Украинец, ты еще веришь бандеровцам?..   ну ну...

Собственно об этом и предупреждали "борцов" с "наследством советской оккупации" - ТОТ КТО СЕЕТ ВЕТЕР ТОТ ПОЖНЕТ БУРЮ но "борцы" почему то решили, что с ними шутят... и вот результат

Последние новости просто напоминают сводки боев...

ЕСЛИ ПЛОХО ВИДНО ЖМИТЕ CTRI И КОЛЕСИКОМ

    

а слова то какие "ПОИЗДЕВАЛИСЬ" сейчас мы начнем все дружно рыдать

Просто нужно уважать чужое мнение, если кому-то нравится Ленин, или даже Сталин, это их личное дело и их личное дело каким памятникам каким Лениным они будут поклоняться, а если вы влезли со своими порядками, так теперь и нечего обижаться

Історичний факт:

З початком окупації України нацистськими військами один із загонів опору очолив молодший брат Степана — Богдан. Він загинув у 1942 чи 1943 році.

5 липня 1941 у Кракові Степан Бандера був заарештований. За ним до Берліна поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати близько до чоловіка. Бандеру утримували спочатку у в'язниці, потім — у концтаборі Заксенгаузен, де він перебував до 1944 року. Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили у концтаборі Аушвіц (Освєнцім).

Андрія Михайловича Бандеру — батька Степана, було вбито радянською владою. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. було заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України — Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 році, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 році після майже 50 років життя у Сибіру. Вона упокоїлась у мирі 24 грудня 2008 року.

Ще одна сестра — Володимира — перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 до 1956 року.

Що ви скажете з цього приводу?

Науковці-історики дослідницького центру «Спадщина» зі Східної України об'єдналися для вивчення ОУН як історичного явища. Так, у Дніпропетровську презентували щойно видану книжку «Діяльність підпілля ОУН на Сході України». Над виданням працював колектив науковців із Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Харківської і Сумської областей. Книжку присвятили пам'яті одного з перших дослідників історії ОУН в краї Дмитра Куделі. За словами істориків, явище ОУН не було суто регіональним, «галичанським», а мало загальноукраїнський характер. Найактивнішу діяльність в часи Другої світової війни провадили оунівці Дніпропетровщини. «Були окремі випадки, коли розстрілювали не стільки німців, скільки своїх зрадників, поліцаїв. Чому окремі? Тому що на вбивства німці відповідали каральними акціями щодо мирного населення, розстрілювали мирних жителів», – укладач книжки, дніпропетровський дослідник Павло Хобот. Оунівський рух на Сході України постав не на порожньому місці. Історичне підґрунтя підпільництва вивчає директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко. Іще за радянських часів, каже він, лісисту Сумщину називали «раєм партизанської слави», однак не уточнювали, якої саме. Наразі ж уже відомо, яким активним був селянський спротив радянізації Сумщини у 1920–30-ті роки. «Після закінчення війни боротьба не закінчилася, на Сумщині діяли окремі боївки УПА, остання з них – у Кролевецькому районі – діяла аж до березня 1948 року», – зазначає Іванущенко. За словами іншого науковця Юрія Щура, встановити точну кількість підпільників неможливо, це міф. Якщо ви десь бачите точну кількість підпільників – це профанація. Підпільники – це люди, які один одного не знають. Ми можемо вірити лише документу, де вказано, що в перестрілці загинула така-то кількість підпільників. «Вивчення оунівського спротиву в Східній Україні тільки починається: «білих плям» іще багато. Між тим науковці не виключають, що доступ до архівів СБУ скоро можуть знову обмежити», - заявив історик зі Слов'янська Донецької області Олександр Добровольський.

Наразі історики, які займаються вивченням східноукраїнської діяльності ОУН, об'єднали зусилля. У найближчих планах дослідників – друк великої збірки розсекречених архівних документів.

http://yark.hiblogger.net/710322.html

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/       http://forum.reactor.org.ua/showthread.php?p=94418

Завжди дивувало питання чому нічого не чути про боротьбу українців центральних та східних областей України з загарбниками, ті їх морили голодом, вивозили, грабували та убивали, невже українці як ягнята мирно йшли під ніж червоним катам, а козацтво, коліївщина, гайдамаччина не могли ж предки водночас згубити гордість козацького духу та стати вівцями, ну не могла тільки Західна Україна особняком боротись проти катів! Але правду вже не приховати червоним катам, вже не писати їм криваву історію, не нацьковувати онуків на прадідів рідних, не вирощувати людоїдів рідного роду, як паросток правда пробивається крізь асфальт комуністичного одурманення та заколисування "всйо карашо братья, нічєго нєбило, ми вам памагалі і паможем єщйо, бєз нас прападйоте".

