хочу сюда!
 

Таня

34 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «україна»

В. Сосюра "Любіть Україну"

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну. Між братніх народів, мов садом рясним,       Без неї - ніщо ми, як порох і дим,  сіяє вона над віками…                                    Розвіяний в полі вітрами...  Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі…                         Як очі її ніжно-карі...  Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в електровогнях,             У квітці й пташині, в кривеньких тинах,   у пісні у кожній, у думі, в дитячий усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі… Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових, в грому канонад, що розвіяли в прах            В огні канонад, що на захід женуть  чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях  В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь  до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну… Любіть у труді, у коханні, у бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!
В. Сосюра.

Шлях до порозуміння (УПА і не тільки)

Зачепила тема УПА, чесно кажучи, як необізнанністю людей у цьому питанні, так і нетерпимістю. Тож вирішив викласти статтю мого друга до газети Українська Правда, з яким нещодавно дискутували з цієї теми.

ШЛЯХ ДО ПОРОЗУМІННЯ

"Выдающееся, а по современным меркам и в высшей
степени оригинальное свойство англичан в том,
что они обладают традицией не убивать друг друга"
Дж. Оруэлл. "Англичане"

Стає вже доброю традицією щороку, на свято Покрови писати щось про УПА, наше ставлення до неї, про "Схід-Захід", проблеми самовизначення і пошуку національної ідеї.
Ще одна тема для дискусій довжиною в десятиліття: російський флот і маяки в Криму, Мельниченко і Гонгадзе, перспективи вступу в ЄС… тепер також і визнання УПА.
Можна майже напевно сказати, що відзначення річниці створення Повстанської Армії будуть щороку проходити за одним і тим же сценарієм – масові піар акції Вітренко, Симоненка і Тягнибока на вулицях і площах Києва, спалення прапорів УПА в Криму, якісь іще локальні новини зі Львова, Харкова, Франківська і Полтави, які, втім, нікого не цікавлять.
Остаточного рішення прийнято не буде, "вищим інстанціям" воно не потрібно. Президент так хоробро і послідовно відстоює упівців, бо напевно знає, що парламент закон не схвалить.
Але ж, мова насправді не про офіційне визнання Повстанської Армії і не про тих, хто заробляє політичний капітал на святі Козацької Зброї. Мова навіть не про УПА. Йдеться про нас із вами. Якщо хтось забув, ми з вами – український народ.
Вся наша історія – це історія боротьби із внутрішньою опозицією і кожна війна у нас, як вірно каже крилатий вислів, автоматично стає громадянською.
Власне, все наше буття, якщо поглянути під відповідним кутом, це історія УПА. Це коли одна частина – за, інша – проти, а більшість не розгинається від роботи і п'є.
Кожна історична подія знаменує в собі новий розкол - територіальний, мовний, релігійний, ідеологічний, що проходить не тільки по містах і селах, але і по родинах, додаючи національній вдачі додаткову рису.
І кожне наступне покоління додає нових шрамів, суперечностей і докладає щоразу ще більш невдалих зусиль на шляху приведення калейдоскопу українства до спільного знаменника, до єдиної, чітко визначеної константи, якій буде беззаперечно дано назву – Україна. І вже ніхто не буде мати сумнівів з приводу того що саме це і є Україна. Нарешті.
Емоціоналізм, як одна з найхарактерніших рис, притаманна населенню на всьому проміжку від Донецька до Ужгорода. Нам важко мислити глобально, бо ми надто бурхливо переживаємо поточний момент (або його імітацію) і, щойно його забувши, знаходимо інший.
А для того щоб оперувати і мислити великими об'ємами інформації, необхідна концентрація. Адепти емоціоналізму і невдалі стратеги – от хто завжди стояв і досі стоїть на чолі української державотворчості.
Але до чого це все. Не сказано нічого нового, давно вже перемелено-пережовано. А питання стоїть в тому, чому, виходячи на поле бою, наші "стратеги" категорично відмовляються від існуючого ландшафту (тому що з картою не збігається) і розстрілюють дві третини власних солдат (бо вони вдягнені "не по формі")?
Чому вони завжди так нагло програють? Чому ніколи не використовують ту місцевість, на якій все одно прийдеться битись, і тих солдат, що вже вишикувались і готові до бою? Емоції заважають?
Під час другої світової війни Україна зазнала найбільших в Європі людських і матеріальних втрат, вона винесла на собі найтяжчі випробування війни. Якби не українці, що боролись в лавах радянської армії, і ті, що чинили опір на окупованій нацистами території, не було б Великої Перемоги.
Честь їм і слава, їх подвиг ми не повинні забути ніколи. Наші українські радянські партизанські з'єднання, що робили рейди на тисячі кілометрів в тилу ворога, даючи нащадкам приклад мужності і любові до своєї землі, гідні закарбування в нашій пам'яті.
Вояки Української Повстанської Армії, ці герої самопожертви і незламної міці, що створили небувалий в історії приклад героїчної боротьби проти двох імперій, не будуть забуті. Їх боротьба буде ще не раз оспівана нащадками.
Чому б не глянути на події 60-річної давнини саме так?
Більше того - перша половина століття. Справжня анархістська республіка Гуляйполе – небувале утворення на теренах Європи, не має подібних аналогів. Махно – символ не гірше Че Гевари, у Нестора Івановича просто були складніші географічні умови.
Боротьба за існування Української Народної Республіки – величезний зріст самосвідомості народу, з огляду на колоніальний статус впродовж століть. Наші українські комуністи – найкращі комуністи в світі.
Хто ще із вищого керівництва партії міг бути настільки чесним перед собою і перед своїм народом, як голова УРСР Скрипник, який, маючи перед очима голод 32-го і величезні репресії проти інтелігенції, пустив собі кулю в лоб?
Більше? Всю другу половину сімнадцятого і майже все вісімнадцяте століття російську імперію вивчало, і окультурювало українське духівництво і випускники Могилянської академії та інших духовних і мирських закладів України.
Літературна російська мова сформувалась під величезним впливом наших книжників, вони власне внесли вагомий внесок в саме створення цієї літературної мови. То навіщо робити такий впертий і, в існуючих умовах "двомовності" населення, неефективний лінгвістичний антагонізм?
Немало українців-шляхтичів спричинились до видатних подій в історії (і на користь) Польщі. Чому нам про них невідомо?
Чому ми не користуємось всіма надбаннями наших предків? Кримські татари, до речі, теж мають що розказати про своє минуле.
Українська історія – це історія страждань, розбрату і великої крові. Історія розколів і шрамів, що від часів Хмельницького і Мазепи не заживають, а продовжують гноїтись, унеможливлюючи завершення процесу консолідації того єдиного цілого, що ми нарешті назвемо "Україною" і не зробимо помилку.
І є лише два шляхи – шлях взаємовиключення, відрізання того, що виходить за "рамки", що не сходиться з картою і одягнено не по формі, і шлях збирання. Збирання розбіжностей воєдино, шлях признання нашого віковічного братовбивства невід'ємною складовою і навіть (нехай, чому б і ні?) найхарактернішою рисою.
Щоб наступного разу, в процесі "різання" не стати біднішими культурно, а можливо навіть, націлившись, уже звівши курок, засоромитись. І стати поруч.

"А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці – люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!"
Іван Драч. "Самообслуговування"

Автор Костянтин Левін
http://pravda.com.ua/news/2007/10/15/65386.htm

Я вже проголосував

Як майже справжній свідоміт, я вже виконав свій громадянський обов'язок.

Перше, що кидається в око, так це те, що голосувати стало на порядок простіше --- бюлетень лише один, і в ньому порівняно не багато партій.

Бажаю всім вдало проголосувати, а тим, хто працює на дільницях, великої наснаги та багато сил!

Слава Україні!

(((: Добкин Кернес і реклама

Це просто цирк: http://fishki.net/comment.php?id=26446  ролік зі зйомок реклами Міши Добкіна за підтримки Гепи Кернеса.

З Днем НЕЗАЛЕЖНОСТІ, Україна !


ЯК ВИ ПРОВЕЛИ СВЯТО?

****************************

 

Рейтинг блогов
Хочу такой же!

.


66%, 46 голосов

34%, 24 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Хто є хто???


Політика російського самодержавства щодо України в другій поло¬вині XIX ст.


Криза феодальної системи господарювання, зростання революційного руху в Європі спричинили посилення національно—визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст.
Посилення національного руху було зумовлене не тільки процесом консолідації українців, а й політикою національного пригноблення з боку царської Росії.
Царські власті прагнули стримати зростаючу хвилю культурно-просвітницьких заходів української інтелігенції.
У газетах з'явилися статті про те, що освіта українською мовою виховує в народі відчуження України від Росії, що українська мова взагалі не мова, а Діалект російської.
Коли в 60-х рр. спалахнуло народне повстання в Польщі, Олександр ІІ був наляканий тим, що воно може перекинутися в Україну. Тому 12 червня 1862 р. було видано «височайше повеління» про масове закриття недільних шкіл, де навчання велося українською мовою. У тому ж році влада заборонили видання перекладеного Ф. Морачевським українською мовою «Євангеліє».
18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав
указ («Валуєвський циркуляр») та розіслав його по всіх українських гу-¬
берніях. Циркуляром заборонялося навчання та видання українською мо¬-
вою книг. Валуєв стверджував, що української мови «не було, немає і не
може бути». .
Ці факти свідчили про антиукраїнську політику, що проводилася царсь¬кою владою.
17 травня 1876 р. Олександр II підписав так званий Емський указ (складений за участю полтавського поміщика М. Юзефовича). Суть указу:
— заборонялося друкувати українською мовою будь-які літературні тво-¬
ри (навіть тексти до нот);
— заборонялося завозити в Російську імперію книги українською мо¬-
вою, надруковані за кордоном; .
— заборонялося ставити українські спектаклі, влаштовувати концерти,
де виконувалися українські пісні;
— закривався Південно-Західний відділ Російського географічного то¬-
вариства, припинявся вихід газети «Київський телеграф»;
—- заборонялася діяльність громад, звільнялися з роботи професори-українці.

У 1881 р. на престол вступив, Олександр III. Цар вирішив пом'якшити національну політику в Україні. У губернії було розіслане «роз'яснення» Емського указу. Дозволено було друкувати українською словники, а та¬кож раніш дозволені твори художньої літератури, але обов'язково російсь¬ким алфавітом.
Проте Емський указ діяв. У 1892 р. цензори не допустили до друку українські перекази російських творів. Не були зняті заборони на імпорт українських книг, на публікацію українською дитячих книг. Сама назва «Україна» була замінена царською цензурою на принизливе «Малоросія».

Висновок. Політика царського уряду в Україні була спрямована на зни¬щення української культури, мови, традицій. Але народ України вже дав¬но усвідомлював Свою національну приналежність, значно зріс рівень його національної самосвідомості.


Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70—80-ті роки ХХ ст. Політичний курс на «злиття націй».

У 70-х — середині 80-х рр., у період наступу тоталітарного режиму на суспільне й духовне життя, у культурному житті України посилюють¬ся ідеологізація та русифікація.
Русифікація — система заходів радянського керівництва в національних республіках, спря¬мована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і держав¬ним керівництвом СРСР і УРСР.
Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реаліза¬-
цію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту — радянсь¬
кий народ.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала дія¬ти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.
Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донець¬кій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Ро¬сійська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років.
У 1983 р. Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький у секретній інфор¬мації про хід виконання Постанови «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови...» доповідав, що в Україні вдосконалено програ¬ми з вивчення російської мови та літератури; класи поділяються на підгру¬пи з метою якісного вивчення російської мови, зросло число шкіл із погли¬бленим вивченням російської мови, збільшено тиражі російськомовних ди¬тячих художніх книг, збільшено прийом студентів до ВЗО на факультети російської мови та літератури.
Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологіза¬ції та русифікації в Україні.
Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом пере¬вищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала су¬воро контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викла¬дання гуманітарних дисциплін і суспільствознавства.
Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Сухомлинс-кого,
В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфі¬кований. Творчий розвиток особистості обмежувався.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., після Цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.
31972 р., після обрання В. В. Щербицького Першим секретарем ЦК КПУ, посилюється наступ на творчу інтелігенцію а боку партійного Керівництва. Русифікація України була найважливішим «соцзобов'язанням» В. Щербицького перед радянським урядом.
Курс на зближення і злиття всіх націй СРСР був закладений у новій Програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії 1981 р. У Конституції УРСР 1978 р. констатувалося, що «створено нову історичну спільноту лю¬дей — радянський народ», і проголошувалося успішне розв'язання національно питання.
Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на
денаціоналізацію, зокрема українського населення. Було потрібне підтвер¬
дження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне су¬-
спільство як вищий тип людської цивілізації», «Нову історичну спільноту
людей — радянський народ», «соціалістичний спосіб життя» і його перевагу
над буржуазним.
Діячі культури, які виконували ці вимоги, одержували високі гонорари, їй присуджувалися лауреатські звання, державні премії, надавалися соціальні блага.
Створювалися відповідні громадські організації — спілки письменни¬-
ків, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців,
спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основни¬
ми постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, пар-¬
тійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму
й комунізму.
Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Ше¬вчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда; В. Маняка, І. Чендея.
«Незручних» літераторів (Олесь Гончар. Іван Дзюба, Олесь Бердник, Бо-¬
рис Чичибабін) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Не-
кросова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко
«Княжа гора», «Маруся Чурай». ,
70-і роки СТАЛИ в Україні часом «генерального розгрому» інакодумців, у тому
числі літераторів, художників, етнографічних хорових Ансамблів («Гомін»)
і т. д. Це десятиліття особливих переслідувань за ідеологічними мотивами в
Україні одержало назву «ери маланчукізму» (за прізвищем секретаря ЦК
КПУ з ідеології В. Маланчука).
Висновок. Ідеологізація та русифікація 70—80х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнен¬ня, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільстввщ цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.


Що ми маємо в ХХІ ст?
Ми маємо наслідки кількох попередніх століть, невігласів, які продовжують принижувати і паплюжити мову, культуру і націю!!! Де вони беруться??? Де скільки ненависті до всього українського???

50% телевізійного ефіру російськомовний!!! 70-80% радіо російська попса!!! Некажучи про книги!!! І вони хотять статус рос. мови державний!!! Наврят дочикаються - нормальних людей більше!!!

Патріотизм чи демократичний плюралізм?

Аналізуючи сучасний стан речей в українській політичній та суспільній дійсності, я інколи приходжу до висновків, від яких мені стає неприємно і соромно за самого себе...

Про що це я? Скоро зрозумієте.

Не треба бути генієм, щоб зрозуміти наступні речі:

1. В Україні наразі дійсно має місце свобода слова, совісті  і суспільно політичних ідеологій;

2. Суспільно-політичні ідеології патріотичного напрямку не підтримуються державою з огляду на те, що це було б порушенням норм чинної Конституції;

3. Ідеології, які без перебільшення можна кваліфікувати як ворожі до України і українства, дуже поширені в нашій країні і мають  неабияку підтримку з боку іноземних держав;

4. Обставини, що викладені в п.1-3, з великою ймовірністю можуть привести до втрати Україною незалежності через популярізацію ворожих ідеологій і приходу політичних сил, що їх озвучують, до АБСЛЮТНОЇ влади в країні легітимним шляхом - через утворення конституційної більшості в парламенті внаслідок здобуття 67% на виборах (а це не є неможливим), або шляхом махінацій з народними депутатами  (спробу чого ми нещодавно спостерігали).

 

Дивлячись на все це, я приходжу да жахливого висновку, що змінити ситуацію, що скалалася, можна лише обмеженням конституційних прав і свобод. Тобто заборонити партії, що відверто виборюють інтереси іноземних країн. Обмежити розповсюдження ідеологій, що є ворожими для України (але ж хто буде визначати, що є "ворожим", ??). На практиці такі дії можуть призвести до появи цензури, "ідеологічної поліції" і інших "цікавих" речей!  

Ситуація ж, яку маємо сьогодні, нагадує мені балаган, де перемакає той, хто голосніше кричить!

То що ж виходить -  маємо тупіковий варіант: або балаган, або фашизм??

Але ж які альтернативи???

 

Вітаю з Перемогою!

Ну шо, схоже що всі, хто встиг понакладати собі у штани через маньоври Внутрішніх Військ зробили це дарма.

А друге, я переконаний (стверджую), що перемога Помаранчевої Революції таки дійсно відбулась, оскільки:
1. Чесні та прозорі вибори. Вже раз було, схоже, що наступні вибори також можуть відбутись на пристойному рівні.
2. Свобода. Декілька місяців демонстрацій, мітингів й інших майданів під ЦВК, КС, ВР і ніхто нікого дубінками не розганяв (як це неодноразово було під час правління ЛД. Кучми, або як це відбувається із «маршами незгодних» у сусідів).
3. Свобода слова. Схоже, що ЗМІ почали брехати «під власну дудочку». Централізоване впровадження темників вже не відбувається.
4. Економіка. Економіка розвивається, не дивлячись на підвищення цін на газ та на різні «кризи».
Ну і взагалі, не все так погано, як нам це нав'язують різні політ-технологи.

Наша мова ( вірш )

Наша мова

Цікава річ - це наша мова,
Дивують слух її слова,
Її ми кличем - калинова,
Та не говоримо "моя"

Чому не мовимо ми знову,
Своєю мовою? Ти ба -
Використовуємо знову
Чужі думки, чужі слова...

Ми маєм тисячі відмовок,
Вживаєм мови не свої -
Ми не повернемося знову
Ми вже не ті - ми не свої.

Kpyto (c)