Сергій Параджанов
Про себе сам митець казав: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм». Саме за фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади, Сергій Параджанов був тричі заарештований. Серед висунутих слідством на адресу Параджанова звинувачень за шістьма статтями Кримінального кодексу були незаконні валютні операції, розкрадання народного майна, пограбування церков, зловживання службовим становищем, антигромадська поведінка та спекуляція іконами. Проте в ході слідства все це було відкинуто за недоведеністю, натомість режисера звинуватили у «мужолозтві із застосуванням насильства» та поширенні порнографічної продукції. Останнє місце, де Параджанов відбував свій строк, – Перевальська колонія.
Допомога від звичайної жительки Алчевська
Любов Чемерис познайомилася із Сергієм Параджановим, коли до його звільнення залишилося вже кілька місяців. Її чоловік працював у Перевальській колонії, і саме він розповів про «дивного режисера», який сидів за ґратами. Вони почали листуватися. Із часом Любов дізналася, що українська прокуратура обмежила спілкування Параджанова – два листи на місяць, тому з дозволу відомого режисера почала писати його товаришам, але від імені Сергія Параджанова. Вони листувалися півроку, але так і не змогли зустрітися. Любов розповідала про свої спроби вступити в театральні університети, він радив, що потрібно змінити у виступах, які ролі небанальні, а цікаві, що подивитися в Києві, коли вона поїде до столиці, називав її незнайомкою та дякував за підтримку, якої так не вистачало. Також Чемерис передавала режисеру всі необхідні речі для малювання та творчості.
У 2014 році Любов Чемерис опублікує книгу «Півроку і все життя», присвячену Сергію Параджанову. Цікаво, що авторка досі зберігає листи режисера, а точніше їх копії, оригінали вона надіслала в музей Параджанова до Єревана.
Параджанов – художник-авангардист
Під арештом Параджанов збирав усілякий непотріб – газетні вирізки, ґудзики, шнурки, дроти, висушені рослини – і з цього творив. Наприклад, він створив букет із дроту і шкарпеток, який на 8 березня подарував Лілі Брік – господині одного з найвідоміших в XX столітті літературно-художніх салонів, музи радянського поета Володимира Маяковського. Жінка подарунок оцінила і навіть берегла у вазі, яку свого часу подарував Маяковський.
«Талери Параджанова»
Коли у режисера забрали олівці, то він почав збирати кришки від молочних пляшок. На них видавлював цвяхом портрети відомих людей – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Петра І тощо. Потім заливав фольгу смолою і виходили «талери Параджанова». Декілька з них навіть надсилали на психіатричну експертизу, але замість бажаних для тодішньої влади підтверджень, що Параджанов «неадекватний», отримували повідомлення: «Неймовірно талановитий».
Вже через кілька років італійський кінорежисер Федеріко Фелліні побачив «талери» з портретом Олександра Пушкіна та за його зразком відлив срібну медаль, яка стала почесною нагородою за кращий фільм на кінофестивалі міста Ріміні.
Думки про смерть
Сергій Параджанов не був упевнений, що повернеться додому вже після ув’язнення. Навпаки. За словами людей, з якими він листувався, він вважав, що помре у в'язниці. Саме тому створив колаж з усього, що було під руками – «Оплакування кінорежисера на тлі гори Арарат». Творив не тільки Параджанов, але і співкамерники. Кінорежисер просив, щоб вони малювали все, що їм цікаво, турбувало на той момент. Із в'язниці Параджанов привіз 300 альбом із портретами і замальовками і 8 сценаріїв фільмів.
«Вписався» луганський артист театру
Той дивиться і весь час мовчить, слухає. В кінці моєї промови він вимовив лише одне слово: «Лади ...»Михайло Голубович
Народний артист України, а тепер й угруповання «ЛНР» Михайло Голубович кілька разів приїжджав до Параджанова – проводив театральні вистави чи перегляди кінофільмів для «зеків», а сам у цей час або бачився із режисером, або домовлявся про його долю із «паханом». Так про цю зустріч розповідав сам артист: «Це була дуже своєрідна людина, авторитет. Нас завели в кімнату, і я почав розповідати про те, хто такий Параджанов. Говорив довго, наводив багато прізвищ, зізнався, що відомі особистості намагаються допомогти Сергію, щоб якось полегшити його долю на зоні. Той дивиться, і весь час мовчить, слухає. В кінці моєї промови він вимовив лише одне слово: «Лади ...» І все».
Параджанов такі зустрічі сприймав дуже емоційно. Спочатку просто був у розпачі. Як згадував Михайло Голубович, режисер не розумів, чому луганський артист, для якого він нічого не зробив, приїжджав, а ті, кому Параджанов допомагав все життя, про нього забули. Але у листах до Любові Чемерис писав про незабутні театральні вечори, які організовував «його товариш Голубович».
Майстерня на «зоні»
До Параджанова дійсно почали ставитися як до творчої людини. Його призначили начальником пожежного поста, а крім того, він допомагав заарештованим розвиватися творчо. Цікаво, що у Перевальській колонії досі працює його майстерня, де працюють художники-в’язні. Щоправда, колонія залишилася на окупованій території.
«Лебедине озеро»: новели, що були написані за ґратами
На основі розповідей та новел про життя Параджанова за ґратами кінорежисер Юлій Іллєнко написав сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона». Стрічка знімалася все в тій же Перевальській колонії. Це була остання кіно-робота Параджанова. На Каннському кінофестивалі в 1990-х роках фільм був удостоєний премії ФІПРЕССІ і премії молодих кінокритиків; на кінофестивалі «Кінотавр» (1990) – призом за кращу операторську роботу (Ю. Іллєнко).
На свободі
За ґратами Параджанову стає погано – він страждає від діабету та хвороби легень. Тож відомі культурні закордонні діячі створюють комітет із порятунку митця. Звертаються до радянського уряду з проханням звільнити Параджанова, проте листи залишаються без відповіді.
Але в грудні 1977-го до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва приїжджає французький письменник Луї Арагон, який домовляється про свободу для Параджанова.
Останні слова – любов до України
У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю... українською мовою. Розповідав про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб», а в кінці бесіди сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».
Симон Петлюр
КИЇВ. 26 травня. УНН. Посольство України у Франції вшанувало пам'ять видатного українського державного діяча Симона Петлюри в річницю його загибелі. Про це в понеділок, 25 травня, повідомили на сторінці посольства в Twitter, передає УНН .
"Ми вшанували пам'ять видатного українського державного діяча - голови Директорії Української Народної Республіки, Голови Армії України - Симона Петлюри. 25 травня 1926 він був убитий ворожою кулею на вулиці Расін в Парижі і похований на кладовищі Монпарнас ", - повідомили в посольстві.
Довідка УНН : Симон Петлюра був одним з лідерів національного руху в Україні. З 1919 по 1920 рік він був головою Директорії УНР і головним отаманом військ і флоту. Петлюра вбитий в 1926 році в Парижі Самуїлом Шварцбардом, якого в підсумку виправдав французький суд.
Нагадаємо, в травні 2019 року архів Служби зовнішньої розвідки (СЗР) України розсекретив майже 350 документів про діяльність Української народної республіки (УНР) і про вбивство Симона Петлюри.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Києві відкрили барельєф Симону Петлюрі
Розуміння того, чим був Голодомор – це ще одна червона лінія, яка назавжди розділила Україну і Росію, організаторів голоду і жертв, окупантів і окуповану територію, метрополію і колонію.
Причому не складно зрозуміти, чому цей жахливий злочин стався саме у ХХ столітті, а не за часів імперії Романових. Романови теж були готові до найстрашніших злочинів щодо України – згадаємо Батурин – і все ж для них це була своя, споконвічна земля, рівень звірств стосовно мешканців якої не сильно відрізнявся від звірств, які можна було творити щодо великоросів або поляків. Меньшиков часів Петра І – такий приблизно кат, як Суворов часів Катерини ІІ.
Але більшовики пережили період української незалежності. Їм довелося Україну повертати. Їм довелося українців обманювати. І вони продовжували ставитися до України як до чужої підкореної країни. Країни, в якій потрібно було знищити сам дух прагнення до самостійності – а вони переконалися в 1917–1920 роках, яким сильним був цей дух, якою масовою була підтримка української державності.
Голодомор був не тільки інструментом колективізації і «приборкання» українського селянства, він був перш за все зброєю для знищення цього духу. Духу, який вирішили знищити голодом.
Тому що голод – це шок, це втрата національної пам'яті, це зміна демографічної ситуації у «зачищених» районах. І не можна сказати, що у них не вийшло, у них вийшло, ми і 85 років по тому спокутуємо результати перемоги цієї армії людожерів. І не можна сказати, що це – більшовицька політика, звірства комуністичного режиму.
Ні, це саме імперська політика, дбайливо обгорнута у червоний прапор. Саме тому вони не хочуть визнати правди. Саме тому їм набагато легше сказати, що «нас всіх в Радянському Союзі морили голодом більшовики», ніж визнати, що у Москві вирішили знищити українське село. Так, тому що воно село – теж, але перш за все – тому що воно українське.
Україна ніколи не забуде цей Голод
Визнати таке – значить сказати самим собі, що недостатньо просто демонтувати Радянський Союз і комуністичний режим, що важливо ще і відмовитися від імперських амбіцій, визнати злочин керівництва СРСР саме як дію, спрямовану проти іншої країни – України і визнати право цієї країни на існування. І ще визнати свою відповідальність за те, що сталося. І зрозуміти, що спокутування гріхів – це якраз допомогти Україні відбутися як державі, що це – російський борг навіть не перед нами, а перед закатованими українцями. Це якраз той мотив, яким керувалася Німеччина, коли виплачувала гроші Ізраїлю після Другої світової війни. Знищених у таборах і ярах не повернути, але моральний обов’язок – допомогти єврейській державі вижити – це ще і борг перед усіма цими людьми.
Але в Росії ніколи не погодяться з необхідністю оплати такого боргу. У Росії взагалі все роблять з точністю до навпаки: замість того, щоб допомогти країні, яка була ареною замовленого з Москви голоду, вони цю країну добивають. Замість того, щоб визнати етнічний характер Голодомору, вони цей характер заперечують. І це заперечення, ця їхня неготовність до відповідальності рано чи пізно розділить росіян і українців більше ніж кордон, ніж стіна, ніж навіть війна. Україна ніколи не забуде цей Голод, а Росія навряд чи колись захоче зрозуміти, що це було насправді.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«До московської окупації тут ніколи не було голоду!» – Іван Малкович про геноцид 1932–1933 років
Нищення інтелігенції і духовенства в 1932–33 роках: чому Голодомор є геноцидом
«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933
Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл
Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор