і щоденні молитви,
як свідчення їхньої належності до Рідної Віри, а також є обов’язковим
при обряді посвячення в Рідну Віру. Символ Віри складається з чотирьох
правил (канонів) віровизнання та кінцевого гасла. Наводимо його текст
повністю:
1. Вірую: В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі,
Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. 2. Вірую: В триєдність світів Права,
Ява і Нава, Створених Сварогом, і удержаних в Ньому. 3. Вірую: В
Божественне народження українців — Онуків Дажбожих, і в силу Предків,
Яка перебуває з нами завжди. 4. Вірую: В радість життя вічного, В
чистоту душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло.

Наша Віра правдива, бо Право славимо!


Застороги
нащадкам — сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми
моралі української Рідної Віри, якими має керуватись кожен
рідновір-язичник у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі
своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає
насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і
Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, Рідних
святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості
стверджується працьовитість, активна позиція в житті, взаємоповага між
представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська
гідність, відпорність всьому ворожому, засудження рабства й зверхності,
чужопоклонства, неприпустимість зради. Між людиною й Богом
взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже рідновіри — не
раби божі, а Дажбожі сини й онуки. Велесова Книга є основною культовою
пам’яткою української Рідної Віри. Написана волхвами на дубових (чи
березових) дощечках ще в V — ІХ століттях, вона зберегла для нас не
тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість
язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних
засад. Велесова книга містить понад 250 Богознавчих понять (в тому
числі, імен Богів — теонімів), близько сотні слов’янських власних імен
людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, Волхвів, князів та
значних воєначальників. Тут подані також відомості про окремі свята
Рідної Віри, пов’язані з природним календарем, назви місяців, тижнів,
рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і
жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька
легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен.
Цінним для рідновірів є осмислення авторами Велесової Книги вчення про
Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме
як повчання для нащадків: «Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у
них — то красен Рай слов’янський; і там Рай-ріка тече, що відділяє
Сваргу од Яви» (дощ. 11-Б). Хоча автентичність пам’ятки у відомих колах
викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало
таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були
невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Саме
це й може бути переконливим доказом того, що книга не могла бути
виготовлена фальсифікатором. Історія знахідки, її прочитання й переклад
на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що
знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць А. Ізенбек, переписав і
дав перше тлумачення тексту Ю. Миролюбов; видрукована вона була в
п’ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапили лише в 1990 р. Вагомий
внесок у прочитання дощечок зробив В. Шаян, а найповніше видання
здійснив М. Скрипник. В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б.
Яценко. Нині Велесова Книга по праву може вважатися Святим Письмом
Рідної Віри не тільки українців, але загалом усіх слов’яно-арійських
народів. "Віра Предків Наших” В. Шаяна — збірник його праць, написаних і
виданих у різний час окремими книжками. З 1972 р. Інститут ім. В.Шаяна,
створений його учнями в Канаді підготував до друку перший том
релігієзнавчих і культурологічних праць свого вчителя, який був виданий в
1987 р. вже після смерті автора. До книги увійшла праця «Великий Бог
(поза межами науки і теології)», яка стала вступною лекцією до науки
Рідної Віри, «Аналіза Влес Книги», «Про Перуна знання таємне», «Проблема
Української Віри» та інші праці. Чи не найвищим пафосом і філософською
думкою відзначаються праці «Найвище Світло» і «Найвища святість», де
В.Шаян глибоко дослідив онтологію і космогонію святості в Рідній Вірі,
дав філософське і лінгвістичне осмислення понять Сварги і Сварога, та
визначення сутності праукраїнського генотеїзму: «в різних Божествах наші
предки вбачали часто різні аспекти проявів продуховленої Вселенної, які
всі разом творили єдність» (с. 180), провів аналогію українського
Богорозуміння з ведійським «по-різному називають поети і віщуни те, що є
одне» (с. 232). Волховник: карби язичницького віровчення — короткий
переказ сучасною українською мовою основних Богознавчих засад Рідної
Віри, що грунтується на автентичних народних джерелах, зроблений
Волхвинею Зореславою. Назва «Волховник» також відповідає історичному
факту, що в язичників існували книги, які писали волхви, щоб зберегти
для народу повчання, моральні настанови, правила обрядів, вчення про
Богів, історичні події та ін. Волховник сучасних рідновірів-язичників
складається з дванадцяти карбів, у яких викладені українські народні
легенди про сотворення світу, сотворення Роду, триєдність буття, родовід
Богів, радість вічного життя душі, священність і чарівність,
український Звичай (закон), духовних провідників, календар (Коло
Свароже), храми й святині, домашні святощі й обереги, а також згадані
вище застороги нащадкам. Волховник, виданий у 1994 році невеличкою
брошурою, є першою спробою Громади Українських Язичників «Православ’я»
викласти рідне віровчення у письмовій формі. В подальшому повний
Волховник буде містити також новий переклад Велесової Книги, її
коментар, опис обрядів, молитви, співи та інші релігійні тексти, якими
зможуть користуватися як священики Рідної Віри, так і всі віруючі.
Правослов: молитви до Рідних Богів — друга книжка, видана Громадою
Українських Язичників «Православ’я» у 1995 році, містить автентичні
язичницькі молитви українців, які збереглися у Велесовій Книзі та в
пам’яті народу, а також незначну кількість сучасних авторських молитов
Рідної Віри (зокрема, молитва до Перуна за Україну та Слава велика, яка
співається на урочистих богослужіннях). Молитви згруповані за часом,
місцем і сферою використання: урочисті (святкові), календарні (молитви
Кола Сварожого), щоденні молитви, рослинна магія (при зборі цілющих
рослин), лікувальні молитви та ін. В Правослов також включені деякі
обрядові пісні, пояснення та поради до молитов. Упорядник книжки —
Волхвиня Зореслава. Часопис «Сварог» є релігійно-історичним та
науково-пізнавальним збірником Громади Українських Язичників
«Православ’я». Він видається з 1995 р. двічі на рік. «Сварог» подає
матеріали про сучасне відродження Рідної Віри, про давні релігійні
обряди та Богослужбу, доповіді провідників релігійних громад на різних
міжконфесійних конференціях, публікує наукові дослідження про язичницькі
культи, обереги, подає молитви, пісні, сучасні художні твори (зокрема,
вірші) про віру наших пращурів, а також критичні матеріали щодо
порушення прав рідновірів, сваволі чужовір’я та ін.

