хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «аналітика»

Про Донбас чесно без прикрас

В Україні два найгірших сценарія: програти війну за Донбас та виграти її, - О.Заводюк
26.08.2015 13:11

Гість - Олексій Заводюк, блогер
 

(Телефоном) - Сергій Джердж, голова громадської Ліги «Україна – НАТО»  «Який сигнал Захід шле Росії. Чого чекати від зустрічі Путіна і Порошенка у Нью-Йорку.

Тема: «Чи можна взагалі домовлятися з Донбасом»

О.Заводюк: Це війна не за Донбас, а за Україну

Без «карателів» тут не обійтись – це бандитський анклав

Про відсоток підтримки антиукраїнських настроїв: Там 37 рік. Хто рахував відсоток підтримки Сталіна?

Йде процес лікування Донбасу: Спочатку кримінальний зброд, а потім - психологія нормальних людей
Про раціоналізм люмпена: Це суспільство, яке не має моралі. Тому однією рукою вони тримають плакат «за путіна», іншою – "Україно, дай пенсії!"

Про так звану легітимізацію терористівНехай собі проводять будь-які вибори чи референдуми. Вони не протримаються і тижня без путінської підтримки. Щойно ослабне Путін, ми цей конфлікт вирішимо без будь-яких переговорів та нормандських форматів 

Про підтримку світу і Америки зокрема: Нам не треба плювати в колодязь...

Джерело: Ера Медіа
2015-08-26 14:07:42
Богдан Гордасевич: Дуже розумно про ситуацію щодо Донбасу. Особисто я поділяю майже всі головні тези, які озвучив пан Олексій Заводюк, тому рекомендую прослухати уважно цей запис радіоефіру.



50%, 3 голоси

17%, 1 голос

33%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Погляд не політика на АТО

Тарас Возняк

www.ji-magazine.lviv.ua

Позитивні аспекти агресії Путіна – до Дня Незалежності України

21 серпня 2015, 11:47


Як правило, ми бачимо тільки очевидні негативи від агресії Путіна в Україні. І те, що перш за все ми говоримо про них, можна легко пояснити. Вони очевидні.

Однак більш зважена рефлексія над тим, що відбувається, дає зовсім неочікувані результати.

Не всі наважуються про них не те що писати, але навіть зізнатися самим собі, що вони таки є.

Я вже якось писав про них. Матеріал отримав чималий резонанс. Хоча цим шляхом, здається другий раз ніхто не пройшов – ніхто не додумав цих думок до кінця, не поцікавився, куди врешті-решт призведуть ці тренди. Тому спробую ще раз закинути ці крамольні думки у поле уваги українського аналітичного суспільства.

Отож:

Агресія Путіна зробила зрозумілішою, прозорішою загальну геополітичну ситуацію у світі. Путіну вдавалося довший час водити за носа розслаблених і, чого гріха таїти, часом недалеких західних лідерів. Інколи, щоправда, вони й самі були раді обманюватися. Одні для того, щоб дотягнути до кінця своєї каденції з іміджем "миротворця" (як-от Барак Обама), інші – з огляду на явні бонуси, які отримували від того ж Путіна. Кожен по-різному, але результат був один: усі вони натужно пробували "зрозуміти" Путіна, коли він шматував Чечню, Південну Осетію чи Абхазію.

Після окупації й анексії Криму, а також агресії на Донбасі все стало абсолютно прозорим. Путін свідомо і демонстративно зламав всю пост-ялтинську систему безпеки, яка забезпечувала мир у Європі 70 років. Зламав демонстративно, щоб "розумільники Путіна" не сумнівалися – він демонстративно кинув всім їм виклик.

Я вважаю цю ясність позитивом. Хоч за неї, звісно, заплачено кров'ю – і не лише українців, але й грузинів, молдаван, вірменів, азербайджанців, осетинів, абхазів, чеченців і т.д.

Завдяки зусиллям Путіна Україна вперше свідомо позиціонувала себе в політичній опозиції до Росії. Путін змусив Україну стати по інший бік фронту. Причому, як на мене, то з боку переможців, а не лузера, яким є Росія Путіна.

Ба більше, Україна на сьогодні є не лише полем бою чи протистояння Заходу і збожеволілої Росії. Україна є заборолом Європи, європейського проекту, який називається Європейський Союз. Звісно, не всі в Європі здатні це побачити чи з цим згодитися. Однак на сьогодні це факт. Якщо встоїть Україна, то проект ЄС матиме перспективу. Таким чином агресія Путіна зробила Україну важливою для всієї Європи, всього ЄС – не йдеться лишень про наш, український, інтерес, не про якесь там смішне, як на сьогодні, асоційоване членство України в ЄС. Йдеться про майбутнє ЄС.

Путін забив осикового кілка у міф "братських" українського та російського народів. Комусь ця теза особливо не сподобається. Однак це так. Причому під українцями тут варто розуміти тих, хто сьогодні відстоює незалежну Україну, а серед них – маса росіян, кримських татар чи чеченців – саме вони є українцями у сьогоднішньому сенсі слова. А серед російських імперців чимало етнічних українців – киньте оком на прізвища кримських "губернаторів" чалих-міняйлів та донецьких каудильйо захарченків-плотницьких. Путін на довгі роки розірвав цей місток, який старанно розбудовували останні триста років усі російські та совєтські ідеологи. Якщо до агресії Путіна тільки Західна Україна пам'ятала і знала, що російські імперці – це чужі, то тепер Путін переконав всю Україну, що "Никогда мы не будем братьями".

Ба більше, Путін розірвав персональні зв'язки громадян України та Росії. Путін, як всі ґебісти, пішов далі – заліз в душу 88% росіян, які почали рвати навіть персональні зв'язки з знайомими і навіть родичами в Україні. Холодком потягло навіть від сімейних контактів. Дистанціюватися почали не те що народи, а й люди. Не знаю, як це оцінювати. З людської точки зору це зле. А в ситуації війни – по-різному. Війна є війною. Хоч ми часто боїмося собі признатися в тому, що це війна, і вона має такий інтерперсональний вимір.

Навіть більше – Путін кинувся рвати персональні зв'язки між "ватою" в самій Росії і тими 12% тверезо мислячих людей у тій же Росії, котрі тепер бояться розмовляти на тему України: "Найстрашнішим для мене було дізнатися про те, що нормальні люди мого кола раптом розкололися. Це коли одні задоволені "Кримнаш", а інші, як я, категорично з цим не згодні, назвавши такі дії варварством. Я тепер з деякими друзями та знайомими боюся розмовляти, щоб не посваритися на все життя. Я боюся втратити в житті людей, з якими я десятки років дружив, взаємодіяв, боюся такого на старості років", – академік РАН, посол РФ у Франції Юрій Рижов. Ці 12% думаючих росіян – наш здобуток у цьому протистоянні. Так, їх небагато, але це найкращі.

Агресія Путіна призвела не до розколу українського суспільства, а до його консолідації. Саме агресія Путіна відкинула етнічні, мовні, релігійні та інші перегородки, які старанно вибудовували в Україні і недалекоглядні доморощені політикани від Кучми до регіоналів з Януковичем на чолі, і сам Путін. А тут взяв і все зруйнував – своїми ж руками. Звісно, він очікував на інший ефект – захопити не той оцупок Донбасу, а областей 8-10.

Майдан Гідності й наступна війна за Незалежність на Донбасі відкинули інсинуації щодо власне антиросійських настроїв – їх немає. Є антипутінські, антиватні, антиімперські. На східному фронті за Незалежність України воює маса етнічних росіян. Це шок для Путіна і наш великий здобуток.

Так само ці два роки остаточно дезавуювали міф про патологічний антисемітизм українців. Ми не тільки не побачили жодного антисемітизму – навпаки, єврейська, і не лише єврейська спільнота в силу своїх можливостей рішуче почала брати участь у розбудові та обороні України. І не лише про Ґройсмана чи Коломойського йдеться.

Консолідація українського суспільства різко прискорила процес творення нової і значної політичної реальності у Центральній Європі – в Україні почала консолідуватися новітня українська політична нація, яка принципом своєї консолідації визначила не етнічну чи релігійну належність, а громадянство як активну участь у розбудові цієї ж політичної реальності.

Агресія Путіна призвела до форсованого формування новітньої української ідентифікаційної платформи – з її Пантеоном новітніх героїв (герої Небесної Сотні, кіборги, оборона Донецького аеропорту, гори Карачун, Савур-Могили, навіть Іловайська та Дебальцівська трагедії), новітньою героїкою добровольчих загонів. По суті, твориться новітній національний міф. Причому міф, який не розділяє нову політичну націю, як це пробували робити, зіштовхуючи міф національного опору (УПА) та Другої світової війни. Новітня героїка єднає.

У своєму божевіллі загнаний в кут Путін почав усіма силами рвати економічні зв'язки України та Росії. Це почалося ще до агресії, однак агресія різко прискорила цей процес. Його ідеєю було і є економічно задушити Україну. Однак це має зворотний бік. Україні є і буде важко. Однак Україна зусиллями Путіна унезалежнюється від Росії. І не лише про газ йдеться, хоча енергетична залежність України була і є найважчою проблемою, яку ми ще маємо розв'язати. Але парадокс – Путін сам штовхає нас до того, щоб ми нарешті диверсифікували постачання енергоносіїв в Україну. А не прив'язували її до російської труби, як це робила Тимошенко.

Тим самим Путін сам заштовхує Україну в обійми ЄС. Він силою змушує наших доволі інертних виробників шукати ринків на Заході. Тим більше, що формальні передумови до того в України вже є.

Усіх дивує те, що Путін свідомо руйнує інфраструктуру Донбасу. Здавалося б, загарбав – мав би берегти. Тому всі аналітики переконані, що Путін не зацікавлений в анексії Донбасу і бачить агресію на Донбасі як димову завісу для Криму та майбутню ракову пухлину на тілі України.

Так, Донбас був тією "раковою пухлиною" на тілі України. Десятиліттями кримінально-політичні клани Донбасу не лише грабували цей регіон, але й гальмували розвиток всієї України. Тому розгром Путіним Донбасу є парадоксальним.

Путінський розгром Донбасу має три наслідки

Наслідок перший: Путін, фактично, розгромив політичну еліту Донбасу. Більшість її "зірок" тепер – політичні втікачі, лузери й маргінали. Політична вага Донбасу після його розгрому, колабораціонізму місцевих еліт з окупантом, в сучасній політичній конструкції України нікчемна. Путін зруйнував Донбас політично. І в ситуації, поки Донбас не породив іншу політичну еліту, це позитив. Це дає час перевести подих решті політичної еліти України – вони можуть вести країну до змін (інше питання – чи ведуть).

Наслідок другий: розгромивши Донбас, Путін здійснив перший етап і так неминучої реструктуризації застарілого постсовєтського індустріального регіону, який ставав щораз обтяжливішим для всієї української економіки. Свого часу таку реструктуризацію, а інколи й ліквідацію, здійснила Німеччина у Рурській області, Велика Британія – в Уельсі (тільки Маргарет Тетчер могла на це наважитися), здійснює Польща у Шльонську. Жоден український президент чи прем'єр-міністр на це не відважився. Старому індустріальному Донбасу завдяки Путіну приходить кінець. І це відкриває перспективу – але не до "відновлення", про яке торочать у Брюсселі та Києві, а до перезавантаження. Новий Донбас має стати іншим – у технічному сенсі.

Наслідок третій: реструктуризація Донбасу не могла б відбутися без переміщення великих мас населення в інші регіони. Найлегше таке переміщення, яке супроводжувало реструктуризацію, відбулося в Пітсбурзі (США) – там населення традиційно мобільне. Агресія Путіна призвела до, хай примусового, розосередження близько півтора мільйона осіб з регіону, що полегшує його ревіталізацію у майбутньому. І не факт, що цей процес зупиниться навіть "після війни" в умовах реальної зруйнованості регіону. На такий "подвиг" у нашій частині світу справді здатні тільки Ленін-Сталін-Путін. Розумію всю дикість цих слів. Звісно, це величезні людські трагедії. Однак не лише з огляду на агресію Путіна, але й у випадку реструктуризації ці процеси були неминучими – можливо, не такими брутальними і більше розтягнутими в часі.

Тепер про Крим. Тут теж три наслідки

Наслідок перший: український політичний клас підійшов до усвідомлення того, що попередня українська стратегія у Криму, яка полягала у створенні фактичної російської національної автономії у Криму під назвою Республіка Крим, збанкрутувала. Це плюс. В майбутньому йти цим самим шляхом немає сенсу.

Наслідок другий: український політичний клас дозріває до потреби створення у Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії.

Наслідок третій: український політичний клас дозріває до усвідомлення того, що "після війни" статус Криму може бути модифікований, хоча під українським суверенітетом, звісно.

Всі ці три наслідки щодо Криму є симптомами дорослішання нашого політичного класу, розвитку політичного планування, що мене особисто тішить.

***

Як бачимо, справді збожеволілий (бо інакше цього не назвеш) Путін не притягує Україну до Росії. А навпаки, відштовхує.

На жаль, чесний аналіз ситуації зазвичай безжальний. Політики на нього не здатні. Їм потрібно "подобатися" – це їхнє головне заняття. Мені – ні. Тому ще раз прошу вибачення у тих, кого обпалило це божевілля. Однак ми маємо осмислити всі аспекти цих справді епічних з огляду на майбутнє подій, свідками і безпосередніми учасниками яких є.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/55d6e59ab7500/


75%, 6 голосів

25%, 2 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Коли санкції нададуть результат?

Нова хвиля санкцій США щодо Росії: чи стане вона ефективною? Експертний аналіз Юрій Городніченко, Олександр Талавера, VoxUkraine, для Європейської правди _ Четвер, 06 серпня 2015, 10:53
Версія для друку Коментарі10
фото - Сергій Шемонаєв, google+

30 липня 2015 року уряд США оголосив про нову хвилю санкцій щодо Росії. Зазначено, що їхньою метою є "...підтримка тиску на Росію за порушення міжнародного права і розпалювання конфлікту в Східній Україні".

Серед тих, хто підпав під санкції – колишні українські чиновники, оператори кримських портів, а також російські компанії, в тому числі ті, які використовувалися для ухиляння від санкцій. В даній статті ми розглянемо кожну з цих груп, а також проаналізуємо потенційну ефективність нового раунду санкцій.

Та спершу зафіксуємо планку очікувань: хоча ті санкції, що існували досі, не мали миттєвого прямого ефекту, вони, ймовірно, запрацюють у довгостроковій перспективі (VoxUkraine раніше вже аналізував наслідки санкцій для російської економіки і фондового ринку).

