хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «минуле»

Перли совка (ч.II)

Часть II. Париж

 Поселение в отель

Журналист и Костя войдя в номер к своему удивлению обнаруживают одну кровать на двоих

Журналист: Ха-ха! Ну нормально! Та-а-ак, ну так как мы тут будем спать? Как братья, или как любовники?

Программист Костя: Это ошибка?

Журналист: Да нет! Какая может быть ошибка? Это расплата за отдельный номер для генеральши.

Программист Костя: А почему расплачиваемся мы?

Журналист: Вопросов подрывающих основы нашего общества прошу не задавать! Я ведь правильно говорю, Маруся? (обращается к черной работнице отеля) Правильно!

Негритянка (ничего не понимая кивает головой): Уи, уи!

Журналист: Правильно! Вот! А у тебя нет скрытой гомосексуальности?

Программист Костя (смеется): Нет!

Журналист: У меня тоже.

 

Шоппинг

Заведующий галантерейным магазином: Сегодня после обеда у нас свободное время. Предлагаю заполнить его экскурсией «Париж торговый».

Профессор: Не успели прилететь, и сразу!

Журналист: Шоппинг

Жена генерала (возмущаясь): Ведите себя прилично! Что могут подумать о русских?

Руководитель группы: Да уж, попрошу не выражаться!

Гид Жанна: Я с удовольствием покажу вам наш новый торговый центр.

 

Группа ускоренным шагом идет на шоппинг

Руководитель группы: Нужно гордо нести марку советского туриста!

Жена генерала: Марку! Что о нас подумают французы!

 

Заведующий галантерейным магазином (запутавшись в выборе товара, работнице торгового центра): Мне жаль вас мадам. Торговля без дефицита, это ж не торговля!

Работница торгового центра ( не понимая): Уи! Уи!

Заведующий галантерейным магазином: Это не торговля! Это караул!

Работница торгового центра: Уи! Уи!

Заведующий галантерейным магазином: Ферштейн?

 

Алла, коллега Кости (разглядывая бижутерию): Фантастика! Костя, вы не чувствуете себя несчастным?

Костя: Нет! Мы приехали из счастливой страны. Нас можно осчастливить колбасой. Я чувствую себя здесь, как в музее…

 

Сбор после шоппинга

Руководитель группы: Все?

Помощник руководителя группы: Да, вроде бы все тут. Кроме доярки и поэта.

Руководитель группы: Где?

Помощник: Ну поэта мы оставили в гостинице, а…

Журналист: … а наша пейзанка, кажется попросила политического убежища в отделе женского белья.

Профессор: Безобразие! Никакой дисциплины!

Идет рыдающая доярка.

Жена генерала: Деточка! Ведите себя прилично! Что о нас подумают французы?

Журналист: Она просто не  выдержала столкновения с жестокой реальностью капитализма.

Слесарь-передовик: Да заткнись ты! Деловой нашелся! Ты хоть раз в сельпо был?

Журналист: Вы хоть и гегемон, вы напрасно грубите прессе! Я был везде.

Помощник: Я предупреждал, что если человек не был в Венгрии или в Чехословакии на худой конец, его нельзя выпускать за границу. Это ж психологическая травма!

 

Ужин

Руководитель группы: Уважаемые! Сейчас товарищ Жанна выдаст на ужин каждому по 30 франков. Я лично прослежу, чтобы все поели. Поели! В прошлой группе валюту экономили… до голодных обмороков!

 

Экскурсия

Гид Жанна: Сейчас башня не только символ Парижа, но всей Франции. К двухсотлетию великой французской революции, ее должны отремонтировать.

Программист Костя (ехидно): Тоже к круглым дата пену гонят… ха-ха-ха

Профессор: Вы мешаете слушать!

Гид Жанна: У вас будет свободное время и вы сможете с удовольствием насладиться панорамой Парижа. А стоит это недорого, всего 35 франков.

Заведующий галантерейным магазином: Тридцать пять франков? Я лучше себе пиджак куплю.

Жена генерала: Ведите себя прилично! Вам что пиджак дороже..? (после паузы) Подумаешь, панорама Парижа! У нас с Ленинских гор такое видать!!!

Слесарь-передовик: Да! Да! А карусель сколько стоит?

Гид Жанна: Пять франков

Слесарь-передовик: По коням!!! (группа дружно садиться на карусель)

 

Опоздание

Опоздал заведующий галантерейным магазином

Помощник руководителя группы: Вы смотрели на часы?

Заведующий галантерейным магазином не реагирует на вопрос.

Помощник руководителя группы (кричит):Что???

Руководитель группы: Ну вы то что? Приличный человек...! Почему опоздали?

Заведующий галантерейным магазином не реагирует на разговоры.

Руководитель группы: Что? Паспорт потеряли?

Заведующий галантерейным магазином: Вот!

Руководитель группы: Что cлучилось?

Помощник руководителя группы: Была провокация?

Заведующий галантерейным магазином (мрачно): Пиджак себе купил… за 150 франков. А в соседнем магазине точно такой же… за 110.

Руководитель группы (со злостью): Тфу! (отворачивается)

Журналист: Ты не волнуйся! Я видел такой же за 200. Только мужской))))

  

Валентинка

Загубив Новий Рік засніжені крила...

Десь забуло Різдво свою шаль...

Звідкись лине небачена сила...

Мою радість змінила на жаль...

Не принесе мені фея вуглинку...

На свято тільки серце заболить...

Минуле вже майнуло без зупинки...

Майбутнє ще тільки летить...

Хай спогади закутають ялинку...

Дитячі хай вкриють пісні...

Засніжену тримаю валентинку...

Це ж іскра у серці моїм...

Все тихо біжить, як за помахом чарів...

Вже й я - це  не я давно...

Вже доля вдягла намисто з коралів...

Перепони сховались на дно...

Ти вже не повернеш колишнє...

Хоч навіть воно й золоте...

Розвій свою спогадів тишу...

І прийде майбутнє твоє!!!

Леська Щастя

Перли совка

Захотілось поділитись враженнями від переглянутого фільму, що змальовує не таку вже й далеку та водночас далеку нашу історію. Величезна держава входить стадію свого поступового розвалу, що іменується правлячою верхівкою як „перестройка”. Для когось це свого роду трагедія, для когось початок нового життя, але напевно всі ми відчуємо певну ностальгію. Важкі були часи, але зараз вони не легші. Хтось живе тим, що все краще ще попереду, а хтось з гіркотою усвідомлює, що все краще було там... Ми стали бувати у світах частіше, але переважна більшість там не з метою пізнання „достопримечательностей” та подорожей... Але це вже зовсім інше питання.

Повернімось у ті роки! Фільм має назву „Парижская любовь Кости Гуманкова” за однойменною повістю Ю.Полякова і висвітлює історію поїздки радянської туристичної групи в Париж. У фільмі є все чим „грішила” тодішня система, і бюрократія, і формалізм, і пропаганда, і розкидані долі, і... але все це подано у формі гумору, а сюжетна лінія – несподіване кохання. Добрий гумор та смішні ситуації в які потрапляють "совєтіко" туристо найбільш мене вразили. І взагалі окремі вислови там майже афористичні. Перли совка так би мовити!

Невеличкий монтаж саундтрека та фрагментів фільму

 Часть I. Путевка

 Инструктаж

Руководитель группы: Значит так, товарищи! Каждый  советский человек, выезжающий за границу – это полпред нашего советского образа жизни. Поэтому вы должны осознавать, что в Париж мы едем прежде всего – Ра-бо-тать! Главное за границей – дисциплина!

Помощник: А тепер поднимем руки те, кто бывал в капиталистических странах. Ага! А тепер те кто не бывал ни в капиталистических, ни в социалистических!

Руководитель группы: Угу!

Помощник: Ладно! Записывайте! Водка. Или коньяк – две бутылки! Колбаса сухая – один батон. Сигареты – десять пачек. Ну-у-у, ничего лишнего из продуктов питания мы брать не советуем.

Руководитель группы: Да!

 Заполнение таможенных деклараций

Заведующий галантерейным магазином (витирая вспотевшую лысину): Фух, кросворд какой то! А золотые зубы нужно вносить?

Журналист, который побывал везде: Не надо! Вы ж не в Бухенвальд едете! Инструктаж не надо было пропускать.

Заведующий: Я был в горкоме партии по очень важному делу.

Журналист: Это мы знаем, а вот перстенек впишите. За это в Бастилию могут посадить…

Заведующий: Оййй, не надо, не надо! Бастилию сломали.

Журналист: Советская торговля неуязвима! А вы на чем застряли? (обращается к программисту Косте, главному герою) У вас золота нет? Оружие спрятали надежно?

Программист Костя (задумчиво с легкой иронией): Мое оружие – советский образ жизни!

Руководитель группы к своему помощнику: Список группы! Без моего разрешения не отлучаться! Накажу! Товарищи проходим таможенный досмотр!

 Группа ждет вылета

Руководитель группы к своему помощнику (командным тоном) : Списо-о-о-ок!!!

Помощник: Все на месте, кроме поэта

Руководитель группы: Где?

Программист: Сказал что в туалет пошел…

Журналист: Плохо вы знаете психологию творческих работников.

Подходит выпивший поэт, на ходу декламируя «Мы всю жизнь летаем над помойкой…»

Журналист руководителю: На верху работает бар, где наливают за рубли.

Слесарь-передовик производства: Да ну?

Журналист: Да!

Слесарь-передовик: Я в туалет! (убегает)

Руководитель группы выпившему поэту, слегка возмущенным тоном: Я вас выведу из состава группы! И-и-и-и, оставлю в Москве!

Журналист: Не надо пугать человека Родиной!

Спогади

Знову день, цей осінній  день з дощем... Знову спогади прокрадаються в мою душу і я не знаю як їх зупинити, так само як зупинити опадання листя чи стукіт дощу. Який вже рік поспіль я ненавиджу оці осінні дощові дні.Ти чуєш? Ненавиджу!!! Ні, ти мене не чуєш. Мені хочеться кричати: Чому? Чому саме так повинно статись?!  Та у відповідь чую лише шелет вітру і стукіт дощу, що віддаеться від моєї парасольки...Все нагадує про тебе: ці відчуття самотності, цей дощ, це жовте листя, цей холод...Холод, так саме він... бо ти пішов, ти пішов геть...

                                     Залишив мене на холоді з моїми спогадами один на один... 

Моменти з минулого Львова (с)

    Микола Кравцов розпочав роботу над проектом "Моменти з минулого Львова". Це низка фотографій де старе місто ніби вмальоване в нинішні пейзажі. Проект ще не закінчений, тому цей пост буде оновлюватись новими фото!  Вул. Валова.    Фото зроблене під час Другої світової війни після боїв за Львів. На фоні будинок побудований в 1910 році на замовлення відомого львівського лікаря-окуліста Теодора Баллабана. На першому поверсі в цьому будинку з 1912 року і по сьогоднішній день розміщується міська ощадна каса. [ Дивитись далі. ]

Союз мертвецов.

Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Вряд ли показания бывшего президента Украины Виктора Ющенко на судебном процессе против бывшего премьер-министра Юлии Тимошенко можно назвать большим откровением: отставной политик просто повторил заявления, которые и он, и представители его ближайшего окружения делали в период обострения отношений между Ющенко и Тимошенко в последний период пребывания Виктора Андреевича на посту главы государства. Другое дело, что в душном зале суда эти заявления выглядели совсем иначе, чем в период войны президента и премьера. Ющенко пришел на политический процесс – но предпочел этого не замечать. Говорить о политической позиции бывшего президента пришлось его пресс-секретарю – но даже попытки оправдать Ющенко подразумевают, что он относится к судебному процессу против Тимошенко серьезно – как суду, а не как к судилищу.

Собственно, именно такой позиции от Ющенко я и ожидал – он сделал выбор, предопределенный всей его предыдущей политической биографией, убеждениями и интересами. И не он один. Думается, совершенно не случайно именно сейчас прошла совместная пресс-конференция премьера Николая Азарова и одного из его заместителей Сергея Тигипко – пресс-конференция, в ходе которой было объявлено о грядущем слиянии Партии регионов и «Сильной Украины». Почему же обычно осторожный Тигипко пошел на столь решительный шаг – уничтожение собственной политической силы и расставание со сторонниками, которые видели в нем альтернативу Януковичу и Азарову, в крайнем случае их коалиционного партнера, но не подчиненного – именно сейчас?

Фото: Макс Левин

На это есть серьезные основания. Арест Тимошенко провел в украинском политичеком лагере линию разлома, которую не возможно будет уже ничем заполнить, которая не подразумевает компромиссов и ситуативных коалиций времен 2004-2010 годов. Остаться на политической сцене сможет только одна группа людей – либо те, кто приняли решение об этом аресте, не протестуют против него, поддерживают его своими показаниями – либо те, кто против этого ареста протестует.

Опять-таки, стоит в который уже раз повторить, что речь тут вообще не идет ни о личности Тимошенко, ни о подробностях соглашений, согласованных ею с Владимиром Путиным. Речь идет о самой идее судебного процесса как средства для установления политической монополии и расправы над конкурентом. Тимошенко может нравиться или не нравиться, газовое соглашение может считаться единственно возможным в обстоятельствах, сложившихся на момент его подписания – или непродуманным и некомпетентным, но всё это не имеет никакого отношения к суду. Те, кто это понимает и пытается остановить – думает о будущем Украины. Те, кто считает, что все происходит как надо, тянет страну в прошлое – и неважно какими мотивами он руководствуется, желанием сохранить и упрочить власть, понизить цены на газ или просто ненавистью к Тимошенко. Это касается и политиков, и журналистов, и общества – нужно просто понять это и хотя бы перестать улыбаться и пожимать руку тем, кто оправдывает беззаконие, рассказывает о «чужой войне» или произносит схожие подлости или глупости, в зависимости от развития своего интеллекта и своих нравственных качеств.

Янукович не делает ничего особенного – он действует ровно в парадигме правил игры, принятых в политической системе, созданной и выпестованной Леонидом Кучмой. Ющенко – чтобы там не думали о нем в 2004 году его сторонники, предпочитавшие закрывать глаза на «отдельные недостатки» новоявленного спасителя нации и восхищавшиеся его показной «украинскостью» – плоть от плоти этой системы, один из ее создателей и строителей. Он хотел – но по известным причинам не мог – быть таким правителем как Янукович и именно поэтому с легкостью шел на ситуативные союзы с теми, кого еще недавно называл бандитами и фальсификаторами. Тигипко – один из важных чиновников этой системы, работавший в ней с первых дней ее строительства.

Система сбоит – и может устоять, только вооружившись, только создав в стране режим безальтернативной диктатуры. Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Можно задаться вопросом: а разве Тимошенко – не порождение этой системы? Ну, во-первых, она всегда была чужой для большей части этих людей. Во-вторых, сейчас это не очень важно. Даже если считать, что она хотела не изменить страну, а лишь возглавить систему, сегодня они судят ее – а не она их. И это они пытаются лишить сограждан любой альтернативы – до момента, когда начнут воевать между собой, сажать и отстреливать друг друга. Но это, конечно, тоже не альтернатива, это просто разборки внутри отжившего.

Может ли выиграть этот союз мертвецов? Да, может – но это будет означать, что и Украина еще пару десятилетий будет мертвой, нищей и обреченной страной, из которой будет бежать все молодое и талантливое, в которой будет процветать все кондовое и безнравственное. Это и есть настоящая цель нового союза, которая вряд ли совпадает с желаниями и мечтами украинского народа.

Виталий Портников Виталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

Чому я вірю в Україну.

Арсеній Яценюк.

   Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.

   Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х,  знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

   СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

   Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою.  У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю. Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар.   Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі.  Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.

   Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.  

   Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками  злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.

   Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.Люди з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть.  Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

   Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.

Чомусь навіяло...

    Вона завжди була рада мені, але не більше. Може на жаль, а  може й ні... Об"єктивно важко назвати її справжньою красунею, але вона вміла і вміє бути привабливою... Нам завжди було про що поговорити, і було це завжди якось невимушено... Дещо в ній викликало захоплення, а дещо відверто дратувало... часом, поряд із нею я собі здавався повним бовдуром, а вона при цьому вважала мене розумним. Двічі наші стосунки мало не перейшли за грань дружніх, вперше це закінчилось переляком, спочатку її, а потім і моїм... кілька років по тому вона просто чітко дала знати, що не хоче інших стосунків... весь цей час і вона, і я час від часу зустрічались з кимось, але при цьому досить часто із задоволенням спілкувались, і навіть дружньо гуляли вдвох... знали дуже багато один про одного, але  ніколи не говорили про особисті стосунки... Інколи виручали один-одного в різних ситуаціях... у нас було багато спільного, однак час, події, та й інше збільшили відстань між нами, і здається не тільки в кілометрах... Давно вже зрозумів, що не хочу бути з нею, і не тому що вона не хоче... можливо був недостатньо наполегливий, але не шкодую про це. Знаю тільки що ми й досі будемо раді один-одному... а натрапивши на її фото я просто посміхнувся і якось із теплотою згадав все це, ні про що не жалкуючи...
))))

Минуле...

Шукав в інтернеті деяку інформацію, і заодно пригадав, що десь там лежить в архівах давно забутий мій старий щоденник.. З тих часів, коли я був ще Жьівотньім (-;

За рік там набралось з сотню записів.... цікаво було перечитати (-;

Тім, хто зайде почитати, попереджаю - тоді я ще спілкувався виключно російською мовою, а блог писав жорстко, без цензури, тому читання та сприймання - на ваш особистий страх і ризик (-:

Агресія - значить не байдужість.

Все злить, подражнює, нервує. Навіть гарні новини не радують.

Хочеться на комусь зірватись, вимістити злість. Агресія аж бурхотить внутрі.

Але це не вихід... 

Я сильний - я все витримаю.

Все що не відбувається - все на краще.

Я не самотній - у мене є друзі, і напевно хтось кохає.

Скрутні часи в моєму житті настають для того, щоб надати можливість довести, що я вартий ще кращої долі.

(цікаво, ну хоч комусь, по-справжньому ці гасла допомогали заспокоїтись та налаштуватись на позитив, коли все погано?)

...

Авжеж, були в моєму житті скрутні часи. Було таке що здавався та відступав, було і навпаки - йшов вперед до останнього. Досвід каже що другий вариант набагато перспективніший, хоч і має в собі багато неприємног. Ще досвід нагадує, що в принципі, кожна проблема, кожна складність, кожна неприємність - це шанс вийти переможцем, а перемога завжди варта більшого ніж те терпіння та впертість, які необхідно проявити для цього.

...

Ось і прийшов висновок - як би кепсько не було на душі від усього що відбувається, але нема сенсу (не раціонально, безглуздо, даремно) намагатись втримати минуле, чеплятись за нього, шукати в ньому порятунку. Бо попереду - велике, невідоме, сповнене можливостей, пригод, мрій та щастя майбутнє. І чим швидше я знайду в собі сили зробити вгамувати всі свої страхи та зробити крок вперед, тим краще ж буде для мене.

...

Все. Вперед і мовчки.

Калакуцький Микола Костянтинович