"В «Дхамападе», древнем сборнике буддийской мудрости, сказано: «Все, чем мы являемся, есть результат того, что мы думали. Наша жизнь основывается на наших мыслях и создается нашими мыслями». В другой мудрой книге, «Талмуде», говорится: «Мы видим вещи не такими, какие они есть, а такими, какие мы есть». Иначе говоря, каковы наши мысли, такова и наша жизнь. Отсюда величайший секрет, который знали мудрые люди всех столетий: если хочешь изменить свою жизнь – измени себя. Или, точнее, – измени свои мысли. Только наше сознание превращает окружающие вещи, события и людей в добро или зло, а нас самих – либо в счастливчиков, либо горемык. Либо в неудачников, либо в победителей.
Однажды на спортивной площадке Гавайского университета встретились две футбольные команды – местная и команда лидеров чемпионата из города Вайоминга. (Речь идет об американском футболе.) После первого тайма хозяева проигрывали со счетом 22:0, и впечатление было на трибунах просто траурным. Ребят из местной команды было не узнать – они хоть и бегали из всех сил, но у них ничего не получалось. Они готовились дать бой, но и думать не смели, что могут выиграть у команды, которая на протяжении целого года никому не проигрывала и являлась лидером уже несколько сезонов подряд.
Вы можете представить, в каком настроении игроки шли с поля в раздевалку после первого тайма. Их тренер понимал, что в состоянии такого отчаяния его команде можно на второй тайм и вовсе не выходить. И тогда он принес им в раздевалку папку с газетными вырезками, которые он собрал за многие годы. В этих статьях говорилось о командах, которые проигрывали с подобными и даже большим светом (для американского футбола это не такая уж редкость), но все-таки сумели мобилизовать все свои силы и побеждали. Заставив своих игроков прочесть эти статьи, он поселил в них веру, что еще не все потеряно, и эта вера, основанная на новых внутренних представлениях, в которых они увидели себя победителями, вызвала в них новое душевное состояние.
И что же произошло? Команда Гавайского университета вышла на поле и закончила второй тайм и весь матч со счетом… 22:27 в свою пользу! Изменив свои мысли, они победили. Вот уж, действительно: «один человек, у кого есть вера, равен по силе девяноста девяти людям, обладающими всего лишь интересами»!"
                                                                                                         Александр Казакевич

 

   

Конвалія,лілеї,камелії, майори,
Ромашка і спірея, настурції-це флора
Бджола,метелик,мошка,комарик,
Жук,мурашка,блоха,велика муха-
То все це є комашки.
Верблюд, маленька мишка, коти ,
Кроти, ховрашка, слони, ведмеді,
Коні - то звірі, а не пташки.
Орел, синиця, жайвір, лелека,
Соловейко, курча пухнасте, качка
І вся її сімейка, павич широкохвостий,
І пелікан чудовий - то є пташки
Всілякі і різнокольорові.
У морі кит з дельфіном і жадібна
Акула, в болоті жаба блима,
Щоб рибка не заснула - то все є
Світ великий і гарний і незнаний...
Лиш люди тут чужинці, для них він
Невблаганний. І лише для людини
Жорстокість є прийнятна.
Та лиш людськеє слово
Зробило світ цей святом.

В тобі до краплі розчиняюсь,

Вловляю музику садів,

Мов до джерела нахиляюсь -

Грудей твоїх спиваю спів.

І в здогадках щемливих маюсь:

Де той, що лиш тебе хотів?

Беру твій цвіт, і не вагаюсь...

І тут уже не треба слів.

Не відаю, чи "так", чи "ні"

Промовить погляд, вранці чистий -

Ще зорі сяють в вишині -

І шлях лежить в поля імлисті,

І сяють доли променисті -

Все мариться отак мені...

 Почему  не  придумают  крылья?    Почему  мы  не  можем  летать?    Почему  человек  от  бессилья  Иногда  начинает  рыдать?  Почему  не  проложены  тропы  К  неизвестным  забытым  мирам?    Почему  наш  невидимый  шёпот  Отражается  криком  от  скал?    Почему:  из  миллионов  желаний  Исполняется  только  одно;  Выбираем  меж  Адом  и  Раем  -  Что  же  третьего  нам  не  дано?

 Почему  кто-то  верит  во  что-то,  Кто-то  верит  во  что-то  не  то;  Если  где-то  убили  кого-то,  То  поймают  меня  не  его.  Почему  эту  нежную  розу  Портят  чьи-то  чужие  шипы?  Почему  избегая  угрозы  Мы  идём  вдоль  предсмертной  тропы?  Почему  режут  вены,  стараясь  Поскорее  забыть  про  любовь?  Почему,  оступившийся,  каясь,  Оступается  там  же  и  вновь?

 Почему  все  плывут  по  теченью,  Почему  не  осмелятся  вспять?  Почему  появляются  тени,  А  потом  исчезают  опять?  Как  же  так,  почему,  в  самом  деле,  Потеряв,  начинаем  искать?..  Кто  придумал  что  семь  дней  в  неделе,  А  не  восемь,  не  десять,  не  пять?..  Почему,  проходя  в  переходе,  Закрываем  от  страха  глаза?  Почему,  говоря  о  свободе,  Голосуем  кто  против  -  кто  за?  Почему  у  бездарного  -  сила  У  немого  -  ораторский  дар?  Почему  закопают  в  могилу  Наше  тело,  судьбу  и  загар?  Почему,  почему,  почему  же  От  пожара  осталась  зола?  Почему  отражается  в  лужах  Искажённая  наша  душа?    Почему  мы,  не  зная  ответа  На  вопрос,  говорим:  "Сэ  ля  ви"?  Почему  небольшая  планета  Держит  тайну  огромной  любви?

 Почему  остаётся  пустою  Чаша  счастья,  тепла  и  светла?!  Почему  этот  мир  не  достоин  Наших  жизней,  сгоревших  дотла?!                     Автор:Sashka

..... на вулиці було приємо, торохи прохолодно, сиро, але так прекрасно в порівнняні з душною кватрирою. Звісно майже все вигладало сірим, безрадісним, але легкй догик, що крапав з неба, якось підіймав настрій, вселяв надію, можливо навіть поєднував з природою. На газонах починала зеленіти трава - молода, зелена, весняна. Поряд пройшла дівчина - одягнена в усе борне і з червоними пасмами волосся, вона була заспана, але така прекрасна.....
Мені захотілося зупинитися - підставити лице краплинам дощу  і стояти так довго як тільки зможу... Та нажаль ці думки прийшли до мене вже біля метро - поїздка на роботу, і реальність знову зайняла своє місце....
Але ж як прекрасно починається день....

       Це коли є телефон, а дзвонить будильник. Заповнив свій день подіями, все зробив, викреслив, втомився, впав і знову дзвонить будильник. Обличчя змінюють потилиці, навіть звук будильника, здається, чуєш частіше. Кудиб ти нейшов з ким би неспілкувався - ти один. Це життя промовляє: "не метушись! познайомся з собою, зрозумій чого прагне твоя душа, чому сумує серце. Зустрінся сам з собою. Адже коли-небудь, справді залишишсясам на сам з собою і вже незлукавиш". Люблю повторювати афоризм: " Випробування, які нас не вбивають, роблять нас сильнішими. Ти хотів бути сильнішим, мудрим і впевненим. Зараз можеш звернути гори і навіть з чортом домовитись. Ти навіть піклуєшся про всіх. Але як слон боїться мишки, так, можливо, і ти боїшся довіритись людям. І ти питаєш, що таке самотність? Нехай тебе пробували обманути. Це неповинно впливати на твою довіру взагалі. Сприймай це як тренування. А зрадники рано чи пізно зрозуміють, що зрадили в першу чергу себе. Зло пожирає зло! Озернись довкола - поруч з тобою безліч прекрасних людей. Дай їм проявити себе, дозволь любити себе... Одним словом довірся і станеш у 100 разів сильнішим і вільнішим!

 Будьте щасливими!

"Я"

тиша....давить...спокоєм..незахищеностю....просто сидиші вслухаєшся... , легенька музика розбавляє в"язку, пресуючу тишу, щоб просто не заскути, а якщо і приємно важкенька, то дивись і не гепнешся носом в констпектос......і  хто сказав, що вчення ще світло?????!!! ні!! бити йому по пиці збіркою радянтських енциклопедій, змотаних до кучі липкою стрічкою..

...вчення це темрява...тамрява ночі за вінком...угуста, тягуча темрява

.вчення це ніч...глубока ніч над містом....зимова ніч...

вчення це світло електро лампочки, що мерехтить від перепаду напруги, і чому саме ввечорі помічаєш їх...так і заколихують...

вчення...вчення це бажання бухнутися носом в подушки..такі ніжненькі..такі пухнаті..такі рідненькі....

вчення це холод..коли ввечорі тіло переходить по звичці в режим сну...а сна то немає...і знижує темературу та декілька десятих..а не тут то було...студент не спить..і починає цокати зубачи від холоду..проти рефлексів не попреш...

вчення це перенапружені очі..коли так сильно сильно зажмуришся а потім відкриєш очі...то стає так приємненько)))

 

швидше прокидайся, неможливо дрімати, тут так холодно, тут не має ні краплинки щастя, радощів, тут непрємно, сомотньо, холодно. хлодно холодно, я так хочу жити, випити ще раз гарячого шоколаду. пробачити ворогам, порадуватися за друзів, підставити обличчя під палящі промені сонця, що не гріють, прослухати радіо виставу по суботам, провести години у мовчані за мальбертом, скомкати тисячі клаптиків паперу, доки напишеться провильний рядок вірша, почути мелодію мобільного, ми так довго її  підбирали, пам"ятаеш, щоб динамічно починалася, і всі підскакували, коли її почують, злитися поцілунком, що дурманить голову, валятися ввечорі на ліжку, після тренуваннь, коли все тіло ломиться від приємного болю, грюкнути вдерима, коти досадно за слова, почувши веселі мотиви кинутися у танок, сміятися сміятися сміятися, зваблювати. кохати,кохатися, вередувати, допомагати, діставати всіх, коли хворієш, і де відходити, коли хтось хворіє, годувати кошенят в підїзді, оплакувати іх, коли дурні біжать під машину, картати себе, хвалити інших, включати на повну гучність музику, очікувати листа, бачити красу, не бачити буденності.... жити жити жити....жити......жити....не жити...

кричало воно...та хто почув..хто побачив...кому важливо....

Ось уже майже новий день і всілякі думки лізуть в голову. Як хороші, так і не дуже.
Останнім
часом думається про час (вибачте, за тавтологію). Цікаво, коли до нас
приходить розуміння, що це таке, "час"? В ранньому дитинстві Ти
насолоджуєшся дотиками, емоціями, Тобі не відомі такі поняття як
грубість, нещирість, брехня, зрада ... Все, що Ти відчуваєш, це емоції.
Тому й саме життя здається послідовністю нескінчених емоцій :
позитивних і негативних. Ти йдеш в школу, бо так треба, любиш батьків й
завжди радієш їхній присутності, й ніколи не замислюєшся над плином
часу. Перший клас, третій, шостий ... Кілька табелів й грамот у
шухляді. Потім Ти просто усвідомлюєш,
що рано чи пізно, але Ти помреш і це все закінчиться. Але істинний
зміст цього доходить не скоро. Життя тепер як послідовність речей, які
хочеться й не хочеться виконувати, як набір друзів і інших не хороших
людей. І батьки ... які з кожним днем втрачають авторитет у Твоїх очах.
Але життя приносить задоволення. Повна визначеність і сукупність правил
: батьків поважати, батьківщину любити, їсти все, що дають, робити
домашнє завдання й не говорити матюків. А час іде. Десь майоріє
закінчення школи, мимо пропливає перше невзаємне кохання, з'являється
думка, що правила можна порушувати. Й Ти пробуєш заборонений плід : з
Твоїх вуст злітають злі фрази, про наслідки яких Ти навіть не
задумовувся, батьки здаються для Тебе нічим не кращими за інших
знайомих людей, сигарети, алкоголь, дівчата. Й тут Ти говориш собі - я
не хочу втратити себе справжнього. В цей момент Ти чітко віриш в те, що
Ти знаєш ким Ти є й до чого прагнеш. Університет. Нові люди, нове
ставлення, нові правила, все та ж визначеність у вибраному шляху.
Перший раз в голову в'їдається думка - а може я щось роблю не
правильно? З допомоою алкоголю та друзів її так легко позбутися. Часу
вистачає на все й життя перетворюється на процес маневрування між
дозволеним й не дуже. Головне здати сесію, чи ти так? Депресія, вірші,
важка музика з іншого боку, пари, веселі друзі, класна компанія, драм,
алкоголь з іншого. Навіщо задумовуваватися над чимось серйозним? І тут
щось міняється ... Хтось знаходить роботу, хтось кохання, у когось
навіть вже весілля й діточки. А ТИ? Що в цей час робиш Ти? Хіба Ти
розумієш, що кожна втрачена хвилина - це реально втрачена хвилина? Що з
кожним моментом Ти відстаєш від когось, хто в цей час щось робить, щось
творить, щось відчуває? Ні, він ще впевнений, що не втратив того
справжнього і все буде в порядку. Хоча рамок й точної послідовності
правильних дій ніхто не знає й точно ніхто не підкаже. Перша робота.
Перші мізерні гроші. Перший вітерок в бумажний будинок під назвою "моє
розуміння життя й куди я рухаюсь". Перше велике взаємне кохання, яке
так легко знищити. Розуміння, що ці всі речі цікаві Тобі і тільки Тобі.
І батькам, і родичам, і як не прикро це говорити, але й найближчим
друзям, на всі Твої думки не те, що начхати, а їм просто нейтрально. Це
ж не їхнє життя. І правильно. Й тут ти згадуєш про втрачений час, й
намагаєшся щось змінити. Нова робота, нові обставини, нові можливості.
Батьки вже просто як сусіди. Гроші, які змінюють людей. Заздрість,
підтримка, повага, зневага, розуміння. Відсів Твого оточення, природній
відсів. Всього вже так багато, а Тебе так мало. Й час. Час, який вже
реально просто не спинити. Це не пауза у ВінАмпі, а реальні секунди,
які втікають. Питання ж "куди?" правда буде риторичним? І кожного
ранку, прокидаючись вранці, задаєш питання "навіщо?", а потім
знайдуться 1000 речей, які змусять Тебе забути про те, що Ти живеш й
перетворитися на машину, яка наче вірить, що несе якийсь сенс в це
життя. А чи є сенс? І не врятують ні гроші, ні дівчата, ні друзі, ні
віртуальний світ. Від власного Я вже не втекти. А той справжній Ти вже
згубився з плином часу. Назавжди. Велком ту ріал ворд ...

погляд крізь сенс
життя повертає
обрію край
цвинтарем колихає
бачити поруч
думки заважають
пісні чи плач?
цього я не знаю ...

 

27.06.07