В 1991 году профессор Иерусалимского университета Мартин Ван Кревельд написал книгу «Трансформация войны».
Он писал о том, как меняются цели и методы войны. О том, почему сильной армии невыгодно воевать со слабой. О том, какое будущее ждет традиционные армии – и кто именно станет им противостоять в XXI веке.
А еще он писал о том, что войны делятся на те, что идут ради выживания и те, что ведутся как инструмент политики.
Ван Кревельд говорил о том, что любое государство, вынужденное считаться с общественным мнением и издержками, всегда оказывается уязвимым в столкновении с противником, убежденным, что он воюет во имя сохранения самого себя. Что «войска, которые не верят в правоту своего дела, в конце концов, откажутся воевать». Что «политика организованного сообщества далеко не всегда совпадает с целями составляющих его индивидов» – даже порой в тех случаях, когда речь идет о войне за выживание.
И все эти вещи имеют прямое отношение к войне на Донбассе. Потому что вопрос упирается в то, как эту войну видят по обе стороны границы.
Для России этой войны не существует. Обыватель о ней предпочитает не знать, оставаясь в убеждении, что на Донбассе воюют «Киев» и «ЛДНР». О погибших российских солдатах и наемниках не пишут СМИ, их семьи не дают интервью, а все участие Москвы в этих событиях воспринимается через призму «гуманитарных конвоев». Кремль не несет никаких имиджевых издержек внутри страны, потому что в представлении российского обывателя не является стороной конфликта. А потому Москве нет никакой нужды оглядываться на общественное мнение.При этом, для российского руководства эта война ведется «на выживание». Вполне вероятно, что для Владимира Путина и его ближайшего окружения речь идет о возрождении империи, сохранении ее исторического ареала и борьбе со сценарием распада. Кремль неоднократно давал понять, что воспринимает все происходящее как попытку переиграть поражение в «холодной войне». И для него любая попытка бегства бывших колоний в Европу – это «удар по империи» и «вторжение на исконные территории».
Для Украины все с точностью до наоборот. Украинский обыватель ставит тему войны в список главных проблем, которые стоят перед страной. Но при этом год назад вину на Россию за вторжение возлагали лишь 52% опрошенных. Еще 15% считали, что во всем виноват Киев, а треть не определилась с ответом.
В этом году трое из четырех опрошенных уверены, что ради мира на Донбассе нужно идти на прямые переговоры с агрессором. Каждый второй готов предоставить оккупированным территориям автономию в составе страны. 40% респондентов хорошо относятся к стране, оккупировавшей несколько украинских регионов.
Такие цифры ожидаешь увидеть в тех странах, чьи солдаты сражаются в составе экспедиционных корпусов за пределами национальных границ. Но мы видим эту социологию именно в Украине – стране, которая стала жертвой чужой агрессии. Вдобавок, мир на Донбассе вовсе не закрывает вопрос территориальной целостности Украины, потому что о судьбе аннексированного Крыма Россия и вовсе отказывается вести переговоры.
Мне могут возразить. Сказать, что проигрыш в войне не чреват физическим истреблением граждан страны. Что компромиссы неизбежны, а военные бюджеты – непомерное бремя для страны. Но в этой логике есть одна брешь.
Да, Украина и правда отличается от Израиля. Да, применительно к нашей стране фраза Голды Меир должна быть переиначена: «Мы хотим видеть себя украинцами, они хотят видеть нас малоросами». В отличие от оригинала, в этом утверждении уже есть масса пространства для компромисса. И многие в Украине, наверняка, готовы пожертвовать идентичностью ради персонального благополучия – особенно, если вопросы идентичности для них не являются базовой ценностью. Но в том и штука, что эта война – она не только за идентичность.
Давайте начистоту.
Капитуляция перед Россией не будет означать размен идентичности на процветание. Проигрыш будет означать лишь уничтожение шанса на становление эффективной экономики. Потому что российские протектораты не живут богаче метрополий. А современная РФ остается страной, вся внутренняя дискуссия которой сводится к вопросу «на ком экономить в первую очередь».
Но если Кремль, который ведет эту войну «ради выживания», продаст ее Украине как «войну с калькулятором в руках», то новому поколению украинцев просто придется начинать все с нуля. Потому что наше поколение эту войну проиграет.
Роман Тищенко
Чому вважати 9 травня Днем перемоги – помилка? Чому в Україні по-різному сприймають Другу світову війну, як залікувати історичні травми та як із цим можуть допомогти економічні реформи. Про це – у розмові Радіо Свобода із професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком.
– Чи варто називати 9 травня «Днем перемоги»?
– «День победи» – це передусім міф воєнно-партійного керівництва, енкаведистів і тиловиків. Для них це була війна, за якою вони спостерігали з окопів, на безпечній відстані від передової. Їхня версія війни далека від фронтових реалій – «окопної правди». Цю окопну тримали за сімома замками. Зрештою, про неї не було нікому розказувати.
Радянське керівництво вибрало тактику «закидати ворога трупами»
Німецькі солдати у перші роки війни були ефективніші за радянських у 5–6 разів. Тому радянське керівництво вибрало тактику «закидати ворога трупами». Німецькі ветерани згадували, що їхні кулеметники часом сходили з розуму – радянських солдатів сотнями відправляли прямо на їхній вогонь. Чесні офіцери гинули разом із солдатами. Встановився якби природній відбір навпаки: гинули ідейні, а у живих залишалися аморальні офіцери й тиловики. Вони потім й розповідали про героїчну війну.
Про це зокрема згадує мистецтвознавець Ніколай Нікулін, який пішов на війну молодим хлопцем, а тридцять років по тому відвідав одне з полів бою під Ленінградом. Він знайшов там сотні не похованих людських решток, які лежали штабелями. Під впливом пережитого він написав книжку про щоденні реалії фронту. За його словами, війна – найбільше свинство, яке придумало людство.
Два роки тому в Росії оприлюднили реальну статистику втрат – йдеться про 20 мільйонів бійців і стільки ж цивільних. Це настільки велика цифра, що вона просто не вкладається в голові
Реальна війна кардинально відрізняється від тріумфального радянського образу. У ній не було переможців, а лише одна суцільна жертва, страждання та величезна несправедливість. Проте через те, що «окопна правда» зникла, лунають слова «Ми победили и можем повторить».
Сталін говорив про сім мільйонів загиблих, Брежнєв – про 20 мільйонів. Два роки тому в Росії оприлюднили реальну статистику втрат – йдеться про 20 мільйонів бійців і стільки ж цивільних
Це настільки велика цифра, що вона просто не вкладається в голові. У мого знайомого у Львові батько був ветераном-фронтовиком. Він казав, що за таку перемогу треба судити. 9 травня потрібно не святкувати, а вшановувати загиблих та їх замовчені спогади.
– Розкажіть про Другу світову на Галичині – Львів постраждав більше під час радянської, чи нацистської окупації?
– Міська структура Львова майже не постраждала від світових війн, натомість населення суттєво змінилося. Про його долю найвлучніше сказала моя колега Ірина Старовойт: «Після війни Львів виглядав, якби на нього скинули нейтронну бомбу – люди зникли, будинки залишилися».
До війни половину населення складали поляки, третину – євреї, українців було 10–15%. Під час війни Львів втратив до 80% населення. Гітлер винищив євреїв, Сталін вивіз поляків. Місто стало українським, але без передвоєнної української еліти – абсолютна більшість української інтелігенції зі страху перед радянськими репресіями втекли на Захід.
У 1939–1941 роках у радянській зоні окупації колишньої Польщі – Західній Білорусії й Західній Україні – число жертв репресій було у 3–4 рази більше за німецьку! Тому влітку 1941 року німців зустрічали як визволителів. Вони розглядали Галичину як німецьку територію, і шанси на виживання пересічного українця були доволі високими.
Проте на Наддніпрянщині влада німців була безжальною. Радянська армія стала визволителями для жителів тих територій, оскільки врятувала їх від фізичного знищення й перетворення в расу рабів.
Для росіян Сталін є творцем перемоги, який підняв Росію з колін і зробив її світовою державою. Для українців він є творцем Голодомору
Тому населення Галичини й решти України по-різному пам’ятає війну. Ці дві правди важко примирити між собою, але потрібно намагатися. Для цього треба, зокрема, перестати порівнювати, хто із диктаторів був кращим – Гітлер чи Сталін. Обоє були злочинцями, хоча кожен у свій спосіб.
Треба зауважити, що більшість українців це розуміє. Одна з різниць між колективною пам’яттю українців і росіян полягає у протилежному ставленні до Сталіна. Для росіян він є творцем перемоги, який підняв Росію з колін і зробив її світовою державою. Для українців він є творцем Голодомору.
– Як можна примирити різні історичні пам’яті?
– Таких способів є чимало – конфронтації двох історичних пам’ятей не нова річ. В Іспанії пам’ять жителів про їхню Громадянську війну теж поділена між тими, хто був за Франко і проти нього. Тому після смерті Франко про війну було заборонено говорити на публіці. Свідома амнезія стала шляхом до реформування і відбудови країни.
Найуспішнішою моделлю примирення історичних пам’ятей є німецька – засудити й нацизм, і комунізм
Проте ми не маємо настільки свідомого політичного класу, як тодішній іспанський, не маємо короля, який би був третейським суддею. Натомість поруч є Росія, яка намагається нав’язати свою модель пам’яті. Французи ніколи не говорили іспанцям, що вони мають думати про Франко. Росія ж буде завше нам казати, як ми маємо думати про свої події та про своїх героїв.
Найуспішнішою моделлю примирення історичних пам’ятей є німецька – засудити й нацизм, і комунізм. Проте у випадку України це б означало засудити також і злочини українського націоналізму. Це не станеться, оскільки в Україні є й буде безліч людей, які на це ніколи не погодяться. Зрештою, німецька модель не спрацювала в жодній країні, крім Німеччини.
Особисто я надаю перевагу британській моделі: герої різних сторін приймаються як частина спільної історії, їх сильні сторони зауважують, а злочини засуджують. Проте для такої моделі треба мати цілком іншу політичну культуру.
Потрібно розуміти, що жодна із цих моделей не є панацеєю, проте є універсальне правило: щоби примирити суспільство – потрібно говорити про долі простих людей, а не героїв та ідеології. Герої розділяють, а жертви об’єднують. Змалювання щоденних випробувань дозволяє інакше поглянути на війну та зрозуміти, що вона є злом у своїй сутності. Навіть справедлива та захисна війна нівечить і ранить людей.
– Поясніть вашу тезу про те, що економічні реформи лікують історичні травми?
– Я колись спитав свого шведського колегу про те, хто є найбільшими героями Швеції. Він надовго задумався, а потім сказав: «Може, «АББА»?»
Щасливі народи не потребують воєнних героїв. На жаль, ми не можемо дозволити собі такої розкоші. Крім того, що нам постійно загрожує Росія, ми хронічно є багатою країною бідних людей.
Пам’ять про минулі трагедії зупиняють розвиток і не дають зробити ривок. Лікувати історичні травми найкраще економічними та політичними реформами
У 1990 році аналітики Deutsche Bank зробили прогнози про перспективи розвитку різних союзних республік, якщо СРСР розвалиться. Експерти підрахували кількість населення, рівень освіти й індустріалізації, ресурси – за всіма показниками Україна мала найкращі шанси на економічний успіх.
Проте за 29 років Україна стала першою з кінця. Навіть серед колишніх республік Радянського Союзу вона має чи не найгірші економічні показники. Німецькі економісти у прогнозах не врахували історію. Українська нація народилася у війнах і революціях, тому має родові травми. Пам’ять про минулі трагедії зупиняють розвиток і не дають зробити ривок. Лікувати історичні травми найкраще економічними та політичними реформами. Чим заможніше суспільство, тим менше воно переймається минулим.
Тому спершу потрібно збудувати сильну економіку та створити армію, яка б запобігла воєнним драмам. Необхідна також й історія, яка б об’єднувала державу – успішні реформи важко впроваджувати в країні з протиріччями. Проте країна стає все більш згуртованою – розбіжності не переростають у вуличні сутички. Єдність нації зможе закріпити мережа громадських організацій, ефективна система державного управління і активне громадянське суспільство. Ідеальної солідарності ніколи не буде, однак завжди можливо нормально існувати.
ВОНО повернулося!
ВОНО вже в Україні!
Жахливе породження гарячечних мареннь Стівена Кінга
Верховна Рада дає відповідь: " Інавгурація Зеленського відбудеться 32 травня в Донецьку"...
Главное - он украинофоб, которого привели к власти олигархи - украинофобы, цель которых - уничтожить незавимимую Украину и устроить в ней филиал СССР. А болтать это ничтожество, даже не знающее языка народа, над которым его поставили "президентом" - уж как гораздо. И публиковать свои фотографии крокодиловой скорби по дедушке. Уж не НКВД-исту ли? Хотя судя по изображению на памятнике, форма - ментовская.
При этом он издевался над Украиной и украинцами, над всем, что является святынями Украины: над трагедиями Иловайска, трагедией Майдана, над христианскими чувствами украинцев. Зато теперь запускаем эту фоточку, дескать как этот кусок говна скорбит по своему дедушке-вытирану!
Мы не знаем каким солдатом был дед Зеленского, но криворожане точно знают, что Семен Иванович Зеленский был одним из больших ментовских чинов в Кривом Рогу в послевоенное время (зам.начальника отдела уголовного розыска УВД) . И именно он, как один из руководителей МВД, несет ответственность за расстрел криворожан во время восстания в 1963 году. После тех событий Семен Зеленский был награжден (повышен до полковника).