Світоглядні засади Рідної Віри

 Вчення
про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на
що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки
українців Велесової Книги: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по
ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде,
смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є
Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1). Поняття про Праву, що
сформувалось ще в часи індоєвропейської спільноти, ідентичне ведійській
Риті, яка означає універсальний космічний закон, за яким
невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований
Всесвіт (космос). Права дає лад круговороту Всесвіту. Цей лад збігається
з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом (пор. Рита — ритуал, Права —
правило, обряд). Права невидима смертними: «закон, укритий законом»
(Рігведа, 5.62.1); «Права невідомо уложена Дажбом» (ВК, 1). Права
визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини), вона визначає все,
включаючи і саму себе. Навіть діяння Богів є окремим проявами Прави.
Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів.
Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття
трьохвимірності світу, про яку розповідає згадана вже перша дощечка
Велесової книги, а також Волховник: «Триєдність буття відображена в ідеї
священного дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин,
світу Предків, (минулого часу), світу Нави (Нав’я) — це коріння нашого
Роду. Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлене буття —
світ живих людей, (теперішній час), світ Яви. Крона й листя священного
дерева є житлом Володарів вищого світу, світу Прави — світу Богів, які
правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до
Неба Богів, (майбутній час), коли душі зливаються з Богом. При взаємодії
небесної і земної сил народжується третя — Синівська сила. Так з
триєдності буття постає Рід». Віра в божественне народження народу
грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з
Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі
внуки», віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі:
«Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди»
(дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від
Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги
наші суть великі родичі» (дощ. 33). Багатий пантеон Богів
праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке
формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної
істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають
розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як
абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви
Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном,
весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею,
творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки,
Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок
Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів
місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич,
житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно
календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його
сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять.
Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а
також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій,
Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та
Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог
рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з
дощечок Велесової Книги. Кожне з цих свят є певним етапом у сезонних
господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося
спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття
жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим —
вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги
Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти,
зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під
час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за
тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо),
решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям. Українське
язичництво має свої культи: Землі-Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої
Води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба та ін. Українському
язичництву притаманний світоглядний дуалізм, однак ставлення до нього
відрізняється від привнесеного світовими релігіями: добро і зло, день і
ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) розглядалися як
нерозривна єдність. Язичник не ставить перед собою проблему боротьби
білого з чорним, розуміючи, що саме існування обох начал породжує
гармонію Всесвіту. Ця мудрість була відома ще далеким пращурам слов’ян:
«Це не може бути іноді, якщо хтось не втримався б і сказав нерозумне про
Чорнобога, а інший у радогощах про Білобога» (ВК, дощ.22); «Білобог і
Чорнобог б’ються — і ті Сваргу (Небо) тримають, аби світу не бути
повергнутому» (дощ. 11-А). Єдність природнього (матеріального) і
духовного (ідеального, божественного) була головною засадою життя і
побуту язичників. Чистота тілесна має наблизити людину до чистоти
духовної, тут немає ні відречення від світу, ні чернечого аскетизму —
він неприродній. Легенда про народження Дажбожих онуків передує
християнському «непорочному зачаттю», яке навіть сучасними віруючими
розуміється буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом
(духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить
Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з
матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка
релігія, її ідеальна чистота ще не примітивізована, не перенесена на
конкретних «історичних» осіб, як зробили це світові релігії. Язичницькі
таїнства і обряди, що збереглися, існуючи паралельно з офіційним
християнством: творення роду (весілля, вінчання), священної жертви
(причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства
Сварога), посвята (вікові та станові ініціації), введення у віру (показ
Богам новонародженого), наречення (надання імені) та ін. Уявлення про
душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний
людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є
причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє
свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому.
Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця
простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється
людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але
схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією
серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх
слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню,
зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо. Віра в потойбічне життя душі
сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські
часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі
пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають
душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства
Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по
смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме
тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську
сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття
священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної
сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину,
язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі
священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою
водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд
спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний
обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від
чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими,
значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим
божествам етнічного забарвлення.

