У статті одного з найавторитетніших соціологів України поєднано аналіз і лірику.
Підписався б під кожним її словом.
http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/22/105746.htm

Ніколи не прощу журналістам, як вони зображали Майдан – майже завжди це був вид згори, як суцільний помаранчевий загал, тобто сприйняття Майдану відбувалося за парадигмою "Вождь – маса". Не прощу й собі, що не вела записів своїх вражень.

Тому зараз хотілося б згадати закарбовані у пам’яті картинки (бо ж не оприлюднена пам’ять зникає разом із носієм), які разом і дозволяють зрозуміти, чим була Помаранчева революція, яка вже увійшла в Історію, і не лише України.

Пізній вечір. Метро "Чернігівська". Біля кіоску стоять два хлопці, добре напідпитку, на вигляд – роботяги. Розмовляють.

"Если эти … не дадут мне и в следующий раз проголосовать, я обращусь в Кон-сти-ту-цион-ный Суд. Потому что они нарушают мои кон-сти-ту-цион-ные права".

Слід сказати, що слово "кон-сти-ту-цион-ные" вже давалося молодикові важко, але він наполегливо долав труднощі й далі вів мову про свої конституційні права.

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні молодики напідпитку теревенять не про дівчат, гроші, автомобілі, роботу, а про Конституційний суд?

От іще картинка. Площа Незалежності. В'їжджає шикарне дорогуще авто, на бортах фарбою крупними буквами: "ЧАЙ. КОФЕ". Виходить молодик, починає роздавати те саме "чай, кофе". Питаю: – "І що? Не шкода хазяїну машину?" – "Так я і є хазяїн. Нє, не шкода. Знаєте, в мене син росте. Виросте – спитає, що папка хорошого зробив у цьому житті? Тепер буде що сину розказати".

Я припускаю, що десь у інших країнах демонстрантам теж можуть привозити чай-каву, але мені важко уявити, щоб десь хтось так плюндрував власне авто.

А от іще. Універсам на Воскресенці. До касирші, дівчинки років 18-19, підскочила така ж юнка. "Ну що, - нетерпляче спитала касирiа, - що там суд?" - "Та поки що нічого, все ще думають". "Який суд?" - питаю. "Як який, - здивувалася дівчина. Верховний, звісно. Ми ж тут на касі сидимо, нічого не знаємо. А у дівчат у підсобці, де вони товар фасують, є телевізор, от вони час від часу виходять і нам докладають, що там і як".

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні дівчата у підсобці супермаркету дивляться не мильні серіали, а засідання Верховного Суду?

Я до чого веду? Люди, звичайні, пересічні люди відчули свою причетність до долі країни.

Наведу ще одну картинку, щоб показати, що Помаранчева революція стала подією світового масштабу.

Мої колеги під час тих подій були у Берліні. І розповідали, що у пивних барах, де є телевізор і де збираються, щоб за кухлем пива разом подивитися футбол, бокс та щось подібне, на екранах була одна картинка – наш Майдан. Там нічого не відбувалося, але німецькі бюргери як зачаровані дивилися на помаранчеву площу, на радісних людей.

На останок наведу ще одну картинку, з іншої, так би мовити, сторони. Цього хлопця, років 24-25, я зустріла на Інститутській вулиці. Він спитав мене, як пройти до Лаври. Я сказала, що найпростіше доїхати на автобусі, але навряд чи він зараз ходить. А можна пішки, але це хвилин 30-40. –"Ничего, пройдусь, времени у меня много" – відповів хлопець. – "Звідки Ви?" – спитала. – "Я? Я донецкий, вернее из Енакиево. Вот тут у вас говорят, что нас чуть ли не насильно в Киев пригнали. Неправда это. Ехали кто хотел. А я вот в Киеве никогда не был. В Крыму был, а в Киеве – никогда". – "Ну и как Вам у нас?" –"Ой, очень нравится. Город такой красивый, и люди замечательные, душевные". –"А за кого же Вы голосовали?" – спитала здивовано. – "За Януковича, конечно. У нас все за него голосовали. Он же наш, донецкий".

Помовчали. "Ну и что теперь делать?" – питаю. – "Как что? Ведь понятно, переголосовывать надо. Только чтобы все по-честному, по десять наблюдателей на каждый участок, чтобы никакого мухлежа". – "А если победит Ющенко?" – "Значит, будет Ющенко".

І далі він сказав таке, що я назавжди запам’ятаю: "Только теперь уже неважно, кто станет президентом" – "?" – "А Вы посмотрите, – він показав рукою на вируючий Майдан. – Теперь, кто бы ни стал президентом, они должны будут с народом считаться".

Можна сказати, що цей хлопець помилився, як помилилися у своїх сподіваннях мільйони людей, що стояли на Майдані у Києві і на численних майданах по усіх країні. Але чи справді Майдан у кінцевому підсумку не дав країні нічого, окрім розчарувань?

Зараз багато сперечаються про те, чи можна вважати події, що отримали назву "Помаранчева революція" справді революцією? От і в експертному опитуванні, проведеному Фондом "Демократичні ініціативи", більшість експертів зійшлися на тому, що це були "масові виступи протесту проти режиму фальсифікацій та режиму Кучми, але не революція".

Я з такою класифікацією категорично не згодна.

По-перше, за даними опитування, що було проведене Фондом "Демократичні ініціативи", у тих подіях брали участь понад 15% дорослого населення (за даними Інституту соціології – 18%), з них 13% - на "помаранчевих" майданах, більше 2% - на "біло-блакитних".

У абсолютному вимірі це десь п’ять з половиною мільйонів людей. Це такі "масові виступи" - чисельність більша, ніж усе населення деяких країн - коли кількість переходить у якість.

По-друге, ми чомусь узяли за аксіому марксистське розуміння революції, як докорінну зміну політичного устрою. Проте смисл поняття "революція" - у його протиставленні "еволюції" - як швидких, радикальних змін на противагу змінам поступовим. Це зрозуміло, якщо згадати "науково-технічну революцію" - який "устрій" вона змінювала?

Отже, щоб визначити, чи була Помаранчева революція справді революцією, треба відповісти на запитання - чи відбулися у суспільстві внаслідок тих полій справді швидкі радикальні зміни? І тут треба сказати, що у нас виявилася коротка пам’ять, і ми вже забули, що являла собою Україна напередодні Помаранчевої революції.

Загалом в Україні ніколи не було "чисто" авторитарного режиму. Вона відносилася до так званих "змішаних", "гібридних" режимів, напів-авторитарних, а, отже - напів-демократичних. Принаймні Україна класифікувалася як "електоральна демократія". У країні відбувалися справді змагальні вибори, на яких і у 1994, і у 1998, і у 2002 році перемагала опозиція - принаймні, за партійними списками.

В Україні було досить сильне громадянське суспільство, велика кількість НДО, на які інколи влада наїжджала, але серйозних репресій таки не було. Правда,ЗМІ таки душили, але все ж острівки свободи слова таки були, насамперед у пресі, та й 5 канал якось таки з’явився.

Але напередодні президентських виборів усе почало різко мінятися. Дуже добре суть режиму Кучми зобразила свого часу Юлія Мостова – у вигляді Сонячної системи, де у центрі "світило" - Кучма, а навколо нього на різних орбітах перебуває українська політична "еліта". І от настав час, коли "сонце" мало зникнути, а разом з ним могли піти у небуття, а враховуючи обіцянку "Бандитам – тюрми", іще далі.

І от уся ця "система" почала відчайдушно боротися за збереження Системи, а воно ніяк не виходило, бо до жовтня 2004 року, згідно з усіма опитуваннями, Віктор Ющенко істотно випереджав кандидата від влади. Тому влада робила усе, абсолютно безпардонно і нагло, аби зашкодити перемозі опозиційного кандидата.

У нас коротка пам’ять. Згадаймо ту абсолютно брутальну виборчу кампанію.

Влада робила усе, щоб не допустити перемоги Ющенка. Згадаймо, як влада перешкоджала виборчій кампанії Ющенка, як влада абсолютно безсоромно використовувала бюджетників, як телебачення на очах перетворювалося на геббелівське, як міліція "знаходила" якісь гранати у офісах "Пори", згадаймо комісію Мишури, яка мала "розібратися" з громадськими організаціями. Багато що можна згадати.

Мукачевські вибори знаменували радикальну зміну режиму в Україні, коли вона вже перестала бути електоральною демократією. На виборах у Мукачевому переміг з великим відривом (у 15%) кандидат від "Нашої України" - це засвідчив і екзит-пол, які провели три (!) провідні соціологічні служби, це засвідчив і паралельний підрахунок голосів. Але виборча комісія записала, що переміг кандидат від СДПУ(о). А потім виявилося, що ані протоколів, ані бюлетенів нема – вкрали…

Я була у Мукачевому, на власні очі бачила молодиків у чорних кожанках, які оточували усі виборчі дільниці, бачила побитих хлопців з "Пори". Це було страшно і нагадувало знайомі з фільмів кадри про Німеччину 30-х років (про Мукачеве я писала у статті "Мукачеве: Оруел-2004", для нагадування почитайте ще статтю Ар’єва у "Дзеркалі тижня" - "Розмови про Мукачеве").

Мукачеве було, власне, репетицією майбутніх президентських виборів – тестом на реакцію суспільства, реакцію міжнародної спільноти. Нічого, з’їли, не поперхнулися.

Далі влада діяла ще більш нагло і брутально, інколи здавалося, що людей просто провокують на протест - може, так воно й було, просто масштабів цього протесту автори сценарію не передбачили.

І коли у другому турі переміг Ющенко (а він таки переміг – це засвідчили усі екзит-поли, це показували усі опитування, які проводилися протягом кількох років після виборів, вже коли виборці встигли розчаруватися у Ющенку), а ЦВК, як і очікувалося, проголосила переможцем Януковича, люди вийшли на Майдан.

Зізнаюся – я не прихильник революцій. Але я вивела формулу: революції виникають там і тоді, де і коли не працюють механізми демократії.

В Україні зник останній механізм демократії, через який громадяни ще могли якось впливати на владу – вибори. Люди вийшли на Майдан, бо зрозуміли, скоріше, відчули, що якщо вони дозволять себе згвалтувати зараз, то цей режим - назавжди, що ніколи не буде ані чесних виборів, ані прав та свобод. Ті, хто вийшов першими, пішли на Майдан радще з відчаю, не надто сподіваючись на успіх, і готові на усе. А потім виявилося, що таких багато, і коли вони разом, тоді їх не здолати.

Що реально вдалося Майдану?

Вдалося зламати той авторитарний режим, який вже встановився напередодні президентських виборів, Україна знову стала електоральною демократією, про що свідчать вибори 2006 та 2007 років.

Україна зробила різкий ривок на шляху демократії, завоювавши політичні і громадянські свободи, ставши, перейшовши, за класифікацією "Freedom House", у розряд вільних країн. Це були різкі радикальні зміни, тому Помаранчева революція може по праву вважатися революцією.

Проте Україна так і не стала демократичною країною. Свого часу Адам Міхник дуже влучно написав: "Демократія не тотожна свободі: демократія – це свобода, "вписана" у верховенство закону. Свобода сама о собі – без обмежень, накладених законом і традицією, - це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили".

Написано у 1997 році, але начебто спеціально про пост-помаранчеву Україну.

Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі "вписувати" її у верховенство Закону мали політики, які прийшли до влади, тим більше що на Майдані було обіцяно: "Закон один для всіх". Замість цього нова влада стала займатися улюбленою справою – ділити і наново, знов і знов ділити владу.

Президент не став Царем, не став відтворювати Сонячну систему аля-Кучма, хоча мав безбережні повноваження принаймні до кінця року. Тому бал почали правити "бояри", які почали шматувати владу, маючи за головне завдання посадити усюди, на усі місця якомога більше "своїх" людей.

Опозиція в умовах свободи теж долучилася до цього змагання – хто відірве більший шматок влади, а, отже, й бізнесових преференцій.

Що в результаті? Зараз Україна є унікальний кентавр, де високий рівень свободи сполучається з високим рівнем корупції і беззаконня. "Унікальний", бо серед вільних країн немає жодної з високим рівнем корупції, а серед корумпованих країн разом з Україною (на 146 місці) - Зімбабве, Сьерра-Леоне, Кенія, Камерун, Еквадор, Росія, і поруч – жодної навіть напів-вільної країни, суціль автократії та диктатури.

Вийшло повністю, як і передбачав Міхник: за умов свободи без верховенства Закону у суспільстві панує анархія й хаос і править закон сили – себто, ті, хто має владу й гроші. Зрештою, це одні й ті ж.

Звісно, такий "кентавр" не життєздатний. Людям хочеться, зрештою, порядку. Але от питання – якого?

За режиму Кучми справді був порядок – чітко ієрархізоване суспільство, з суворим вертикальним підпорядкуванням.

Але коли кажуть, що тоді корупції було менше, мені смішно. Бо коли ж було "приватизоване" усе державне майно, причому розподілено при гробовій тиші, без будь-якого шуму? Інша річ, що корупція тоді була впорядкована, було зрозуміло, кому і скільки треба давати, а зараз державними посадами торгують без усякої системи.

То якого "порядку" ми хочемо?

Зараз Україна – це плюс свобода, мінус закон. Це – кентавр нежиттєздатний. Далі можливі два шляхи: додати до свободи закон і стати демократичної країною чи відняти у країни свободу і стати авторитарною державою.

Яким шляхом піде Україна?

Наміри принаймні двох найбільш впливових політичних сил очевидні – під гаслами "порядку" різко звузити сферу свободи. Чи буде краще житися людям у суспільстві, де вони вже не матимуть важелів впливати на владу – питання риторичне. Усі заможні країни – демократичні.

Що ж робити громадянам, особливо – тим активним, небайдужим, які п’ять років тому стояли на майданах різних кольорів?

Зрозуміло, що ці вибори не стануть вирішальними, усе головне відбуватиметься потім. У суспільства на цих виборах завдання мінімум і є завданням максимум – не дати відібрати у себе так важко завойовану свободу, аби мати механізми хоч якось впливати на владу.

А для цього знов загадати Майдан і навчитися з його помилок.

Головна помилка Майдану – це персоніфікація політики, уособлення своїх прагнень у якійсь постаті, поділ політиків на "наших" і "не наших". І коли "наші" перемогли, то й суспільство демобілізувалося і розслабилося. Люди виявилися готовими до благородного пориву, навіть до ризику, але не готові до повсякденної важкої роботи.

Друга помилка – це віра у слова та гасла. Чи питав хтось Ющенка, а що конкретно значить "Бандитам – тюрми", "Багаті поділяться з бідними"? Чи вимагав хтось у Ющенка реальної програми, реального плану реформування суспільства?

Отже, цього треба вимагати у нинішніх політиків. На будь-які солодкі обіцянки щось дати, дати більше, дати ще більше, треба ставити чіткі питання: а ЯК саме, ЯК конкретно ви це зробите, коли саме можна очікувати результату? "ЯК?" і "КОЛИ?" має стати центром виборчої кампанії.

Якщо кандидат обіцяє "зробити медицину доступною" - то який саме план реформування медицини?

Якщо кандидат обіцяє, що через 10 років нас буде 50 мільйонів – то як саме він це обіцяє зробити? Скільки мільйонів нас буде наступного року, через рік, через два роки?

Треба не піддаватися на маніпулятивні заклики голосувати за принципом "меншого зла" - за кандидата "Х", щоб не переміг кандидат "У" чи за кандидата "У", щоб не переміг кандидат "Х", бо тоді у нас у політиці завжди пануватиме зло.

Якщо політик не дає конкретного плану дій, такого, який піддається чіткому контролю – не голосувати за нього, і крапка. Якщо такого плану не має ніхто – то не голосувати ні за кого.

Тут мені зауважать – "Так все рівно збрешуть, пообіцяють і не виконають!" Тим більше, що зараз особливо модним стає гасло "не змінюють свою думку дурні", а дурнів нема, пообіцяв – потім "змінив свою думку". Як протидія брехні та нездійсненим обіцянках і існує механізм виборів.

Мені дуже подобається вислів американського політолога Кея, який казав, що "на виборах виборець виступає у ролі Бога покарання і нагороди". А щоб у виборця була така можливість нагороджувати і карати, треба вже зараз протидіяти "ідеям" політиків проводити геть усі вибори одночасно, раз на 5 років. Бо це означатиме повну безкарність і сваволю протягом 5 років.

Щоб суспільство мало можливість оновлення політичних сил, слід відчайдушно опиратися й спробам підвищення виборчого бар’єру,

А головне – не треба нам, громадянам, впадати у смуток (російське слово "уныние" мені видається більш точним), згадаймо, що у християнстві смуток є смертним гріхом, який нищить душу.

Якось, наприкінці 2003 року мені довелося писати статтю про стан демократії в Україні для одного академічного видання.

Стаття вийшла дуже сумна, і наостанок я, несподівано для себе, написала: "Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно". Це повністю випадало з академічного стилю викладу, і редактор замість цього написав: "Демократичний проект в Україні ще не закінчений", що зовсім суперечило тексту статті.

Кінець кінцем, виявилося, що ми обидва – і редактор, і я – виявилися праві. Через рік сталася Помаранчева революція і Майдан.

Тож будемо більше вірити у себе. У житті країни, як і людини, не все вдається відразу. Усе справді гідне досягається важкою роботою. І поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно.

Ірина Бекешкіна

Безіменні творці цієї пропагандистської листівки по-своєму влучно визначили справжню суть комуністичної змови проти людства.
Реакція - або комент стосовно малюнку яскраво характеризує походження коментатора:
КПСС, КГБ, політично,етнічно ,національно дезорієнтована особа...Патріот України або нащадок НКВД-шників, стукачів та червоних начальничків, яких совдеп щедро завіз в усі міста і села України ,звільнивши для них місце власне від українців - виморивши голодом, розстрілявши та виславши на Сибір.
А ось - дивізія зброї СС"Галичина"
(Waffen SS - загальновійськові частини Вермахту,
які брали участь лише у фронтових операціях)

У большинства граждан Украины свежи в памяти события осени-зимы 2004-2005 года, которые принято именовать “Оранжевой революцией”, или попросту - “Майданом”. Тогда десятки тысяч простых людей, как из Киева, так и со всей Украины – съехались на главную площадь страны, когда стало доподлинно известно, что тогдашняя властная верхушка подготовила и уже вовсю осуществляет сценарий беззастенчивой фальсификации выборов Президента страны. «Выбор народа решили подменить выбором верхушки. Возмутительно, чудовищно! Не позволим!!!» - примерно так можно резюмировать настроения, охватившие сердца многих тысяч наших сограждан. Добавим — лучшей части наших сограждан, людей честных и порядочных...

И при этом — удивительно наивных, увы! Поскольку лишь единицы в огромной стране, где средний уровень образованности населения — в числе самых высоких в мире, сумели додуматься до простой истины: что т.н. «кумиры Майдана», призвавшие народ к ненасильственному сопротивлению «антинародному режиму», оказывается, могут и лгать — не единицам, но миллионам... Что те, кто так долго, много и красиво вещал народу о необходимости спасать Украину «от кучмизма и бандитов», а также — о своей личной беззаветной любви к Родине, народу и готовности самую жизнь, не то что состояние, положить на алтарь Отечества, на самом деле плоть от плоти того же «режима», только из «обделённой» властью и благами его части...

Ах, как же всё тогда выглядело красиво и, главное, искренне! Как светились глаза у тысяч людей на майдане и миллионов — у телеэкранов, когда к ним — и к каждому лично! - так задушевно и искренне обращались то Президент-Мученик, то Седовласый Трибун, а особенно — Всенародная Жанна д'Арк! Нет, не могут обманывать народ ТАКИЕ люди!!!

Как оказалось — смогли... Обманули, ещё как обманули, ещё как смачно плюнули в душу тем, кто был им предан и безропотно ловил пневмонию на промозглом ветру за ИХ амбиции, за ИХ меркантильные интересы... Конечно, многие из «маленьких украинцев» - героев Майдана — впали в жестокую депрессию, узнав правду. Но сам их тогдашний порыв, само искреннее стремление идти до конца за дело, которое видилось им справедливым, не должны быть забыты или подвергнуты осмеянию. Нельзя смешивать в одну кучу «Дух Майдана» и правду о ТОМ Майдане...

И вот сегодня, когда стали окончательно ясными вся гнилость, беспомощность и шкурность всех фракций современной украинской «элиты» - как «кучмоидных», так и «оранжевых», когда все поняли, что ЭТИ «вожди» как раз НАЖИВАЮТСЯ на нынешнем кризисе, а не борются с ним, стало очевидным и то, что пришло ВРЕМЯ нового, НАСТОЯЩЕГО МАЙДАНА!

6 февраля на Майдане в Киеве начал создаваться палаточный городок - Координационный Штаб, инициированный гражданской инициативой «Геть Усiх!» Несмотря на привычную информационную блокаду, многим в Украине уже знаком текст манифеста новообразованного движения.

Участники движения считают, что пришло время сказать решительное НЕТ абсолютно ВСЕМ, кто входит или входил прежде в нынешнюю «политическую элиту». И мирным, цивилизованным путём устранить её от власти. Увы, устранять от рычагов влияния придётся всех — даже ОТНОСИТЕЛЬНО порядочных и, В ОБЩЕМ-ТО, компетентных деятелей. Речь идёт о том, что спасение страны — лишь в тотальной ЛЮСТРАЦИИ, как в странах Балтии и Восточной Европы; только запрет руководить и распоряжаться должен затронуть не только бывших аппаратчиков КПСС, комсомола и сотрудников КГБ, но и всех - бывших и пока ещё действующих - «народных» депутатов, министров, Президентов Украины и сотрудников их администраций, бывших на этих должностях в течение последних хотя бы 10 лет.

О своём участии в новом движении уже объявил ряд общественных организаций: «Братство», «Патриот Украины», «Новая Сила», «Свободная Одесса» и многие другие. Рядом со знаменитой Колонной на Майдане — около десятка больших палаток, украшенных символом движения — Большой Метлой и лозунгом «Геть Усіх!»

Обстановка в штабе деловитая, но живая: за сутки обращается не менее трех сотен граждан. Многие приходят, отчаявшись решить свои личные проблемы, созданные им нынешней властью и её ставленниками на местах. Конечно, людям хочется помочь, но главное — объяснить им, что «спасение каждого возможно только через спасение всех». То есть, что силой мы все можем стать, лишь объединившись.

Только вместе мы сумеем привести к власти людей, готовых уважать Конституцию, законы и поднимать, а не разворовывать страну. А главное — вместе мы сможем ещё и контролировать любую новую власть...

Игорь НЕЧИТАЙЛО, «Свободная Одесса»,

взято звідси: http://www.bratstvo.info/bratstvo-text-14933.html

***

Ну як Вам?

Кіншаса- Кострома, баляда  зі збірки "Чорне сало антрацит"

Вкраїна стане Бантустаном,

розтане прецінь льодосало-

і з Небочком Свята Земля

зіграє в триньку полюсами.

Вкраіна стане Бантустаном.

.

Не плач, козаче під бананом,

кради коня- живи циганом,

най небо- гоп, то смиком -в рай,

наплюй у вічі хуторянам.

Не плач, козаче, під бананом.

.

Кіншасой стане Кострома,

а Новим Йорком -Улан-Батор,

святим єпископом -Кучма,

а хмарочос- саманной хатой.

І буде син, і буде мати,

а батька, як завжди- нема.

Спливе у Лопань алігатор.

Кіншасой стане Кострома.

.

А ну, зіграй на скрипці, Яцір,

зіграй у борг. грошей нема.

Несе губата діва тацю,

здорова як сама Весна...

...."Несе цеце як сало яйця".

Засмаж ще жменечку тарганців,

як завше ,в борг: грошви чортма...

.

Горіла пальма як сосна,

як саксаул сосна палала.

Америка сварила пальцем.

Тріщала чортова тюрма.

Зривав хахлатий Че палацца.

Паяли роки за слова.

В Полтаві гримали тамтами.

Котила полем голова.(*)

...А Галя косу уквітчала,

на танці голою втекла!

Кохались пальма та сосна.

Волали в "боїнгах" паяци.

Живцем ховали за слова.

А саксаул сидів на яйцях.

.

Реве то стогне ніччю Конго.

Пливе на схід паром "Москва".

Співає "Галю" хлопець чорний,

а Галя вдома не сама.

І блідий місяць (але сором!)

хиляв бананове пивце,

не змів займать Країну чорну

від антрациту і цеце.

______________________________________

"*"------"котила полем голова":  збірка віршів була складена в апогеї "касетної справи", мається на увазі голова Гонгадзе ---------------прим. авт.

Будьте реалістами – вимагайте неможливого.
(Написано на стінах Сорбонни у травні 1968-го року).

"Неможливо закохатися у зростання промислового виробництва"

В середині 60-х років минулого сторіччя геополітична система, створена після світової війни країнами-переможницями, досягла найвищого етапу свого розвитку. Капіталістичні Північна Америка та Західна Європа, з одного боку, та соціалістична Східна Європа, з іншого, хоч і знаходились у стані політичного протистояння – холодної війни – проте гарячих конфліктів між ними не було.

В економічному плані обидві сторони повоєнної системи почували себе теж досить комфортно. Виробництво, зруйноване війною, було відбудоване і запрацювало на повну силу. Як Західна, так і Східна Європа вступили у фазу стабільного економічного зростання.

Головні соціальні проблеми – зайнятість, житло, пенсійне забезпечення – в основному були вирішені як на Заході, так і на Сході. Здавалося, що ситому (у порівнянні з післявоєнними роками) існуванню обох блоків, принаймні з середини, ніщо не загрожує.

Але економічне зростання та мирне співіснування двох блоків мало й інші наслідки. І на Сході, і на Заході з’явилася інтелігенція, яка виросла кількісно і якісно за рахунок "нижчих" прошарків і "дітей війни" – хлопців і дівчат, які народилися і виросли під час і одразу після Другої світової.

Окрім того, економічне зростання призвело до значного соціального розшарування: на Сході – між партійною номенклатурою і робітниками, а на Заході – між капіталом і найманими працівниками.

До всього слід додати, що існував ще й "третій світ" – країни Азії, Африки і Латинської Америки, експлуатація яких, власне, й забезпечувала комфортне існування перших двох світів, тобто США, СРСР, країн соцтабору та Західної Європи.

Соціальні протиріччя у зовні стабільній глобальній системі наростали і 1968-го світовий порядок захитався. Не через військове зіткнення двох блоків, а вибухнув з середини. Знаковими подіями тих часів стали Червоний травень у капіталістичній Франції та Празька весна у соціалістичній Чехословаччині.

Загалом ті події, які відбувалися не лише у формі масових демонстрацій, але й у формі створення нових текстів, музичних експериментів, дискусій у клубах, навіть у формуванні революційних органів влади, прокотилися всіма країнами північної півкулі – від Японії до Америки, торкнувшись й України, і наочно спростували всі тези лекцій з історії КПРС та опусів буржуазних соціологів.

Це справді була Велика Революція, яка у 68-му не повалила ні західний капіталізм, ні східний соціалізм, але поклала початок зміні Системи. Сьогодні Система ще не подолана, але вона вже інакша. І 68-й рік показав, що з нею треба боротися. І показав, як з нею треба боротися.

Make love not war

У 60-х роках повоєнне покоління увійшло до самостійного життя. Але це покоління не захотіло жити так, як їх батьки. У комфорті, який базувався на домінуючих суспільних і моральних законах, це покоління побачило фальш. І слідом за апостолом Павлом поставило Любов вище Закону.

Американська молодь не захотіла вбивати в’єтнамців заради забаганок своїх президентів та інтересів великого капіталу і масово спалювала повістки на війну, яку якраз тоді США розв’язали у Індокитаї. 68-го року у Чикаго, де відбувався з’їзд правлячої на той час Демократичної партії, зібралися сотні тисяч студентів для того, щоб вимагати припинення війни у В’єтнамі.

Влада вчинила тоді так само, як влада тоталітарної СРСР у Празі чи Гданську. Демонстрацію студентів розстріляли війська Національної гвардії США.

1971-го у місті Кент студентки місцевого університету вкладали у стволи рушниць солдатів Національної гвардії червоні гвоздики як знак миру і любові. У відповідь – знову кулі.

Американські шестидесятники не змогли змінити зовнішній світ, але внутрішньо вони вже стали іншими. Вони не могли жити у світі доброчесних буржуа і пішли у громади хіпі, де панували вільне кохання і ЛСД, де любов до ближнього була вище за культ споживання і наживи.

Своєрідними маніфестами цих людей стали мюзикл "Волосся" та роман Кізі "Політ над гніздом зозулі". Наскільки широким був рух цих нових людей в Америці, свідчить рок-фестиваль у Вудстоці, де грали нову музику – рок, який з’явився у 60-х, і на який прийшло близько 400 тисяч народу.
 

Загалом рок нерозривно пов’язаний з 68-м роком. Тоді на демонстраціях у Парижі студенти співали антивоєнні пісні Beatles і Rolling stones, які згодом, на початку 2000-х, адміністрація президента Буша-молодшого рекомендувала американським радіостанціям не транслювати в ефір.

Згодом мода на хіпі пройшла, американські шестидесятники у своїй більшості влилися до лав американських буржуа, але Америка вже змінилася. Потужний рух за громадянські права на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, попри вбивство свого лідера, змусив владу США законодавчо гарантувати права чорношкірих американців.

Цей рух за права підірвав поліцейські основи північноамериканської держави і 1975-го року США вивела свої війська з В’єтнаму. Цей рух змусив американську владу поважно ставитись до своїх білих і чорних співгромадян.

Втім, за періодом лібералізації в Америці настав період реакції (консервативної революції) і за консервативного президента Буша громадянські права американців знову були обмежені "Патріотичним актом".

Вашингтон розв’язав військові дії у Афганістані та Іраку. Але багатотисячні маніфестації проти війни, поразка консерваторів на виборах у Конгрес та очікувана їх поразка на цьогорічних президентських виборах, свідчать про незворотність процесів, започаткованих у 60-ті.

Початок 68-го року

Вибух 68-го року не з’явився на пустому місці, його наближали "хрущовська відлига" та повстання в Угорщині 1956-го року – для східних країн – та революція на Кубі і війна у В’єтнамі – для західних. У жовтні 1967-го року в Болівії гине культовий революціонер Ернесто Че Гевара і акція французьких студентів 9 листопада того ж року, під час якої вимагали реформи вищої освіти, переросла у мітинг пам’яті Че.

Студенти скандували: "Че – герой, буржуазія – лайно".

Загалом революційні події 68-го року у західних країнах, хоч і були спричинені внутрішніми соціальними протиріччями, завжди підживлювалися подіями у країнах третього світу. Так, студенти Нантера, які захопили 22 березня 68-го адміністративний корпус університету з вимогами змін у навчальних курсах, вимагали також звільнити своїх товаришів, заарештованих за погром приміщення американської компанії, який ті вчинили на знак протесту проти в’єтнамської війни.

"Головне, щоб вас обурювала будь-яка несправедливість, яка відбувається у світі", – написав Че Гевара у прощальному листі своїм дітям. І ці слова сприйняли його революційні "діти" – люди 68-го.

Та й взагалі 68-й рік почався в Азії. У січні таїландські студенти, які називали себе "жовтими тиграми", повалили проамериканську військову диктатуру. Потім настала черга соціалістичного табору і на початку 68-го, всупереч позиції Брєжнєва, компартія Чехословаччини змінює свого керівника сталініста Новотного на реформатора Дубчека. І ЦК КПЧ ухвалює "Програму дій", згідно якої скасовується цензура і легалізуються політичні клуби.

Потім прийшов час Заходу. І у березні учні паризької Сорбонни протестують проти заборони студенткам відвідувати вночі в гуртожитках студентів та вимагають студентського самоврядування.

З травня події розгортаються з шаленою швидкістю. Вимоги революціонерів з часткових і досить обережних стають загальними і радикальними. До студентів долучаються робітники та інтелігенція. На вулицях Парижа, Праги, Риму – сотні тисяч людей. Здавалося, і капіталізму, і соціалізму – кінець.

Паралелі між подіями 68-го року на Заході і Сході не лише зовнішні. Вони глибинні. Людей на бульвар Сен-Мішель та на Вацлавську площу не могли вивести часткові вимоги, які висунули на початку 68-го студенти, наскільки б серйозними чи кумедними ці вимоги не були.

Людей вивели соціальні причини.

З’явилися цілі соціальні групи, серед них нова інтелігенція та робітники, які не бажали бути соціальними аутсайдерами і захотіли повалити владу соціальних фаворитів – буржуазії на Заході та її аналога на Сході – партійної бюрократії.

І на Сході, і на Заході революціонери 68-го виступали проти авторитарних режимів. У Чехословаччині і Польщі вони хотіли побороти монополію компартій на владу, а у Франції – диктаторський режим президента Де Голля, який внаслідок конституційних змін на початку 60-х добився для себе практично імператорських повноважень.

А найголовніше, і на Заході, і на Сході люди хотіли ПРАВДИ, зрозумівши гнилість і капіталістичної і соціалістичної системи.

Паралелі між Сходом і Заходом у 68-му році доповнюються тим, що до виступів польських студентів у Кракові, Гданську, Варшаві спонукав приклад французьких колег, а у Празі демонстранти скандували: "Дучке – Дубчек!"– (Дучке – лідер німецьких студентів 68-го року, які виступили проти глобального капіталізму).

Характерно, що революційні виступи 68-го року і на Сході, і на Заході, відбувалися на фоні економічного підйому. Рівень життя протестуючих був відносно високим. Образно кажучи, паризькі студенти паркували свої Пежо біля Сорбонни, діставали з багажників червоні прапори і портрети Че Гевари, і йшли на барикади.

Справді, революції відбувають на там, де є, за висловом класика, "знедолення мас", а там, де революційні соціальні групи вважають себе готовими і рішучими для того, аби змінити суспільний лад.

Ще один момент, який варто відзначити. Французи почали бунтувати без "керівної і спрямовуючої" ролі компартії, навіть всупереч позиції керівництва ФКП, яке закликало співгромадян не підтримувати акції протесту.

Коли у Франції у травні розпочався загальний страйк (страйкували 10 мільйонів французів, тобто третина працюючих), комуністи змушені були підтримати робітників, але вони ж, тобто ФКП, наприкінці травня і здали страйковий рух, задовольнившись підвищенням зарплат, яке обіцяли працедавці. Практично ФКП сприяло затуханню революційного руху.

Взагалі, жодна партія не могла тоді контролювати народний рух. Жодна партія не могла очолити комітети робітничого, студентського і селянського самоврядування, які на короткий час у травні 68-го взяли владу на місцях у Франції.

Це був громадянський, а від того грізний і величний рух.

Борючись проти капіталізму, його учасники водночас скептично ставились до радянського соціалізму. Так, наприклад, студентський окупаційний комітет Сорбонни (там переважали анархісти і ситуаціоністи) послав до Політбюро ЦК КПРС такого листа: "Тремтіть, бюрократи! Скоро міжнародна влада робітничих Рад вимете вас із-за столів! Людство знайде щастя лиш тоді, коли останнього бюрократа буде повішено на кишках останнього капіталіста!

Хай живе боротьба кронштадтських матросів проти Троїцького і Леніна! Хай живе повстання Рад Будапешта 1956 року! Геть державу! Хай живе революційний марксизм! Окупаційний комітет автономної народної Сорбонни!".

Кінець 68-го року

В Кремлі та на Єлисейських полях почали готуватися до збройного придушення Революції. Брєжнєв збирає лідерів країн Варшавського договору, а Де Голль 29 травня відлітає до Німеччини, де веде переговори з командуванням французьких окупаційних військ про їх участь у "наведенні ладу" у Франції.

21 серпня війська п’яти соціалістичних країн окупують Чехословаччину. Захід, в тому числі й ліва інтелігенція Заходу, протестує проти придушення Празької весни.

А французькі війська, які базувалися в Німеччині, так і не повернули зброю проти своїх співвітчизників. Втім, тон Де Голля після його візиту до Німеччини став іншим. Замість розгубленого старигана, у якого влада вже практично випала з рук, 30 травня французи знову побачили твердого диктатора. Він оголошує про розпуск Національних Зборів і руками поліції знищує робітничий контроль на заводах "Рено".

Почався сезон відпусток і студентських канікул. Влітку 68-го голлісти виграють позачергові парламентські вибори.

Революцію у Чехословаччині було придушено, а у Франції вона захлинулася.

Наслідки 68-го року

Але, не дивлячись на ці поразки, 68-й рік започаткував зміни і у Східній, і у Західній Європі.

Празька весна стала прообразом оксамитових революцій у Східній Європі кінця 80-х – початку 90-х. А паризький Червоний травень став каталізатором процесів, за якими після консервативних урядів прийшли уряди соціалістичні.

Насправді, завдяки 68-му року, маємо Європу з соціальними пріоритетами, з соціальними принципами. І навіть консервативні уряди не можуть змінити цей стан речей. Вони розуміють, що будь-який крок праворуч в плані зміни системи оподаткування, соціальних гарантій та програм, будь-які порушення громадянських прав викличуть у Європі масові протести на кшталт протестів антиглобалістів у першій половині 2000-х, які журналісти назвали "новим 68-м роком".

Долі людей 68-го року в Європі склалися по-різному. Після затухання Революції частина ("Brigatte rosso" в Італії, "Rote armee fraczion" в Німеччині та "Action direct" у Франції) повели терористичну боротьбу з своїми режимами.

Частина влилася у політику, приєднавшись до лівого табору (люди 68-го заснували французьку газету "Liberation", у Німеччині створили Партію зелених, яка присутня у Бундестазі, а її лідери, як Йошка Фішер, час від часу займають міністерські пости, лідер паризьких студентів Кон-Бендіт зараз є депутатом Європарламенту).

Частина, зневірившись у можливості змінити світ, приєдналися до хіпі або до інших подібних рухів. А ще одна частина перетворилася з "нових лівих" на "нових правих", як французький філософ Андре Глюксман, який, проте, постійно повторює, що 68-й рік був вимогою ПРАВДИ.

Де Голль вже 69-го року вирішив збільшити свої й без того надзвичайні повноваження за допомогою референдуму. Цей референдум він програв, хоча всі попередні "волевиявлення" давали йому незмінну підтримку.

Після цієї поразки він подав у відставку, а за рік помер. Соціалістичний президент Франції Міттеран за власною ініціативою скасував імператорські прерогативи президентської влади і 1982-го року провів реформу місцевого самоврядування. Новий консервативний президент Франції Саркозі заявив, що його завданням є ліквідація наслідків 68-го року, але, здається, йому на вдасться повернути течію суспільного життя назад.

Дубчек після того, як його зняли з усіх постів та виключили з партії, працював простим робітником, поки оксамитова революція 1989-го року не повернула його на посаду голови Федеральних Зборів Чехословаччини.

Загалом 68-й рік став явищем не лише у суспільному житті планети. Він став і культурним явищем. Свої сліди 68-й рік залишив і у кіно (окрім фільмів Формана – фільми Жана-Люка Годара і Паоло Пазоліні), і у філософії (люди 68-го тоді зачитувалися досить складними для розуміння пересічної людини працями неомарксиста Герберта Маркузе "Ерос і цивілізація" та "Одновимірна людина", а сам Жан-Поль Сартр йшов у перших лавах демонстрацій паризьких студентів).

Взагалі французька молодь розуміла свою участь у протестних акціях як "джазовий концерт на барикадах". Революція – акт мистецтва, який має приносити задоволення.

68-й рік приніс значні зміни і у системі освіти. Влада змушена була прийняти студентське самоврядування. Поширився підхід, що викладач – не істина в останній інстанції, а колега студента, який ділиться з ним своїми знаннями, водночас беручи від свого vis--vis свою порцію знань.

До речі, у травні 68-го у Сорбонні були організовані "паралельні курси", де лекції читали запрошені студентами спеціалісти з не університетського і, навіть, неакадемічного середовища, а то й самі студенти, які згодом стали відомі як визнані філософи.

68-й рік і Україна

68-й рік не оминув і терени СРСР. Тут, звичайно, не було масових демонстрацій, але вже те, що невелика група людей вийшла на Червону площу в Москві протестувати проти радянської окупації Чехословаччини, знехтувавши небезпекою репресій, говорить саме за себе.

Радянським Союзом, починаючи з середини 60-х, шириться рух дисидентів. В Києві цей рух виявляється у створенні нових, незвичних до того текстів, у виданні "Українського вісника", у колективних листах правозахисників з протестом проти політичних репресій, зрештою, в українському "поетичному кіно".

Зате потім, з початком 90-х і 2000-х, студентське голодування на граніті, "Україна без Кучми", яка вимагала скасування президентського авторитаризму Кучми, як і "Червоний травень" – президентського авторитаризму Де Голля, помаранчеві події, живо нагадали 68-й рік.

Зрештою, якщо в Україні діють ті ж самі соціальні причини, які виштовхнули людей на площі у 68-му, та ж соціальна прірва між класами і то й же авторитаризм, тепер вже ющенківського президентства, слід чекати нової революційної хвилі.

Хвилі, яка, як і в 68-му році тисячними голосами повторювала за Ленноном: "All you need is love". Чесної хвилі, яка заради любові, правди і свободи готова пожертвувати власною кар’єрою і благополуччям. Адже мотивація до Революції і палкого кохання – одна й та ж.

І насамкінець – кілька гасел, написаних студентами 68-го року на стінах Сорбонни:

ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ.
БУДЬТЕ РЕАЛІСТАМИ – ВИМАГАЙТЕ НЕМОЖЛИВОГО.
ЗАБУДЬ ВСЕ, ЧОМУ ТЕБЕ ВЧИЛИ – ПОЧНИ МРІЯТИ.
НЕМОЖЛИВО ЗАКОХАТИСЯ У ЗРОСТАННЯ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА.
КОРДОНИ – ЦЕ РЕПРЕСІЇ.
ВСЕ ДОБРЕ: ДВІЧИ ПО ДВА ВЖЕ НЕ ЧОТИРИ.
СТРУКТУРИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, А НЕ ЛЮДИ ДЛЯ СТРУКТУР.
І найголовніше: РЕВОЛЮЦІЯ ПОВИННА ВІДБУТИСЯ ДО ТОГО, ЯК ВОНА СТАНЕ РЕАЛЬНІСТЮ.

Володимир Чемерис, для УП.

Досить цікаві статті для роздумів про місце громадянина у сучасній державі. Я не згодна з деякими тезами статей, але задумка і погляди автора загалом підтримую. (Не плутати з моєю підтримкою політичної сили автора!).

Тож пропоную до Вашої уваги:

Заклик до революції

та Влада громадянина