Зниження цін на нафту суттєвіше вплинуло на російську економіку. Але санкції, безумовно, підвищують "нафтові" втрати. Та оскільки Росія має великі резерви в іноземній валюті, це дає змогу російському уряду певний час мінімізувати вплив обмежень на економіку.


Перша група. Найближче оточення Путіна та концерн "Калашников"


Британська корпорація BBC віднесла Геннадія Тимченка і Бориса Ротенберга до найближчого оточення Путіна, коли пояснювала, чому цих осіб включили до санкційного списку рік тому, в липні 2014 року.

Цього разу санкції були запроваджені щодо осіб і компаній, які допомагали Тимченку та Ротенбергу ухилитися від санкцій, введених раніше. Те саме стосується концерну "Калашников", який був включений до галузевого (виробництво вогнепальної зброї) списку санкцій.

Схоже, протягом цього року Тимченко та Ротенберг почувалися некомфортно, а тому почали шукати схеми, щоб звести до мінімуму негативний ефект накладених на них обмежень.

Нова хвиля санкцій спрямована на те, щоб закрити деякі з лазівок для "друзів Путіна".

Це може стати сигналом для інших бізнесменів, пов'язаних з російським президентом: їм не вдасться за допомогою махінацій обдурити уряд США, а ціна дружби з Путіним виявиться зависокою.

А оскільки багато фінансових операцій неминуче проводиться в доларах США, викриття нових структур, що співпрацюють з Тимченком та Ротенбергом, може виявитися досить збитковим для них.

Водночас концерн "Калашников", імовірно, не відчує значного ефекту від санкцій в короткостроковій перспективі, оскільки має фінансову підтримку від уряду Російської Федерації. Інакше кажучи, вартість санкцій покриватимуть за рахунок російських платників податків, а не керівництва "Калашникова".


Друга група. Українські екс-посадовці

До нового списку увійшли Андрій Клюєв, Сергій Курченко, Едуард Ставицький та Олександр Янукович.

Всі вони відігравали важливу роль за часів президента Януковича. За неофіційною інформацією, вони втекли до Росії в 2014 році, прихопивши мільярди доларів.

Ця одіозна група прибічників Януковича мала достатньо часу, щоб вивести з України свої багатства, і зараз продовжує комфортне життя в РФ. Можливо, ці санкції були введені запізно.

Водночас цим особам свого часу вдалося мінімізувати юридичні проблеми, оскільки нова українська влада не змогла надати переконливих доказів їхніх порушень. Таким чином, інші країни не були зобов’язані тримати їхні активи замороженими.

Новий раунд санкцій зробить життя соратників Януковича складнішим, навіть без обвинувального вироку в Україні.


Третя група. Порти в Криму

Новий раунд санкцій охоплює основні порти в Криму, в тому числі в Керчі, Феодосії, Севастополі, Ялті та Євпаторії. Крім того, під удар потрапила Керченська поромна переправа.

Існує думка, що РФ змогла успішно налагодити морське сполучення між Кримом та материковою частиною  Росії. Верхні графіки на малюнку, наведеному нижче, демонструють, що рух транспорту між Росією і Кримом має тенденцію до збільшення. Російські ЗМІ навіть повідомили, що поромні компанії, що базуються в Греції, почали працювати на нових маршрутах, таких як Севастополь-Новоросійськ.

Поліпшення комунікації між материком і півостровом дуже важливе для Росії: рух через Керченську поромну переправу нестабільний та залежить від погоди. Зокрема, нижні графіки свідчать, що час очікування може дуже сильно змінюватися залежно від погодних умов і періодів пікового попиту.

Те, що віднині транспортно-пересадочні вузли опинилися у санкційному списку, зробить подорожі та перевезення Крим-Росія більш проблематичними.

Нові санкції з боку США можуть стати попередженням для транспортних компаній, які здійснюють рейси до та з кримських портів.

Загалом цей блок санкцій збільшує ціну, яку доведеться заплатити за ведення бізнесу в Криму. Як наслідок, російські платники податків будуть змушені сплачувати більший рахунок за окупацію Криму.

Крім того, дороге та нестабільне поромне сполучення, вірогідно, призведе до зниження підтримки окупації у суспільстві,

адже рівень життя без транспорту, ймовірно, погіршуватиметься і надалі (приміром, збільшення транспортних витрат може призвести до зростання цін в Криму).

Відповідно до прогнозів VoxUkraine, Крим поступово перетворюється на відсталий, депресивний регіон на зразок Придністров'я, Абхазії чи Південної Осетії.

Статистика трафіку Крим-Росія, джерело

Четверта група. Дочірні структури "Роснефти"

Як зазначалося раніше, падіння цін на нафту є найбільш ефективною "санкцією". Водночас попередні обмежувальні заходи збільшили вартість кредитів і видобутку цієї сировини.

Загалом це схоже на ситуацію з концерном "Калашников", оскільки "Роснефть", ймовірно, отримає підтримку від уряду РФ. Таким чином, безпосередній вплив на "Роснефть" може бути незначним (ціни на акції "Роснефти" не впали після оголошення санкцій (див. ілюстрацію).

Ціна акцій "Роснефти" на Московській біржі, 27.07.15-31.07.15

Джерело: Yahoo.finance.com

Водночас тривале збереження санкцій спустошуватиме казну російського уряду.

Без великих доходів від продажу нафти уряду Росії доведеться обирати між зменшенням підтримки для таких компаній, як "Роснефть", і скороченням інших державних витрат (на охорону здоров'я, освіту тощо).

Будь-який з варіантів може виявитися дуже дорогим для політичного режиму в Росії.

Таким чином, розрахунок уряду США полягає в тому, що російський уряд, як до того - влада Ірану, врешті-решт вирішить серйозно вести переговори і повернутися до дотримання міжнародного права.


П’ята група. Дочірні підприємства російських держбанків


Нові санкції поставлять російські банки та їхні дочірні компанії в ще більш жорсткі умови не лише в Росії, а й в інших країнах.

Наприклад, український Промінвестбанк, який, по суті, є великою дочірньою компанією "Внешэкономбанка" в Україні, тепер перебуває під санкціями.

Варто зауважити, що банківський сектор є вразливою частиною російської економіки. На додаток до рецесії, яка послаблює банківські баланси, російські банки відтепер обмежені у здатності позичати кошти на міжнародних ринках капіталу.

Окрім того, все більше обмежуються їхні міжнародні операції.

Нестача джерел фінансування робить кредитування в Росії дедалі складнішим, а це в свою чергу поглиблює економічний спад.

Та попри ці перешкоди, "Внешэкономбанк" та інші установи його масштабу не "обваляться" у найближчому майбутньому: вони занадто великі, щоб Росія дозволила їм збанкрутувати.

Натомість – знову ж таки – витрати на підтримку банківського сектора ляжуть на плечі російських платників податків.

"Подушка безпеки" у вигляді валютних резервів Росії нині здається значною, але рано чи пізно такі витрати, швидше за все, стануть не по кишені російському уряду.

А населення РФ стане все більш невдоволене тими жертвами, які воно має принести через дії своєї влади щодо Криму та Донбасу.

Підсумовуючи, варто зазначити, що санкції щодо кримських портів і транспортних компаній, ймовірно, матимуть більший безпосередній вплив, ніж інші нові обмежувальні заходи.

Але не слід недооцінювати вплив інших санкцій: вони мають сильний "сигналізуючий ефект"  та виснажують путінський режим.

Автори:

Юрій Городніченко (університет Берклі) та Олександр Талавера (університет Шеффілда), співзасновники VoxUkraineдля "Європейської правди"

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/08/6/7036686/

Через падіння цін на золото Росія втратила 2,4 мільярда доларів
Четвер, 6 серпня 2015, 19:35

Рекордне падіння світових цін на золото за останні три тижні коштувало Росії і Китаю в сукупності 5,4 мільярда доларів.

Про це повідомляє агентство Bloomberg з посиланням на дані Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Вартість золотих резервів Росії з 16 липня по 4 серпня впала на 2,4 мільярда доларів, до 44,5 млрд.

Китай за той же час втратив близько 3 мільярдів доларів, його резерви до зазначеної дати становили 61 млрд доларів.

Резерви золота Росії на 4 серпня становлять 1,275 тисячі метричних тонн, Китаю - 1,658 тисячі метричних тонн, уточнює агентство.

"Головний удар в останні три тижні припав по резервах двох країн, що було пов'язано з рекордним за останні п'ять років падінням цін на золото у зв'язку з очікуваннями підвищення ставки рефінансування і зміцненням долара", - пояснюють аналітики агентства.

При цьому в останні шість років саме Росія і Китай були найбільшими покупцями золота.

Китай з 2009 року збільшив розмір своїх резервів у золоті на 60%.

Росія більш ніж у два рази збільшила свої резерви в останній місяць, коли золото подешевшало на 6,5%, відзначає агентство.

http://www.epravda.com.ua/news/2015/08/6/554102/


Вартий уваги чоловік

Юрій Швець вважає, що "хорватський варіант" відновлення територіальної цілісності в Україні неможливий
Юрій Швець вважає, що "хорватський варіант" відновлення територіальної цілісності в Україні неможливий
Фото: gordonua.com
Юрій ШВЕЦЬ

Якщо судити за останніми публікаціями ряду впливових американських ЗМІ, конфлікт під умовною назвою "Новоросія" нібито близький до завершення. З іншого боку, виступаючи перед представниками бізнесу на форумі "Ділова Росія", президент РФ Путін висловив надію, що скоро західні санкції з Росії будуть зняті. Одночасно в ЄС питання про агресію проти України потихеньку засувається на задній план і все голосніше звучить тема зростаючої "втоми" від України. Тим часом головною метою своїх зовнішньополітичних зусиль адміністрація Обами обрала проблему ядерної програми Ірану. Рішення цього питання Обама намагається зробити вінцем свого президентства. Його противники підозрюють, що, навпаки, Обама віддасть Ірану ядерну бомбу і таким чином зруйнує режим нерозповсюдження ядерної зброї.

У всій цій метушні якось забувається одна важлива річ: агресія РФ проти України уже фактично зруйнувала режим нерозповсюдження ядерної зброї. Це не просто вторгнення однієї держави на територію іншої. Це насамперед смертельний удар по режиму нерозповсюдження, в результаті якого Україна стала тепер самим яскравим прикладом для Ірану та інших порогових держав того, що може з ними статися, якщо вони відмовляться від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки "великих держав".

Хто тепер дасть гарантію, що років через десять "зелені чоловічки" не висадяться в Тегерані

Розтоптаний Будапештський меморандум ставить під сумнів сам фундамент режиму нерозповсюдження – здатність "великих держав" виконувати гарантії безпеки для інших в обмін на відмову від ядерної зброї. А якщо у них такої здатності немає, потрібно терміново робити атомну бомбу, цей вищий гарант суверенітету і територіальної цілісності малих держав.

Тегерану є про що задуматися напередодні підписання угоди з "шісткою" про обмеження своєї ядерної програми. Хто тепер дасть гарантію, що років через десять "зелені чоловічки" не висадяться в Тегерані, тому що кремлівський Нац(л)л ідер раптом згадає, що в XIX столітті там по-звірячому вбили російського посла Грибоєдова, а тому ця земля священна для всіх росіян? Не буде "п'ятірка", як тепер США і Великобританія, судорожно шукати між рядків договору причину, по якій вони тут ні при чому і робити нічого не зобов'язані? І не треба називати таке припущення божевільним, коли безумство вже давно стало одним з інструментів зовнішньої політики Кремля. Як інакше можна назвати заяву Нац(л)фідера про те, що Будапештський меморандум не має до Росії відносини, оскільки "ми не підписували"?

Можна довго сперечатися щодо юридичних особливостей Будапештського меморандуму, але не викликає сумнівів наступне: у випадку з Україною "гаранти" не змогли на практиці забезпечити її безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї. Тепер це їхня проблема, і проблема серйозна. Вони втратили те, що на Заході в бізнесі, політиці, так і взагалі в житті, цінується на вагу золота — credibility (здатність викликати довіру). І це, за великим рахунком, може виявитися смертельним ударом по режиму нерозповсюдження. І не треба чекати фіаско з Іраном або з іншими пороховими державами, які вирішать, що настав час робити свою БОМБУ. Режим вже зруйнований агресію РФ проти України, і тепер потрібно думати, що з цим робити.

Для відновлення режиму нерозповсюдження ядерної зброї необхідно, насамперед, відновити суверенітет України над її територією, включаючи Крим. Ніякі половинчасті відновлення та врегулювання тут не працюють. Режим не може бути відновлено частково. Він або є, або його немає.

Що стосується країни, завдала по цьому режиму удар, тобто Росії, то юристам добре відома формула: найкращою гарантією запобігання майбутніх злочинів є невідворотність покарання. Агресор повинен бути покараний так, щоб іншим неповадно було.

Тільки ці дві умови відновлять режим нерозповсюдження і зроблять його прийнятним для околоядерных держав.

Український держапарат за останні 25 років добре відпрацював лише одну операцію — ТРОЯНД (розпил, відкат, занос). На більше він, на жаль, не здатний

Мені добре відомі розмови про "хорватському варіанті" повернення окупованих територій. Дружними танковими колонами, стрункими рядами через два роки масований удар по окупантам і – перемога. Особисто мені він подобається: красивий, зухвалий, захоплюючий дух і уяву. На жаль, є кілька нюансів, які роблять його практично нездійсненним.

Перш за все, для здійснення такого плану необхідно поміняти український держапарат, включаючи військову верхівку, на хорватська. Цей план вимагає професійної роботи в аварійному режимі всієї цивільної та військової чиновницької раті країни. На жаль, український держапарат за останні 25 років добре відпрацював лише одну операцію — ТРОЯНД (розпил, відкат, занос). На більше він, на жаль, не здатний. І не треба тішити себе нездійсненними ілюзіями. Якщо всерйоз говорити про "хорватському варіанті", то спочатку потрібно провести докорінну реформу держапарату України, і починати це потрібно було рік тому. Давайте подивимося правді в очі: Ізраїль здатний на таку операцію, Хорватія здатна, а Україна в її нинішньому стані – ні, тому що немає у неї професійного держапарату.

Інша проблема полягає в тому, що Росія володіє величезними резервами генетичного сміття, і в разі необхідності зможе завалити трупами своїх наркоманів, кримінальних та інших декласованих елементів всю кордон з Україною. Що стосується України, то в ході "хорватської операції" з її боку загине колір і майбутнє нації. Його потрібно берегти.

Нарешті, Україна не знайде союзників, які практично підтримають її в операції з хорватському сценарієм. Велика війна нікому не потрібна ні в Європі, ні в США.