Обрядовість і календар

 Повний текст статті читайте на http://svyatoslav.org.ua

21 рік "Великому Вогню"

17 серпня "Великому Вогню" виповниться 21 рік. 20 серпня в Житомирі я особисто проведу відкритий ювілейний семінар присвячений слов'янському воїнському мистецтву. Вхід вільний (безкоштовно!). Зустріч о 12-00 на початку пішохідного мосту. О 14-30 відбудеться ратний обряд огніщан.


Воїнське свято

Онуки Рода! Правнуки Сварога! Вітаю вас з наступаючим святом могутнього Перуна! 

В цьому році свято Перуна припадає на "грозовий день" - четвер, який чехи ще й досі називають "перундан". Сьогодня вночі грозова буря пройшла від Полісся до Київщини. Слава Перуну!

День Перуна - це воїнське свято, яке відзначають рівно через місяць після Купала. У прадавні часи наші предки (хлібороби) вже провели певний обряд і почали жнива, а професійні воїни проводять свій обряд - готуються до битви! Громада пригощає ратників, можливо навіть символічно наймає їх, бо ж хто не годує своє військо, той буде годувати чужінців. В ніч на Перунів день воїни влаштовують обрядову трапезу, викладаючи на стіл поруч з їжею і напоями культову зброю. В цю ніч воїнам дозволяється пригубити міцного питва, бо цілий місяць вони за звичаєм не мають права вживати бражні напої (ворог може наскочити зненацька). Потім промовляються таємні воїнські замовляння. В наступний день обов'язкові воїнські тренування чи змагання. Так було у давнину. 

В наші дні кожен чоловік, хто прийняв посвяту Сварога, відзначає свято майже так само. Вечеря супроводжується запаленням священного вогню (можна й свічку запалити), воїнським замовлянням, або піснею. Хтось завтра може захоче постріляти з луку чи навіть гвинтівки, хтось помахає мечем, бойовим посохом, чи просто кулаками. Головне, щоб непереможний дух грізного Перуна запалив серця Великим Вогнем Сварога. 

Cьогодні був гостем програми "Ранок на каналі "Житомир"

Сьогодні у програми "Ранок на каналі "Житомир", гостем якої я вже раніше був двічі, була майже прем'єра. Зйомки відбувалися в новій студії з новими декораціями (інтер'єром). Ще до початку зйомок я за декілька хвилин вилікував від тяжкого головного болю двох молодих жінок (працівників телестудії), які спочатку зовсім не вірили, що біль пройде після того, як я всього лише проведу руками за пів метра від них. Сама розмова у студії була не дуже довгою, для динамічності були включені зйомки з свята Закликання Весни, яке відбулось два тижні тому. Поговорили і про наступний Великдень Даждьбожий. Хто захоче і зможе переглянути програму про слов'янський традиційний звичай, того запрошую подивитись канал "Житомир" завтра о 8-00, або трохи пізніше ось тут - http://ogin.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=35&Itemid=9

Заповіді — антизаповіді

1. Убий!

Якщо тебе захоче вбити
Жорстокий вбивця, підлий, злий,
Не дай йому цього зробити
І як собаку його вбий!

2. Дай у пику!

Якщо по лівій тебе вдарять,
То правої не підставляй!
А розвернися для удару —
Нападникові в пику дай!

3. Забери украдене!


Не кради, а забери своє!
Не давай украсти більш чужинцю!
Знай же ти, обкрадений вкраїнцю:
Будуть красти, поки ти даєш!

4. Чини перелюб, якщо...

Якщо ти сам того не знаєш,
Котру із двох жінок кохаєш,
Як їм обом ти милий, люб,
Чини, мій друже, перелюб:

Повинен кожну поважати,
Більш не дурить, не ображати.
Як будуть діти — всі твої —
Такі тобі слова мої.

5. Вернись до рідних кумирів!

Це для тебе створили юдеї
Рабську віру, щоб став ти рабом,
Щоб назвав ти цю віру своєю
І корився чужинцям ладком.

Щоб не прагнув шукати кумирів —
Знав лиш тих, що створили тобі,
Щоб не жив ти на світі, а хирів
Й опиратись не міг в боротьбі.

Не вклоняйся чужинському богу!
Повертайся до рідних Богів!
Стань на Пращурів рідних дорогу,
Що веде нас з далеких віків.

16.06.2008 р.

Юрій-Ярун МОТРОНЮК
(з поетичної збірки «Струмені серця»)
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая