Дорогие друзья! Я Осел Ослович Копейкин будучи в трезвом уме, но в рассеяном состоянии забыл сегодня в такси, принадлежащему какому-то дервишу, свою картину " Туфлю украли" (07.01.2011г.), которую вез на выставку Петербург 2010 в белого цвета рулоне. Картина была оставлена мной в злополучной темной машине типа жигули 8-й или 9-й модели у Исакиевского Собора напротив ЦВЗ «Манеж». Просьба, типа если кто вдруг узнает о местоположении, работы, вернуть мне за приличное вознаграждение. ТУФЛЮ УКРАЛИ!!! Увы, как вы лодку назовете, так она и поплывет((( Николай Копейкин.

А за окошком светит небо
с утра такое голубое
ну почему ты там, родная?
а я один а не с тобою.

Не всё, что потеряно, - забыто.

Люди плачут, теряя родных и близких, теряя здоровье, работу... Но почему никто не рыдает, потеряв совесть?

Её нет.
А мне до сих пор кажется, что если я, как обычно,без предупреждения, приеду в гости, она откроет дверь, и со своим вечным "Вот стервочка!" улыбнется, обнимет, прижмет к себе.
Её нет.
Только она могла ласково называть меня стервой. Одна единственная. Только она знала всех девчонок моей группы и всегда встречала их как родных.
Её нет.
Только ей, как никому, я могла доверить абсолютно всё. Всё самое сокровенное. Даже то, в чем боялась признаться сама себе. И она всегда находила слова поддержки, давала дельные советы. И становилось легче.
Её нет.
Я редко звонила ей.
Её нет.
Я помню тот день. Страшный день. Ровно год назад. Утро. Дождь. Мамины слова "Лесь, бабушка умерла..." Помню, как боялась идти домой. Боялась оставаться одна, поэтому до последнего сидела на работе.
Её нет.
Больше никто никогда не назовёт меня Зирочкой.. Не улыбнется так, как улыбалась только она. Она тоже, как и я, любила ромашки. А когда я родилась - сказала, что я похожа на неё. Так и было. Все говорили, что мы очень похожи. Внешне. Характером.
Её нет.
А я до сих пор не могу в это поверить.
Она навсегда в мыслях. В сердце. В душе.
Я часто поднимаю глаза к небу и мысленно говорю с ней, советуюсь. Мне не хватает её.
Мой Ангел.
Помню. Люблю.

Вечный храбрец, улыбка за болью Я не могу ныть, но раны так колют - Что ты, как дела? смело держись - Ты сильный, храбрец ведь так? Я конечно киваю, улыбкой провожаю Ночь и я один, латы храбреца с болью снимаю Я понимаю, сейчас накроет, и вот сердце рыдает Снова взгляд в потолок, за ночь сто раз умираю Еще ночь, но я горе с лица умываю, уже светает Я у зеркала себя умоляю не унывать Новый день, за окном меня встречает Сердце как прежде истерично рыдает Но латам храбреца удается все скрывать В новый день я иду с улыбкой лживой - У меня все круто, я верю в этот день Заставляю улыбаться этой фразой милой А душа холодна, ведь на ней боли тень Много дней под холодом и мраком. Я буду ценить каждый теплый миг Я верю, что мне будет солнце подарком Я знаю, как любить счастье и его ценить Я приду к нему, но мне надо его заслужить

И для этого, Я БУДУ ЖИТЬ!

(Евгений Душкин)

Как больно терять надежду, терять веру, терять любовь к любимому человеку! В горле будто застрял большой камень, который невозможно проглотить и выплюнуть, тоже нет сил, он давит, мешает дышать, есть, спать и только одному Богу известно, когда все закончится, и какие последствия будут от этого «отравления». Почему жизнь не может быть простой и легкой?! Ты отдаешь любимому человеку каждую клеточку своего тела, каждую свободную долю секунды и понимаешь, что взамен получаешь только пустоту ...
Как жаль что не понимают , как жаль что просто держат рядом ,как жаль что в мире так все происходит .Куда все делось.??.

Після важкого тижня, менеджер, врешті-решт, відправилася на пляж, щоб відпочити. Там вона познайомилася з маленькою дівчинкою Мелоні. Малеча жила зі своєю мамою неподалік, в маленькій хатині. Гарний настрій дитини швидко передався менеджеру. Вони весело грали разом на березі. Втомившись вони прилягли відпочити і побачили ластівку, що пролітала мимо.
- Це летить радість. -  сказала дівчинка.
- Що летить?
- Радість. Мама завжди говорить, що ластівки приносять радість.
Увечері менеджер попрощалася з дівчинкою і поїхала додому. Як тільки вона відчувала, що їй необхідно побачити  Ластівку вона їхала до Мелоні, на пляж. Вони весело проводили час, а інколи вони просто сиділи поруч і спостерігали за ластівками. Через деякий час жінка відчула принесену ластівками радість. Це була особлива дружба. Одного дня жінка прийшла на берег із сумом. Як завжди, Мелоні, радісно вітала її. Але жінка хотіла залишитися одна.
- Я сьогодні не налалаштована грати з тобою, Моя мама померла.Дай мені спокій.
- Їй було боляче, коли вона померала?
- Звичайно, боляче! - Обірвала її жінка і пішла.  Дуже глибоко вона занурилася в свій біль. Через декілька тижнів жінка відчула себе краще і почала нудьгувати за Мелоні.  Вона відчувала себе трохи винною. Жінка знову поїхала на пляж але не знайшла там Мелоні. Тому вона підійшла до хатини. Молода, дуже сумна жінка запросила її увійти. Менеджер представилася:
 - Я не бачу Мелоні, ми так добре грали разом, де вона ховається?
-  Мелоні померла минулого тижня. У неї була лейкемія. Напевно, вона  Вам не сказала цього. - Раптовий біль пронизав менеджера. Мати продовжила:
- Вона любила цей пляж і просила переїхати сюди, я не могла їй відмовити. Здавалося тут вона відчуває себе краще, декілька днів вона була щаслива, але раптом її здоров'я різко погіршилося, її голос обірвався. Мелоні попросила мене передати Вам дещо я зараз.
Мама принесла їй щось в строкато розфарбованому папері з написом «Для моєї подруги». В середині вона знайшла намальований її пляж: жовтий пісок, блакитне море і велика ластівка, в низу було акуратно підписано «Ласточка принесе  Тобі Радість». Жінка більше не могла стримувати сліз, вона обійняла матір Мелоні. Тепер малюнок висить над її письмовим столом на видному місці – дарунок маленької дівчини, що навчила її радіти.
Інколи, здається, що лише трагедія може нас вирвати з нашого скаженого життя і змусити задуматися над дійсно важливим. Ми часто дуже зайняті, щоб відчути красу моменту, подякувати за подарованих нам людей, багато хто з нас пережив трагедії і удари долі. Інколи відбуваються речі які ми не можемо зрозуміти, багато що здається вищим за наші сили – катастрофи, важкі хвороби, смерті – є частиною нашого життя, ніхто не може їх уникнути! Питання в нашій реакції. Може ми шукаємо пояснення скаржимося або прагнемо навіть в такій ситуації знайти світлу сторону.
Давайте насолоджуватися кожною миттю. Треба частіше згадувати наскільки дорога нам кожна людина що зустрічається на нашому шляху, наскільки неповторна кожна мить нашого життя. На жаль багато що здається само собою зрозумілим і ми вважаємо що у нас безмежно багато часу. Лише трагедія заставляє нас знову зрозуміти що кожна мить справжній подарунок. Скільки подарунків ми не приймаємо - просто не помічаємо їх. Ми дуже велику увагу приділяємо нашим турботам, які здаються настільки важливими. Нам необхідно поглянути на них збоку і запитати себе: «Що залишиться від них через років 5?». Швидше за все нічого, найбільше постраждає здоров'я, якщо ми запустимо дуже глибоко і перебільшимо їх значення. Але мить, що зачепила, наше серце набагато сильніша...

P.S. Той хто загострює свою увагу на цілях і планах - живє  тільки для майбутнього, помилка в тому що і у майбутньому він буде жити тільки для майбутнього. Таким чином ми ніколи не зможемо насолодитися МОМЕНТОМ (Magic Moments).

Что делать? — спросила у Жизни,— сказала: умри!
Что делать? — спросила у Смерти,— сказала: живи!
Чтоб что-нибудь делать, в духовке сушу сухари,
А дождь за окном, как томительный трепет в крови.

То ангел меня посещает, а то — сатана,
И каждый выходит из зеркала против окна,
И только себя я не вижу в стекле никогда,
А время течет, как течет дождевая вода.

Я ангелу плачусь, но тут же приходит другой,
Меж нами я воздух крещу обожженной рукой.
Мне кажется, ночь — это уголь сгоревшей зари,
А это сгорели в духовке мои сухари.


1981

(Инна Лиснянская)