На щастя, є й інші ефективні заходи покарання агресора, відновлення режиму нерозповсюдження і суверенітету України над усією своєю територією. Наприклад, США ніколи не визнавали приєднання республік Прибалтики до СРСР. В 70-е і 80-і роки в Москві над цим невизнанням потішалися. Минуло трохи за історичними мірками часу... І де тепер Радянський Союз? А прибалтійські держави є і прекрасно себе почувають. Щось подібне має статися і щодо українських територій, окупованих агресором. Зробити це не просто, але реально. Потрібно тільки правильне розуміння Заходом ситуації і почуття самозбереження.

Як відомо, у сучасної Росії найважливіші рішення приймає одна людина – Путін. Я вже розповідав в одному з інтерв'ю, що у свій час його не взяли на роботу в розвідку, і пояснив значення цього факту для адекватного розуміння того, що з себе представляє нинішній президент РФ. Щоб це було зрозуміло максимально широкої аудиторії, сформулюю проблему максимально просто.

Найважливіші рішення Путін приймає на рівні інстинктів, головний з яких — інстинкт самозбереження

Путіну відмовили в прийомі на роботу в розвідслужбу КДБ, оскільки він відчував труднощі при прийнятті адекватних рішень в складних ситуаціях. Це західні лідери повинні засвоїти як аксіому, як важливу розвідувальну інформацію, "подаровану" нинішньому поколінню західних політиків зовнішньої розвідки КДБ, де професійні та особисті якості Путіна вивчалися десятками кваліфікованих фахівців протягом не менше дев'яти місяців, 7 днів в тиждень, 24 години в добу. Більш глибоке і якісне вивчення важко собі уявити.

Найважливіші рішення Путін приймає на рівні інстинктів, головний з яких – інстинкт самозбереження – диктує йому життєву необхідність утриматися на "троні" до кінця. Він одержимий проблемою особистої безпеки майже на тваринному рівні. На цьому ж рівні Путін цінує своє життя. Загрози йому, коханому (найчастіше уявні), Путін сприймає екзальтовано, до істерики. Але він не самогубець, готовий пожертвувати життям в ім'я якихось геополітичних цілей (це до питання про можливості термоядерної війни з РФ).

При прийнятті рішень Путін нерідко піддається миттєвими імпульсами підсвідомості. Потім тотальна кремлівська пропаганда перетворює це продукт геніальності ("Путін знову всіх переграв"). Приблизно так барон Мюнхгаузен "перегравав" Англію, оголошуючи їй війну, про яку Англія, природно, навіть не підозрювала. Так само Еллочка-людоїдка "перемагала" свою суперницю, дочка мільярдера Вандербільта. Остання набувала соболиное манто, на що Элллочка відповідала смертельним контрударом – купівлею чайного ситечка або шкурки подертою кішки.

Більшу частину свого свідомого життя Путін страждав від "несправедливості", з якої навколишній світ, в його уявленні, ставився до нього. У КДБ його називали (і вважали) Недопалком. Потім до 45 років (цілком зрілий вік для формування людини) він тягав валізи свого шефа, Анатолія Собчака, і бігав йому і його гостям за бутербродами. У проміжках крав і, за словами свідків, вимагав хабарі.

Своє перше важливе політичне завдання (начальник передвиборчого штабу мера Собчака) він з тріском провалив. Це було в 1996 році. А всього через чотири роки його роблять президентом РФ. При цьому, на відміну від своїх попередників, які боролися за свою кар'єру, Путін палець об палець не вдарив для такого стрімкого кар'єрного злету. Він просто плив за течією.

Майже блискавичне за історичними мірками трансформація з "нічого" під "все" з примхливої волі долі в особі Сім'ї Єльцина, який шукав надійного захисника своїх капіталів, не могла не завдати жорстокого удару по і так проблемної психіці майбутнього "нацлідера". Він ліг спати ще Блідою Міллю, а вранці послужлива челядь вже називала його Двоголовим Орлом. Тут у будь дах поїде.

Якщо деякі західні лідери все ще сподіваються якось перевиховати Путіна, хай перечитають "Собаче серце" Булгакова

Все, що він робить зараз, це його розплата з навколишнім світом за ті "несправедливості", які йому довелося терпіти велику частину життя. Людина вистрибує з штанів, щоб довести насамперед самому собі, що він "не" тварь тремтяча", а "право має". Звідси ці його польоти за білими журавлями і пірнання з аквалангом на глибину аж у три метри, шайби, нібито забиті їм зірок світового хокею, гра одним пальцем на фортепіано та інші забави, характерні для підлітка в пубертатний період, але які викликають здивування, коли ними займається вища посадова особа держави. Поступово в рамках РФ можливості для самоствердження Путіна підійшли до кінця, і в минулому році він вирішив зіграти в геополітику, і зіграти по-крупному, la Олександр Македонський, Ганнібал, Наполеон або, на худий кінець, Іван Грозний.

Якщо деякі західні лідери все ще сподіваються якось його перевиховати, хай перечитають "Собаче серце" Булгакова чи "Казку про рибака і рибку" Пушкіна. Путін безнадійний, як був невиправний Кульок; і його, як безглузду пушкінську стару, може зупинити тільки розбите корито або, як Шарикова, повернення в первісний стан.

Єдина прагматична політика щодо Путіна полягає в тому, щоб поставити його в таке положення, коли його можливості зробити фатальну дурість зведені до мінімуму. А оскільки це єдина людина, яка в РФ приймає найважливіші рішення, то така ж політика є єдино розумною по відношенню до Росії. Принаймні, поки там рулить Путін.

Не можна спокушати Путіна високими цінами на нафту і мільярдами дешевих кредитів російській економіці, як не можна спокушати наркомана пропозицією понюхати "кокс" для розслаблення. Зайві гроші викликають у Путіна не прагнення до економічного прогресу країни, а бажання поколобродити і показати себе світу у всій можливій красі. Його не можна "олюднити" хорошим ставленням і умовляннями. Хворому може допомогти тільки сувора "економічна дієта", інакше він тут же піде в рознос.

З усього цього ми можемо зробити висновки про те, що робити далі. Для покарання агресора і відновлення територіальної цілісності Україні не потрібна велика війна між Україною і РФ, що переходить у війну між РФ і НАТО. Про небезпеку такої війни на Заході в ці дні щосили сурмить кремлівська пропаганда, і до цього треба ставитися як до чергового блефу.

Ні на яку велику війну з НАТО в даний час Росія не здатна. В її нинішньому стані російська армія дійшла до межі своїх можливостей у Лугандонии, де їй протистоїть, за великим рахунком, українське ополчення. Вона продемонструвала високу ефективність у Криму, при повній відсутності будь-якого опору. Але на сході України, на думку серйозних військових аналітиків, її перформанс був досить жалюгідним. Як тільки пішов назад "вантаж 200" і інформація про нього просочилася в соціальні мережі, Бобик здувся.

Кремль не має великої і надійної армії, готової світовій війні померти через Недопалок і кооператив "Озеро"

Путін розколов російське суспільство ксенофобською пропагандою. В результаті виявився розколотим і особовий склад збройних сил. Кремль не має великої і надійної армії, готової світовій війні померти через Недопалок і кооператив "Озеро". Досі з великим трудом вдалося набрати 15-20 тисяч бійців, готових за гроші участь в операції, що нагадують операції ИГИЛ. Але і тут, з урахуванням наростаючої економічної кризи, виникають серйозні проблеми.

Це не армія, якщо її бійців затягують на територію України обманом або грошима, які потім не платять. Країна, яка ховає своїх загиблих синів під табличками "Солдат №1", "Солдат №2" і так далі, не може мати потужні збройні сили, здатні перемогти у третій світовій війні. Країна, яка відмовляється від своїх військовослужбовців, перетворюючи їх у терористів, не може мати потужну професійну армію. Це розуміють навіть у Кремлі.

Не випадково віце-прем'єром уряду РФ, який курирує ВПК, є Дмитро Рогозін. Він хороший шоумен, майстер гарного слівця і тріскучою фрази. Але в сфері управління ВПК він нуль. Його призначення – це важливий разведпризнак, який вказує на стратегічні пріоритети розвитку ЗС РФ принаймні на найближчі роки. Поки він сидить в цьому кріслі, головною "зброєю" ВС РФ буде блеф (бутафорські танки, винищувачі, ракети і т. д.), що супроводжується розповідями про фантастичні досягнення в далекому майбутньому (колонізація Марса, будівництво вітчизняних авіаносців і інші фантазії), коли або віслюк здохне, або падишах помре.

Однак це не означає, що Москва в принципі не може створити потужні збройні сили. За великим рахунком, Путін зробив фальстарт, розв'язавши агресію проти України в минулому році. Справа в тому, що в 2015 році в РФ повинен був початися завершальний етап безпрецедентного плану переозброєння на суму в півтрильйона євро на термін до 2020 року. Не напади РФ на Україну, США і НАТО продовжували б спати, а російська армія через п'ять років могла б стати зовсім іншою. Ось тоді був би зовсім інша розмова і зовсім інші загрози.

Тепер Захід повинен зробити все, щоб Кремль цей план не виконав. Будь-який прояв м'якотілості або відвертої дурості з боку Заходу сьогодні призведе до того, що в наступні п'ять років РФ перетвориться в найбільшу геополітичну проблему XXI століття.

Щоб цього не сталося, необхідно надовго перекрити потоки дешевих комерційних західних кредитів в РФ. Санкції проти РФ повинні зберегтися до повного відновлення територіальної цілісності України, що рівнозначно повному відновленню режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Було б верхом ідіотизму з боку Заходу продовжувати продаж РФ новітніх технологій, коли Путін і його ЗМІ прямим текстом загрожують ядерним конфліктом

Крім того, РФ повинна втратити можливість імпортувати з Заходу новітні розробки. Враховуючи, що близько 80 відсотків електроніки в новітніх російських системах озброєння імпортується з Заходу, цей канал повинен бути наглухо закритий, як у роки холодної війни був перекритий експорт новітніх технологій у СРСР за допомогою КОКОМ. Пора відродити цю організацію. Було б верхом ідіотизму з боку Заходу продовжувати продаж РФ новітніх технологій, коли Путін і його ЗМІ прямим текстом загрожують ядерним конфліктом. Ще Ленін відверто попереджав, що капіталісти Заходу "самі продадуть нам мотузку, на якій ми їх повісимо". Ці слова кожен чиновник ЄС повинен пам'ятати, як текст ранкової молитви, тому що в Кремлі їх не просто пам'ятають, але і враховують у плануванні зовнішньополітичних акцій.

Зазначені заходи, а також божевілля Кремля у вигляді нескінченних військових навчань та чемпіонату світу з футболу допоможуть швидкого приходу економічного протверезіння. Пам'ятаю, у 1987 році СРСР ще трусив ракетами і сперечався з США на переговорах з військово-стратегічними питань, а в 1989 році вже пішов по світу з простягнутою рукою і готовий був ці ракети в односторонньому порядку пустити на металобрухт. Так що історичний приклад – причому цілком реальний – є.

Тепер що стосується захоплених агресором земель в Донецькій і Луганській областях. В їх нинішньому вигляді це троянський кінь або сектор Газа, кому як більше подобається. Путін його породив, нехай тепер його і годує. Впустити цього "коня" до складу України буде рівносильно самогубству і в політичному, і в економічному сенсі. Такого "Болівара" Україна не витримає.

Лугандонию потрібно оголосити тимчасово окупованою територією і наглухо відгородити від решти України. А західним партнерам нарешті потрібно детально і наочно роз'яснити, що в Україні немає громадянської війни, а тимчасово окуповані землі – це кримінально-терористичний анклав на українській території, створений за допомогою сусідньої держави.

Може, в Україні це всім добре відомо, але цього тижня я прослухав черговий брифінг в держдепартаменті США і можу з упевненістю повідомити, що тут це буде великою новиною. І це проблема не держдепартаменту США чи ЄС, а української дипломатії та ЗМІ України, які, на жаль, все ще не роз'яснили західним партнерам, що ж насправді відбувається в Україні і звідки ростуть ноги у сьогоднішніх подій.

По інтернету давно гуляє документальний фільм про події на Донбасі на початку 90-х років. Візьміть його за основу, доповніть новими матеріалами, влаштуйте офіційну презентацію у Вашингтоні і Брюсселі і розповсюдьте як офіційний документ. Після цього їм важко буде стверджувати, ніби вони не знають, що на початку 90-х влада в Донецькому регіоні захопила організоване злочинне угруповання. Вона поставила під контроль регіональні органи влади та правопорядку, суди і прокуратуру. Вся економіка регіону опинилася під її контролем. Один з ватажків цієї ОЗГ став губернатором.

Кримінальний світ Донбасу традиційно був середовищем для вербування агентури КДБ/ФСБ

Все це відбувалося за активної участі російських спецслужб. Нагадаю, що напередодні розпаду СРСР тодішній шеф КДБ України Микола Голушко вивіз з України в Москву кілька вагонів оперативних справ на агентуру КДБ в Україні. За це у вересні 1993 року він був призначений директором ФСБ, а потім отримав "золотий парашут" у раді директорів банку "Гарант-Інвест".

Ці агентурні справи стали потужним інструментом для маніпулювання ситуацією в Україні з поступовим підпорядкуванням Москві. Досить згадати агента КДБ/ФСБ під оперативним псевдонімом "Соколовський", якого Кремль до останнього часу намагався зробити своїм "смотрящим" по Україні. А кримінальний світ Донбасу традиційно був середовищем для вербування агентури КДБ/ФСБ. Не дарма Кремль ще з 2003 року старанно впроваджував на пост президента України "двічі несудимого" Януковича.

У результаті виникло унікальне утворення. Щось подібне у США називають gangster's paradise (рай для гангстерів), але Чикаго 30-х років не йде ні в яке порівняння з Донбасом 90-х років, коли цілий регіон перетворився в кримінально-эфэсбешный анклав у складі України, куди вже при президенті Кучмі київська влада носа сунути не сміли. Хто там їх утискав з Києва?! Про це смішно було навіть думати. Навпаки, однією загрози надіслати поїзд братків з Донбасу було достатньо, щоб привести в стан жаху жителів столиці.

При президенті Януковичі цей анклав був надійно поставлений під контроль російських спецслужб. Янукович розширив вплив цього анклаву на всю Україну, фактично підмінюючи державну владу кримінальної вертикаллю, де "смотрящий" за областю був важливішим, ніж офіційний губернатор, а колишній кілер став відповідальним за створення бізнес-імперії Родини Януковича.

Додайте сюди інтерв'ю Гиркина/Стрєлкова письменнику Проханова, в якому відверто розповідається, як почалася операція по захопленню регіону під керівництвом офіцера з резерву ФСБ і що без цієї операції там би не було ніякого повстання проти "кривавої київської хунти".

З тих пір велика частина жителів покинула Лугандонию, а решту меншість під загрозою фізичної або за шматок хліба було включено до складу терористичної армії, яка розміщена в житлових кварталах Донецька та інших населених пунктах окупованих територій і звідти веде вогонь по позиціях української армії (а по суті справи – ополчення). Це практично ИГИЛ на українській території під керівництвом сусідньої держави.

Анексія Криму і окупація частини Донецької та Луганської областей – це українське "11 вересня". В той день в результаті терактів в США загинуло 2,996 людина. За найбільш консервативними оцінками, Україна втратила в два рази більше.

Інформаційним забезпеченням зовнішньої політики України необхідно займатися щодня, професійно, безпосередньо звертаючись до виборців США і ЄС

Українська дипломатія та ЗМІ повинні детально пояснити все це ЄС і США; причому роз'яснювати потрібно не тільки політикам, які приходять і йдуть, а виборцю, від якого ці політики залежать. Це питання не вирішити епізодичними закордонними візитами президента України, міністра закордонних справ, зустрічі з держсекретарем США і його заступниками. Інформаційним забезпеченням зовнішньої політики України необхідно займатися щодня, професійно, безпосередньо звертаючись до виборців США і ЄС. Для цього в України є хороші можливості, але поки я не бачу особливих зусиль в цій області. Складається враження, що в Києві наївно сподіваються, що політики і чиновники у Вашингтоні і Брюсселі самі все зрозуміють і самі все правильно зроблять. Це небезпечні очікування в ситуації, коли поставлено на карту доля всієї країни.

На мою скромну думку, є тільки два способи вирішення статусу тимчасово окупованих територій. Варіант перший: РФ виводить звідти свої терористичні та кримінальні формування, СБУ проводить фільтрацію населення, що залишилося, після чого проводяться місцеві вибори за українськими законами. Якщо цього не відбувається, тимчасово окуповані території наглухо ізолюються від України, і нехай Москва їх годує до тих пір, поки не опиниться перед розбитим коритом. Після цього Україна відновлює свій суверенітет і територіальну цілісність в повному обсязі, як це зробили республіки Прибалтики після розпаду СРСР.

В кінці 80-х я спостерігав зсередини процес розпаду СРСР. Сьогоднішня Росія повторює цей шлях майже один до одного. Зараз РФ знаходиться приблизно там, де СРСР був у 1988 році. Якщо нинішній рівень цін на нафту збережеться (а це, швидше за все, так і буде), а наявні санкції триватимуть, в її нинішньому вигляді РФ залишилося існувати роки два-три. При цьому треба мати на увазі, що, на відміну від сьогоднішньої Росії, тоді в керівництві СРСР не було явно неадекватних людей. У керівництві РФ вони відіграють вирішальну роль. Крім того, радянський народ звик до труднощів і економічні позбавлення міг терпіти довго. За останні 15 років в РФ увійшло в активне життя ціле покоління, вирощене на нафтовій халяви. Ці довго терпіти не будуть. З урахуванням цих (а також ряду інших) чинників, колапс РФ може відбутися ще швидше.

Виникає питання: що робити з економікою? Втрата Донбасу, хоча б тимчасова, це відчутний удар по українській економіці. З іншого боку, в кожній кризі міститься елемент прогресу. Потрібно тільки його побачити та правильно використовувати. Економіка Донбасу – це економіка минулого століття. Нинішня криза має бути використана для переходу до економіки XXI століття. Прикладом може послужити... Коста - Ріка.

Це маленьке центрально-американську державу можна проїхати на автомобілі за три-п'ять годин вздовж і впоперек. У ньому зовсім немає ніяких корисних копалин. Є тільки унікальна природа і чудово освічена молодь. У середині 90-х група молодих ентузіастів провела через парламент закон про особливі економічні зони. У них побудували сучасні технопарки. Потім зробили гарну презентацію, відкрили офіс у Нью-Йорку і пройшлися по ряду великих американських компаній. Все це робила маленька приватна компанія з пари десятків молодих костариканців.

Протягом року в країну було залучено корпорація "Інтел", яка побудувала в одному з технопарків підприємство з виробництва знаменитих мікропроцесорів. Кожен рік від експорту цих процесорів у бюджет Коста-Ріки надходило близько 6 млрд доларів (населення країни складає приблизно 4,5 мільйона чоловік). Потім в Коста-Ріку перевела свою службу підтримки корпорація "Майкрософт". І процес пішов. І все це було зроблено спокійно, без нескінченних дебатів у ЗМІ, без мордобою у парламенті і потоку взаємних звинувачень в корупції, продажності та держзраду. Люди просто сіли, подумали, прийняли рішення і почали професійно працювати. Ви не повірите, але це і є чарівна формула успіху!

Зараз "податковий рай" для "Интела" підходить до кінця і компанія йде з Коста-Ріки. Але натомість в її технопарках працює вже близько трьохсот іноземних корпорацій; завершуються переговори з китайцями про виробництво тут сонячних панелей і іншого "хай-теку". В результаті маленька країна виробляє на експорт більше високотехнологічної продукції, що РФ і Україна разом узяті. І все це було зроблено без астрономічних початкових інвестицій. Головне – власне держава не заважало. У Росії такий проект не має шансів. Але я не хочу вірити, що його не можна повторити в Україні і перейти від економіки "копанок" до економіки високих технологій. Для цього у країни є всі. Потрібна лише політична воля.

Залучаючи стратегічних партнерів, Коста-Ріка також вирішує питання своєї безпеки. За Конституцією ця країна не має збройних сил. Її безпека забезпечується відповідним договором з США, а також присутністю найбільших міжнародних корпорацій на її території. Дуже підозрюю, що Кремль добре б подумав, перш ніж втручатися в Східну Україну, якби там були не "свічкові заводики" місцевих олігархів, а підприємства "Інтел" та "Майкрософт".

Є в України і ще один "золотий фонд" — її айтішники, які вважаються одними з кращих у світі

Є в України і ще один "золотий фонд" – її айтішники, які вважаються одними з кращих у світі. У середині 90-х, коли аутсорсинг тільки набирав обертів, це стало одним із пріоритетів Індії. У результаті до кінця 90-х бюджет країни отримував від аутсорсингу по лінії програмного забезпечення близько 7 мільярдів доларів в рік. Українські програмісти вже давно активно працюють на аутсорсингу, але якщо б держава підійшла до цієї справи з розумом і створило додаткові стимули, країна цілком могла б стати одним зі світових лідерів з розробки програмного забезпечення.

Отже, в сухому залишку ми маємо наступне:

– агресія РФ проти України має розглядатися в контексті руйнування режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Відновлення цього режиму вимагає повного відновлення суверенітету України над усіма своїми територіями, включаючи Крим. Це те, що Захід повинен зробити не для України, а в ім'я власної безпеки і ту важливість, яку має для цієї безпеки режим нерозповсюдження ядерної зброї;

– для забезпечення вищевказаного санкції США і ЄС повинні бути збережені, а при необхідності посилені, аж до повного звільнення окупованих територій;

– у відповідь на ядерний шантаж Кремля Захід повинен запровадити суворі обмеження на експорт новітніх технологій в РФ;

– РФ повинна вивести всі кримінально-терористичні формування з Лугандонии. Потім СБУ проводить фільтрацію населення, що залишилося, після чого проводяться місцеві вибори за законами України. Якщо РФ не робить цього, Лугандония ізолюється від України за прикладом сектора Газу аж до економічного "протверезіння" РФ, за яким має бути повернення Україні всіх окупованих територій;

– Україна може і повинна використовувати поточний криза для переходу до економіки XXI століття. Для цього, насамперед, необхідно зняти всі бюрократичні перепони для розвитку бізнесу;

– путінська Росія може стати адекватним гравцем на міжнародній арені тільки в умовах, коли її економіка знаходиться на "суворої економічної дієті". У зв'язку з цим Захід повинен поставити під контроль доступ РФ до ринків капіталів, а також обмежити доходи РФ від експорту вуглеводнів. Стратегія Заходу повинна полягати не в економічному колапсі і повному розпаді РФ, що може мати непередбачувані наслідки з точки зору розповзання ядерної зброї, а в змісті РФ в стані "легкого економічного голоду", який позбавить Кремль ресурсів і можливостей для зовнішньополітичних авантюр. Поки Путін перебуває при владі, хороша Росія – це Росія без зайвих грошей.

