Найбільш докорінні зміни відбуваються в свідомості кожної людини, суспільства, нації, а вже потім проявляються в соціальній реальності: на виборах чи вулиці. Рекламною «мовою» можна сказати, що відбувається руйнування певного стереотипу, коли особистість під впливом різних чинників починає сумніватися у доцільності старої поведінки, ставить під сумнів старі правила гри… Аж раптом, людині ненав’язливо підказують, як треба робити по-новому, правильно.
З'являються нові суспільні ідеали, прагнення, цінності, які в процесі реалізації утворюють нову систему суспільних відносин. У нас в цьому сенсі все нібито «добре». Україна декларує підтримку євроінтеграції, верховенства права, чесних виборів, свободу слова і вибору, розвиток і зміцнення громадянського суспільства, захист прав людини та інші загальноприйняті атрибути демократії. Проте є проблема з самим процесом руйнації старого стереотипу, а також відсутності чіткої альтернативи - майбутньої української мрії у свідомості лідерів, та як наслідок, небажання значної частини суспільства ризикувати існуючим станом речей не за конкренту ідею-мрію, а за порожні обіцянки і політичні гасла.
З сьогоднішнім рівнем політичної свідомості, економічної ситуації та рівня розвитку країни, не дивно, що не зважаючи на численні заклики до рішучих дій, ніхто так і не може взяти на себе відповідальність за подальший розвиток подій. Нас кличуть протестувати на Майдан, але при цьому, не можуть відповісти на питання: а що буде далі?
Можливо тому, що організатори акцій протестів не мають достатньої фінансової підтримки, організаційно-кадрової структури і часу, щоб популяризувати та оприлюднити програму свої майбутніх дій. А можливо і тому, що вони і самі не дуже розуміють, що будуть робити вже після «Майдану». Адже потім потрібно працювати ще більше, важче та краще, щоб втілити у життя бодай частину своїх гасел про «Свободу, рівність, братерство».
Як показали уроки 2004 р. незворотні зміни відбуваються лише тоді, коли еліти готові брати на себе відповідальність, а суспільство – жорстко контролювати дії влади через відкритість, громадську активність, ЗМІ, третій сектор. Тодішні події листопада збіглися у часі з багатьма іншими соціально-економічними і політичними факторами. Всі хто хоче «запалити» протест сьогодні, не враховують реалій сьогодення, коли жахлива соціально-економічна ситуація прямо впливає на соціальну активність людей та їхню готовність виходити на вулицю.
Осінь в Україні взагалі дуже цікава пора. Та й не лише в Україні. Згадати лише Другу світову війну, Велику Жовтневу революцію… Схоже що традиція щоосені збирати «всеукраїнські» Майдани, чисельністю кілька тисяч (у кращому випадку декілька десятків тисяч) людей перетворюється на сумну звичку ностальгії за втраченими можливостями помаранчевого перевороту. У прагненні бодай на п’яту частину повторити успіх національного протесту листопада 2004 р., організатори подібних акцій, щоразу придумують нові приводи як можна розбудити громадську активність населення та змусити людей війти на вулицю, але поки що нічого майже безрезультатно.
Від 2004 р. листопадові "народні збори" - були святкуванням річниці помаранчевої революції, свята торжества демократії і свободи, яке з кожним роком збирало все менше учасників. Від минулого року таким приводом міг би стати Податковий майдан підприємців, який особисто для мене, закінчився досить незрозуміло. Разом з ними, можна згадувати багато інших соціальних протестів, на зразок «Дістали» чи «Дня гніву», які ідейно «видихалися» та згасали, ще практично не розпочавшись.
Жодним чином не прагнучи образити їх ідейних провідників, хочу зазначити, що це також є проявом громадянської позиції та намаганням змінити ситуацію на краще, що вже зуслуговує на повагу. Але чому всі подальші спроби організації соціального протесту, після 2004 р., мали дуже схожі помилки? Зовсім свіжий приклад Комітет опору диктатурі, що перетворився на своєрідний закритий політичний клуб, діяльність якого, зводиться до політичного критиканства та регіональних виступів проти влади.
Відповідь на питання неефективності організації довготривалих акцій протесту, не може бути однозначною, але однією з найбільш суттєвих причин слабкої ефективності та організованості громадського супротиву може бути кадрова проблема – відсутність яскравих лідерів та «польових командирів», які можуть очолити акції протесту на місцях та поступово перетворювати протест на національний.
Останнім часом дуже багато говорять про те, що Україна потребує якісно нових лідерів. Не просто нових облич у політиці, напередодні виборів, а саме освічених та професійних менеджерів і управлінців у різноманітних галузях. Хтось має вести людей за собою, до певної мети, але ж обов'язково повинні бути cоціальні інженери, які здатні спроектувати цю мету у вигляді певного широкодоступного плану майбутнього розвитку.
Саме відсутність справжіх ідейних лідерів, що мають чітке системне бачення подальшого розвитку ситуації, на мою думку, є ще однією суттєвою причиною нездатності спланувати та організувати довготривалий протест. Навіщо збирати Майдан, якщо люди не розуміють кінцевого результату своїх дій? Вимагати дострокові вибори Президента чи Верховної Ради? А що далі?
Адже за існуючою виборчої системи, до влади все рівно потраплять ті ж самі обличчя. Якщо не вони, тоді їхні родичі, знайомі або довірені особи. Ми це вже бачили на прикладі «любих друзів» у 2004 р., політики бютівського протекціонізму у 2008-2009 рр., і нинішнього засилля "донецьких" на всіх рівнях влади. Зараз для цього ще й приймається новий закон про вибори, щоб остаточно «законсервувати» існуючий стан речей та взагалі унеможливити потрапляння у систему «чужинців», через збільшення прохідного бар’єру до 5%.
Наразі більшість вимог перезавантаження системи обмежуються лише тимчасовими поступками, захистом власних, класових інтересів або ротацією еліт в рамках існуючої системи без змін принципів та механізмів її функціонування. Якісно змінити ситуацію може лише нова суспільно-політична система, яка сприяє формуванню нового світогляду громадянської активності, принципів солідаризму, соціальної відповідальності та партнерства. Ясна річ, що на це потрібен час і саме тому, соціальний протест не може ставити собі за мету побудувати таку систему, скажімо, під виборчу кампанію. Адже на життєздатність подібного проекту одразу ж вказують його цілі та завдання.
У даному випадку, першочерговими завданнями нового соціального проекту можуть бути пошук суспільних лідерів, що мають системне мислення, певні ідеологічно-цінністні орієнтири, необхідні управлінські знання, досвід та моральний чи професійний авторитет серед суспільства. Це можуть бути локальні лідери громадської думки, незалежні експерти, громадські діячі, регіональні еліти, які усвідомлюють необхідність революції суспільної свідомості, народження нового ідейного змісту, реалізації якісно нових завдань. Люди, які готові спрямувати свою енергію і ресурси на об’єднання навколо себе подібних однодумців, створивши ефективну горизонтальну мережу соціальних зв'язків на основі нового бачення розвитку країни.
Потрібно чітко усвідомлювати, що створення такої мережі – це досить складний та багатогранний процес, що потребуватиме від його учасників лідерських якостей, вільного часу, організаційних та ресурсних можливостей, значного рівня теоретичних знань, дискусійних навичок та вміння спілкуватися з людьми.
Одразу ж окреслимо можливі ризики. Суттєвими перешкодами у цьому процесі можеуть бути байдужість суспільства та опір нинішньої системи. В умовах тотальної недовіри переважної більшості населення до політики та низького рівня розвитку громадянського суспільства, навіть активістам «третього сектору», не кажучи вже про партійних агітаторів, стає дедалі важче здійснювати інформаційну та просвітницьку роботу з населенням, доносячи основні ідеї та принципи діяльності будь-якого громадського об’єднання до широкого загалу. Також можна лише уявити, який шалений спротив чинитиме влада побачивши спроби роботу у цьому напрямку. Саме для цього така робота може бути непомітною у національному масштабі, але досить ефективною у місцевому.
Вже сьогодні ми бачимо, що незважаючи на складність ситуації, яку багато громадян сприймають як безвихідне положення, в суспільстві існує та постійно збільшується соціальний запит на якісно нову суспільно-політичну силу, що зможе об’єднати зусилля багатьох соціально-активних громадян з якими потрібно проводити ідеологічно-роз’яснювальну роботу. Це не обов'язково має бути партія, а на першому етапі навіть дуже бажано. Оскільки вже очевидно, що пробудженням суспільної свідомості не будуть серйозно займатися сьогоднішні «нові» одноденні партії, маріонеткові громадські рухи чи політичні лідери-хамелеони, які в залежності від ситуації можуть дуже швидко змінювати партійний колір. Це стратегічне завдання, яке зможуть реалізувати ті, хто має цілісне бачення системного розвитку держави, не боїться кинути виклик існуючій системі та не шукає легких шляхів до змін.