Павлоградське повстання — повстання селян, що почалося 4 квітня 1930 року. Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу міста Павлограда.

Повстання групи з 30 селян під керівництвом Архипа Воронкіна, Івана Аксьонова та Івана Шелепова почалося 4 квітня 1930 року з хутору Осадчий, а наступного дня до них приєдналися інші мешканці Осадчого. Озброєні старими гвинтівками, що залишилися з часів Першої світової війни, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу з радянським і партійним активом, уповноваженими з райвиконкому. Просуваючись до Богданівки через довколишні села і хутора Водяне, Путятино, Кохівку, Мар'ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали свої ряди. Прибувши до Богданівки, повстанці вдарили по церковних дзвонах, закликаючи місцеве населення йти на Павлоград, де за домовленістю одного з лідерів повстання їх повинні були підтримати співробітники районного відділу міліції. Озброєні селяни взяти під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників з районною та обласною владою. Інший загін повстанців, розправившись з комуністичними активістами у Богдано-Вербки, направився до Тернівки, де розширив свої ряди. Ще одна група виступила з хутора Сонцево 5 квітня, але розправа, яка почалася з повстанцями у Богданівці, не дала їм можливості з'єднатися з основним загоном. Інформація про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. Відразу ж на боротьбу з повстанцями був кинутий каральний загін з 35 чекістів-терористів та двох сотень міліціонерів, який діяв під контролем начальника особливого відділу Дніпропетровського окрвідділу ДПУ Галицького Зіновія Мойсейовича, який постійно повідомляв про хід придушення повстання безпосередньо генсеку ЦК КПУ Косіору. Увечері 5 квітня до Богданівки прибув загін окупаційної комуністичної міліції, з яким повстанці вступили в нерівний бій. Боротьба комуністичних терористів з озброєними селянами тривала протягом 5—6 квітня і завершилась поразкою селянського повстання. Причини поразки були очевидними: неорганізованість селянського повстанського руху, стара зброя, незнання тактики і стратегії бойових дій.

Після придушення повстання за участь в ньому до відповідальності було притягнено 210 осіб. Пред'явлене їм обвинувачення було наступним: «Створення контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу», а голова ДПУ УРСР Балицький Всеволод Аполлонович доповів Косіору про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України». 27 повстанців було страчено.

Ми померли ще юними зовсім бо Україну від зайд берегли... Ми не повинні забувати героїчну боротьбу нашого народу проти окупантів  бо не буде майбутнього у нас, зеки нами керуватимуть до скону!

1) За що так не люблять жидів та совєти українці ? 2)  Хто є бандою для українців на українській землі?

Вікіпедія - Павлоградське_повстання_1930

14 жовтня 1942-го на День Святої Покрови - покровительниці українських воїнів була створена Українська Повстанська Армія - збройні формування українців, що протягом десятиліть вели нерівну боротьбу із окупантами України - з поляками, фашистами та комуністами.На честь 68-ї річниці створення УПА - українські Інтернет-спільноти світу проводять флеш-моб "Пам'ятаємо героїв". Суть флешмобу - ставимо аватарки: Слава Україні!

В місті Богуслав, що на Київщині, урочисто відкрили монумент

"У пам'ять про підпільників ОУН Богуславського району".

Місцем для вшанування земляків богуславці обрали подвір'я Свято-Миколаївського чоловічого монастиря Української Православної Церкви. "Це святиня Богуслава, видатна туристична принада. Відвідини монастиря - неодмінний пункт програми будь-якого подорожнього, - пояснив вибір один з організаторів спорудження пам'ятного знаку богуславець Олександр Мельник. - Отже, кращого місця для пам'ятника годі придумати!" На гранітній плиті викарбувано: "Петро Солуха - голова районного проводу ОУН 1941-1943 рр., редактор районної газети "Вільна Україна"; Георгій Фастовець - член ОУН, з 1943 р. - голова районного проводу ОУН; Мирослава Лещенко - зв'язкова ОУН; Іван Любарський - член ОУН; Василь Коваленко - член ОУН; Гнат Недобитий - співробітник Служби безпеки ОУН; Іван Сарапука - керівник осередку ОУН в с. Медвин; Іван Кондратюк - "Кубанець", "Кучерявий" - член ОУН; Дмитро Гриб та його брат (ім'я невідоме) - члени ОУН; Марушевський - член осередку ОУН в с. Медвин; Мартиненко - художник, член районного проводу ОУН; Науменко - член районного проводу ОУН; Пантюха - член ОУН". В листопаді 2010 року на подвір'ї монастиря відкрили пам'ятний знак богуславцям-козакам Армії УНР Іванові Білецькому та Оверкові Бондаренку. Джерело>>>

Героїчні сторінки боротьби українського підпілля на Донбасі довгі роки залишалися прихованими від загалу шаром секретності архівів. Довгі роки ця тема була поза очами дослідників історії донецького краю. Але тепер, коли архіви СБУ стали доступні українцям, відкрилася й тема, що стала суспільно важливою та вкрай цікавою через свою актуальність та малу дослідженість. Саме темі українського націоналістичного підпілля на Донбасі у часи другої світової війни присвячене дослідження донецького історика Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», що вийшло друком наприкінці 2009 року. Досліджуючи архіви СБУ та свідчення очевидців тих подій, Добровольський розповідає нам, ким були ті підпільники, що у далекі часи не жаліли власного життя та долі задля побудови Незалежної України. Автор то сухою мовою документів чи протоколів допитів, то емоційно-переконливо доводить нам, що міф про Донбас, що ніколи не відігравав ролі у боротьбі українців за власну державу – вигадка радянських та сучасних пропагандистів-антиукраїнців.

Боротьба українського національного підпілля під час другої світової війни тривала не тільки на західній Україні, як було прийнято вважати, а й діяла на Сході та Півдні України. Осередки ОУН діяли у Маріуполі, Слов`янську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно, Бахмуті та інших містах та селах Донеччини.

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років. 1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.

.................................................................  http://yark.hiblogger.net/489694.html

«Цілком можливо, що при правильній державній політиці згодом ми зможемо на прикладі українських підпільників, на досвіді їх жертовної боротьби виховувати молодь Донбасу. Ми зможемо навчити дітей та молодь патріотизму, любові до Батьківщини та показати, що тут, на Донеччині, є приклади героїчної боротьби українців», - розповів автор дослідження Олександр Добровольський кореспонденту порталу NGO.DONETSK.UA.

http://yark.hiblogger.net/465864.html&nbsp      

Пам*ятається мені, десь приблизно весною натрапив на матеріал такого собі Дюкова, мол, готується у Росії збірка архівних матеріалів про український націоналістичний рух. Заворушилося і українофобське болото на цьому і інших ресурсах, "готуйтеся, бандерівці".Правда люди, які знайомі з працями самого Дюкова(а це один з членів редколегії) і очолюваного ним фонду "Историческая память" відразу висловили сумнів у науковій цінності кінцевого продукту.Ці підозри значно посилилися,  коли до піару збірника підключився скандально відомий народний депутат Вадим Колесніченко. Збірник був виданий літом. Автори обіцяли ще і електронну версію.Якої поки нема.На початку вересня в Україні з*явилася рецензія російського історика Олександра Гогуна під назвою "Старі пісні без головного".Пізніше з*явилася рецензія Сергія Рябенка, опублікована на сайті academia EDU.Збірка аж кишить усілякими граматичними помилками і неточностями.Складається враження що документи набирали і перекладали у ГУГЛІ.Я зупинюся тільки на самих смішних моментах і помилках а кому цікаво пропоную сходити і прочитати за посиланнями.

Радянські джерела переконують, що УПА таки воювала проти гітлерівців

У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року, де повстанці проголосили Колківську республіку. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єд­нань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому — потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі — УШПР). Невже радянські партизани “брешуть”? Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні. Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців». Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить — это очень простая вещь… Националисты — наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай». Свідчення німецьких документів А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне — Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь — Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях — Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець — діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання». Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: «УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж». Колківська республіка У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами. До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки — Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода — радянські партизани, і від річки Стоход на Захід — повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, — якась біла пляма на карті Полісся». «Суперсекретний» документ російських спецслужб Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.  До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму — командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в'язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.  Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов'язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. — Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц. Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці — не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці — не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). — Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, — писалося в одному зі звітів СД. — Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів… Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація». До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади. Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати. Співпраця УПА і партизанів Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти — не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу — б’ють гітлерівців. Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій. Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин — Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. — Авт.). Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога — німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією. Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики. Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете». Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, що його з’єднання також підписувало мирні домовленості. З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності. …Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі — у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами. Володимир Гінда, історик

Народний оглядач