В принципі, існує два підходи до вирішення будь-якої проблеми. Можна знайти тисячу і одну причину, по якій вищевказані цілі здадуться важко досяжними, а тому і робити нічого не треба. А можна знайти один шанс, міцно його схопити і розкрутити до повної перемоги. Мені здається, що в нинішній ситуації в України немає виходу, окрім як піти по другому шляху.

До того ж, наближаються вибори президента США та частини Конгресу. Багато хто вже, напевно, не пам'ятають, що Україна стала однією з причин того, що президент Буш-старший програв президентські вибори в 1993 році Біллу Клінтону. Справа в тому, що в серпні 1991 року президент Буш відвідав Київ, де закликав Україну залишатися в складі СРСР. Потім цю промову у Вашингтоні назвали Chicken Kiev (або "котлета по-київськи"), і саме вона призвела до того, що на президентських виборах 1993 року українська діаспора США дружно проголосувала за Клінтона, хоча традиційно підтримує республіканців. Як мені розповідав один з керівників передвиборної кампанії Клінтона, саме ці голоси зіграли надзвичайно важливу роль у поразці Буша. Так що президентська гонка в США – гарний час для роз'яснення позиції України щодо життєво важливих для неї питань. Потрібно просто діяти, не чекаючи "милості від природи".

Стани станів

Стани станів



Вступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури.   
       
Богдан Гордасевич

19:57 27.09.2014

Продовжння, варіант.....

Попытка реализации сценария отделения всех или ряда юго-восточных регионов Украины неизбежно приведет:
- к прямому вооруженному конфликту между Россией и Украиной;
- к прямому силовому противостоянию граждан Украины между собой;
- к многократной эскалации напряжения в мире и, в частности, в отношении всего мирового сообщества против России, а значит в отношении всех русских и русскоязычных носителей во всем мире, которые будут поддерживать политику, направленную на раскол Украины;
- к невозможности продолжить политику поддержки прав русскоязычного населения Украины, проживающего в других регионах Украины;
- к невозможности даже обсуждать тему федерализации, которая в этом случае будет синонимична теме сепаратизма, а не форме, используемой развитыми демократиями для сохранения целостности сложных поликультурных и полиукладных экономических государственных образований (Великобритания, Германия и др.);
- к невозможности проводить любую экономическую политику в Украине, а значит к доведению страны до полной разрухи и хаоса.

Дополнительные угрозы для общей дестабилизации в регионе.
В силу сложившихся исторических обстоятельств сами жители Крыма и жители России воспринимали аннексию Россией территории Крыма как восстановление исторической справедливости. Не обсуждая правомерность такой точки зрения, мы должны признать, что поддержка большинством российских граждан и большинством крымского населения идеи присоединения Крыма к России сыграла очень важную роль для проведения пропагандисткой кампании российскими СМИ и для обеспечения публичной позиции для российской дипломатии в мире.
В случае реализации сценария отделения отдельных областей юго-востока ситуация может быть абсолютно противоположной, а именно:
- если сейчас мировое сообщество не имеет однозначной оценки в отношении событий, произошедших в Крыму, то в случае поддержки Россией политики на раскол Украины те страны, которые сейчас занимают нейтралитет или просто пытаются занять сдержанную позицию, вынуждены будут поддержать агрессивную политику США и согласиться с политикой превращения России в страну, которая не защищает мир и стабильность, а, наоборот, несет угрозы в регионе и угрожает мировому порядку; США умеют это делать и можно не сомневаться в успехе проведения такой политики;
- если в настоящее время граждане России позитивно относятся к присоединению Крыма и Севастополя к России, то в случае политики России, направленной на поддержку сепаратистках процессов в Украине, есть высокая опасность, что в данном случае российским населением это будет уже воспринято не как разумные и справедливые действия для защиты собственных интересов, а как силовая агрессия против соседнего братского народа и государства. Это, в свою очередь, может стать началом общественного раскола в российском массовом сознании, которое в случае любых экономических проблем и на фоне фактически возникшей антироссийской истерии в мире может стать началом новых социальных напряжений уже в России, что очень опасно для всех граждан и стран Евразии.

Общий вывод: целенаправленные действия на раскачивание ситуации на юго-востоке и призыв идти по пути Крыма и Севастополя несут в себе угрозу войны и нанесут, в первую очередь, исторический, культурный, моральный и даже физический ущерб не только русскоязычному населению Украины и русским на Украине, но всему русскому миру в целом, когда защита русскоязычного населения и русских будет восприниматься всего лишь как предлог для военной агрессии.

Что нужно делать и из чего исходить активистам русского мира, гражданам Украины:
1. Прекратить добровольно любые действия, направленные на раскол и скрытую сепаратизацию Украины под предлогом борьбы за право быть русским и говорить по-русски.
2. Требовать все законные и допустимые формы защиты права регионов проводить свою экономическую, культурную и социальную политику в рамках единого государства (будет ли это мягкая или развернутая федерализация это уже вопрос конкретных переговоров и работы).
3. Двигаться в сторону максимально легитимных форм защиты и лоббирования своих взглядов и интересов: общественные организации, бизнес ассоциации, активность в СМИ, участие в реальной политической жизни.

Что нужно делать и из чего исходить центральной власти:
1. Прекратить преследования активистов на юго-востоке и найти форму диалога, отказаться от силовых методов воздействия на активистов и их сторонников.
2. Привлечь европейских и российских экспертов для поиска организационно правовых форм, обеспечивающих и гарантирующих защиту национальных и региональных интересов.
3. Уйти от практики двойных стандартов в отношении вооруженных и агрессивных силовых акций со стороны различных самообразованных групп. В кратчайшие сроки прекратить все формы самоуправства и незаконного применения физической силы и оружия в отношении мирных граждан, имеющих иные политические взгляды.

Это не план, это короткая методическая инструкция для тех, кто не на словах, а на деле понимает, в какой опасности находится украинское государство и общество, и насколько опасны любые провокации, резкие заявления и необдуманные решения. Русские и русскоязычные в Украине должны стать активными участниками реальных преобразований во всех сферах общественной и политической жизни страны, русские и русскоязычные граждане должны стать основой стабильности и мира, они должны нести прогресс, культуру и цивилизацию! Тогда русский мир имеет смысл, если же русские будут подменять борьбу за свои права – действиями по дестабилизации и сепаратизму, тогда мы все проиграем исторически, независимо от языка национальности, личного богатства и политических взглядов! Сепаратизм — это бегство, а убегать — это не по нашему!

Владимир Грановский
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна